Миколай Карпіцький. Міф і міфологічна свідомість. Конспект лекції

Попереднє визначення міфу

Міф – це не фікція, не вигадка, а сама дійсність життя. Однак багато людей думають, ніби міф є вигадкою. Наприклад, звернемося до уявлення про долю. З одного боку, доля – це не наукове поняття, неможливо раціонально довести, що це обумовлено долею. З іншого боку, людина сприймає свою долю як щось самоочевидне, бо вона страждає і радіє залежно від того, що приносить їй доля.

Міф здається вигадкою тільки якщо дивитися на нього збоку. Наприклад, є люди, які не вірять у долю та вважають її вигадкою. Але щоб зрозуміти, що таке доля, потрібно стати на позицію людини, яка безпосередньо переживає свою долю як очевидний досвід власного життя. Тому для розуміння міфу необхідно стати на позицію самого міфу, і тоді ми побачимо міф зсередини його самого. Тоді стане самоочевидним, що міф – це осмислення дійсності, самого нашого життя, при цьому це осмислення розкриється як самоочевидність.

Те, що я сказав про долю, можна повторити й про любов. Є люди, які вважають, що любов – це вигадка, а насправді все обумовлено фізіологією, гормонами, психологічними комплексами чи звичками, що соціально закріпилися. Саму ж любов не можна науково обґрунтувати або довести, що вона взагалі існує. Щоб зрозуміти любов, потрібно стати на позицію людини, яка переживає любов як самоочевидне.

Для людини архаїчної культури міф є єдиним правильним одкровенням дійсності. Колективне мислення, яке присутнє в будь-якій епосі й в будь-якому суспільстві, завжди відтворює риси міфологічної свідомості незалежно від характеру культури та рівня розвитку. Тому міф в жодному разі не можна вважати пережитком минулого, міфологічна свідомість супроводжує життя людини у всі часи.

Однак міф – це не просто справжня дійсність, а специфічним чином осмислена дійсність. Зрозуміти цей спосіб осмислення означає зрозуміти сутність міфу. Виділимо чотири основні ознаки міфу.

По перше. Міф – це таке осмислення дійсності, яке не ставить, а знімає проблеми. Якщо наука і філософія проблематизують дійсність, то міфологія, навпаки, початкове містить сенси, які заздалегідь передбачають відповіді на будь-які питання. На підставі цього можна розмежувати міфологічне і раціональне мислення. При цьому не правильно було б говорити, що один тип мислення ліпший, ніж інший, або що лише один – правильний. Це два рівноправні шляхи пізнання світу, просто вони на різних рівнях, і кожен з них має свою специфіку. Наприклад, є наукове пояснення про те, що гормони впливають на поведінку людини, і є віра у вічну любов. Не можна говорити, що один спосіб пояснення правильний, а інший помилковий. Це два різні погляди на світ.

По-друге. Міф – це осмислення дійсності у конкретно-чуттєвих образах. Міфологічний сенс завжди сприймається не сам собою, а як втілений у конкретних чуттєвих образах, тому він відтворюється не мовою понять, а мовою образів, які емоційно переживаються. Саме тому міфологічна істина не обґрунтовується теоретично, але переживається емоційно як самоочевидний зміст життя. Наприклад, як доля або як любов.

По-третє. Міф – це смислове узагальнення життя. Міф наділяє життя новим сенсом, надаючи йому єдність вищого рівня. У міфі відбувається абстрагування від окремого сенсу явища і втілення в ньому ширшого міфологічного сенсу, що змінює властивості цього явища. Наприклад, якийсь предмет, припустимо, кільце, може бути звичайною річчю, а може виявитися священною реліквією, якщо ми побачимо в ній втілення найвищого сенсу. Якщо виявляється новий сенс речі, то разом з цим виявляються нові властивості речі. Інший приклад. Для звичайної людини життя в палаці – радість, а пустельництво – це покарання, але коли Будда побачив свою долю у пізнанні істини, то залишив життя у палаці, яка у світлі нового сенсу долі стала як покарання. Так само і ми можемо переглянути своє ставлення до нашого повсякденного життя, якщо виявимо новий сенс, який його охоплює, наприклад, своє призначення або свою долю.

По-четверте. Міф має особистісну форму. Наприклад, деякі фізіологи пояснюють любов через гормональний стан. Однак зрозуміти гормональну зміну організму ми можемо незалежно від того, про яку особистість йдеться і чи є насправді тут особистість. А ось зрозуміти любов без особистості неможливо, бо любов – це завжди прояв особистості. Так само будь-який міф є проявом особистості, хоча й не обов'язково реальною, як, наприклад, родичі чи друзі. Особистість може бути міфологічна, наприклад, Зевс або Афродіта, але вона обов'язково має бути присутньою у свідомості людини.

Розглянемо першу ознаку – зняття проблематизації. Основною характеристикою раціонального мислення є проблематизація дійсності. Проблематизація – це спосіб пізнання через постановку нових проблем, тобто питань. Особливість раціонального пізнання у тому, що кожен крок у пізнанні, кожне нове знання породжує нові питання. Чим далі розвивається знання, тим більше питань виникає. Міфологічне мислення, навпаки, надає всьому осмислений характер, робить дійсність «наскрізь зрозумілою» і тим самим знімає всі проблеми. Розглянемо на прикладах.

Припустимо, студент провалив іспит і намагається це раціонально пояснити: «Я не встиг підготуватися», або – «Викладач мав поганий настрій». Щодо кожного з цих пояснень виникають нові питання: «Що завадило підготуватися?», або – «Хто зіпсував викладачеві настрій?» Питання можна ставити нескінченно, і це дозволяє вести раціональне обговорення. Міфологічне пояснення надає всьому такий сенс, завдяки якому все стає абсолютно зрозумілим і жодних нових питань не виникає. Наприклад, – «Не доля була скласти іспит».

У цьому поясненні доля має міфологічний сенс, який дає розуміння конкретної ситуації у контексті життя людини. Отже, цей сенс поєднує конкретну ситуацію із загальним розумінням життя так, що все стає абсолютно зрозуміло і питань не виникає. Хоча доля – це міф, проте вона не фікція, а реальність, бо провал на іспиті – це реальність, і те, що людина сприймає цей провал у контексті свого життя саме як долю, це також реальність. Хоча міф дає таке осмислення життя, яке відрізняється від раціонального, знімає всі питання, міфологічне пояснення не стає фікцією чи вигадкою, бо відкриває досвід життя як очевидність.

Візьмемо інший приклад. Людина побачила веселку. Якщо вона мислить раціонально, може поставити питання, які саме фізичні властивості світла призвели до такого оптичного ефекту. Тут встановлення питання є умовою набуття нового знання. Як тільки буде розв'язане питання про оптичні властивості світла, відразу виникне низка нових питань, і так до нескінченності.

Міфологічне мислення передбачає такий загальний сенс, який зв'яже появу веселки з іншими явищами свого повсякденного життя та усуне всі сумніви та питання. Якщо, припустимо, людина захворіла, то веселку вона зрозуміє як знак хвороби, якщо ж їй супроводжує успіх на полюванні – то як заступництво мисливцям тощо. Як би не змінилася ситуація, а все рано буде якесь міфологічне пояснення, яке знімає будь-які питання.

Візьмемо сучасний приклад. Приходить до влади новий уряд, і відразу починається обвальне зростання цін. Раціональне мислення дозволяє поставити нові питання у зв'язку з цим. Наприклад, які економічні закономірності призвели до обвалу цін та який ступінь впливу на цей процес має фактор зміни уряду? Тут йдеться про виявлення економічного механізму, і відповіді призводять до нових питань.

Однак міфологічна свідомість об'єднає ці два факти так, що їхній загальний сенс зніме будь-які сумніви та питання в одному простому розумінні: «Зростання цін спричинене тим, що в новому уряді погані люди». Тобто моральний стан урядовців безпосередньо приводить у дію економічні сили, і це саме собою пояснює всі економічні явища. Тут зв'язок між моральним станом людини та економічними процесами має міфологічний, а не раціональний характер. Якщо, припустимо, замість зростання цін виявиться їхнє зниження, то й у цьому випадку все буде пояснено так, що жодних нових питань не виникне. На цьому прикладі можна бачити, що міфологічне мислення збереглося дотепер у формах історичної, масової, ідеологічної та політичної свідомості.

Зняття проблематизації має психологічне значення не тільки для стародавньої, але й сучасної людини. Мірча Еліаде показав, що коли міфологічне мислення знімає проблематизацію, то разом із цим усуває нестерпність страждань та жах перед дійсністю. Страждання стає нестерпним тоді, коли воно незрозуміле і сприймається як сліпий рок. Людина могла терпіти страждання тільки тому, що з позиції міфологічного сприйняття вони не здавалися безпричинними та довільними. Завдяки міфу страждання людини мало сенс; воно завжди відповідало певному порядку, цінність якого не піддавалася сумніву.

Наприклад, посуха знищує посіви, епідемії гублять худобу, від хвороб вмирають діти тощо. Міфологічна свідомість сприймає все це не як випадковості, а як певний магічний чи демонічний вплив, як покарання чи як зловмисність чаклуна. Оскільки все можна пояснити, можна знайти й засіб проти цього, захистити себе в майбутньому або хоча б оцінити ступінь загрози. Не можна знайти засобів захисту лише проти сліпої гри випадку, яка робить людину у всіх сенсах безпорадною і беззахисною.

Мірча Еліаде писав, що людина боїться уявити страждання, яке випадково, довільно і нічим не обґрунтовано. Однак вона може винести страждання, якщо воно має пояснення, наприклад, якщо воно походить або з її вини, або зі злості сусіда, чаклуна, магічного впливу, але завжди має бути причина. Якщо страждання відбувається у загальному зв'язку явищ життя, його вже можна витримати. Страждання викликає сум'яття лише до того часу, поки невідома його причина. Як тільки чаклун чи жрець виявляє причину, через яку вмирають діти чи домашні тварини, триває посуха чи посилюються дощі, страждання стає таким, що його можна витримати, бо воно має сенс і причину.

Мірча Еліаде вважає, що потреба в такому міфологічному поясненні є також і в історичній свідомості людини традиційних культур, де виробляється принцип, відповідно до якого осмислюються страждання. У країнах, де поширений індуїзм та буддизм таким принципом є карма. Пояснення страждань за допомогою карми дозволяє не тільки не боятися їх, але, навпаки, бачити їх позитивний зміст, оскільки через страждання людина полегшує тяжкість кармічних наслідків, провину за які несе вона сама.

Дуже часто людина довіряє очевидній політичній брехні не через свою дурість, а через страх втратити свідомість страждань. Людина захищає себе від довільного та випадкового характеру страждань, і тому готова прийняти ту ідеологію, яка зробить ці страждання осмисленими. Адже нестерпно страшно жити в країні, де її правитель без жодних раціональних причин лише з власної сваволі розв'язує війни проти сусідів і посилає на смерть сотні тисяч людей. Тому, щоб упоратися з цим страхом, люди всіма силами намагаються вірити у пропагандистську брехню, яка виправдовує війну. Цим пояснюється, чому суспільство дуже легко сприймає будь-яку, навіть відверто людиноненависницьку ідеологію. Чим страшніше постає дійсність, тим легше піддаються люди ідеологічній обробці й готові вірити в абсурдні ідеї. Здатність міфу наділяти сенсом всі моменти життя, не залишаючи нічого незрозумілого, дозволяє примирятися зі стражданнями, тому така здатність стає критерієм істини для сучасної людини при виборі тієї чи іншої ідеологічної установки.

Розглянемо другу ознаку міфу – осмислення дійсності у конкретно-чуттєвих образах, з чого випливає, що істина міфу не обґрунтовується теоретично, а відкривається як самоочевидний зміст життя.

Міфологічне мислення схоплює життя не в абстрактних поняттях, а у конкретних чуттєвих образах, і це зближує міф з мистецтвом. Однак на відміну від мистецтва для міфу важливо, щоб чуттєві образи були втілені в конкретних речах і явищах життя. Наприклад, для постановки п'єси не важливо які саме декорації на сцені. Це означає, що для мистецтва байдуже, у якому саме матеріалі втілений образ. З позиції міфу образ не можна відокремити від конкретної речі чи явища. Тому міфологічне мислення оперує не абстрактними теоретичними поняттями, а чуттєвими образами цих предметів. Якщо йдеться про міфологічне божество, магічну силу, талісман тощо, то все це має міфологічний сенс лише тоді, коли ці явища сприймаються в конкретних речах.

З цього випливає, що міф є реальність, що засвідчує сама себе. Істина міфу міститься у самому міфі. Тому, якщо до міфу підходять не зсередини нього самого, а із зовнішньої позиції, то він перестає засвідчувати себе і видається казкою чи вигадкою. Однак для людини, яка мешкає всередині самого міфу, повсякденне життя повністю зливається з міфом.

Тут ми стикаємося з тим, що повсякденна людина не помічає міфу як такого. В одному випадку це відбувається тому, що міф видається вигадкою, в іншому випадку – тому, що міф здається справжньою реальністю. У свідомості сучасної людини міф присутній як і в давнину, проте сучасна людина цього не помічає у своєму повсякденному житті. Тут йдеться не про витіснення міфологічного мислення раціональним, а лише про зміну характеру міфології.

Однак внутрішню правдивість міфу не слід зводити лише до суб'єктивного переконання людини. Міф реально відкриває дійсність світу, яка упорядкована міфологічними законами. Те, що можливо в міфі, вона зустрічає насправді. Якщо міфологічна свідомість припускає можливість вічної любови, то така любов дійсно зустрінеться в житті, якщо відповідно до міфологічної свідомості можливі ті чи інші міфологічні персонажі, то люди будуть і їх зустрічати у своєму повсякденному житті. Наприклад, коли міфологічна свідомість зажадала, щоб у світі з'явилися НЛО, тобто «летючі тарілки» інопланетян, вони справді стали спостерігатися, причому не раніше і не пізніше, а саме тоді, коли в масовій свідомості склалася відповідна міфологія. Однак якщо ми звернемося до історії, то виявимо, що завжди, за всіх часів і в усіх культурах були живі очевидці реальної зустрічі з тими самими міфологічними персонажами, існування яких допускала їхня міфологічна картина світу. Наприклад, коли філологи з Томського університету збирали в сибірських селах розповіді про міфологічні персонажі, такі як домовики, лісовики тощо, вони зіткнулися з тим, що жителі сіл розповідали як очевидці реальних зустрічей з цими персонажами.

У міфологічному сприйнятті реальність знаходять не лише окремі міфологічні явища, а й міфологічний взаємозв'язок між ними, тобто особлива міфологічна причинність, яка відрізняється від наукового розуміння причинності. Наприклад, якщо міфологічна свідомість вимагатиме, щоб людина зцілилася, то вона зцілиться за законами міфологічної свідомості, навіть у тому випадку якщо згідно з природними законами немає причини для одужання. Причому міфологічні закони зцілення діють не тільки тоді, коли стародавні греки зцілювалися, звертаючись до Асклепія або коли наші сучасники звертаються до знахарок, а й тоді, коли вони звертаються до лікарів, які представляють наукову медицину. Адже попри, що лікар підходить до захворювання пацієнта раціонально з наукової позиції, сам пацієнт дуже часто сприймає лікаря і процес лікування відповідно до міфологічної логіки. Міфологічна свідомість пацієнта може наділяти цілющою силою не тільки ліки, а й білий халат лікаря чи градусник.

Розглянемо третю ознаку – міф як смислове узагальнення життя. Основний науковий метод осмислення – аналіз. Наука розкладає сенс на окремі смислові моменти й встановлює між ними зв'язок. У цьому полягає наукове пояснення. Міф, навпаки, передбачає граничне смислове узагальнення дійсності. Як тільки ми піддамо аналізу міфологічне явище, то перетворимо його на щось зовсім інше і втратимо міфологічний сенс.

Наприклад, любов настільки ж реальне явище, як і міфологічне. Як і міф, любов засвідчує саму себе, причому жодними зовнішніми способами, жодними раціональними методами неможливо довести її реальність. При цьому для того, хто ніколи не відчував любов, вона уявляється лише казкою або вигадкою. Як і міф, любов неможливо раціонально аналізувати, хоча її сенс самоочевидний і надає осмисленість всім пов'язаним з нею явищам. Якщо ми спробуємо дати любові раціональне наукове пояснення, наприклад, пояснення через гормональний стан організму, то тим самим втратимо розуміння любові, це буде вже не любов, а зовсім інше явище.

Однак міфологічна свідомість не сприймає абстракції та узагальнені смисли самі собою. Міфологічна свідомість завжди мислить узагальнені сенси як втілені у конкретних речах, і оперує не поняттями, а чуттєвими образами. У цьому міф зближується із мистецтвом. Однак є принципова відмінність міфу від мистецтва.

У мистецтві першорядне значення має художній образ, який втілений у предметі. Причому сам собою предмет відходить на другий план, ми абстрагуємося від нього. Тут відбувається абстрагування від предмета при зосередженні на художньому значенні, який містить образ. У міфі відбувається абстрагування не від предмета, а від його повсякденного змісту. Завдяки цьому у предметі втілюється новий зміст. Наприклад, веселка перестає бути звичайною веселкою і стає ознакою хвороби чи успішного полювання; держава перестає бути простим бюрократичним органом державної машини й перетворюється на втілення зла чи добра тощо. При цьому підтверджується сама реальність явищ, що міфологічно осмислюються.

Цілющий амулет не може бути замінений його підробкою з театрального реквізиту, Якщо я починаю говорити, що амулет зцілює не в буквальному, а алегоричному значенні, він втрачає всякий міфологічний сенс, хоча цілком може бути використаний як художній образ у театральній постановці. Тобто на сцені не важливо, чи справжній амулет, чи його копія, важливо тільки образ амулета, який бачать глядачі. У православному храмі богослужіння може проводити лише священик, і його не може замінити актор, який переодягся у священика. А у художньому фільмі актор цілком може зіграти роль священика. Це означає, що в мистецтві сенс виражається через образи, що складаються в особливу художню реальність, а в міфі сенс виражається через образи, що втілюються у реальні речі нашого життя. У цьому полягає різниця між міфом та мистецтвом.

Так основним принципом міфологічного мислення буде абстрагування від окремого сенсу предмета та втілення у ньому нового сенсу. Як вважає А.Ф. Лосєв, міфологічне абстрагування – це абстрагування від відокремленого існування речей, завдяки чому міфологічний сенс об'єднує їх в нову єдність. У міфі окремі речі поєднуються в єдине життєве ціле, яке одухотворяє їх. Саме тому стародавня міфологічна свідомість сприймала все одухотвореним.

Розглянемо четверту ознаку міфу – міф як особистісне буття.

З особистістю ми можемо спілкуватися безпосередньо, а можемо сприймати її опосередковано через різні речі, які їй належать та якось виражають її. Особистість поєднує окремі речі чи події в особистісному бутті, наділяє їх новим сенсом. Проте в особистісному бутті нам треба розрізняти буття самої особистості, як такої, яка може вільно діяти, спілкуватися, і буття речей та явищ, які виражають особистість, наприклад, предмети побуту, одяг, житло, продукти творчості, витвори мистецтва. Будемо називати «особистісне оформленим буттям» всі речі та явища, які самі собою особистістю не є, але виражають особистість, осмислюються відповідно до особи. Ці речі невіддільні від особистості, стають моментами єдиного життєвого цілого, подібно до того, як міф поєднує в міфологічне ціле розрізнені речі. Це свідчить про те, що смислова структура особистості й структура міфу та сама.

Коли людина безпосередньо сама присутня у спілкуванні, ми звертаємося до самої людини як такої, а не до тієї її частини, яку безпосередньо сприймаємо. Тобто в особистісному спілкуванні ми абстрагуємося від сенсу окремої речі – обличчя як анатомічного об'єкта, голосу чи одягу, і сприймаємо їх як вираз цілого – тобто самої особистості. Особистісне спілкування спрямоване на саму особистість, завдяки цьому ми сприймаємо людину не частинами, які бачимо, а в життєвій єдності, у кожному моменті якої присутня вся особистість як ціле.

Однак щось подібне відбувається і в міфологічній свідомості: ми абстрагуємося від сенсу окремої речі самої собою і сприймаємо її в такій життєвій єдності, яка виражає міфологічний сенс. Оскільки цей вираз має таку ж структуру, як і вираз особистості, то втілення міфологічного сенсу починає сприйматися як вираз тій чи іншій міфологічної особистості. Саме тому архаїчна людина у всіх явищах природи бачила втілення богів чи інших міфологічних особистостей. Весь світ уявлявся їй живим, всі природні сили сприймалися як живі.

Речі, які втілюють присутність міфологічної особистості, набувають нових особистісних властивостей, але при цьому самі особистістю не стають. Теж саме, коли йдеться про речі, які виражають реальну людину. Річ, що входить в особистісне оформлене буття, перестає розумітися як окрема річ, оскільки вона розкриває присутність особистості. Тому вона об'єднується у нову життєву єдність з іншими речами, які також розкривають присутність особистості. Наприклад, ми заходимо в кімнату, де живе людина, і відчуваємо, як її присутність пронизує всі речі, начебто вся кімната стала частиною цієї людини. Однак її кімната та її речі самі не можуть вільно діяти, спілкуватися з нами, це може зробити тільки сама людина, коли повертається до своєї кімнати.

Тобто особистість може бути безпосередньо присутня і самостійно, вільно діяти, а може бути присутня опосередковано через речі, які самі собою неживі й свободи волі не мають. Якщо особистість діє вільно через своє тіло й усвідомлює себе в тілі, то таке втілення особистості у своєму тілі називатимемо «втіленням особистості своєю сутністю». Під сутністю розумітимемо те, що поєднує різні властивості або якості в одне ціле, в одну річ, явище чи подію. Проте сутність ми не можемо сприймати органами відчуттів, вона осягається умоглядно як сенс. Сутність особистості у свободі волі. Ми можемо говорити про те, що особистість присутня сама, за своєю сутністю, якщо бачимо, що вона сама вільно діє.

Коли особистість виражається опосередковано в інших речах, то цим вона передає речам свої окремі якості чи властивості. Це називатимемо «втіленням особистості своїми властивостями». Наприклад, особистість втілена своєю сутністю у своєму тілі, бо вона відчуває саму себе в тілі, проте в одязі вона втілюється не своєю сутністю, а своїми властивостями. Завдяки цьому одяг здатний виражати характер особистості, але через одяг не діє воля людини так, як вона діє через тіло. Сам собою одяг, на відміну від тіла, залишається неживим предметом, нездатним почуватися.

У міфологічній свідомості властивості особистості втілюються в одязі. Наприклад, сила особистості зцілювати, любити чи захищати може втілитися в амулеті чи талісмані. При цьому особистість не почуває себе всередині амулету і не здатна через нього вільно діяти, як вона діє через своє тіло. Отже, у міфологічних речах особистість втілюється не сутністю, а лише своїми властивостями.

Уявимо, як хлопець дарує коханій дівчині кришталевий сувенір. Дівчина поставила його на чільне місце в будинку, але незграбний сусід ненароком розбив його, а потім перепрошував, купив такий самий сувенір і поставив на те саме місце. У фізичному сенсі новий сувенір нічим не відрізняється від старого, але для дівчини він уже не має жодного значення. Може, тому що розбитий сувенір нагадував про кохану людину? Але новий сувенір виглядає так само. Різниця між двома речами тут полягає не у зовнішньому вигляді й не у фізичному змісті, а в значенні. Ритуал дарування смисловим чином втілює в кришталевому сувенірі властивість коханої людини, а саме, її присутність навіть тоді, коли її немає поряд. Однак копія цієї речі не містить такої властивості.

Втім, якби кохана людина не піднесла б цей сувенір як подарунок, а просто дала б гроші зі словами: «Ось, іди, купи собі сама!», то в цьому випадку сувенір нічим би не відрізнявся від точно такого ж, який приніс сусід. Подарунок змінив свої властивості саме у момент ритуалу дарування. Він перестав бути звичайною річчю і перетворився на нову річ, проте зрозуміти це можна не на рівні наукового аналізу, а на рівні міфологічного узагальнення. Під ритуалом розумітимемо будь-які дії, які втілюють у речі новий сенс і тим самим наділяють її новими властивостями. У ритуалі дарування кохана людина включила кришталевий сувенір у сферу свого особистісного буття, завдяки чому подарунок спочатку втілив у собі сенс її особистості, а потім у цьому особистісне оформленому вигляді увійшов до особистісного буття дівчини, коли вона прийняла подарунок і поставила його на чільне місце у своїй кімнаті.

 

Однак цей подарунок – це не тільки особистісне оформлене буття, а й міфологічне буття, до нього відносяться всі характеристики міфу, про які тут говорилося. Подарунок передбачає абстрагування від повсякденного сенсу предмета і втілення у ньому нового сенсу, завдяки якому він входить у сферу особистісного буття. Тут виявляється характерне для міфу смислове узагальнення дійсності. Ритуал дарування має такий сенс, який охоплює всю ситуацію, і ця по-новому осмислена ситуація знімає проблематизацію, тому що дівчина може прийняти подарунок тільки якщо сприйме його сенс як він є, і не ставитиме його під сумнів. Однак у ритуалі дарування важливий не сам собою сенс, а втілення цього сенсу у конкретному подарунку. Інакше висловлюючись, сенс осягається нерозривно з річчю й в образі цієї речі, тобто осягається не через поняття, а саме через образ, що відповідає образно-чуттєвій мові міфологічного мислення.

Тут ми бачимо збіг особистісного та міфологічного буття. Будь-яке міфологічне буття обов'язково має особистісний характер, оскільки завжди розуміється стосовно будь-якої особистості: або особистості людини, або особистості міфологічного персонажа. Якби у світі зникли всі особистості, то разом із цим зникли б і всі міфологічні предмети.

Міфологічна особистість поєднує окремі речі в єдиний міфічний життєвий процес шляхом наділення їх новим сенсом, а разом із цим і новими властивостями. Окремі явища, наприклад, сили природи, вогонь, ліс, океан, які включені в цей процес, абстрагуються від свого окремого сенсу і втілюють у собі новий ширший сенс, перетворюються на духа чи бога вогню, лісу, океану тощо. Наприклад, з біологічної точки зору тіло людини – це система клітин, які не мають свідомості, а з фізичної позиції – це система молекул і атомів, які самі собою навіть не живі, проте коли в цих елементах тіла втілюється новий сенс, вони стають живим втіленням особистості, попри те, що самі фізичні чи біологічні властивості окремих елементів від цього не змінюються. Ось так само архаїчна людина дивилася на явища природи як на живе втілення міфологічних особистостей.

Свята є найпоширенішим ритуалом у нашому житті. Свято – це ритуальне втілення у якомусь моменті часу сенсу події, що сталося або у минулому, або у міфологічному часу. Наприклад, святкування дня народження – це ритуальне повторення народження людини у певному дні. Завдяки цьому ритуалу людина відчуває стан оновлення, коли всі старі претензії, борги, проблеми перестають її торкатися протягом цілого дня. Причому цей святковий настрій починає реально змінювати їй фізичний стан на рівні тіла. Тобто втілений у певний день новий сенс наділяє цей день новими властивостями.

Новий рік у міфологічній свідомості – це день народження космосу. Якщо день народження людини укорінений у реальній події, то новий рік бере початок у стародавніх космогонічних міфах та зводить до події у міфологічному часу. Протягом року накопичується деструктивність, інерція хаосу, але на момент святкування нового року відбувається ритуальне повторення акта творіння космосу, оновлення світу. Звичайна ніч наповнюється новим сенсом та змінює свої властивості. Завдяки цьому новорічна ніч переживається незвичайно, учасники святкування по-особливому починають сприймати все навколо, начебто все наново народжується. Можливо, наступного дня інерція повсякденних проблем знову візьме гору, але в момент святкування вона зникає, і це дозволяє відчувати приховані нові можливості.

Пам'ятні свята, наприклад, день незалежності, дозволяють наново пережити історичні події, до яких вони долучають. Християнські свята долучають до життя Ісуса Христа і протягом річного циклу відтворюють його основні події, головні з яких – Різдво та День Воскресіння Ісуса – Великдень. У святкуванні Великодня християни долучаються до події перемоги над смертю і реально починають відчувати у всьому радість життя, перед яким смерть втрачає свою силу. Однак якщо свято запроваджено урядом довільно, і за ним немає жодної історичної чи міфологічної події, до якої він має бути причетним, то ритуал стає порожнім, люди відчувають лише порожнечу, не знають як святкувати й тому просто напиваються. Прикладами таких порожніх свят є 23 лютого та 4 листопада у Росії. Іноді свято може приховувати якесь інше значення, протилежне тому, що декларується. Наприклад, 1 травня вважається святом весни та праці, а насправді є продовженням Вальпургієвої ночі, під час якої відьми проводили свої демонічні обряди.

У ритуалі циклічно відтворюються міфологічні сенси, які є зразками розуміння життя і поведінки людини. Такі зразки Мірча Еліаде називав міфологічними архетипами. Космогонічний міф творіння світу – це один із міфологічних архетипів, який ритуально відтворюється через свято. Створення світу, як й інші події, що зафіксовані у міфологічних архетипах, відбуваються не у тому часі, у якому ми живемо, а в особливому міфологічному часі.

Якщо у нашому часі все безповоротно йде в минуле, то в міфологічному часі всі минулі події не зникають, а продовжують бути присутніми у теперішньому, і це стає явно через ритуал. Присутність міфологічної події у нашому часі можлива лише як циклічне відтворення через ритуал. В архаїчній свідомості все життя структурувалася відповідно до міфологічних архетипів, і все, що не відповідало якомусь архетипу, сприймалося як випадкове, що не має значення або навіть нереальне. Тому циклічне відтворення міфологічних подій призвело до того, що й сам час, у якому живе людина, також сприймається як циклічність. З цієї причини у всіх давніх культурах формувалося циклічне сприйняття історії. У стародавніх цивілізаціях Індії, Китаю, Греції циклічність історії розумілася по-різному, проте ніде не було лінійного розуміння історії. У першому таке лінійне розуміння формується на основі біблійного одкровення, яке мало унікальний характер, і згодом ідея лінійної історії закріпилася у європейській культурі.

Сила ритуалу полягає в тому, що шляхом втілення нового сенсу він реально змінює властивості речей. Цим пояснюється ефективність цілющих ритуалів, які неможливо пояснити простим самонавіюванням. Мірча Еліаде описував цілющі ритуали, суть яких була у повторенні космогонії. Це міг бути спів космогонічних міфів біля ліжка хворого. У цьому ритуалі теперішній момент часу ставав причетним до міфологічного часу витоків світу, хворий символічно ставав сучасником створення світу, поринав у стан його первісного розквіту, і завдяки цьому він заново починав нове життя, яке вже вільне від хвороби. В інших цілющих ритуалах символічно відтворювався акт народження самої цієї людини, завдяки чому її тіло символічно творилося заново, реально набуваючи нових властивостей.

Нині більшість людей звертаються до знахарок «про всяк випадок» без особливої довіри, проте їхні замовляння однаково мають цілющу силу, що важко пояснити «самонавіюванням». Мені доводилося спостерігати, як знахарка зцілювала грижу у немовляти. У ритуалі зцілення знахарка використовувала камінчик, вимовляла над ним замовляння, прикладала до грижі, потім кидала через плече у бік пічки. Через деякий час немовля одужало, що вже точно неможливо пояснити «самонавіюванням».

У цьому випадку камінчик набув власної цілющої сили, яка діяла об'єктивно, незалежно від волі немовляти. Але сам собою камінь неспроможний мати цілющі властивості, він набуває їх у момент, коли у ньому смисловим чином втілюється особистість знахарки, точніше, її окреме властивість – цілюща здатність. Втілення нового сенсу через ритуал наділяє камінчик новими властивостями, які не пов'язані з його старим сенсом. Камінь перестає бути окремою річчю і входить в особисте буття знахарки та стає носієм її цілющої здібності.

 

Ефективність цілющих ритуалів може бути настільки сильною, що лікування відбувається часом навіть у тому випадку, коли цим ритуалам не довіряє навіть той, хто їх робить. Французький дослідник міфологічної свідомості Клод Леві-Строс описував випадок, коли один дослідник, бажаючи викрити шаманів, сам переодягався у шамана та імітував їхні дії. На подив він виявив, що його дії, які він вважав безглуздими, призвели до зцілення людини. Згодом він повторював експеримент багато разів, і щоразу відбувалося одужання хворого, що принесло йому славу як дуже сильного шамана. Міфологічне сприйняття притаманне також сучасній людині, хоча вона це часом і не помічає. Наприклад, коли лікар використовує методи доказової медицини, пацієнт може сприймати процес лікування за законами міфологічного мислення, сприймаючи дії лікаря як ритуал, що може суттєво впливати на одужання.

Хоча річ смисловим чином втілює в собі властивості особистості й завдяки цьому наділяється тими чи іншими властивостями та якостями цієї особистості, проте не всі люди можуть бачити новий сенс, який втілений у речі. Те, що одні люди сприйматимуть як реальність, інші – як фікцію чи нісенітницю.

Можна уподібнити широту мислення до спектра кольорів, який доступний оку. Кожен колір має свою довжину хвилі, червоний – найдовшу з доступних оку. Якщо довжина хвилі ще більше, світло переходить у невидимий для ока інфрачервоний діапазон. Фіолетовий колір, навпаки, має найкоротшу довжину хвилі, а ультрафіолетове світло також стає невидимим. Подібно до цього умогляд людини, тобто її сприйняття сенсів, також має свої межі.

Кожна людина здатна аналізувати, розкладати сенси на смислові моменти, але тільки до якоїсь межі. Подальший аналіз здається їй якимось безглуздям, яке важко утримати в голові. Таку саму межу має здатність до смислового узагальнення, тобто здатність розуміти, як ширший сенс поєднує різнорідні елементи в життєве ціле. На певному етапі смислового узагальнення людина більш не може сприймати, як сенс втілюється в окремих елементах і створює з них нову сутність, тому починає сприймати цю сутність як щось нереальне, фікцію.

Наприклад, Рене Декарт і фізіолог Павлов сприймали тварин просто як біологічні організми, які подібно до механізмів не мають власного життєвого світу. Здатність більшості людей сприймати тварин особистісно виявилася за межами можливостей їх умогляду подібно до того, як зір звичайної людини не здатний сприймати ультрафіолетове світло. Межа можливостей до умогляду дуже різна у людей, хтось дуже добре може аналізувати, але не здатний сприймати узагальнені сенси, а хтось навпаки. Наприклад, прибічники біхевіоризму навіть особистість людини розкладають на рефлекси й реакції на певні стимули, бо життєве ціле особистості було за межами їх здатності до умогляду.

Однак архаїчна людина навіть неживу природу сприймала особистісно як живу істоту, тому що її здатність бачити узагальнені смисли розвиненіша, ніж у сучасної людини. Завдяки цьому вона сприймала як особистості різні сили природи. Міфологічні персонажі, які були для неї реальні, сучасна людина сприймає як хибну фантазію чи фікцію. На найвищому рівні смислового узагальнення міф сприймається як справжнє життя, і людина не помічає, що це міф. Однак на найнижчому рівні смислового узагальнення, міф сприймається як фікція та вигадка. Тому побачити міф саме як міф важко, він уявляється або реальністю, якщо ми сприймаємо міф зсередини нього самого, або нереальною грою уяви, якщо дивимося на нього збоку.

 

Відмінність між міфом, наукою, філософією та мистецтвом

Наука передбачає аналіз сенсу, пояснення зводиться до розкладання явища на елементи та встановлення з-поміж них смислових відносин. Філософія передбачає смислове узагальнення. Для філософії пояснення полягає у виявленні сутнісного сенсу, що гранично узагальнює будь-які властивості того чи іншого явища, задає ширший контекст розуміння, в якому явище можна зрозуміти з позиції особистості, співвіднести з власним особистісним досвідом.

Скільки б не розвивалася та чи інша конкретна наука, вона в принципі не здатна перейти до найзагальніших питань, що хвилюють людину: «Чи існує світ об'єктивно, або ні?», «Чи є сенс життя?», «У чому сенс самої науки, реальний чи ні її об'єкт?» А філософія, яка ставить перед собою ці питання, водночас абстрагується від окремих сенсів, які розглядаються в конкретних науках.

На перший погляд, філософія і міфологія збігаються. Адже міф, як і філософія, розкриває сенс, що також узагальнює дійсність. Міф передбачає таке сприйняття речей і явищ, у якому вони абстрагуються від окремого обмеженого сенсу і втілюють новий ширший сенс. Але ж і у філософії ми переходимо від окремого сенсу речей до їхнього ширшого сенсу з позиції цілого.

Наприклад, неможливо науково аналізувати любов. Однак можна знайти філософський сенс любові, який поєднує воєдино цілий пласт різних явищ життя, наділяє всі окремі явища новим сенсом і надає їм особливу значущість. Також і міфологічне осмислення любові охоплює те, як воно втілюється в окремих подіях, вчинках, виразі очей, подарунках, сварках, ревнощах тощо. Усе це розуміється не як окремі явища самі собою, а як втілення любові.

Проте є суттєві відмінності. Якщо філософія умоглядно розглядає сенс речі як сенс сам собою, тобто у понятті, то міф ніколи не передбачає сенс сам собою як абстрагований від тілесної реальності. Міф розкриває не просто узагальнені сенси, а сенси, які завжди втілені у конкретних чуттєвих речах. Реальність міфу – це конкретно-чуттєва тілесна реальність, і жодну іншу дійсність міфологічна свідомість не передбачає. Якщо людина любить, то її цікавить не сенс любови сам собою, а втілення любови в словах, рухах тіла, подарунках тощо.

Це означає, якщо й наука, і філософія осмислюють світ мовою понять, то міф (як і мистецтво) – мовою образів, які сприймаються почуттями та емоціями. Однак для мистецтва важливий тільки образ сам собою, а для міфу принципово важлива реальність самої речі. Це своєю чергою зближує міф з філософією, але не з наукою, яка описує лише модель реальності, а не саму реальність. Тому для науки, на відміну від міфу, не важливо, чи існує предмет сам собою.

Так, наприклад, для математики абсолютно байдуже, чи існують числа самі собою, чи вони існують виключно в уяві вченого. Так само і для фізики байдуже, світ, який ми спостерігаємо, існує матеріально або це лише симуляція реальності. У будь-якому випадку фізичні закони описуватимуть ті самі закономірності, незалежно від того, до чого ми їх відноситимемо, до фізичних речей або до симуляції. Наука лише моделює реальність.

Однак для міфу є важливою саме реальність об'єкта. Щойно об'єкт починає сприйматися як модель, а не як справжня реальність, міф перестає бути міфом.

Відмінності між міфом, наукою, філософією та мистецтвом

(таблиця)

	Міф	Наука	Філософія	Мистецтво
Визнання реальності предмета важливо	важливо	байдуже	важливо	байдуже
Проблематизація дійсності	ні	так	так	ні
Спосіб осмислення	узагальнення	аналіз	узагальнення	узагальнення
Мова	образна	понятійна	понятійна	образна

Юлія Філь. Кінематографічна «Хмара-вістун» (2022). І яким боком тут Параджанов

Український індолог Павло Ріттер (1872 — 1939) за своє значно вкорочене радянською репресивною системою життя, на жаль, зміг перекласти українською лише окремі вибрані твори давньоіндійської літератури, які ввійшли в антологію «Голоси стародавньої Індії». Ми знаємо її за єдиним радянським виданням 1982 року із зеленою обкладинкою із Шивою Натараджею. Ріттер не міг оминути увагою санскритську ліричну поему Калідаси «Хмара-вістун». Ця елегія у свій оригінальний спосіб оповідає про історію кохання двох якшів, слуг бога Кубери — так би мовити, очима хмарини, яка покликана передати послання любові від якші до якшині, із Центральної до Північної Індії. Головний герой описує хмарині прекрасні краєвиди, які вона побачить на своєму шляху, тому ця елегія сповнена не лише любові до коханої, а й до індійської землі. Такою любов’ю, вочевидь, сповнений молодий сучасний індійський режисер Рагат Магаджан, який надихаючись Калідасою, а також південноіндійською театральною, танцювальною і ритуальною традицією, створив фільм-ритуал «Хмара-вістун» (2022). Найцікавіше, його основним натхненням стали… «Тіні забутих предків» Параджанова.

«Я був дуже, дуже натхненний цим фільмом, це один із моїх найулюбленіших фільмів, яким сирим він є, як він досліджує емоції, але яким свідомим він є у своїй формі — це просто мелодрама, але софістиковано відзнята, він зміг перетворити фільм на ритуал, це те, що дуже глибоко мене надихнуло в цьому фільмі. Це справжнє натхнення для мене, бо це – оригінальна форма в собі».

 

Хоч «Хмара-вістун» фестивальний фільм, та він зміг пройти між Сціллою експерименту й Харібдою доступності й масовості. Його можна дивитися всім — і любителям авторського фестивального кіно й тим, хто не гребує Голлівудом (або ж Болівудом). Мабуть, саме болівудська школа дала можливість Магаджану зняти універсальне кіно, яке відгукнеться кожному. Авторському ж кіно режисер поїхав вчитися до Лос-Анджелесу.

Ніщо так не промовляє до людства, як міфи й архетипи. Магаджан створив індійських Ромео і Джульєтту, Орфея та Еврідіку, двох закоханих, які долають межі світів — реальних чи соціальних, щоби бути разом. Джайвардхан (JV) і Таріні вчаться в школі західного зразка десь у передгір’ях Гімалаїв, учні якої ввечері після уроків спочатку співають християнських пісень, а потім тягнуть довге ОМ. Там, серед гірської зелені і співу екзотичних птахів, проходять виснажливі заняття фізкультурою, так само як і спостереження за небом у телескоп і уроки фотографії. Цей фільм можна було би прийняти за звичайну підліткову драму, якби в реальність елітної вестернізованої школи не вривалася індійська міфологічна реальність з усім інвентарем смислів і атрибутів.

 

До Таріні приходить Демон, закоханий у неї. Вона — якшині, яку він відібрав від коханого й уже не перше життя поспіль хоче, щоб вона належала тільки йому. JV — якша, який має шанс врятувати кохану. Міфологічна реальність проривається в південноіндійських декораціях: демон постає у вбранні і з макіяжем актора храмового театру Керали — кудіяттам, що промовляє до коханої жестами танцю катхакалі. Режисер всотав із молоком матері цю традицію, бо всі його сестри й мама були досконалими танцівницями. Та навіть цього йому було замало — він сам відвідував майстер-класи танцю, досліджував його техніку й естетику, читав натья-шастру. Можливо тому камера також виконує танець жестів. Вистава кудіяттам складається із діалогів — наприклад, коли Демон виконує жест капітхака, він каже: «я заберу тебе» — камера повторює за ним, зближуючись до героя. Коли Таріні бачить Демона в коридорі, камера віддаляється, ніби даючи відповідь дівчини. Кожен рух апарату детально сконструйований відповідно до кудіяттам, кожен театральний кадр продуманий режисером і намальований ним же. Та ця кінокартина зроблена не просто на совість, у ній втілена вся цінність людської екзистенції, бо народилась вона із крайнього досвіду автора, коли він ледь не втонув, підхоплений океанічною стихією. Саме це дало Магаджану безкомпромісність творчості, бажання «писати» саме свою картину, з глибини свого єства, і не підлаштовуватися під жодні шаблони чи потреби ринку.

Тому він зняв своє. Плекав його десять років, з далекого 2012-го. Цей фільм не є чимось зовнішнім автору — він програє і його життя, його підліткові травми, його людей — випадкових і не дуже. Вчитель фотографії, бородатий Оле-Лукоє, — це не вигадка. Режисер знайшов свого реального вчителя, який уже був на пенсії, у якомусь гімалайському містечку. Він узяв його на роль себе ж, а той погодився відрощувати бороду. І ми б побачили цю реальну людину в кадрі, якби не лейкемія, яка забрала його життя в день народження режисера. Під час створення фільму було занадто багато подібних збігів, у яких сам режисер вбачає втручання Вищих Сил. Тому ця робота — це трохи більше за фільм Рагата Магаджана, це — його життя, доля і місія.

 

Це відчувається у всьому — у відсутності жодного випадкового кадру, у тому, що кожен із них промальований і продуманий так, що якщо поставити задачу наробити естетичних прінтскрінів, то рука просто не покине клавіатури. Це фільм, де зустрічається Європа й Індія, традиція і сучасність, кіно й театр, вигадка й саме життя. Думаю, Параджанов знайшов собі гідного суперника в створенні фільмів-ритуалів. І це лише перша повнометражна робота режисера.

08.12.2022

Миколай Карпіцький. Інтуїтивне розуміння філософії

Кожна людина намагається усвідомити своє місце у житті, і коли вона дізнається, що є така галузь знання – філософія, яка дає розуміння себе і свого ставлення до світу, до інших людей, то вже інтуїтивно розуміє про що це. Тому я почну розповідь про філософію з цього інтуїтивного розуміння, яке вже є навіть у тих, хто ще не вивчав філософію.

Чи вивчали ви філософію, чи ні, але все одно дізнаєтесь, що це філософське питання, якщо зустрінете в художньому творі або у звичайній бесіді між людьми. Бо кожна людина здатна філософствувати - це для неї природно, так само як просто жити.

філософствування - це осмислення свого місця в житті, завдяки чому людина визначає, що для неї в житті важливо, а що другорядне, чого варто прагнути, а що можна ігнорувати. Залежно від усвідомлення свого місця у житті людина визначає своє ставлення до світу загалом, до інших людей, до Бога (якщо вона вірить) та до самої себе. Це є ціннісне самовизначення – тобто таке ставлення до життя, завдяки якому людина визначає, що для неї в житті значуще, важливо, а що не має значення, заради чого варто докладати сили, чимось жертвувати, а що не варте уваги.

Якщо йдеться про ціннісне самовизначення, то їм визначаються цінності. Інтуїтивно всі розуміють, що таке цінності, але філософія дозволяє говорити точно та зрозуміло про те, що звичайні люди пояснюють заплутано та невизначено. Звичайна людина скаже, що цінність – це те, що для людини важливо чи дуже дорого. Але цінність – це не конкретна річ, а те, що дає нам розуміння, що ця річ така важлива для нас.

Цінність – це такий особливий сенс, який наділяє новою значущістю будь-який зміст нашого життя. А саме, наші цілі, вчинки, події, явища, речі, надії, стосунки – будь-що.

Наприклад, справедливість. Ми можемо оцінити вчинок усередині ситуації, чи приносить він вигоду, чи дозволяє розв'язати проблеми, але крім цього ми також можемо оцінити, чи цей вчинок є справедливим або ні. Тобто, крім значення, яке має цей вчинок у конкретній ситуації, ми бачимо ще й особливе значення цього вчинку завдяки тому, що ми маємо розуміння такої цінності як справедливість. Або, наприклад, краса. Завдяки красі ми відчуваємо, що зустрічаємо щось, що важливо саме по собі, тому що воно красиве, а якби не було цінності краси, то всі явища ми б сприймали лише на рівні тваринних потреб. Ми б просто реагували на навколишнє залежно від бажання їсти, спати, пити, і тоді не було б до чого прагнути. Так і живуть тварини, бо не здатні до ціннісного самовизначення.

Якщо, наприклад, усупереч бажанню відпочивати, ви приєдналися до лекції, значить вважаєте це важливим. Отже, ви до чогось прагнете, тому що вже самовизначилися стосовно цінностей, наприклад, цінності знання і завдяки цьому сприймаєте світ різноманітно. Всі явища світу сприймаються набагато яскравіше, цікавіше і різноманітніше, коли набувають нової значущості завдяки цінностям. Причому необов'язково цінності можуть бути такими високими, як знання, справедливість, благо, істина, краса. Це можуть бути цінності пов'язані з комфортом, зі стосунками з родичами, з радощами у невеликих повсякденних справах. Ціннісне самовизначення визначає ставлення як до життя в цілому, так і до дрібниць життя всередині будь-якої повсякденної ситуації.

Якщо людина самовизначається, то має усвідомлювати та розуміти це. Процес усвідомлення свого ціннісного самовизначення – і є філософствування. Тобто здатність філософствування закладено у кожній людині, незалежно від того, чи вивчала вона філософію. Отже, коли вона починає усвідомлювати себе як особистість у своєму ціннісному самовизначенні, вона вже філософствує, тому що усвідомлення себе як особистості передбачає усвідомлення власного самовизначення. Оскільки кожна людина філософствує, то на цій підставі свого досвіду філософствування вона дізнається, коли інша людина виражає своє ставлення до життя, до себе, до інших, тобто висловлює своє ціннісне самовизначення, інакше кажучи, свою філософську позицію. Завдяки тому, що кожна людина філософствує, вона здатна бачити філософські теми, проблеми, позиції в повсякденному спілкуванні з людьми, у витворах мистецтва, в моральній проповіді, у вчинках, у способі життя, навіть якщо вона спеціально не вивчала філософію. Наприклад, ви дивитеся фільм про віртуальну реальність і відразу дізнаєтеся філософське питання – як ставитися до життя, якщо воно є не справжнім, а лише ілюзорною симуляцією? Або читаєте «Гамлета», і одразу бачите філософський зміст питання «Бути чи не бути?» - Тобто як ставитися до життя та своєї долі?

Отже, філософствування – це перший крок до філософії, проте філософування – це ще не філософія. Кожна людина філософствує для себе, щоб усвідомити своє місце у житті. З цього не випливає, то вона відразу ж про це розповідатиме всім навколишнім людям. Більшість людей цього не потребує, тому у них навіть немає відповідної мови, щоб взагалі говорити на такі теми. Почнеш розповідати про усвідомлення свого ставлення до життя, і не кожен взагалі зрозуміє, про що йдеться.

Філософія виникає тоді, коли ставиться нове завдання – це завдання розуміння не тільки себе – свого самовизначення у житті, а й життєвої позиції іншої людини, а також завдання бути зрозумілим для іншої людини, тобто донести до неї своє бачення світу, своє ставлення до життя, свій особистісний досвід. І тут виявляється, що на повсякденному рівні спілкування зробити це дуже важко. Ми відразу стикаємося з тим, що сама мова повсякденного спілкування не підходить для цього. Вона дуже добре підходить для того, щоб говорити про те, що розуміється в загальнозначущій ситуації, що ми однаково бачимо, тому що вона формувалася в процесі нашої взаємодії. Але ця мова зовсім не пристосована для того, щоб говорити про те, що мене тільки одного хвилює, що пов'язано з моїм внутрішнім світом, моїм особистим досвідом, і чого немає в досвіді інших людей.

Уявіть, що ви приїжджаєте на Крайню Північ і зустрічаєте людей, які ніколи не бачили апельсинів. Чи зможете ви їм розповісти, який в апельсина смак, якщо нічого подібного немає в їхньому досвіді? Тільки тоді, коли є загальнозначуща ситуація – наприклад, коли ми всі їли апельсини, то ми можемо співвіднести з нею сенс слів і зрозуміти про що йдеться. Але без співвіднесеності з якоюсь загальнозначущою ситуацією, якщо у досвіді іншої людини немає того, що я їй хочу сказати, не вдається щось пояснити. Смак апельсина я взяв умовно. Це стосується будь-яких внутрішніх переживань. Наприклад, всі люди здатні бентежитися, але вони переживають це по-різному. При цьому ми не маємо слів, щоб описати, як саме людина переживає збентеження, оскільки слова, які описують це почуття, зрозумілі у співвіднесеності з якоюсь зовнішньою ситуацією. Припустимо, людина каже: «Я бентежуся виступати». Усі зрозуміють так: є така ситуація, в якій людина почувається сковане. Але слова не передають, як саме вона внутрішньо переживає цю ситуацію, тому що вона говорить не про свій досвід, а лише про ту ситуацію, в якій опиняється. І кожен приписує її словам своє уявлення, бо кожен переживає збентеження по-своєму. Так виникає ілюзія порозуміння.

У діловому спілкуванні ця ілюзія не відіграє жодної ролі, тому що в діловому спілкуванні ми говоримо про те, що ми спільно маємо робити в загальнозначущих ситуаціях, і тут немає значення, що кожен з нас відчуває. Проте особисте спілкування якраз і спрямоване на те, щоб розуміти, що відчуває людина, і ілюзія порозуміння може призвести до великих розчарувань. Наприклад, коли хлопець і дівчина починають зближуватись, у них почуття один до одного. Вони починають пояснюватись, говорити: «Я тебе кохаю!», але кожен вкладає в ці слова свій зміст, співвідносить їх зі своїм внутрішнім досвідом, своїми переживаннями. Як їм зрозуміти одне одного? Можна, наприклад, співвіднести з якоюсь загальнозначущою ситуацією, яка описана в літературі. «Я тебе кохаю, як цей герой у роману Олександра Дюма». Але це буде просто смішно. Або, як завжди й буває в житті, приписати іншому своє розуміння. Але тоді, коли вони почнуть разом жити, це може спричинити розчарування. Кожен почуватиметься ошуканим. Так часто відбувається у житті. Тому нам потрібна якась інша мова, щоб пояснити іншій людині, що ми відчуваємо, і чому для нас щось так важливе.

Саме філософія вивчає такий внутрішній досвід людини, якій може і не бути в інших людей. Філософ має вміти розповісти людям щось принципово нове, що розкривається в його ціннісному самовизначенні, у його ставленні до життя, чого може не бути в досвіді інших людей. Однак потрібних слів у повсякденній мові немає. Тому створюється філософська мова та філософська система.

У повсякденному житті, коли мені потрібно розповісти про щось, що всередині моєї особистості, але я не маю можливості перейти на філософську мову, я роблю так. Я пояснюю, що хочу сказати, простими словами, але при цьому ставлю контекст розуміння цих слів. Цей контекст – моє ставлення до життя. Перш ніж сказати, що я переживаю, що для мене так важливо, до чого я прагну, я спочатку поясню, як загалом бачу світ, і чим моє бачення світу відрізняється від бачення світу іншої людини. І вже в цьому контексті мого бачення світу я можу пояснити, що для мене означає любов, як я переживаю збентеження, до чого я спрямований, чого домагаюся в житті, чомусь щось ігнорую, що важливо для всіх інших людей. Якщо інша людина бачить, що мої слова треба розуміти в моєму контексті, а не в контексті її світосприйняття, то вона перестає приписувати моїм словам своє розуміння. Тобто, щоб бути зрозумілим, потрібно пояснювати свою позицію своїми словами та задавати контекст їхнього розуміння. Саме так і є у філософії. Філософ дає розуміння філософською мовою та задає контекст розуміння філософської мови, а таким контекстом є філософська система.

Так кожен філософ формує свою філософську мову. Але ця мова не може бути одна для всіх, оскільки вона передає сенси, пов'язані з особливим світосприйняттям філософа та його особистим життєвим досвідом. Адже кожна людина, зокрема й філософ, має свій життєвий досвід. Тому неминуче філософи формують різні філософські мови. Наприклад, слово любов з позиції життєвого досвіду однієї людини розумітиметься не так, як воно розуміється іншою людиною. Але філософ має зробити таке особливе розуміння любові зрозумілим для всіх, для цього він має задати контекст розуміння любові з позиції особистого життєвого досвіду. І для цього він будує таку філософську систему, в якій це розуміння любові можна пояснити іншим людям. Тому існують різні філософські системи та різні філософські мови, які розкривають різне розуміння любові. Не повинно бути лише однієї філософської мови або лише однієї єдино правильної філософської системи, оскільки досвід людей різний, любов кожен переживає по-своєму, і не існує спільного для всіх єдино правильного розуміння любові.

Якщо у кожній науці формується одна й та ж для всіх учених наукова мова, то у філософії формуються різні мови. І це збиває з пантелику. Коли вчені збираються разом для обговорення будь-яких проблем, то чудово пояснюються спільною для них мовою, в якій всі слова мають певне загальноприйняте значення. А коли філософи також разом збираються, то постійно змушені уточнювати термінологію, постійно пояснюють, що мається на увазі під тим чи іншим терміном. У тих, хто навчався на філософському факультеті, це входить у звичку. Вони навіть у звичайній розмові постійно уточнюють, хто як розуміє те чи інше слово, бо вони вже на своєму досвіді переконалися, що більшість суперечок через те, що люди по-різному розуміють слова.

Тому щоразу при вивченні нового філософа ми стикаємося з тим, що зустрічаємо нову незрозумілу мову.

Це не означає, що всі слова якось несподівано використовуються. Є традиція слововживання, і філософи зазвичай слідують їй. Якщо у нас склалася традиція вживання слова «любов», то ніхто не буде цим словом означатиме ненависть. Але як саме уточнюватиметься сенс любові – це вже визначається філософською системою. Також щодо інших філософських термінів – матерія, свідомість, буття, сутність, свобода – склалася традиція слововживання, яку порушувати не прийнято. Але річ у тому, що у кожного слова є свої межі слововживання, у яких філософ вже вкладає своє значення. Наприклад, у нашій традиції слововживання словом любов називають і вищі почуття, і сліпу пристрасть, і фізіологічну реакцію. У цих широких межах філософ визначає своє розуміння, яке може збігатися з тим, що виділить інший філософ. І це треба враховувати щодо філософської мови, яку треба розуміти в контексті філософської системи.

Філософська система - це те, що дає цілісний погляд на світ або на те життєве питання, яке хвилює філософа. Вона відбиває ту позицію філософа, з якою він дивиться на світ загалом. З цієї позиції філософ бачить взаємозв'язок всіх явищ життя, і відповідно до цього він пов'язує воєдино у своїй філософській системі всі поняття, методи, що визначає загальну структуру філософського знання. Якщо ви зрозуміли філософську систему, то відразу бачите це разом, у взаємозв'язку, і завдяки цьому можете здогадатися про те, що недоучили. А якщо ви не зрозуміли філософську систему, то все видається незв'язаним між собою, і тоді стає незрозумілим, про що йдеться в кожному окремому випадку.

Цим зумовлені труднощі розуміння філософії, на яких я мушу зараз спеціально зупинитися. Перша складність полягає в тому, що при вивченні нового філософа доводиться щоразу вивчати нову філософську мову. Але в цьому і перевага, яка відкриває нові можливості. Можна провести паралелі із мистецтвом. Якби у живопису всі художники використовували одні й самі художні засоби, один стиль і мову художніх образів, то вони не змогли б нічого висловити у своїх творах, у кращому разі це було б масове мистецтво пропаганди. Завдяки тому, що кожен художник шукає свої виразні засоби, йому вдається передати своє унікальне бачення та свій унікальний досвід. Так само завдяки тому, що кожен філософ формує свою філософську мову, йому вдається передати розуміння на основі його життєвого досвіду.

Як тільки ви схопите суть філософської системи, ви за контекстом відразу швидко зрозумієте, як філософ вживає філософські слова. Таке розуміння філософської системи схоже на осяяння. Або ви знаходите ту позицію, з якою філософ дивиться на світ, і тоді вам все відкривається, все стає зрозумілим, або ви її не знайшли, і тоді можете багато разів перечитувати ті самі речення, а вони все одно залишаються незрозумілими. Це можна порівняти з тим, якби ви поблизу дивитесь на незвичайну картину, бачите окремі елементи, вдивляєтеся у них, але не можете зрозуміти що до чого. Але відходьте на якусь відстань і раптом схоплюєте весь цілісний образ відразу. І думаєте - "Як це я міг не помічати, це ж так просто й очевидно!" Ось те саме відбуватиметься і з розумінням філософського тексту. Спочатку здається все незрозуміло, а потім начебто всі пазли несподівано склалися разом, коли ви побачили все загалом із позиції, з якою дивиться сам філософ. І все одразу стає зрозуміло. Тоді філософія здається дуже простою.

І цей перехід до розуміння через осяяння зовсім не такий, як при вивченні різних наук. У них матеріал потрібно вивчати крок за кроком, поступово просуваючись від простого до складного, а при вивченні філософії, навпаки, треба якнайшвидше дістатися до найголовнішої думки, з якою можна побачити все загалом. Тому я рекомендую всім людям, які тільки починають вивчати філософію, читати філософські тексти швидко, не зупинятися, якщо щось незрозуміло, а прориватися далі, щоб схопити суть. Багато хто робить помилку, затримується на перших реченнях, і перечитує їх, намагаючись зрозуміти. А зрозуміти не виходить, бо читачі ще не увійшли до загального контексту. Тому потрібно швидше рухатися вперед, адже як тільки ви схопите загальний зміст, всі незрозумілі речення відразу стануть зрозумілими.

Загальний зміст філософії комусь відкривається одразу, комусь доводиться довго рухатися до його розуміння. Це залежить від того, наскільки життєвий досвід філософа співзвучний людині. Завдання викладача філософії полягає в тому, щоб скоротити цю дистанцію. Хороший викладач може сказати два-три речення, щоб перемикнути увагу студента на щось ключове, і тому одразу все відкривається, що здавалося абсолютно незрозумілим. Мета читання лекцій з філософії не в тому, щоб дати якнайбільше інформації, а в тому, щоб налаштувати людину так, щоб вона відразу почала розуміти філософську систему. Тому моє завдання не переказувати, а пояснювати.

Якщо ви зрозуміли філософську систему, але не встигли вивчити весь матеріал, то все одно зможете відповісти, бо просто здогадаєтеся про те, що не знаєте, а якщо ви зазубрили весь матеріал, але не зрозуміли філософську систему, тоді все одно не зможете відповісти, якщо я трохи інакше поставлю питання. При викладанні інших наук вчителі вибудовують матеріал від простого до складного, і мені теж хотілося б так вибудувати викладання філософії – спочатку розповісти прості філософські системи, потім складні. Але так не виходить, тому що ніколи не можна передбачити, що студентам буде легко зрозуміти, а що складно, тому що все залежить від особистого досвіду студентів, а він у всіх різний, і, ба більше, він різний у різних поколінь студентів. Наприклад, одну філософську традицію студенти добре сприймають і з цікавістю, а іншу чомусь дуже важко пояснювати. А потім рік минає, і все навпаки. Все залежить не від того, наскільки складна філософська система, а від дистанції між особистим життєвим досвідом людини, і тим життєвим досвідом, який втілений у філософській системі.

Отже, я виділив два рівні розуміння філософії – термінологічний – розуміння мови та концептуальний – розуміння філософської системи. Деякі студенти й навіть викладачі гадають, що якщо ти вивчив всю філософську систему, всі поняття, методи; зрозумів, як вони взаємозалежні, то ти вже зрозумів філософію. Насправді ти ще не розумієш найголовнішого, а навіщо все це потрібне? Річ у тому, що філософська система - це не мета, а засіб вираження особистого життєвого досвіду. Мета ж у тому, щоб зрозуміти саму людину, а філософська система – це засіб її розуміння. Коли розумієш особистий життєвий досвід самого філософа, тоді розумієш і те, що цей життєвий досвід з необхідністю виражається саме в такій філософській системі. Тому не можна будувати філософські системи довільно. Якщо не розумієш його життєвий досвід, тоді його філософська система здається довільною, а всі побудови в ній випадковими, як гра розуму незрозуміло навіщо. Так ось істинність філософської системи полягає в тому, наскільки вона відкриває життєвий досвід людини. Філософська система повинна розкривати реальність, а ця реальність – сама людина, її світ, її ставлення до життя. Так можна виділити третій рівень розуміння філософії – це розуміння життєвого досвіду, що виражається у ній.

Завдяки філософії ми можемо розуміти як людину, з якою безпосередньо спілкуємось, так і людину іншої епохи, іншої культури. Так філософія стає діалогом між людьми різних епох і культур. Я можу читати філософа, який жив дві тисячі років тому і розуміти його. І не лише самого його розуміти, а й розуміти той світ, у якому він жив, тих людей, які ним спілкувалися. Інших таких надійних способів розуміння у мене немає. Почасти таке розуміння дає мистецтво, проте сприйняття витвору мистецтва дуже змінюється від культури людини, яка його сприймає. Наприклад, античну статую сучасні люди бачать не так, як древні греки, захоплюються тим, як гармонія втілена в білому мармурі, проте в давнину ці статуї розмальовували яскравими й простими кольорами. Також китайська та японська поезія для нас у перекладі звучить принципово інакше, ніж для китайця чи японця. А ось філософську систему ми або розуміємо саме так, як розумів її творець, або не розуміємо взагалі. Тому філософія відкриває можливість адекватно зрозуміти, як інша людина бачить світ, і це розширює межі власного світосприйняття. Ось це найголовніше, заради чого варто вивчати філософію. Вона дозволяє розуміти інших людей, і через це яскравіше, багатше та різноманітніше бачити світ.

Карпіцький М. Християнство. Сенс одкровення. Конспект лекції

Дві тисячі років тому відбулося нове одкровення, яке породило нову релігію – відгалуження від старозавітної традиції – християнство. Біблія християн складається з двох частин: Старий заповіт, тобто Танах, який визнається і юдаїстами, і християнами однаково; і Новий заповіт, який є одкровенням, яке продовжує те, що було у старозавітній традиції. Все, що говориться в старозавітній традиції, в Танасі, визнається в християнстві, але розуміється в контексті нового одкровення.

Що у старозавітній традиції сприймалося як самоочевидне?

По перше. Світ створений Богом.

По-друге. Бог абсолютно трансцендентний, тобто потойбічний стосовно світу.

По-третє. Світ існує за причетністю до Бога. З одного боку, світ створений з нічого, з другого він існує тому, що Бог подарував йому існування. Існування йде від Бога, а не від світу. Це абсолютний монотеїзм.

По-четверте. У цьому світі є особлива місія у людини. Вона є вершиною творіння і пов'язує весь світ із Богом. Однак людина не змогла виконати свою місію до кінця через гріхопадіння. Вона порушила заповідь, свою угоду з Богом, і тим самим добровільно протиставила себе Богові. Це сталося, коли Адам і Єва з'їли плід дерева пізнання добра і зла всупереч заповіді. Суть у тому, що людина могла не порушувати цієї заповіді, але усвідомлено вільно прийняла рішення порушити її. До цього її спонукала гординя. Людина була спокушена гординею.

Біблійний міф описує це як спокусу. Диявол прийняв образ змія, пообіцяв людині, що вона буде як Бог, якщо спробує плід дерева пізнання. Єва зірвала цей плід, потім дала його Адамові. Після цього вони усвідомили себе у новому стані, засоромились своєї наготи, Бог це побачив і вигнав їх із раю. Так оповідає сам міф. Сенс міфу в тому, що людина поєднує в собі весь світ і поєднує його з Богом – у цьому її особлива місія. Коли людина протиставила себе Богові, то розірвала цей зв'язок. Цей розрив означав втрату повноти буття, тобто. втрату вічного життя. Процес життєдіяльності вже не підтримується згори, він рухається за власною інерцією, і коли інерція згасає, людина вмирає. Так виникає смерть.

У п'ятих. Сенс смерті. Ми вважаємо, що смерть є результатом природного біологічного стану. Біологічна природа веде до смерті, це закономірно. Але що ми називаємо біологічною природою? Це та складова людини, яка не залежить від її свідомості, її волі й підкоряється власним біологічним законам.

Оскільки Бог творить людину, дає їй буття, життя, то й надалі підтримує це життя. Тому людина могла бути безсмертною, бо її життя підтримувалося Богом. Після гріхопадіння все стало навпаки: життя перестало підтримуватись вищою силою та тече за власною інерцією. Але коли сила інерції вичерпується, людина вмирає. Тому саме після гріхопадіння виникає смерть.

У шостому. Історичність та поняття гріха. Вигнання з раю стало початком нашого історичного земного життя. То була насправді трагедія – ми вмираємо, ми хворіємо, старіємо, наше тіло тлінне. Але постраждало не лише наше тіло, а й наша душа. Вона стала схильна до пристрастей. Стався надлом волі й людина стала за інерцією спрямована до гріха. Річ навіть не в тому, що ми спеціально грішимо, хоча так теж часто буває. Ми грішимо за інерцією так, що навіть цього не помічаємо. Коли ми разом збираємося, то починаємо робити таке, що призводить до гріха, до руйнування цілісності нашого життя. І це ми спостерігаємо у повсякденності. Наприклад, окремо може бути ніхто з нас не хоче, щоб корупція була у державі, але вона є. Ніхто не хоче репресій, голоду чи диктатури, але вони виникають. Кожен із нас начебто не прагне цього, але така інерція життя, інерція волі, що це призводить до гріха.

У сьомих. Місія обраного народу в історії. Бог укладає з Авраамом Завіт, і за ним дарує Авраамові сина. Сам Авраам був бездітним і в глибокій старості, але він почав сина, і цей син стає прабатьком нового народу, у якого особлива місія – відновлювати зв'язок з Богом через виконання його заповідей. Ці заповіді не лише регулюють повсякденне життя, а й відновлюють світопорядок.

Все релігійне життя древніх євреїв концентрувалося навколо храму Єрусалимі. Коли під час антиримського повстання римляни зруйнували храм у 70 р. і євреї опинилися у розпорошенні, у них залишилося лише Священне Писання – Танах. При цьому вони не мали єдиної церковної ієрархії, як у християн. Єдине, чим вони можуть перевіряти свою правоту – це вивчення Танаха.

Якщо ти народився євреєм, то в цьому є якийсь сенс, призначення, яке передбачає вивчення священної книги. Вивчення допомагає зрозуміти твій обов'язок у цьому житті – виконувати заповіді, які відновлюють зв'язок між цим світом і Богом. Однак в юдаїзмі немає такого авторитету, як патріарх, римський папа, церковна ієрархія, яка б вирішувала, що правильно, а що неправильно. Все ґрунтується на вивченні, на глибині розуміння. Тому у розсіяних у всьому світі євреїв найголовнішим було освіта, вивчення Святого Писання, заповіді, богослов'я, вченість. Це прагнення до вченості компенсувало відсутність зовнішніх авторитетів, які б малі право за всіх вирішувати, як правильно, як неправильно.

Вченість гарантувала правильне виконання своєї місії. Але євреї розуміли, що вимагати виконання цієї місії від усіх неможливо. Це треба повністю присвячувати вивченню священної книги, поглибленню в неї – не можна ж вимагати цього від решти світу. Люди живуть своїм життям. У єврейського народу своє завдання – вивчення, читання та дотримання заповідей. У решти світу теж своє завдання – вони теж мають виконувати закони Божі, але їх менше. Інші народи повинні дотримуватись того, що ми називаємо загальнолюдськими моральними нормами. Це їхнє служіння. А якщо вже ти народився євреєм, то ти маєш дотримуватись більше заповідей, виконувати більше вимог, бо так заповідане Богом твоєму народові. Бо твій предок – Авраам уклав заповіт із Богом, отримав можливість народити дитину, від якої походить народ, який цей завіт і виконує тепер.

Тому євреї вважають, що те, що вони роблять, є важливим для всього світу, оскільки Бог створив увесь світ, усіх людей. Немає народів, які кращі чи гірші – вони всі нащадки Адама. Але саме на їхній народ покладені особливі зобов'язання. Це зобов'язання виконати певну духовну роботу перед Богом. Ця робота полягає у виконанні заповідей, але для цього необхідно їх вивчати, тобто постійно вивчати Писання.

У восьмому. Відсутність прозелітизму. Оскільки ця робота виняткова і покладена на конкретний народ, то немає потреби всіх людей звертати до юдаїзму. У кожного свій шлях та інші народи йдуть своїм шляхом, у них свої завдання. Тому юдаїзм не є прозелітичною релігією, хоча саме навертання в юдаїзм можливе. І в Біблії написано, що завойовані народи наверталися і поповнювали єврейський народ. Існує певний ритуал для людини, яка хоче навертатися в юдаїзм. Якщо хтось дуже хоче навертатися в юдаїзм, його приймуть, але спеціально запрошувати не будуть, бо у євреїв особливе завдання місія, якій інші виконати не зобов'язані.

Це завдання вивчати Святе Писання і виконувати безліч заповідей і правил зберігається і зараз, тому юдаїзм не є єдиною церквою, організацією. Він є безліччю різних течій, напрямів, які засновані на вченості, на знанні, на глибині розуміння Писання. Але ці течії дуже різні, їх об'єднує сама традиція, священна книга, культ, ритуал, поклоніння Богу, але розуміння єдиної традиції можуть бути різні. Течії є і раціоналістичні, і містичні, і консервативні та модерністські. Юдаїзм є ідейним різноманіттям, заснованим на суспільній традиції вивчення Танаха.

Відмінні риси християнства

За короткий за історичними мірками період часу християнство поширилося серед багатьох народів і є найбільшою релігією світу. Християнство сповідує понад два мільярди людей, і це завдяки тому, що виникла нова місія. Розглянемо, що у християнстві з'явилося нового, чого немає у юдаїзмі.

Насамперед – це нове одкровення про спасіння. Сам Бог став людиною заради спасіння людини, народився як Ісус Христос. Він взяв на себе наслідки людського гріха, взяв весь тягар первородного гріха, помер за це, воскрес і тим самим скасував смерть. І особлива місія християн – нести благу звістку про те, що смерті більше немає, що Бог переміг смерть. Це треба розповсюджувати серед усіх народів.

Для євреїв часів Ісуса Христа просто неможливо було уявити, щоб Бог міг стати звичайною людиною і тим більше, що його розіп'яли на хресті як звичайного злочинця. Це немислимо й для сучасних юдаїстів. Вони бачать свою місію в тому, щоб виконувати заповіді, які наказані їх народу, і виконання яких не треба вимагати від решти. Тому немає потреби поширювати релігію серед решти. Однак для християн, навпаки, важливо поширити добру звістку про те, що смерть переможена, що первородний гріх викуплений і тепер шлях до спасіння відкритий усім через Ісуса Христа.

Тепер докладніше про сенс спокути. Найголовніше, що відрізняє християнство від юдаїзму – це ідея спокути та спасіння через Ісуса Христа – Бога, який став людиною та постраждав за людей.

Ми бачимо, що у нашому світі є страждання. І це ненормально, інтуїтивно відчуваємо, що це неправильно. Ми можемо пояснити страждання логікою, соціальними законами, біологічними законами – ми можемо їх раціоналізувати. Але ми все одно інтуїтивно відчуваємо, що це ненормально, що ми страждаємо.

У світі є смерть. Ми можемо скільки завгодно доводити, що згідно з біологічними законами це нормально, що смерть природна, що ми повинні вмирати, що це закон природи, колообіг життя, що ми повинні звільняти місце для майбутніх поколінь. Але коли смерть стосується тебе особисто, ти відчуваєш, що це неправильно. Життєва інтуїція каже, що смерті не повинно бути й це ненормально, що я вмираю. Страждань не повинно бути й це ненормально, що я страждаю. А розум говорить інше – світ так влаштований, що в ньому є страждання, інакше не може бути. Біологія так влаштована, що всі ми вмираємо, інакше неможливо, інакше б еволюції не було. Тут є фундаментальна суперечність та вибір чому довіряти: розуму, який пояснює, що так і має бути, чи інтуїції, яка каже: ні, це неправильно.

У Старому Заповіті йдеться про те, що смерть сталася внаслідок трагічної помилки – неправильного вибору, і її не повинно бути. Тобто, одкровення збігається з нашою інтуїцією – так, смерті не повинно бути, так, страждань не повинно бути. І пояснюється, чому вони з'явилися. Адже Бог добрий, досконалий, він не творитиме смерть, хвороби, страждання. Але вони є. Вони виникли внаслідок певної події. Ця подія – протиставлення людини Богові й описується як біблійний міф про гріхопадіння Адама і Єви та вигнання з раю.

Тут я вжив слово міф. Сама релігія – це  не міф, але релігія використовує міфи для висловлювання своїх сенсів. Релігія – це не мистецтво, але релігія використовує мистецтво, щоб доносити своє одкровення. Релігія – це не богослов'я, але релігія використовує богослов'я як раціональний спосіб осмислення одкровення. Релігія може використовувати різні рівні нашого розуміння: раціональний у богослов'ї; позараціональний у міфі; естетичний у мистецтві. Тому у релігії може бути міф, а може не бути, може бути богослов'я, і може бути. Отже, біблійні міф – це форма висловлювання релігійного одкровення.

Я орієнтуюся в цьому випадку не на самі міфи, а на зміст, який у них втілений. Можна, звичайно, обговорити міф, поговорити про те, як це відбувалося падіння Адама і Єви, що це за дерево було, чому змій спочатку спокусив Єву, а не Адама – це можна обговорювати. Але зараз мене цікавить сам зміст, який передається. А він полягає в тому, що нам потрібно пояснити джерело зла у світі. Тому що Бог не є джерелом зла. Тоді хто?

Людина сама по собі теж не повинна бути зла. Бо якщо людина за своєю природою зла, тоді немає сенсу її рятувати, та й взагалі не було б сенсу у творінні. Бог створив все благим, отже, і людину, і світ він створив благим. Все, що існує – благо: і світ, і Бог, і людина. Незрозуміло тоді, звідки береться зло, але міф про гріхопадіння пояснює походження зла.

Зло виникає із неправильного самовизначення вільної волі. Бог створив людину вільною, свобода волі — це благо, але людина неправильно нею розпорядилася. Вона протиставила свою вільну волю Божій волі. Бог – благо, людина – благо, але протиставлення – зло.

Подібно пояснюються злі ангели, темні духи, сатана. Бог не творив темних духів або сатану. Він творив доброго ангела. Сатана злий не за своєю природою, а через неправильне самовизначення вільної волі. Сатана створений досконалим і добрим ангелом, але він протиставив себе Богові, також через гордість, як і людина. І це протиставлення Богові породило зло.

Зло не є щось створене. Зло – це заперечення створеного. Диявол злий тією мірою, якою він протиставив себе Богу і цим заперечує свою власну природу. Природа диявола блага, але протиставивши себе Богу, він заперечує свою благу природу і звідси виникає її неповнота. Ця неповнота є зло.

Він прагне заповнити цю неповноту. Але він до Бога не може звернутися, бо протиставив себе йому. Але якщо він не може поповнювати свої сили завдяки Богу, він звертається за цим до людини. Він спокушає людину, щоб паразитувати на ній. Це причина того, чому темні духи й диявол спокушають, що вони просто паразитичні істоти. Вони втратили повноту своєї природи, і щоб її заповнити, вони змушені жити користуючись силами людей.

Люди також протиставили себе Богові, тим самим внесли у своє життя неповноту. Неповнота – це відсутність чогось. Хвороба – це відсутність здоров'я, смерть – це відсутність життя, пристрасть – це відсутність правильного розуміння мети, коли ми мету, на яку спрямовані, перетворюємо на ілюзію. Тобто ми думаємо, що спрямовані на щось добре, а насправді це є ілюзорним, цього не існує. Наприклад, чому гнів є виявом зла? Адже все створено благим, і емоції, почуття людини теж мають бути добрими. Проте гнів вважається злом. Пояснення таке: гнів за своєю природою теж благою – це прагнення людини до справедливості. Але це прагнення справедливості спрямоване на порожнечу, на ілюзію. Коли щось добре прямує на ілюзію, воно в цій ілюзії знищується. В результаті людина втрачає контроль над своїм прагненням, яке захоплює його і тягне до протиставлення іншим людям, до сварки, до розбратів. Це ми називаємо злом.

Нічого немає у світі злого, поганого самого собою. Навіть гнів за своєю доброю природою і людина теж за своєю доброю природою. Зло є запереченням повноти буття. Зло і смерть є, тому що ми не маємо повноти зв'язку з Богом і не прагнемо її відновити.

У єврейській традиції, в юдаїзмі, її відновлюють шляхом виконання Божих законів. Виконання заповідей відновлює зв'язок з Богом. І, зрештою, ми всі повинні воскреснути й тоді стає Царство Боже на землі. Водночас відновиться наш світ. Ми рухаємося в цьому напрямку. Це позиція юдаїзму.

Проте християнство вчить, що мережа є принциповою перешкодою на цьому шляху. Людина не вистачає власних людських сил відновити цей зв'язок. Якби її можна було відновити людськими силами, то ми вже всі спаслися б, були б безсмертними, як Адам і Єва до гріхопадіння. Проте річ у тому, що сталося як спотворення людської природи, коли біологічна природа вийшла з-під контролю людини й за законами біології ми всі стали вмирати. Стався ще надлом волі людини.

Воля людини залишається вільною, але вона надламана. Щоб людині не грішити, потрібно докладати зусиль волі. І це трагедія, тому що ми ж не можемо постійно докладати зусиль, не можемо постійно бути усвідомленими, ми все одно в якийсь момент розслаблюємося. Ми чинимо гріх за інерцією, впадаємо у пристрасті. Я не хочу спеціально гніватись, але гнів захоплює мене. Щоб не бути захопленим гнівом, мені потрібно докласти зусилля, а щоб впасти в гнів, нічого не потрібно робити, просто довіритись потоку інерції й все.

Ми всі разом чинимо злочини. Ніхто окремо цього не хоче, але коли ми збираємось разом, то робимо щось погане. Через це світ такий поганий. Ми бачимо, що в історії творимо зло, і ніяк не можемо цього позбутися, подолати це. Щоразу історія повторюється, весь час намагаємось подолати власні помилки, які робимо.

Після гріхопадіння склалася така ситуація, людина не може самостійно набути повної єдності з Богом. Зрозуміло, що людина все рано має зв'язок з Богом, бо повна відсутність зв'язку з Богом означає повне знищення. Але вона недостатня для повноти буття: щоб людина була безсмертною, у нетлінному тілі. Вона обмежена і лише підтримує життя недовго. Цілком зв'язок з Богом знищити не можна в принципі, тому що цей зв'язок невіддільний від творіння. Повна відсутність зв'язку з Богом була б абсолютним небуттям. Але ми не маємо сил, щоб відновити її повною мірою.

Отже, людина не може власноруч спастися, але й Бог також не може своєю силою спасти людину, тому що неможливо спасти людину проти її волі. Якщо ми когось спасаємо проти його волі, коли він не самовизначився до спасіння, то для нього це буде покаранням. Це може прозвучати дивно, але це питання досліджувалося не лише у філософії та богослов'ї, а й у художній літературі, у кінематографі. Є багато фільмів про виконання бажань, коли виконується все, що людина хотіла, і це вкидає його в гірший світ, ніж був раніше. Тому що він просто чогось бажав, але при цьому сам не самовизначився.

Людина може прийняти спасіння лише тоді, коли сама вільно до цього самовизначається. Тому Бог не може спасти проти волі, оскільки це занапастило б вільну особистість. Якщо спасіння буде нав'язано людині проти її волі, то після цього буде вже не людина, а щось інше, і навряд чи щасливе.

І ось тут дається християнське одкровення. Сам Бог став людиною, взяв на себе наслідки первородного гріха, залишаючись Богом, переміг цей гріх, воскрес і тепер ми єдині з Богом через його людську природу. Відбулося спокута, коли втілився Ісус Христос і пройшов все земне життя до кінця.

Юдеї вірили, що прийде месія, який не Бог, а людина – ідеальний цар, який відновить у житті порядок. Настане повноцінне життя землі в єдності з Богом. Месіанство – це надія єврейського народу, очікування месії. Про це писали пророки, про це йдеться у Старому Заповіті.

Проте християни сприйняли як месію Ісуса Христа. Але не тільки як месію, а і як самого Бога, який втілився в людину. З погляду юдаїзму це сприймається як якесь ідолопоклонство. Неможливо уявити собі таке, щоб Бог ходив як людина серед людей, жив серед людей, та ще й помер ганебною смертю – це блюзнірське з погляду юдаїстів. Тому та частина юдеїв, яка не прийняла це одкровення, продовжує існувати у Старому Заповіті. Та частина, яка прийняла нове одкровення, стала називатися християнами. Відбувся поділ, тобто християнство відгалужується від юдейської традиції та стає самостійною релігією, яка заснована на новому одкровенні.

Подивимося, як утілення Бога розуміють християни. Сенс втілення ось у чому. Всі ми знаходимося в єдності, кожна людина існує тому, що вона живе у світі з іншими людьми. Ми утворюємо цілісність і називаємо її людством. Але все це людство вражене хворобою. Вона називається гріховною природою, і полягає в тому, що ми старіємо, вболіваємо, вмираємо і не можемо не грішити. І щоб вирватися з цього хворобливого стану, потрібно перейти зі старої єдності до нової єдності. Ця стара єдність ґрунтується на Адамі. Коли Адам вперше протиставив себе Богові, він привніс у людську природу хворобу – гріховну природу. І щоб відновити свободу від цієї хвороби, потрібна нова єдність.

І тоді приходить Христос, який за своєю природою Бог, і водночас за своєю природою людина. Тобто він не напівбог і не напівлюдина. Він народився як людина – з людським розумом та людським тілом, вчився ходити, писати, читати, рахувати – адже як людина він всього цього спочатку не вмів, усьому цьому довелося вчитися. Тобто, він повністю прожив людське життя. Але при цьому залишався весь цей час Богом у всій повноті. Як людина він відчував усі страждання і спокуси, які відчувають люди, цим він взяв наслідки первородного гріха і головний його наслідок – смерть.

Це сталося, коли його зрадили та розіп'яли. Питання: якби не зрадили, чи виконав він свою місію, чи ні? Я думаю, відповідь така: те, що його зрадили й розіп'яли – це історична випадковість, могло бути інакше. Але те, що наслідок гріхопадіння, тобто смерть, все одно наздогнало б його – це неминуче. Виходить, що він погодився на цей наслідок, те, що смерть буде неминучою. Бо за яких саме історичних обставин він помер, залежало від вільної волі людей. За це, звісно, вони несуть відповідальність.

Кожен із людей не хотів його розп'яття, але всі разом вони створили таку ситуацію, в якій це сталося. І Ісус Христос відмовляється тікати, приймає смерть на хресті, а це дуже болісна та ганебна смерть. Він вмирає, спускається пекло, щоб зустрітися з грішниками й там, а третього дня після смерті воскресає.

Постає питання: чому він воскрес? Логіка така. Якщо є причина, є наслідком. Причина смерті – гріхопадіння. Результатом гріхопадіння став неповноцінний стан людини, тобто гріховна природа, яка проявляється у схильності до пристрастей, старіння і смерті. Якщо Ісус Христос добровільно прийняв хресну смерть, дарма що він не причетний до первородного гріха, цим він усуває причину смерті – первородний гріх. У цьому полягає спокутування. Первородний гріх є спокутним, отже, усувається його слідство – смерть. Причина – гріх – усунена, наслідки, тобто смерті, більше немає, тому відбувається воскресіння. Тобто, Ісус Христос воскресає у нетлінному тілі тому, що більше немає причини, що викликала смерть.

Але він пішов на смерть не заради себе, а заради всіх, щоб усі люди воскресили разом із ним. Але цього не сталося разом з його воскресінням, і цього не спостерігаємо зараз. Питання: якщо Христос усунув причину смерті та воскрес, чому всі інші не воскресили разом з ним? Логічно припустити, що всі мали воскреснути з воскресінням Ісуса Христа, однак якщо людині дається повнота спасіння, а вона ще не визначилася до нього вільно, то ця повнота спасіння сприймається як вічна загибель. Людина має прийняти спасіння вільно, щоб увійти до цього звільненого стану. І тому людині дається ціле життя. Апостоли це зрозуміли так, що їм дається час, щоб вони прийняли спасіння. Але вони сподівалися, що це станеться вже під час їхнього життя, що буде друге пришестя, Ісус повернеться, і всі воскреснуть. Але й цього не сталося.

За задумом все мало завершитися другим пришестям і страшним судом. Страшний суд – це остаточне випробування, коли людина усвідомлює наслідки своїх гріхів, і остаточно самовизначається до загибелі чи спасіння. Вона має зрозуміти себе, побачити всі гріхи, які скоїла, прийняти та пережити у собі їхні наслідки, і тоді вона може йти далі та спастися. Тому страшний суд є невіддільним етапом спасіння, але людина потребує відстрочки, і їй дається час земного життя.

Христос спас людей тим, що воскрес сам і це воскресіння обіцяне всім. Всі люди також воскреснуть через нього, і цю звістку треба рознести на весь світ. Для цього з'являється християнська церква. Християнство поширюється саме як добра звістка. «Добра звістка» по-грецьки звучить як «Євангеліє». «Еу» – добрий, «янгол» – вісник. Є Євангеліє від Івана, Євангеліє від Марка, Євангеліє від Луки, Євангеліє від Матвія. Це все складається воєдино, і так виникає Новий Заповіт – друга частина Біблії.

Принципові відмінності християнства від юдаїзму.

Християни вірять, що Ісус Христос – це і людина у всій повноті й Бог у всій повноті, тому він за природою є єдиним з Богом і за людською природою є єдиним з нами, людьми. У нього дві природи – божественна та людська. З погляду юдаїзму це в принципі неможливо.

Тут постає питання. Якщо християни вірять  про втілення Бога в Ісусі Христі при тому, що Бог-Творець також трансцендентний і керує всім світом, чи не означає це що йдеться вже про двох Богах? Ба більше, у Новому Заповіті йдеться про те, що на п'ятдесятий день після воскресіння відбулася виняткова подія – зішестя Святого Духа. Ніби язики полум'я спустилися, і в цей момент усі почали розуміти мови один одного. Кожному уявлялося, що інші розмовляють його мовою. Ця подія названа П'ятидесятницею і вона стала народженням християнської церкви. Церква – це не лише соціальна організація людей, а й містична єдність, в якій безпосередньо діє Святий Дух. Він здійснює обряди й дає людям одкровення.

У християнстві виникає особливе розуміння таїнства, якого немає в інших релігіях. Зовнішня форма обряду – це обряд, це те, що здійснюють люди, члени церкви. Всередині обряду є ще така дія, яку робить не людина, а сам Бог – Святий Дух. Ця дія і є самою таїнством, а обряд – лише зовнішня форма, всередині якої відбувається це таїнство. Наприклад, священник здійснює обряд хрещення, але саме хрещення чинить не священник, а Святий Дух. Так Святий Дух продовжує безпосередньо брати участь у житті церкви.

Як правило, хрещення відбувається тоді, коли відбувається певний обряд, але якщо Святий Дух забажає, то він може і без будь-якого обряду здійснити хрещення, і це визнається церквою. Наприклад, якщо людина вмирає мученицькою смертю за віру, то вважається, що вона хрещена, навіть якщо не було обряду хрещення. Бо якщо у неї вистачило сил прийняти смерть за віру, то тим паче вистачить сил прийняти хрещення від Святого Духа навіть без обряду.

Святому Духу не потрібні обряди, він може і так здійснювати таїнства. Обряди потрібні людині. Якби дія згори завжди була б поза обрядом, людина не змогла б зрозуміти, що на неї діє, як діє, коли діє, це призвело б до хаосу. Припустимо, вона переходить дорогу і на півдорозі переживає містичне осяяння. Найімовірніше, вона просто під машину потрапить. Тому, коли вона стикається з чимось вищим, що перевершує її розуміння, їй потрібен обряд, щоб нести лад у своє життя, відокремити релігійну сферу від побутової. Тією мірою, якою людина може обходитися без обряду, Бог діє на неї безпосередньо.

Одкровення Святого Духа в церкві відрізняються за своїм характером від одкровень, які давалися старозавітним пророкам, тим, що вони мають не індивідуальний, а колективний характер. Якщо Святий Дух щось відкриває, він відкриває не одній людині, а всім членам церкви, принаймні тим, хто веде постійне релігійне життя. Тобто одкровення – це те, що є очевидним для всіх членів церкви. Потрібно, щоб самоочевидними стали речі, які з погляду логіки неймовірні. З погляду логіки – юдейської, язичницької, римської логіки – неможливо уявити, щоб Бог став людиною і був розп'ятий. Однак Святий Дух відкриває членам церкви, що так і є. Поряд із цим Святий Дух відкриває інші істини, які передаються не лише через Біблію, а й через Святе Передання. Тобто Святий Дух робить самоочевидним для членів церкви ті чи інші істини одкровення, які іншим людям могли б здатися незрозумілими чи абсурдними. І цей процес триває постійно. У разі богословських суперечок, коли виникають суперечності у розумінні одкровення, заведено запитувати думку всієї церкви. Щоразу, коли люди приходять до церкви, вони долучаються до дії Святого Духа і починають розуміти одкровення. Святий Дух продовжує діяти, він забезпечує правильне розуміння сенсу одкровення в церкві, і це правильне розуміння засвідчується не однією людиною, а соборами. Тому що одна людина може помилятися. А коли збираються представники з усіх частин християнської церкви й говорять те, як для них самоочевидно, як їм це відкрито – це і є соборне посвідчене одкровення Святого Духа. Якщо собор ухвалив правильне рішення, то ця істина буде очевидною для всіх членів церкви. Так буває не завжди, і не всі церковні собори згодом були визнані.

Отже, з одного боку, християнство стверджує монотеїзм – єдність Бога, який лише один, немає інших богів. З іншого боку, в християнському одкровенні повідомляється, що існує не тільки Бог-Отець (Творець) і Бог-Син (Ісус Христос), але ще й Бог – Дух Святий, який присутній у церкві серед людей, здійснює обряди й дає одкровення. З погляду юдаїзму це відмова від монотеїзму. Як Бог може бути Трійцею, якщо він один?

І тут попри наші уявлення про логіку християнство тлумачить Трійцю як єдиного Бога і стверджує, що трійковість не руйнує єдність.

Що каже нам логіка? Може бути множина із п'яти слонів, але сам слон не може бути п'ятьма. Не може бути якась річ, яка водночас п'ять. Не може бути якась річ, яка одночасно три, може бути лише множина із трьох. Такою є логіка нашого земного світу. Однак з точки зору християнства є щось одне, що є одним і одночасно трьома, має властивість бути трьома, хоча воно одне. Жодна річ у нашому світі не може бути такою. Однак Бог за межами нашого світу, він одночасно є єдиним і трійким. Він – Трійця.

Це було відкрито інтуїтивно, раціонально до цього не могли прийти. Люди почали брати участь у християнському житті, і в їхньому релігійному досвіді відкрилося, що Бог один, але є в трьох видах – як Отець, як Син і як Дух Святий. І вже після цього виникає теологія, яка намагається раціонально це пояснити. На богословське обґрунтування Трійці знадобилося кілька століть. Тільки IV столітті після важких суперечок і церковних розколів складається загальноприйняте богословське пояснення у раціональній формі. Тож як можна вимагати від решти людей, щоб вони одразу раціонально зрозуміли цю інтуїцію? Природно, що і мусульмани, і юдаїсти заперечують вчення про Трійцю, вважають його відступом від монотеїзму. Але ж і самі християни витратили понад п'ятдесят років у суперечках тільки з приводу одного слова стосовно Трійці – єдиносущий.

З одного боку, юдаїзм і християнство виходять з однієї книги - Танах або Старий Заповіт, але при цьому вони мають різне розуміння. З погляду юдаїзму християнське розуміння – це фантазія. Не можна фантазувати з приводу того, що Бог – Трійця, або що він втілився у людину. Але християнам це одкровення, що дає їм нове відчуття життя. Адже якщо вони визнають Бога Трійцею, що Бог втілився і викупив їхні гріхи, вони відчувають перемогу над смертю.

Страшний суд

Тепер щодо Страшного суду. Спокута Христа передбачає спокуту гріховної природи людини, але при цьому не передбачає, що людині нав'язується воля Бога. Людина має сама вільно самовизначитися до Бога, і якщо вона цього не робить, то залишається в тому стані, в якому була. Страшний суд не покарання, а остання можливість дати людині спасіння, коли всі люди, що колись жили, воскресають. Людина набуває безсмертне тіло, досконалий стан, більше немає старіння та смерті. Але якщо при цьому вона не визначилася до спасіння, то цей досконалий стан сприйме як покарання або навіть як загибель. Адже наша недосконалість обмежує нас не лише в кращих прагненнях, а й у найгірших, які могли б виявитися руйнівними.

Про це знято багато фільмів та написано багато художніх книг. Уявімо, що людина страждає обжерливістю, тобто любить багато їсти. Але коли наїсться, може відвернутися від своєї пристрасті. Але якби вона набула тіло з необмеженими можливостями, то не змогла б зупинитися в насолоді від їжі й тим не змогла б набути повноту життя. Бо, оскільки вона не самовизначилася до спасіння, її воля спрямована на окреме, а не на ціле. Тим паче якщо йдеться не про обжерливість, а про сексуальну пристрасть. Поки фізична обмеженість потребує відпочинку, вона може зосередитися на чомусь ще, почитати книгу чи сходити до театру. А якби її тіло не втомлювалося, то вона просто стала б нестерпною для всіх. Як можна спілкуватися з людиною, яка замкнена на одній своїй пристрасті? Так вона деградувала б, страждаючи наодинці зі своєю пристрастю. Якщо людина не самовизначилася до спасіння, то навіть тоді, коли після загального воскресіння вона набуде повноти життя, то все одно відокремить себе від цілого і вибудує свій ізольований світ, який і стане її вічною загибеллю. Так визначається подальша доля людини на Страшному суді.

Тепер уявімо, що за своєю спрямованістю волі людина могла б стати сексуальним маніяком, але з медичних причин не відчуває жодного сексуального потягу. У неї виникає ілюзія, що вона високоморальна, духовна, і дивиться з презирством на тих, то не може впоратися зі своїми пристрастями, засуджує їх за аморальність і вважає, що сама вона вище цього. Але вона не розуміє, що її позиція обумовлена не її вільним самовизначенням, а лише медичними факторами, і якщо їх усунути, то вона сама перетвориться на маніяка. І ось після загального воскресіння всі медичні фактори, які її обмежували, зникають, і вона дізнається, що набагато слабше тих, кого засуджувала. Сексуальну пристрасть я взяв умовно. Насправді ми можемо не знати про безліч своїх прихованих схильностей, які не реалізувалися через обставини. Чи спроможні ми зустрінемося з ними якщо здобудемо досконалий стан? Отже, спасіння не гарантується, навіть якщо формально жити як праведник. Необхідне вільне самовизначення для того, щоб прийняти повноту життя, а не зациклитися на чомусь окремому.

Для цього людині дається життя, щоб вона самовизначилася, визначила пріоритети, тобто що для неї головне, а що другорядне. Головне – це ціле, тобто, повнота життя, повнота спілкування з Богом, іншими людьми. Окремі елементи життя зовсім не відкидаються, а просто займають своє місце. Якщо пріоритети людини збудовані так, то окреме у житті не поглине загальне, вона не ізолюється від дійсності інших, не протиставить себе іншим людям і зможе прийняти спасіння. Але для цього їй потрібно подолати інерцію своєї волі та спрямувати до повноти життя.

У християнстві вважається, що до спокути людина не мала сил змінити свою волю. Тепер, після спокути, вона має цю силу. Вона може відчути в собі Ісуса Христа, єдність з Богом і силою Бога може змінити свою волю. Тому, коли люди звертаються до Ісуса Христа, то набувають сили змінювати себе. Звідси перед християнином постає друге життєве завдання. Не тільки нести благу звістку про те, що смерті більше немає, але й змінити себе, свою особистість, щоб прийняти повноту спасіння. Це певна духовна робота протягом всього життя.

Що чекає на людину на страшному суді? Як усе буде і виглядати – принципово невідомо. Можна вибудувати художній образ чи міф про страшний суд, але це лише наша фантазія. Саме одкровення передає лише сенс, а  не опис конкретних фактів.

Сенс ось у чому. Будь-яка причина передбачає слідство. Причина смерті – гріхопадіння. Ісус Христос усунув причину – тому має бути загальне воскресіння. Його відстрочка у часі дає шанс самовизначитися. Але протягом життя ми додатково робимо особисті гріхи. На Страшному суді ми можемо одержати прощення, але для цього треба усвідомити гріхи. Без цього неможливо в них покаятися, а без покаяння немає і прощення.

Якщо людина усвідомлює свій гріх, то сприймає її важкі наслідки для себе, тобто бере відповідальність за вчинки. Відповідальність – це форма свідомості. Відповідальність за гріх на Страшному суді – це готовність нести його наслідки, і лише тоді можна отримати прощення та спасіння. Неможливо спасти людину проти її волі, поки вона не усвідомила себе і своїх вчинків та не самовизначилася вільно. Це ніби бездомному подарувати мішок з мільйоном доларів. Без документів та квартири у брудному одязі він не може покласти гроші в банк, він просто втратить їх або його пограбують. Навіть для того, щоб скористатися грошима, потрібно змінитися самому, тому марно допомагати насильно.

Віднайти спасіння можна лише шляхом усвідомлення себе, розуміння своїх гріхів та їх наслідків. Однак далеко не всі наслідки гріхів встигають реалізуватися з тієї причини, що життя людини надто коротке. Припустимо, людина курить. Яка ймовірність, що це викликає рак легенів? – Невелика, тож її ігнорують. Тепер уявімо, що завдяки успіхам медицини вдалося продовжити життя вдесятеро. Якщо людина житиме не вісімдесят, а вісімсот років, то ймовірність захворіти на рак буде майже стовідсотковою. Наслідок куріння не встигає реалізуватись тому, що людина вмирає раніше. Так, ми чинимо гріхи, але не відчуваємо їх наслідки тому, що наслідок первородного гріха, тобто смерть, реалізується раніше, ніж наслідки більшості особистих гріхів.

Якщо смерть скасовується, то ми опиняємось перед наслідками своїх особистих гріхів – ось цей стан і називається Страшним судом. Уявімо, що людина засуджена до смерті й перед цим вирішила, що візьме в борг у всіх купу грошей і проведе останні дні в розкоші та насолодах. Адже якщо вона помре, то борги не треба віддавати. І раптом перед стратою їй приходить помилування. Ось тоді їй доведеться розраховуватись за всіма боргами. Так і з вічним життям: поки люди зараз живуть, не замислюються над тим, що творять. Але коли воскреснуть, то зустрінуться із наслідками того, що наробили. Потрібно мати волю, щоб прийняти ці наслідки, тільки так можна набути спасіння. Це і є страшний суд.

Як це все виглядатиме – невідомо. Але якщо є причина, то є слідство, і це слідство потрібно прийняти. Тобто відповідальність – умова спасіння. Хто боїться відповідальності, не зможе витримати Страшний суд. Тому християнське ставлення до Страшного суду – це відповідальне ставлення. Потрібно ставитись до нього відповідально, розуміти його необхідність, покаятися в тому, що зроблено неправильно, і завдяки цьому йти далі до спасіння.

На жаль, є такі релігійні течії, які залякують Страшним судом, малюють жахливі картинки кінця світу, а потім пропонують стати членами своєї церкви, щоб сховатися від усіх цих прийдешніх жахів. Це суперечить християнству, у якому вважається, що Страшний суд є необхідним етапом розвитку особистості, усвідомлення своєї відповідальності за все, що ти зробив у своєму житті. Тому такі течії, які вважають, що страшний суд переживуть лише обрані, а саме, лише члени їхньої церкви, решта всіх загинуть – спотворюють сутність християнського одкровення.

Тепер щодо того, коли настане страшний суд. Логічно було б, якби він настав одразу після воскресіння Ісуса Христа, але того не сталося. Апостоли очікували, що він відбудеться найближчими роками, ще за їхнього життя. Потім то один термін призначали, то другий, то третій – але нічого не відбувається. Виникає сумнів: може він взагалі ніколи не настане? Адже вже минуло дві тисячі років.

Я висловлю свою думку. Річ у розумінні часу. Чому думаємо, що час - це лінія, і що Страшний суд обов'язково відбудеться на цій лінії часу? Для Бога час усередині вічності, він багатовимірний. Бог бачить не лише нашу лінію розвитку, а й усі лінії, усі можливі шляхи. Всі вони відкриті для Бога одразу. Людина ж може блукати за багатовимірним часом. Може, ми не в майбутнє рухаємося, а ходимо по колу? Можливо, з погляду Бога ми віддаляємось, а не наближаємося до кінця світу. Можливо, час — це не рух із минулого в майбутнє, а ходіння якимись циклами. В одному циклі ми наближаємось до Страшного суду, в іншому – віддаляємось.

Справді, бувають такі історичні періоди, коли ми відчуваємо його близькість, передчуємо кінець світу. А в якісь періоди все заспокоюється і звичайне життя стабільно тече за інерцією як завжди. Можливо, час взагалі для кожної людини тече по-різному. Можливо, історичний час не є прямою лінією, і ми не тільки наближаємося, але й віддаляємося в часі, а можливо, час існує тільки у свідомості, які різними способами узгоджуються.

Ми цього не знаємо, це не дано одкровення. У Біблії йдеться лише про сенс події Страшного суду, але не говориться, коли це станеться. Ми навіть не знаємо, чи це станеться в нашому історичному часі або за його межами. І тут можливі різні богословські та філософські погляди. Хтось переконаний, що це може статися буквально через десять років, а хтось може бути переконаний, що це ніколи не станеться у нашому історичному часі, тобто це станеться поза межами часу, у вічності, в якій час буде подоланим. Все це – можливі з позиції християнства припущення, тому що одкровення припускає різні розуміння.

Християнство не дає готової відповіді про те, як усе буде в майбутньому, щоб залишити нам можливість вільно вибирати майбутнє. Воно дає лише сенси, які необхідні для розуміння спасіння. Сенс у тому, що ми повинні прагнути повноти буття, здобути єдність з Богом. І тому пояснюється сенс твори світу – що це є благим, а зло не творилося; сенс гріхопадіння, звідки береться зло – через неправильне самовизначення свободи волі; сенс спокути – що зло переможено. І нарешті, чим усе закінчиться, тобто сенс кінця світу - Друге пришестя і Страшний суд. Сенси розкрити, а як і коли все станеться – принципово не розкрито і не описано. І це дає людині свободу самої будувати майбутнє.

Тому, коли хтось говорить, що наука суперечить Біблії, це не має рації, тому що Біблія нічого і не стверджує про те, як саме влаштований світ. Вона лише розкривала сенс творіння. Тут просто немає чому суперечити, бо немає жодної концепції світу, альтернативної наукової. У Біблії розкривається сенс творіння з допомогою міфологічних образів, і це не перешкоджає займатися наукою.

Наприклад, згідно з Біблією всі чекали месію і сформували конкретне уявлення про те, що очікували. А насправді виявилося все не так, як очікувалося. Коли настане Друге пришестя і Страшний суд, швидше за все станеться так, як ніхто не очікує. Але це й байдуже. Важливо, щоб усі зрозуміли сенс того, що сталося. Ось для цього дається одкровення.

Одкровення – це не розповідь про події та факти. Одкровення дається, щоб ми зрозуміли сенс подій і фактів, коли вони відбудуться. Але доки вони не сталися, ми про них і не маємо знати. Одкровення дає нам умову розуміння сенсу майбутніх подій. Все біблійне одкровення на цьому й побудовано. Жодне з них не описувало, що саме і в якій формі станеться, але всі говорили про сенс майбутніх подій.

Це щодо того, в чому розійшлися юдаїзм та християнство. Тут два різні завдання. Для юдаїзму завдання у тому, щоб виконувати Старий заповіт – заповіт Авраама з Богом – тобто. виконувати заповіді, які відновлюють єдність світу та Бога. Завдання християн у тому, щоб нести звістку про те, що смерть переможена, що у всіх з'явилася надія на спасіння і для цього треба проводити духовну роботу, щоб зуміти прийняти спасіння. Це інше завдання.

Перше завдання не передбачає навернення всіх у юдаїзм, це не потрібно, хоча й забороняє навернення до юдаїзму. А друге завдання, навпаки, передбачає навернення людей у християнство, щоб благу звістку до всіх донести. Тому християнство поширюється на всі народи й стає найбільшою релігією світу.