Карпіцький М.М. Проблематизація апріорної смислової структури й сутність трансцендентального передчуття // Збірник матеріалів Звітної науково-практичної конференції Луганського національного аграрного університету, (26 лют. 2020 р.). Харків: ФОП Бровін О. В., 2020. С. 159-161.
Карпіцький М. М.
Проблематизація апріорної смислової структури й сутність трансцендентального передчуття
Доповідь на розширенім засіданні кафедри історико-філософських дисциплін Луганського національного аграрного університету від 21 квітня 2018 р., на якому розглядалися дисертація «Трансцендентальне передчуття як феномен людської суб'єктивності» та атестаційна справа Карпіцького Миколая Миколайовича під час проведення процедури визнання наукового ступеня доктора філософських наук зі спеціальності 09.00.13 «Релігієзнавство, філософська антропологія, філософія культури», ДК № 027241 який виданий Карпіцькому Миколаю Миколайовичу рішенням Вищої атестаційної комісії Російської Федерації.
Сучасна ситуація міжкультурної взаємодії показує наскільки наївними є уявлення про те, що світ повинен бути влаштований саме так, як це уявляє собі європеєць початку XXI століття. Зараз вже очевидно, що жодна культура не може претендувати на виняткову істинність своїх вихідних передумов стосовно іншої культури. Але якщо це так, то ми втрачаємо опору на здавалося би непорушні апріорні істини. В силу цього виникає нове філософське завдання проблематизації апріорної смислової структури, результатом чого має стати її розкриття у становленні.
Відмова від визначених істин не означає ні скептицизму, ні релятивізму, йдеться лише про те, що формальні структури не можуть вмістити повноти змісту життя. Реальний світ, в якому ми живемо, нескінченно різноманітний, і в цьому різноманітті незбагненний. Кожна культура впорядковує світоопис відповідно до власної парадигми. Апріорна структура світоопису відфільтровує все, що не вкладається в культурний космос, виявляючи лише один з можливих зрізів реального світу. В силу цього різні апріорні структури світоопису обумовлюють різні, але рівноправні культурні космоси. Їх відмінність може бути настільки сильною, що виключає можливість взаєморозуміння. Однак якщо ми розглянемо, як формуються апріорні структури світоопису, то не тільки знайдемо основу міжкультурного взаєморозуміння, а і виявимо можливість зміни структури власного світоопису.
Для цього необхідно проблематизувати будь-які визначені форми свідомості. Йдеться про радикалізацію методичного сумніву Декарта, що поставив під сумнів тільки емпіричну даність, але ще не смислові визначеності розуму. Необхідно йти далі, проблематизувати, по-перше, саму смислову апріорну структуру свідомості, і, по-друге, структурований передзаданими апріорними принципами життєвий світ. Розглянемо ці два етапи проблематизації.
Перший етап проблематизації, це радикалізація феноменологічного методу. Гуссерль ставить під сумнів все емпіричне і випадково-психологічне, відкриваючи за цим пласт смислової визначеності, який розуміється ним як самоочевидність свідомості. Однак будь-яка визначеність, в тому числі й смислова – не первинний досвід, а результат роботи свідомості. Критично-феноменологічний метод передбачає не просто опис даності свідомості, а таку її проблематизацію, завдяки якій за нею виявляється первинний зміст. Оскільки всі визначені даності проблематичні, то первинний досвід, який лежить в їх основі, невизначений, що унеможливлює його безпосередній опис. Однак його можливо схарактеризувати не як даність, а як процесуальність, в русі від первинної невизначеності до визначеної даності. Саме в цій процесуальності можна розкрити смислову та емоційну сфери, виявляючи тим самим первинний невизначений досвід, що позначається як трансцендентальне передчуття. Завдяки цьому стає можливим описати сам процес формування апріорної структури смислового та емоційного буття, виявляючи можливість альтернативних апріорних структур, що визначають різні культурні космоси.
Відносно смислової сфери ми повинні розрізняти ті чи інші форми вираження смислу – смислові енергії та сутність – тобто смислову потенцію виражатися різноманітно. Крім цього можна говорити ще й про смислові форми – горизонт енергійних виразів смислу. Лише коли ми виділяємо окремо форму смислу, то отримуємо абстрактне поняття, зміст же сам по собі динамічний в своєму енергійному житті.
Смисл виникає з невизначеності енергійного становлення життя, що переживається в трансцендентальному передчутті. Виникнення смислу виявляється як акт стягування феноменальної різноманітності в єдність. Завдяки йому з потоку життя вичленовуються події та речі. Цей акт є дією волі, яка покладає кордон смислової визначеності, що окреслює межу енергійної реалізації смислової потенції. З такого розуміння випливає, що смислова структура свідомості не передзадана, а виникає з трансцендентального передчуття і може бути оформлена в різних апріорних системах, що пояснює різноманіття можливих світоописів.
Не тільки зміст, а й емоцію слід розглядати в становленні до визначеності. Емоційне переживання – це не сама інтенція і не зміст, який вона схоплює, а інерція інтенції. Ця інерція змістовна, вона завжди виражається в різноманітних переживаннях, які самі по собі невизначені. Тому емоції визначаються лише через значимість, яку заповнюють собою. Інакше кажучи, визначеність не іманентна емоції, але задається ззовні значимістю, на яку ця емоція спрямована. Значимість виступає як мета емоційної спрямованості; таким чином, емоційна визначеність не передзадана, але цілепокладена – це телеологічна визначеність.
Завдяки цьому стає можливим розмежувати невизначене емоційне переживання, що становить первинний емоційний потік, і структурованість цього потоку відповідно до системи значимостей, яку я називаю егометричним масштабом. Взаємозаперечення значімісних аспектів дає можливість окреслити різноманітні форми прояву страждання, а нівелювання значимостей – іронію.
Другий етап проблематизації передбачає проблематизацію самого життєвого світу, структурованого тими чи іншими апріорними принципами. Це – екзистенційний сумнів. Як можна переконатися в реальності світу, якщо поставлені під сумнів всі визначеності, які його структурують? Необхідно пройти до кінця в сумніві, щоб виявити самоочевидне. У нас немає зовнішніх критеріїв оцінки, реальний світ чи ні, але екзистенційний досвід життя в ньому змушує сумніватися в реальності. Сумнів викликає неспівмірність пережитої самоцінності життя та його реального знецінення у світі, що проявляється в стражданні та абсурдності буття. Лише визнавши помилковим все екзистенційно суперечливе вдається виявити те, що недосяжне для цього сумніву – інтуїцію присутності. Реальність світу конституюється безпосередньою даністю іншої суб'єктивності, тобто присутністю Іншого. Жодного іншого реального світу, крім світу взаємної присутності, ми не знаємо. Завдяки інтуїції присутності стає можливим розрізнити реальний світ і світ аутиста, а також викрити сурогатні описи світу, що створюються масовими ідеологіями.
Оскільки всі визначеності вже поставлені під сумнів, інтуїція присутності не може належати сфері визначено даного, тому вона може бути виявлена тільки на рівні трансцендентального передчуття як його трансперсональний момент.
Обґрунтувати трансперсональний досвід можна шляхом виявлення в переживанні, іманентному інтенції, її співпричетність до інших інтенцій свідомості. Єдність свідомості виникає завдяки причетності іманентного переживання інтенції синхронним інтенціям феноменального потоку. Але ця причетність не дана в визначеності, а прояснюється з трансцендентального передчуття. Саме так пробуджується почуття єдності свідомості, яке не може бути схоплено ні в якій конкретній інтенції. Оскільки причетність прояснюється з первинної невизначеності трансцендентального передчуття, вона не може бути загнаною у визначені межі суб'єктивності. Це дозволяє виявлятися співпричетності не тільки синхронним інтенціям власної свідомості, а й інтенціям іншої суб'єктивності, на основі чого виникає трансперсональний досвід емпатії, що є сходинкою до прояснення інтуїції присутності.
Лише на такому розумінні інтуїції присутності можна обґрунтувати справжність спілкування, відрізняючи його від несправжнього спілкування, в основі якого лежить принцип проекції власних уявлень на Іншого. Якщо ми поглянемо на історію, як опосередковане подіями спілкування, то і в ній зможемо виділити первинний невизначений рівень – гілетичний потік історії, і структурування цього потоку відповідно до історичної концепції. Лише коли історичний потік редукується до концепції, можна говорити про несправжній сурогатний опис.
Таким чином, в аналізі різних сторін людської суб'єктивності ми виявляємо, що жодні визначені структури не передзадані, їх слід розуміти в становленні з невизначеного, змістовного і самоочевидного досвіду трансцендентального передчуття.