Ключові слова / Keywords: онтологія / ontology, обіцянка / promise, зрада / betrayal, життя / life, смерть / death, вічність / eternity.
В особистісному спілкуванні людина вільно виражає себе і чекає вільної відповіді від іншої особистості. Ділове спілкування регламентовано правилами й не орієнтовано на вільну відповідь людини. Будь-які обіцянки в межах ділового спілкування є результатом співвіднесення з конкретною ситуацією тих норм, які обумовлюють це спілкування. Тому вони є не особистими обіцянками, а лише визнанням людиною певних вимог у конкретній ситуації, і не мають екзистенціального або онтологічного значення.
Під особистісним спілкуванням не слід розуміти всяке спілкування, за якого людина може поговорити на приватні теми, або імітацію особистісного спілкування, коли людина, думаючи, що спілкується особистісно, насправді має на меті отримати не вільну відповідь, а ту, яка відповідає певній соціальній ролі.
Особистісне спілкування, по-перше, розкриває інтуїцію присутності іншої людини та її намір розкрити себе як особистість в цій присутності; по-друге, розкриває інтуїтивне відчуття внутрішнього життєвого світу іншої людини, завдяки якому долається ізоляція у власній суб'єктивності. Сенс особистісного спілкування – у розширенні життєвого світу, і через це, в набутті справжнього існування.
У зв'язку з цим виникає питання: якщо особистісне спілкування вільне від цих вимог, норм і правил, що тоді спонукає давати особисті обіцянки, до яких можуть належати як малі обіцянки (дбати, виконати бажання, завжди підтримати), так і великі (бути вірним у коханні, ніколи не залишити). Як мені бачиться, обіцянка в особистісному спілкуванні пов'язана з прагненням перейти від свого внутрішнього світу в діалогічне буття з Іншим.
Екзистенційне розуміння буття може розкриватися по-різному: як буття-в-собі та як спів-буття з Іншим, тобто діалогічне буття. У першому розумінні людина виявляє і розкриває себе у ставленні до власного існування, і це ставлення конституює її внутрішній життєвий світ, який залишається замкненим в межах людської суб'єктивності. В іншому розумінні існування – це завжди відношення до Іншого. Учасники спілкування засвідчують себе в загальному для них діалогічному бутті, при цьому ніякої передзаданої спілкуванню суб'єктивності не передбачається.
Обидва розуміння буття рівною мірою долають «суб'єктність» або «Я-центризм» класичної філософії, хоч і по-різному. В одному випадку суб'єкт покладається актом ставлення до власного існування, в іншому разі суб'єкт виділяється з акту спілкування. І обидва цих розуміння відповідають реальному досвіду людини, у першому випадку – людини, яка не давала особистих обіцянок, а у другому випадку – тієї, яка давала.
Особиста обіцянка – це трансцендентальна спрямованість переходу від однієї онтології до іншої, а саме, від онтології внутрішнього життєвого світу до онтології діалогічного буття як спів-буття з Іншим. Особиста обіцянка задає новий простір життєвого світу, в який включається Інший. Коли на особисту обіцянку дають у відповідь згоду, виникає особливий екзистенційний договір – заповіт, який стає трансцендентною основою нового діалогічного буття. Зокрема, освідчення в коханні – це зовсім не проста констатація своїх почуттів, та не інформування про них співрозмовника, а онтологічна обіцянка. У цій обіцянці розкривається трансцендентальна спрямованість на Іншого в очікуванні відповіді. І лише після позитивної відповіді виникає нове діалогічне буття двох люблячих один одного людей – тобто їх новий світ «для двох».
Онтологічна потреба давати особисту обіцянку визначена прагненням вийти за межі власного обмеженого буття і заповнити відчуття життя в транссуб'єктивному розширенні життєвого світу.
Зокрема, що спонукає християнина укласти заповіт з Богом? Багато навертаються у християнство, бо вважають, що належність до тієї чи іншої християнської конфесії надає їм ексклюзивну можливість (а деякі вважають, що і гарантію) врятуватися. Однак таке розуміння не є екзистенційним. Воно пов'язане з розумінням Бога виключно як зовнішньої сили й з сектантським поділом світу на своїх і чужих. З позиції екзистенційно-особистісного розуміння християнства абсурдною виглядає думка, ніби Христос пішов на хресну смерть тільки заради того, щоб врятувати членів якої-небудь однієї помісної церкви. Жертва Христа має світове значення, і її дія поширюється на всіх людей, незалежно від віросповідання. Згідно з християнським одкровенням, воскреснуть усі люди, і кожен буде відповідати на Страшному Суді по своїй вірі. Християни будуть відповідати на Страшному Суді згідно з заповітом, який вони уклали з Богом. Цей заповіт накладає на християнина особливі зобов'язання перед Богом. У зв'язку з цим виникає питання: так навіщо ж потрібно було людині добровільно брати на себе особливі зобов'язання, за які доведеться відповідати на Страшному Суді?
Новий завіт з Богом накладає на християнина особливу місію служіння Богові, а Бог дає силу на виконання цього служіння. І християнин погоджується на цю місію в силу особливої трансцендентальної спрямованості, в якій відкривається нове діалогічне буття з Богом, нескінченно розсовуючи горизонт власного життєвого світу. Тому укладення заповіту поряд з особистісною мотивацією спілкування з Богом має ще й особливу онтологічну мотивацію доторкнутися до таємниці творення буття, пов'язану з онтологічною інтуїцією справжності як причетності вищому початку.
Всяке особисте обіцяння відкриває нову перспективу становлення життя. Більш того, в релігійному розумінні воно лежить в основі будь-якої організації життя. Створене буття починає своє існування зі Слова, яким Бог творить світ. Якщо світ – це діалогічне буття, що розкриває всяку створену істоту щодо Бога, то слово – його онтологічна основа, аналогічна особистому обіцянню. Народжуючись у світі, людина вступає в діалог зі світом і навколишніми людьми, і вона може підніматися на нові онтологічні рівні світу, шляхом укладення через особисті обіцянки екзистенціальних договорів з людьми. Первинний досвід світу – це онтологічна присутність Бога як неперсоніфікованого відчуття буття, яке розкривається як діалогічне особистісне буття в завіті з Богом.
Зрада в найширшому розумінні – це порушення вірності кому-небудь або чому-небудь, яке сприймається як зло. Однак у традиційному для релігії розумінні (втім, і для всякої культурної традиції теж) зла самого по собі в онтологічному сенсі (тобто по суті) не існує, зло завжди у відносинах – це заперечення буття. Тому зрада не завжди сприймається однозначно. Якщо сталінський або гітлерівський солдат порушив присягу і відмовився виконувати кривавий наказ, то в очах начальства він – зрадник, в очах решти нормальних людей його вчинок правильний та відповідає совісті. Тому зрада тільки в тому випадку є злом, коли вона тягне за собою заперечення буття. Інакше кажучи, справжня зрада – це порушення особистої обіцянки як онтологічного принципу діалогічного буття.
Зрада веде до руйнування життєвого світу. Людина, що пережила зраду, відчуває, що вона втрачає якусь значущість серед знецінених навколишніх речей і подій повсякденного життя так, ніби перестає існувати не тільки в сьогоденні, але і в минулому. І це для неї страшніше за смерть, оскільки смерть, на відміну від зради, не може відняти минулого. Вмираючи в діалогічному бутті, що руйнується, людина більше не здатна повернутися у свій початковий стан, в якому перебувала до того, як погодилась увійти у «світ для двох». Особисте онтологічне обіцяння, що відкриває діалогічне буття, односпрямоване, і не може бути звернене. Тому людина, образно кажучи, зависає в проміжному напівіснуванні між уже залишеним власним світом внутрішнього життя і світом особистісного спів-буття з Іншим, що руйнується. Цей завислий стан викликає екзистенціальний страх занурення в «ніщо».
Єдиний вихід із цього стану – стерти свою особистість, щоб наново відродитися новою особистістю. Цей шлях можна представити як практику особистісного вмирання. Тільки доведене до кінця особистісне вмирання відкриває можливість відродження особистості в новому вимірі життєвого буття. Особистісне вмирання є згортанням всього свого існування до точки за повної відмови не тільки від всього, що важливо, а й від себе самого. Таке розуміння, яке чоловік отримує в результаті довгої духовної практики або в релігійному одкровенні, споконвічно притаманне жінці та пов'язане з особливою жіночою інтуїцією перспективного розуміння смерті. Клариса Естес у своїй книзі «Та, що біжить з вовками» розкриває досвід смерті в жіночому світовідчутті як шлях виходу з небуття і відродження до нового життя: «Природа Життя-Смерті-Життя – це цикл народження, розвитку, занепаду і смерті, за якою завжди слідує нове народження. Цей цикл впливає на все матеріальне життя і на всі грані життя психологічного» [1, с. 153].
Життя стосовно смерті у філософії традиційно розумілось ретроспективно, як таке предстояння перед кінцем, яке змушує переосмислити попередній смерті зміст життя. Клариса Естес пропонує нове перспективне розуміння смерті, що є архетипом жіночого світосприйняття: життя – це те нове, що виникає завдяки смерті. Смерть стирає все те, що їй передувало, очищаючи місце для відродження життя.
У жіночому сприйнятті смерть – це умова і підготовка нового народження. В цьому плані смерть необхідна не для переоцінки старого, а для виникнення нового. Жінка дозволяє старому померти остаточно – тому, що має померти треба дозволити вмерти. Тільки через це розкривається справжнє самопізнання і самореалізація своєї істинної природи. Якщо для традиційного розуміння смерть закриває майбутнє та змушує зрозуміти минуле, то для жіночого, навпаки, смерть закриває минуле та дозволяє по-новому жити в майбутньому.
К. Естес приходить до висновку, що самість жінки містить у собі архетипний сенс смерті. Згідно з цим архетипом розуміння смерті можна поширити як на природні процеси (цикли зміни поколінь, народження і вмирання в природі), так і на психологічні, пов'язані з переродженням особистості. Це розуміння відрізняється від негативного чоловічого розуміння смерті як фіналу, кінця або завершення, і передбачає позитивне розуміння смерті як очищення і підготовки до народження нового. При цьому смерть сприймається не як щось зовнішнє життю, а як іманентне йому, і в цьому розумінні вона засвоюється жіночою природою і дозволяє їй розкриватися в циклах зміни життя і смерті. Циклічність життя-смерті-життя розкриває самість жінки поетапно, згідно з етапами переродження особистості. Кожен етап пов'язаний з досягненням жінкою справжньої самосвідомості та реалізації своєї природи. В цьому сенсі перспективне розуміння смерті може бути витлумачено як ініціація жіночої особистості.
У філософії та духовних традиціях як особливий метод самопізнання використовувалася пам'ять про смерть. Цей метод стає доступним на певному щаблі духовного розвитку і вимагає при цьому здатності до рефлексії. Однак жінка володіє цим методом спочатку. Жінка не потребує розуміння цінності смерті або постійної пам'яті про свою смертність, вона спочатку вміє на інтуїтивному рівні особистісно вмирати й відроджуватися. Завдяки цьому жінки здатні пережити зраду так, як не здатний чоловік. Дівчина може сильно страждати при розриві з людиною, яку вона кохає, але, розлучившись, вона відмовляється від минулого, і у зв'язку з цим змінює свою зовнішність, зачіску. Це символізує смерть її старої особистості й народження нової. Коли хлопець, повертаючись знову до неї, апелює до її старих почуттів, то з подивом виявляє абсолютно нову людину, для якої їх спільне минуле вже не має значення.
Ця жіноча інтуїція сходить до більш давнього знання, про яке розповідається у біблійному міфі про гріхопадіння. Порушення заповіді – це зрада Адама і Єви першого Завіту з Богом, яка вела до деградації діалогічного буття людини з Богом. Перед людьми відкрилися дві можливості – або чіплятися за нестерпне продовження життя в раю, або пройти до кінця шлях вигнання з раю і падіння у земну історію для нового відродження.
Повнота спасіння людини здійснюється в її сходженні онтологічними рівнями буття через особисту обіцянку Богу – заповіт. Однак, зрада постійно відкидає людину назад і віддаляє її від спасіння. Тому шлях відродження проходить через смерть. Ісусу Христу, щоб врятувати людей, також довелося пройти через смерть, викликану зрадою, і лише через повне його вмирання здійснилося воскресіння.
У зв'язку з цим у мене виникла гіпотеза, що в початковому сенсі християнського одкровення закладена можливість розуміння того, що повнота спасіння досягається лише у вічності, куди людина піднімається шляхом створення нового виміру діалогічного буття. Вічність мати в собі всі можливі виміри діалогу і різні варіанти проживання людиною власного життя. Однак зрада згортає існування людини до точки й викидає її з вічності. З цієї відправної точки людина починає життя кожен раз заново і намагається увійти в вічне буття, з якого її знову викидає зрада. Кожна з таких спроб – земне життя людини, що являє собою ще одне відбиття її вічного життя в неповноцінному тимчасовому стані. Дане розуміння суперечить християнській інтуїції тільки в парадигмі лінійного розуміння часу, яке панувало протягом всієї історії європейської культури. Однак якщо ми прийдемо до розуміння того, що час багатовимірний, то цю суперечність буде знято.
Література:
1. Эстес К. Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. Киев: «София», М.: ИД «Гелиос», 2001. 496 с.