Фільм «Останній портрет» не просто про життя швейцарського митця Альберто Джакометті. І не тільки про складний характер генія. Ця стрічка про те, як людська істота тримається за форму, ілюзію порядку, власну ідентичність та час. Ні, Джакометті був не таким. Він був радше тією силою, яка вщент руйнувала усі порядки, плани, уявлення, очікування, щоб на їхніх уламках, як на смальті, почало коштовно вигравати Світло. Світло вічного і справжнього. Художник нищив не тільки свої картини, він руйнував картини світу. Так сталося із Джеймсом Лордом, американським письменником, який погодився на пару годин, максимум на день (гі-гі), позувати для художника.
Найпершими інструментами, які підважують серйозність життя, є гумор та іронія. О, цього у Джакометті було вдосталь, хоч і з чорнотою. А крім цього ще цілий арсенал. Ним він руйнував усі образи себе, які нав’язувало його богемне життя. Образ геніального художника Джакометті мимоволі долав тим, що ніколи не дописував роботи до кінця, та й спаливши власні каптини можна було досягти такого ж ефекту. Образ багатія був підважений маленькою двокімнатною квартиркою, в якій дев’яносто відсотків простору займала майтерня, а решту – спальня, в якій дев’яносто відсотків займало ліжко. До грошей у дивака було матеріалістичне ставлення. У прямому сенсі. Вважав їх папером, а не силою, статусом чи владою. Витрачав гроші лише на те, що вважав по-справжньому вартісним – на кохання, на приклад. Не те, щоб він купував його. Хіба його купиш. Ні, йому просто не жаль було віддати за нього всі стоси грошей, недбало покидані по закутках його старого тісного помешкання. «Вона так багато мені дає. Я б заплатив за це значно більше» - сказав Джакометті людям, які вирішили поспекулювати на його почуттях.
Кохання – мабуть, єдина річ, до якої Джакометті був прив’язаний. Браво режисеру, який в одній чудовій паралелі розкрили ставлення митця до кохання і до грошей одночасно. Тимчасом як некохана дружина художника хизувалася на подвір’ї новою сукнею, гроші на яку виклянчила в чоловіка напередодні, до дому припаркувався новий розкішний автомобіль з коханою коханкою за кермом.
Тож зрозуміло, чому письменник Джеймс Лорд, заворожений дивакуватим митцем, ледь знайшов в собі сили покинути Париж. Інший на його місці не витримав би цього щоденного і впертого руйнування шаблонів. Хтось не стримав би лайливих слів і гупнув дверима вже через 3 дні, хтось просто відмовився від портрета. Та Джеймсова натура побачила в художникові не просто старого примхливого фріка, не просто людину, яка не дотримується свого слова, й не багатія, який не знає, куди подіти гроші. Спокуси такі були. Письменник побачив людину, яка розширює свідомість, у якої можна повчитися неприв’язаності до себе-образів, грошей, людей і, найголовніше, часу. Воістину, ці друзяки варті один одного. «А ти хотів би народитися деревом?» - спитав Джакометті у Лорда. Та відповідь Джеймс дав пізніше: «Як би я хотів бачити світ так, як Ви».
Дякую, Juliia Bondar.
Джерело: elanorsvitla's Journal