Нещодавно в Центрі Леся Курбаса відбулася вистава театру-студії А. Гауді «На межі». Зал повною мірою пережив декілька межових станів не лише через глибокий психологізм вистави, але й акторів, які майстерно і з дотепом транслювали його. Межа не є тим, що по обидва боки від неї, тому вона – це чиста потенційність – від неї відкривається шлях як вперед, так і назад. Обирати тому, хто «на межі», інакше вона зробить його сама. Межа не для довгого гостювання, її гостинність конструктивна лише спочатку. Варто затриматися і вона стає токсичною. Все нікчемне майже півстолітнє життя головного героя, проведене в офісі рядовим креслярем без сім’ї та вражень («И жизнь его похожа на фруктовый кефир»), саме ніби натякало на мотузку з милом. Та йому забракло рішучості навіть на це. Можливо, архітектору-невдасі з енної спроби вдалося би зробити крок зі стільця, але Янголу терпець урвався. Він, на відміну від свого «людського нещастя», яким за несприятливого збігу обставин довелося опікуватися, був рішучий у намірі закінчити екзистенційні муки своєї «дитини» у той або інший спосіб.
Не треба бути злісним спойлером, щоб глядач зрозумів, що вистава про трансформацію й повіситися головному герою на двадцятій хвилині вистави як мінімум не дадуть. Тож, процес виходу із межового стану почався. І за всіма психологічними законами стартував із заперечення. «Ви сиділи з нею поруч на цьому дивані, колінце в колінце, а ти, що ти зробив?» - роздратованим тоном питав Янгол. «Вона заміжня» – чулось у відповідь. «Торгові центри твого друга вже споруджуюсь у місті, а де втілюються твої проекти?». «Я не вмію йти по трупах, зате я нікому не нашкодив у житті». «Не нашкодив? Та ти просто боягуз!». «Неправда! І хто це мені каже? Пияк, який, намішавши горілки з пивом, сп’яну «виграв» мене в карти?». Після цієї репліки янгол двозначно посміхнувся. Стадія заперечення тривала ще довго, а в діалозі методично звучало: так вішаєшся, чи ні? Та ніхто вже не збирався позбавляти себе життя. Азарт суперечки змусив забути про мотузку.
«Ти все життя робив креслення, якими користувалися інші». «А що я міг робити, я ж не Гауді?». Знову єхидна посмішка Янгола у відповідь. «О, з Гауді мені теж доводилося бачитися. Звісно ти не Гауді» – не вгавало небесне створіння. Не те, щоб головний герой заперечував, але, здається, відповідь Янгола йому знову не сподобалася. «До речі, душа Гауді переродилася в твій час і зараз живе на цій Землі» - видав Янгол. Так почалася стадія ствердження.
«Так, я все ж таки нікчема» – герой мусив нарешті погодитися із Янголом. Мусив зізнатися собі, що займався нудотними кресленнями, хоча завжди хотів створювати незвичні архітектурні форми, максимально наближені до природних. Що так і не наважився звільнитися, так і не сказав коханій жінці про свою любов. Муки цього усвідомлення актор майстерно передав за допомогою тіла, яке ніби перестало йому належати й билося мало не в передсмертних конвульсіях під тиском усієї творчої енергії, сили та впевненості в собі, яка почала вириватися назовні. Та й справді «шинель» на ім’я Микола Бордюрний помирала, натомість народжувався Гауді. Ім’я промовисто підкреслило масштабність цієї трансформації )). Янгол виявився ще тим Гегелем – провів свого «людиська» до синтезу. Правда все почалося із антитези – «яке цей небесний паскудник має право мені вказувати, як жити?», пройшло крізь тезу – «цей Янгол виявився правий» і завершилося дзвінком жінці зі словами «я тебе люблю» та омріяним звільненням.
Тож якщо Ви думаєте, що янголи-охоронці це такі собі м’які, ввічливі істоти, які підтримують зад, коли на місці посадки не підстелено, то ви трохи помиляєтесь. Інколи справжня підтримка та дружба – це не про спільні нюні, а про добрячий копняк під зад та гірку правду.
Все ж, переконана, п’єса Лани Ра та вистава про Волю, небажання користуватися якою люди так часто виправдовують «моральністю» та принципом «не нашкодь». Схоже на те, що зверху фіксують не тільки ті збитки, які завдає душа на Землі своїми діями, а й ті потенційні, які випливають з недіяння. А скільки таких «гауді» помирає щодня, так і не подарувавши світу себе?
Джерело: elanorsvitla's Journal