Миколай Карпіцький. Феноменологія спокушання

У фільмі Франсуа Озона за п'єсою Райнера Вернера Фассбіндера «Краплі дощу на розпечених скелях» дуже правдоподібно обіграна технологія спокушання, яку застосовує герой п'єси – Леопольд.

Леопольд, досвідчений чоловік п'ятдесяти років, приводить в гості молодого юнака Франца, і спокушає його. Франц гетеросексуал, у нього є наречена Анна. Проте, він закохується в Леопольда і залишається у нього жити. Леопольд же отримує задоволення тільки від новизни, і в міру звикання до Франца стає дратівливим і нестерпно прискіпливим. Франц же перетворюється в домогосподарку, готову виконати будь-яке розпорядження. Через пів року Анна знаходить Франца. Вона застає його стражденним в момент, коли Леопольд поїхав в чергове відрядження. Їй ледве вдається пробудити у Франца згаслу пристрасть до неї, і вона умовляє його кинути Леопольда. У момент, коли вони збирають речі, приїжджає Леопольд. Справа ускладнюється тим, що з'являється колишня жінка Леопольда, яку той свого часу кинув. Леопольд без тіні збентеження спокушає наречену Франца й іде в спальню з нею і зі своєю старою подругою.

1. Спокушання Франца

Леопольд повністю зосереджений на Францеві, залишаючись гранично коректним і не допускаючи жодних непристойних намірів. Йому цікаво у Франці буквально все. Франц відчуває себе незатишно від такої уваги й не знає, як правильно себе поводити. Леопольда він сприймає нейтрально і злегка відчужено, сама ж ситуація його тривожить. Леопольд плавно переводить розмову на юнацькі сексуальні фантазії Франца й робить його збентеженим остаточно, а потім несподівано зізнається у своєму сексуальному інтересі до нього. При цьому він коректно продовжує зберігати дистанцію. Перед юнаком виникає вибір: або невизначеність ситуації, в якій він не знає як себе поводити, або стати на позицію абсолютно впевненої в собі людини (тобто Леопольда), завдяки чому повернути собі почуття впевненості й визначеності. Франц відповідає: «Чому б і ні?» Якби юнак не був збентежений, ніякого спокушання не відбулося б. З моменту своєї згоди на перший поцілунок Франц опиняється в новій реальності, центром якої є Леопольд. Повернутися в початковий стан він уже не може, бо зовсім перестав орієнтуватися у власному світі. Вибудувана Леопольдом реальність стає для нього єдиноможливою, і покинути її йому важче, ніж померти. А оскільки Леопольд є онтологічною основою нової реальності, саме він і починає сприйматися як вищий об'єкт любові. Самодурство Леопольда лише підтверджує, що вся реальність обертається тільки навколо нього, і це лише сильніше прив'язує Франца.

2. Спокушання Анни

Анна пів року шукала Франца. Нарешті, з великими труднощами їй вдається переконати його повернутися до неї. Вона бачить, як Франц вагається, і тому відчуває себе з ним невпевнено. Коли на порозі з'являється Леопольд, вона намагається приховати свою невпевненість агресивним підкресленням свого наміру піти. Леопольд абсолютно спокійний і самовпевнений. Він легко вимикає з ситуації Франца, відправляючи того приготувати йому каву. Франц, хоча і вирішив розірвати з Леопольдом, не має сил протистояти нав'язаній йому ролі в реальності Леопольда. Коли дівчина залишається одна зі своєю невпевненістю, Леопольд повністю зосереджує на ній свою увагу. Завдяки такій увазі Анна знову починає відчувати себе значущою, до неї повертається відчуття життя, яке було втрачено, коли її кинули. Коли Франц пропонує їй піти, дівчина хоче залишитися ще трохи, бажаючи продовжити це відчуття. Їй дуже страшно знову повернутися до звичного стану невизначеності. Леопольд сам по собі ще не цікавить її, але її затягує вибудовувана ним реальність, в якій вона відчуває впевненість, визначеність і власну значущість. Коли ж Леопольд перемикає увагу на свою стару подругу, Анна розуміє, що за збереження себе в реальності Леопольда потрібно боротися. Заради цього вона вже готова зробити все що завгодно, і Леопольд швидко показує свою владу, змушуючи виконувати дрібні доручення.

3. Висновки

Леопольд спокушає не власною персоною, а тим що вибудовує реальність, тому його особисті якості значення не мають. Він використовує збентеження жертви, а потім пропонує їй увійти в реальність, в якій та знову набуде впевненості і визначеності. Назад повернутися в невизначений стан жертва вже не може зважитися. Примхи Леопольда, його відверте знущання з жертви лише підкреслюють, що саме він є онтологічною основою реальності, і це змушує жертву лише сильніше його любити. Однак ця реальність ілюзорна, оскільки створена тільки в сприйнятті жертви, а сам Леопольд прагне лише до новизни й швидко втомлюється від партнерів.

PS Додаток

Масове спокушання

Можна провести паралелі між моделлю спокушання з п'єси Р.В. Фассбіндера та моделлю спокушання мешканців Росії, які погодилися на авторитарний режим. Наводжу виявлені відповідності з пунктами.

а) Використання збентеження жертви – проведення терактів восени 1999 року. Населення в розгубленості.

б) Випромінювання почуття впевненості – нахабна пропагандистська кампанія.

в) Вибудовування нової реальності – захоплення ЗМІ.

г) Онтологічна основа нової реальності – гарант стабільності, який пообіцяв «замочити в сортирі» всіх ворогів. Особисті якості гаранта: безликість, антиестетичність і неінтелектуальність, значення не мають.

д) Підтвердження онтологічної основи реальності – самодурство, шпигунські процеси, обмеження низки цивільних прав.

е) Сліпа любов. – У масовому прояві сексуальні форми любові неможливі. Однак витіснена сексуальність легко переходить в агресію. Тому аналогом сексуального зв'язку Франца й Леопольда може служити в такій ситуації ксенофобія щодо американців, поляків, грузинів, католиків, українців, мусульман, китайців, прибалтів тощо. 

ж) Страх перед невизначеністю, що не дозволяє повернутися в справжню реальність. – Гіперболізація складнощів життя в 90-х роках у вигляді картини безвладдя й анархії, які можуть повернутися в разі втрати гаранта стабільності.

Томськ, 2007

Миколай Карпіцький. Нусутх як інтуїтивна здатність андроґіна

У книзі «Ліва рука пітьми» Урсула Ле Гуїн описала суспільство  андроґінів, здатних в період статевої активності довільно перевтілюватися в жіночну або чоловічу форму, але при цьому вони залишаються асексуальними більшу частину часу. У цьому творі Ле Гуїн вводить поняття «нусутх», що розкриває специфічне почуття життя андроґіна: «Тут йшло глибоке "інтровертне" життя - цілком самодостатнє, трішки застійне; ханддарати були занурені в те саме, що було оспівано ними, особливе "незнання", яке є наслідком неактивності й невтручання. Основне правило подібної поведінки прекрасно виражено їхнім улюбленим словом "нусутх", яке приблизно можна перекласти виразом "все одно" або "неважливо". Слово це – наріжний камінь культу Ханддара, і я не стану прикидатися, що хоча б частково зрозумів його».

Описуючи тонкощі духовного життя андроґіна, Ле Гуїн зуміла уникнути редукції як до чоловічого, так і до жіночого сприйняття, в яких нусутх не може мати настільки принципового значення. Чоловік є зануреним у соціальну сферу, в якій для нього надзвичайно важлива боротьба за ієрархію. Тому він не сприймає самоцінність особистісних відносин. Він не вважає їх неважливими, він просто їх не бачить. Жінка надає принципове значення особистісній сфері, при цьому байдужа до соціальної форми життя. Андроґін  же сприймає життя і як жінка, і як чоловік, і разом з тим є здатним переоцінювати один рівень сприйняття з позиції іншого. Ось це подвійне сприйняття і визначає нусутх як екзистенціал, що розкриває ставлення до власного існування.  Андроґін  є  здатним помічати кожну сферу життя в її конкретності й дрібницях, він не ігнорує її зміст, відчуває значущість, але разом з тим завжди може поглянути на це з іншої позиції як на нусутх.

Нусутх - це коли розумієш, що в житті немає нічого, що могло б бути метою, заради якої варто було б пожертвувати іншим конкретним проявом життя, навіть найменшим. Нусутх - це коли немає метушні, немає стурбованості, немає місця страху – чи досягнеш чого-небудь, чи втратиш. Просто перебувай в теперішньому, не в фантазіях, не в очікуваннях, а в конкретності тут і зараз - в цьому суть нусутх.

Томськ, 2006

Миколай Карпіцький. Кіндзі Фукасаку та японське відчуття життя

У фільмі «Королівська битва» загострюється істотна риса японського відчуття життя, яка зазвичай проходить повз сприйняття європейця.

Сюжет простий. П'ятнадцятирічних школярів вивозять на острів, де їм доручають вбивати одине одного. Керує грою шкільний учитель, якого грає Такеші Кітано. Кожному школяреві надягають нашийник, який, вибухаючи, відриває голову. Якщо через 72 години залишається в живих більше одного учня, то вибухають всі. Завдання - вижити тільки одному.

Фільм гранично натуралістично показує безглузду бійню: в самій смерті немає ні романтики, ні героїзму – це кров, м'ясо, бруд. Абсолютно нічого піднесеного. Ось гола емпірична дійсність – вона абсурдна й абсолютно безглузда. На перший погляд здається, що фільм ні про що. Однак у фільмі декількома штрихами дається декілька натяків на якийсь рух у душі вчителя. Ось на самому початку фільму учень-хуліган штурхонув ножем по нозі шкільного вчителя і втік. Нещасний учитель почимчикував зі сцени. Ось сцена, де жорстокий учитель-лиходій, інструктуючи школярів, як їм слід вбивати один одного, між справою сам позапланово прикінчив двох. Ось з'являється несподівана сцена, коли дівчинка вже чекає неминучої загибелі від руки однокласниці, але раптом з'являється вчитель і пропонує їй ... парасольку. «Не промокни», - дбайливо говорить і знову зникає. І, нарешті, останні сцени. З'ясовується, що вчитель таємно любив цю дівчинку. Він показує трьом підліткам, які незаплановано вижили, свій малюнок взаємознищення школярів, написаний як би дитячою рукою, а потім вбиває себе. Зрозуміло, що в душі вчителя відбулися якісь приховувані тектонічні зсуви, але вони так і не знайшли виходу - учитель мертвий. Якби це був європейський фільм, то внутрішній план розвитку героя був би зобов'язаним вирішитися в кульмінації, найчастіше - в хепіенді, але можна й навпаки. Тут же ніякої реалізації в емпіричній дійсності не відбувається, вона так і залишається абсолютно безглуздою. Внутрішнє життя постійно присутнє десь за кадром, і лише за окремими натяками можна здогадуватися про його рух.

Саме в цьому виразилося специфічно японське відчуття життя. Внутрішній план життя душі ніколи не знаходить свого вирішення в емпіричній дійсності, яка через це постає у своїй абсурдності. Однак за окремими, ледь помітними натяками ми можемо в безглуздості емпіричної дійсності вгадати приховані тектонічні зсуви внутрішнього життя.

Якщо дивитися японське аніме, то з незвички здається, що воно переповнене безглуздими кривавими сценами. Однак потім розумієш, що в цьому проявляється особливий японський погляд на життя: емпірична реальність і повинна бути безглуздою, бо не здатна вмістити внутрішні порухи душі. Однак за зовнішнім, здавалося б, безглуздим сюжетом, як правило, завжди проглядає другий план, що розкриває справжній внутрішній зміст життя героїв. Коли після звикання до японського аніме знову звертаєшся до європейських фільмів, то мимоволі й тут починаєш шукати прихований другий план. А його і немає! Всі приховані внутрішні душевні процеси обов'язково переходять на перший план, тим самим реалізуються в емпіричній дійсності й надають їй визначеності і свідомості. Все стає просто і зрозуміло, тільки залишається якесь відчуття порожнечі.

Томськ, 2006

Миколай Карпіцький. Суб'єктивна реакція і рішення на основі самовизначення

Часто доводиться стикатися з тим, що часом люди не розрізняють своє внутрішнє рішення і просто вибір на основі ситуативної оцінки. І те й інше називається рішенням, навіть слів спеціальних немає, щоб розрізняти ці принципово різні явища. І це біда, бо без такого розрізнення людині неможливо пояснити, чому не розв'язуються її проблеми особистості. Назвемо перше – рішенням на основі самовизначення, а друге – суб'єктивною реакцією.

Людині доводиться приймати життєві рішення або коли вона опиняється перед важливим вибором в житті – вибір професії, переїзд на нове місце, згода на особисті відносини з будь-ким, або ж коли стикається з внутрішніми суперечностями в душі, які не дають її спокійно жити. Якщо вона займається інтроспекцією, прислухається до себе, оцінює те, що відбувається і порівнює з бажаннями та сподіваннями, і на основі всього цього приймає рішення, то це зовсім не рішення, а всього лише суб'єктивна реакція, тобто дія, яка обумовлена суб'єктивною оцінкою ситуації. Як тільки хоч щось змінюється в цій ситуації, також змінюється її оцінка, яка викликає протилежний імпульс до дії. Протилежні суб'єктивні реакції гасять одна одну, і людина впадає у відчай від того що не здатна на що-небудь зважитися і розв'язати свої проблеми. Хоча весь цей час їй здається, що вона сама вільно приймає рішення на основі усвідомлення себе й оцінки ситуації, насправді це всього лише самообман, який призводить до того, що людина, врешті-решт, відчуває свою безпорадність.

Рішення на основі самовизначення – це не просто реакція на обставини, а самореалізація особистості. Адже особистість – це не просто сукупність психічних процесів, а самосвідомість, тобто усвідомлення своєї самості, як кажуть психологи, або сутності чи апріорного, як скажуть філософи. Однак звичайна людина відчуває це як причетність до чогось справжнього, що розкривається в її вчинках і наповнює відчуттям життя. Коли людина заново самовизначається у своєму рішенні, то розкриває той потенційний зміст своєї сутності, який міг ніколи не розкритися. У цьому випадку вона виявляє в собі інший апріорний зміст, який може повністю змінити її особистість.

З літератури, кіно або міфології можна багато навести прикладів, як людина перероджується як особистість, коли здійснює вчинок. Світла людина може перейти на темну сторону і відразу перетворитися на злочинця. Або ж, навпаки, хтось залишає своє розпусне життя і перетворюється в духовного подвижника. Особистість змінює не інтроспекція, не самоаналіз і не психологічні реакції на обставини, а тільки внутрішнє рішення, яке завжди має завершуватися у вчинку. Кожне таке рішення – це народження особистості заново.

Вчинок не обов'язково має відбуватися в зовнішньому світі, це може бути вчинок у внутрішньому житті людини, недоступному зовнішньому спостерігачу. Наприклад, якщо людина весь час чогось боялася і принципово вирішує не боятися цього. Зрозуміло, вона буде продовжувати стикатися з емоційною реакцією страху, але це вже не буде зачіпати її особистість, бо діяти вона буде тільки згідно зі своїм рішенням. Тому коли людина здійснює вчинок свого внутрішнього життя, ні страх, ні інші емоції не можуть викликати у неї сумніви. Якщо ж вона сумнівається, значить, вона обманула себе, думаючи, що прийняла рішення, а насправді просто відреагувала на ситуацію відповідно до своєї суб'єктивної оцінки.

Рішення на основі самовизначення може бути тільки усвідомленим, інакше це не рішення зовсім. Це означає, що людина приймає також всі наслідки свого рішення, включаючи ті, які вона не здатна передбачити. В цьому і полягає відповідальність за свій вчинок, а саме – в усвідомленості. Відповідальність дозволяє позбутися ілюзії, ніби ще можна змінити рішення. Ця ілюзія паралізує волю і підвішує людину в стані нерішучості й безпорадності перед своїми внутрішніми проблемами. Якщо рішення прийнято, навіть якщо це рішення внутрішнього життя, яке ніяк не виявилося зовні, припустимо, чогось не бояться або не соромитися, чогось добиватися тощо, його вже неможливо скасувати, бо воно вже змінило особистість. Можна лише прийняти нове рішення поверх того, яке вже прийнято. Здатність вільно діяти полягає якраз в цій здатності приймати нові рішення, а не перевирішити, що вже рішено.

Це принципово важливо для спілкування. Бувають такі принципові питання, коли важливо зрозуміти, як насправді людина ставиться до чогось. Вона може відверто і щиро говорити на основі того, що насправді відчуває і що думає, але це не має жодного значення, якщо це суб'єктивна реакція на власні переживання. Має значення тільки те, що говорить людина на основі свого внутрішнього рішення.

Слов'янськ, 2 червня 2021

Тарас Клок. Огляд на серіал «Темрява» (Dark) від Netflix

Команда Wake Up media зробила огляд на серіал Dark "Темрява". Це новий "Твін Пікс"? Дізнаєтеся чому ми рекомендуємо подивитися шедевр Барана Бо Одара та Янтьє Фрізе. Занурюйтесь в глибину "Темряви", відкривайте приховані смисли, філософські ідеї, екзистенційну трагічність, оцінюйте продуманість цілісного світу серіалу.

Круглий стіл «Григорій Сковорода в житті сучасної людини»

12 квітня – сумна дата для Слов'янська. У цей день сім років тому місто було захоплене, що стало початком гарячої фази війни. Однак, саме в цей день в Слов'янську вирішили згадати про вічне, і про ту людину, яка вплинула на формування української культури. У рамках підготовки до відзначення 300-річчя з дня народження Григорія Сковороди 12 квітня 2021 року в Луганському національному агарному університеті відбувся круглий стіл «Григорій Сковорода в житті сучасної людини» за участю Товариства українських філософів і релігієзнавців. Студенти й викладачі ЛНАУ спільно з вченими з Києва, Харкова, Рівного та Луцька обговорювали яке значення для них і для їх життя має творчість Григорія Сковороди й що вона може дати сучасній людині.

Круглий стіл відкрив старший викладач ЛНАУ Миколай Карпіцький з доповіддю «Як можливо зрозуміти Григорія Сковороду?» Він звернув увагу на те, що сучасне розуміння Г. Сковороди суперечливе, і розв'язання цих суперечностей дозволить виявити у відомого українського філософа нові філософські ідеї, які раніше були непоміченими. Магістр релігієзнавства, голова Товариства Українських філософів і релігієзнавців Ігор Дмитрук у своїй доповіді «Чи був Сковорода філософом?» підтвердив, що Г. Сковорода дуже недооцінений як оригінальний мислитель. Магістр філософії Тарас Клок з Луцька в доповіді «Еклектизм Григорія Сковороди» показав творчість Г. Сковороди як ідейно-символічний синтез культурного досвіду, магістр філософії з Києва Ярослав Петік пояснив, як поєднуються біблійні сюжети з платонівською діалектикою у творчості Г. Сковороди, аспірант Інституту філософії НАН України Андрій Кулик розкрив метафізику серця українського філософа, а релігієзнавець Богдан Стрикалюк прояснив універсальну основу містичного досвіду Г. Сковороди. Дуже цікаву пропозицію подорожі за пам'ятними місцями життя Г. Сковороди запропонував незалежний дослідник зі Слов'янська, кандидат філософських наук Костянтин Бондурівський. Кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту сходознавства НАН України Юлія Філь у доповіді «Актуальність філософії Григорія Сковороди для сучасного українця» показала, що праці Г. Сковороди мають не тільки теоретичне значення, яке можуть оцінити фахівці, але перш за все духовно-практичне значення для звичайних людей, бо допомагають розв'язувати проблеми душі.

Під час обговорення, в якому активну участь брали студенти й викладачі ЛНАУ, виникла дискусія про співвідношення національного й універсального у творчості Г. Сковороди. Підбиваючи підсумки круглого столу, Миколай Карпіцький дійшов висновку, що філософія Г. Сковороди має кілька рівнів: містичний рівень, на якому відкривається духовний досвід культури, і теоретичний рівень, на якому цей досвід критично переосмислюється; універсальний рівень, на якому синтезуються значущі для різних культур ідеї, й індивідуальний рівень, на якому Г. Сковорода приходить до нових для історії філософії ідей; практичний рівень, пов'язаний з розв'язанням проблем душі повсякденної людини, і соціально-культурний рівень, на якому ідеї Г. Сковороди зіграли ключову роль у формуванні української культури.

Джерело: Круглий стіл «Григорій Сковорода в житті сучасної людини» в ЛугНАУ

Миколай Карпіцький. Двійник: художнє свідоцтво онтологічного розлому людського буття

Двійник з фільму Девіда Фінчера «Бійцівський клуб» за своєю сутністю протилежний двійникові з повісті «Двійник» Ф.М. Достоєвського. У фільмі Фінчера двійник допомагає головному герою самореалізуватися, двійник з повісті Достоєвського ворожий оригіналу, поступово підміняє його і витісняє з життя. Оригінал двійника з «Бійцівського клубу» – людина складна, що не вкладається в стандартні суспільні уявлення, здатна на несподівані вчинки. Головний герой з «Двійника» Достоєвського - це один з багатьох, пересічна людина, яка не може вирішити, чого вона хоче, тому її нерішучість перетворює будь-які її вчинки в банальні дурниці. Двійник з «Бійцівського клубу» втілює в собі всі якості, якими хоче володіти головний герой оригінальність, рішучість, непередбачуваність, відв'язність. Він допомагає своєму оригіналу робити по-справжньому значні речі. Двійник Достоєвського - це лише точна копія оригіналу, що має ту ж зовнішність та ім'я, хіба що трошки нахабніший, і тільки. Спілкування з двійником у «Бійцівському клубі» приводить головного героя до просвітління, а в повісті Достоєвського – до остаточної втрати себе і божевілля.

Але головна відмінність між цими двійниками лежить в їхній онтологічній природі. Двійник з «Бійцівського клубу» існує тільки в суб'єктивній психологічній реальності головного героя, двійник з повісті Достоєвського втілений в інтерсуб'єктивному бутті, він тілесно є присутнім для інших й ні в кого не викликає сумніву у своїй реальності й правомірності. Навколишні сприймають двійника як щось природне, прекрасно бачать схожість і відмінність з оригіналом.

Двійник з повісті Достоєвського висловлює архаїчний пласт свідомості, властивий давній міфологічній картині світу, в якій боги й природні духи реально втручалися в життя людини. Архаїчна свідомість не мала  ніякої автономної суб'єктивної реальності, всі міфологічні персонажі були тілесно втілені в інтерсуб'єктивному бутті. Все, що б не відбувалося, реально відбувається для всіх, а не в окремо взятій свідомості однієї людини.

Двійник з «Бійцівського клубу» є втіленим тільки в психологічній реальності та є невидимим для інших. Виділення автономної суб'єктивної реальності цього двійника характеризує сучасну європейську свідомість. Не всяка даність існує в інтерсуб'єктивному бутті. Виник розкол реальності на внутрішню і зовнішню: феномени внутрішньої суб'єктивності не здатні безпосередньо розкриватися в об'єктивній реальності. Завдяки цьому онтологічному розлому сучасна людина позбавляється від страху перед невідомим і незбагненним. Все загадкове і незрозуміле витісняється з об'єктивної реальності в суб'єктивну. В результаті відбувається спрощення і збіднення картини світу, все стає зрозумілим відповідно до простих природних закономірностей. Саме ця установка породила психоаналіз З. Фройда, згідно з яким несвідоме є бездонною ямою внутрішньої суб'єктивності, куди можна звалювати все, що людину лякає. На саме таке розуміння був запит у європейської людини для того, щоб позбутися від страху перед всім загадковим, шляхом вилучення всього, що загадкове, з інтерсуб’єктивної сфери.

В одній з популярних книг мені попалася фотографія людини, що стоїть, як тварина на чотирьох лапах, з рибою в зубах. Сфотографували її європейські мандрівники, що спостерігали в одному з сіл острова Яви дивну сцену. Місцевий чаклун створив якесь заклинання, після чого один з жителів стрибнув у воду і виринув з рибою в зубах. З точки зору європейських мандрівників, цей місцевий житель уявив себе видрою, виявивши при цьому аномальну для звичайної людини спритність. На їхню думку, все перетворення відбулося тільки в суб'єктній психологічній сфері, а сам місцевий житель як був людиною, так і залишився. Однак і для чаклуна, і для інших жителів села ця людина справді перетворилася на видру. В їхньому світі немає автономної суб'єктивної реальності, і якщо перетворення відбулося, то воно очевидне для всіх. Якби не присутність європейських мандрівників з фотоапаратом, у нас не було б взагалі жодних підстав сумніватися в реальності перетворення. Сумнів виникає тільки за наявності онтологічного розлому на внутрішню і зовнішню реальності, а фотоапарат, як технічний засіб, лише закріплює цей розлом. Однак, замість того, щоб ставити під сумнів реальність перетворення, чи не простіше поставити під сумнів реальність самого цього онтологічного розлому, який є лише плодом сучасної європейської культури, в той час, як решта світу його не знає? А раз так, то цей розлом слід вважати не онтологічною даністю, а суб'єктивним феноменом, породженим європейською культурною свідомістю.

Томськ, 2006  

Миколай Карпіцький. Здогадки про відчуття часу у вовків

Миколай Карпіцький. Здогадки про відчуття часу у вовків (про аніме «Вовчий дощ» Тенсая Окамури)

У нас немає знання про те, як тварини відчувають час. Однак в мистецтві зустрічаються іноді інтуїтивні здогадки, як це можна зустріти у режисера анімаційного фільму «Вовчий дощ» Тенсая Окамури. Герої фільму – вовки – можуть приймати людську подобу і жити, як люди, але при цьому вони зберігають власне відчуття життя, яке відрізняє їх від людей. Вовки живуть не спогадами або очікуваннями, а  теперішнім, в якому немає місця розчаруванням, нудьзі, турботі про завтрашній день, метушні тощо. Вони страждають і радіють з приводу того, що є тут і зараз. Оскільки вовки є вільними від моральних переживань, вони просто роблять те, що вважають у цей момент правильним і, зробивши вибір, більше не жалкують про те, що зроблено. В атмосфері вовчого відчуття життя розгортається апокаліптика фільму.

Вовки шукають свій рай, куди немає дороги людям. Із завершенням їх пошуку мусить настати кінець світу. Занадто довго живучи серед людей, вовки частково піддалися ілюзіям людських сподівань майбутнього раю. Адже рай для людей завжди в майбутньому, він – принципово інший стан щодо життя в сьогоденні. У сновидіннях вовків виникають образи майбутнього раю, однак, щойно вони доходять до останнього місця, залишаючи за собою світ, що гине, то виявляють, що ніякого раю в майбутньому немає і бути не може. Глядачу, який є захопленим очікуванням чисто людської розв'язки фільму (тобто або остаточної загибелі, або здійснення майбутнього спасіння), кінцівка може здатися незрозумілою. Всі очікування майбутнього спасіння – ілюзорні, а загибель світу так і залишиться назавжди в майбутньому, за межами життя в сьогоденні. Увійти в вовчий рай можна лише повернувшись в теперішнє.

Для людей час є лінійно направленим в майбутнє, а теперішнє постійно знищується в минулому. Для вовків час постійно повертається до теперішнього. Прикидаючись людьми, вовки стали про це забувати, тому вирушили на пошуки свого раю, який виявився не десь далеко, а полягає в здатності повертатися в теперішнє, до справжності конкретного повсякденного життя.

Здатність жити в теперішньому – це дар усім живим, який люди поступово втрачають мірою дорослішання. Тварина може годинами нерухомо підстерігати жертву. Для людини довге очікування нудне і втомлююче. Однак тварина не знає довгого очікування, оскільки цілком занурена в теперішнє. Людина, розосередивши своє сприйняття в лінійній послідовності від минулого до майбутнього, втрачає це відчуття теперішнього.

Справжнє життя здійснюється в теперішньому, проте людині важко утримати це відчуття теперішнього. Суперечність між прагненням відмовитися від обтяжливого теперішнього і спрагою повноти життя в теперішньому створює в людині напругу між томлінням від теперішнього й очікуванням майбутнього. Цю напругу можна витримати завдяки тому, що вона з часом відходить у минуле і може бути там забутою.

Реальний світ – це область спілкування. Щойно людина втрачає здатність спілкуватися, вона занурюється у власний ізольований аутистський маленький світ. Справжність життя відчувається тільки в особистому спілкуванні, рушійною силою якого є любов. Однак спілкування передбачає відповідь. Якщо Інший не відповідає, то безперервність відчуття життя порушується порожнечею, яку людина прагне заповнити очікуванням відповіді в майбутньому. Але якщо очікуване так і не стає справжнім, то людина втрачає його, шукаючи опору для відчуття життя лише в минулому або майбутньому. Роздвоєність між очікуваним і фактичним нестерпна, тому людина починає будувати сурогатний світоопис, щоб сховатися від екзистенціальних суперечностей і забутися.

У спілкуванні з Богом розкривається відчуття повноти життя. Людина, яка втратила здатність повертатися в теперішнє, поповнює очікуваннями власну нестачу спілкування з Богом. Якщо ж очікуване недосяжно, то запускаються механізми, що захищають від травмуючої релігійної напруги пр.– обрядовір'я, моралізаторство, ідеологізація релігії тощо. Створюючи сурогатну подобу релігійного досвіду, людина залишається незадоволеною, і все одно прагне до справжнього спілкування з Богом, що виражається в релігійній тузі – сподіванні майбутнього раю. Ця незадоволеність визначає в людській історії періодичність хворобливих апокаліптичних настроїв без реального апокаліпсису. Однак не всі піддаються ілюзії майбутнього раю. Релігійність Сьорена К'єркегора або Льва Шестова виражалася в повстанні проти майбутнього раю, який потойбічний повсякденному життю. Їхні надії знаходяться не в спрямованості до майбутнього, а в набутті теперішнього.

На відміну від людей, вовки не страждають від неповноти особистого спілкування. Для відчування життя їм цілком достатньо природного спілкування зі світом. Саме тому вони не чекають майбутнього спасення, їх рай в теперішньому. У «Вовчому дощі» в нього змогли увійти вовки, але не люди.

Томськ, 2007

Миколай Карпіцький. Синтоїстський дух японського аніме

У японському аніме виразні засоби зведені до мінімуму руху: нерухоме тіло, застигла міміка протягом десятків секунд. Самі рухи схематичні, не виражені індивідуально. Можна навести типовий приклад з Fushigi yuugi: сьоґун Накаґо зустрічає Міаку – дівчинку, яка вирушила в чужий світ рятувати подружку.  Накаґо, що сидить на коні попереду свити, кидає погляд на Міаку. Жодного зайвого руху: він просто дивиться і все. Але в цьому нерухомому погляді сконцентровано безліч смислів: він зауважує, що дівчина з іншого світу, що вона покликана стати жрицею, що вона належить до ворожого табору, і що її зараз треба захопити, що майбутнє, пов'язане з дівчиною, невизначено і т.ін. 

У європейському мультфільмі кожен з цих смислів був би виражений різними мімічними рухами.  Накаґо мав би звернутися до дівчини одним виразним рухом, до свити – іншим, задні думки зобразилися б у міміці й т.ін. Але тут нічого цього немає:  Накаґо сидить на коні, повертає голову, бачить дівчину і більше нічого не відбувається. При цьому його обличчя закутане плащем, видно тільки очі. Ні міміки, ні жестів. Так само і дівчина – просто дивиться і не рухається. В одному застиглому русі виражено все.

У цій особливості японського аніме виражений синтоїстський дух прихованості або непрояви. Камі (японські боги неба й землі, духи будь-яких предметів) – це приховані життєві сили, які позбавлені індивідуальності й тілесності, їх зображення табуйоване. У кожному синтоїстському храмі зберігається сінтай (тіло камі), але що це таке, не знає ніхто, бо воно приховано від погляду людей. Будь-який предмет може стати тілом камі, завдяки чому непроявлене присутнє в емпіричному. Неявна присутність камі зміщує сприйняття людини з зовнішнього вираження речі, на її внутрішню сутність.

Осягнення сутності в емоційному переживанні, що пронизує життєву потенцію речі без приведення її до смислової визначеності, лежить в основі японського естетичного принципу моно-но аваре (прихована чарівність речей). Кожний застиглий рух в японському аніме передає невизначену потенцію смислопроявів, незвідних до змісту будь-якої певної дії або ситуації. Внутрішнє є присутнім, але при цьому не вираженим. На цьому прихованому рівні відбувається основна дія.

Приховану глибину життєвих сил можна співпереживати, але не зображати. Анно Хідеакі в «Євангеліон нового покоління» присвячує цілу окрему серію тому, як спонтанно проривається прихована сутність людини. Чотирнадцятирічний підліток Ікарі Сіндзі на якийсь час втрачає тілесну визначеність. Шар за шаром розпадається свідомість, оголюючи в хаотичному мерехтінні незв'язаних між собою фрагментів все те, що ховається за нерухомим поглядом. Будь-яка спроба звести цей хаос до емпіричної визначеності означала б заперечення внутрішньої сутності людини.

Європейська установка прямо протилежна синтоїстському духу приховування: внутрішній сенс завжди проявляється у міміці, діях, події тощо. З позиції європейського художнього сприйняття тіло має виражатися в русі. Навіть статичні зображення живопису  або скульптури передають динаміку тіла. Для цього використовується спеціальний художній спосіб, що передбачає естетичний синтез різних моментів часу в єдиному акті сприйняття. Тому для європейської мультиплікації першорядне значення має рух як виразна форма, а серед рухів особлива роль відводиться міміці героїв.

Оскільки для європейця умовою розуміння є адекватне вираження сенсу, він погано переносить безглуздий сюжет. Як правило, зміст фільму остаточно з'ясовується в кінці. Європеєць очікує осмисленого кінця, і якщо цей кінець виявляється негативним, то, значить, він служить зав'язкою наступного сюжету. Однак остаточна завершеність може бути тільки в позитивній розв'язці. Завершення фільму на апокаліптичну тематику хепіендом – чисто європейський винахід. Оскільки з позиції японського світовідчуття внутрішнє не знаходить свого завершення в емпіричному, то і Кінець Світу, до розчарування європейських глядачів, виявляється справжнісіньким кінцем без будь-яких надій на появу в останній момент супергероя.

Для європейця вся дійсність повинна бути осмислена з позиції найбільш значущих для нього смислів і цінностей. Цим пояснюється популярність таких течій думки, які зводять все різноманіття світу до якогось одного простого пояснення. Якщо це пояснення значимо для широкого кола обивателів, то відповідна теорія стає дуже популярною, як, наприклад, фройдизм, який пропонує метод редукції до сексуальної інтерпретації будь-яких явищ життя.  

Для японця прихована життєва сутність непорівнювана з конкретним емпіричним фактом і його інтерпретацією. Щоб висловлювати присутність невизначеного, емпіричний факт повинен сприйматися в простоті своєї фактичності без жодних зайвих інтерпретацій. Приклад з серіалу «Євангеліон нового покоління»: сцена в душі, де сидять два оголених підлітки. Один з них каже іншому: «Ти мені подобаєшся. Простіше кажучи, я тебе люблю». Більш того, один з підлітків напрошується до іншого переночувати. У європейського глядача відразу виникають певні асоціації та очікування відповідного розвитку теми. Однак нічого подібного у фільмі немає. Підлітки просто поговорили вночі, і нічого більше. Ситуація зображена у своїй фактичності й не передбачає жодного розвитку.

На цьому прикладі можна бачити відмінність європейського і японського ставлення до сексуальності. Європейцю потрібно осмислювати дійсність відповідно до того, що для нього найбільш значимо, тому він є схильним знаходити сексуальність де завгодно, в будь-яких вчинках, натяках, символах. Таке розосередження сексуальності призводить до того, що її вже не вистачає на сам секс як такий, що стає широко поширеною медичною проблемою.

У японському сприйнятті невизначеність життєвої сутності непорівнянна з емпіричною даністю, тому її неможливо анатомувати примітивними сексуальними інтерпретаціями. Секс належить емпіричній області, коли він є, він повинен бути саме сексом, а не проблемою несвідомого. Коли його немає, немає сенсу шукати сексуальне підґрунтя.

Томськ, 2006

Юлія Філь. Як асимілювати досвід невзаємності

Коли людина стикається з невзаємністю, у неї виникає потреба екологічно переробити її в собі, правильно асимілювати цей досвід, щоби він не нашкодив ні їй, ні іншому учаснику ситуації. Є декілька шляхів зробити це. Найлегше – це піддатися інерційному механізму заперечення, заперечити досвід і його причину, наділити їх негативним змістом і відправити геть зі свідомості. Це, мабуть, найбільш дієвий спосіб для того, щоби стерти пам’ять про людину. Та я не вважаю цей шлях екологічним як мінімум із двох причин. По-перше, у такому разі заперечується все хороше, що було в досвіді, а по-друге, у такий спосіб ми власноруч обмежуємо себе, свою особистість, відрізаючи від неї те, що вже стало її частиною. Та про це трохи пізніше.

Ще один спосіб – вдячність і відпускання. Замість заперечення можна акцентувати увагу на всьому прекрасному, що було в досвіді, дякувати за це і відпускати. Та цей спосіб нелегкий і не завжди дозволяє радикально і безповоротно стерти пам’ять про людину. А тому доводиться жити з відчуттям якоїсь нерозкритої потенційності, яка психологічно обтяжує та однаково супроводжується відчуттям обманутих очікувань і марних надій. «Закрити гештальт» вдячністю і відпусканням не завжди виходить. Так само, як не завжди виходить пояснити собі, навіщо утримувати цей зв’язок далі, якщо він односторонній і не може реалізуватися. Здається, є ще один хороший спосіб асимілювати досвід невзаємності – здійснити операцію усвідомлення себе не як сансаричної істоти, можливості якої справді обмежені в емпіричному світі, а як істоти-потенційності.

Для такої істоти кожен досвід, кожна можливість у житті, хай навіть нереалізована, є такою ж значущою, як будь-які значущі події в житті. Інакше кажучи, можна не редукувати себе до реалізованих подій життя, не обмежувати себе ними, а мислити себе ще й як того, хто включає всі потенційні почуття й досвіди, які могли б статися, але не сталися, бо така вже природа нашого лінійного обмеженого існування в матеріальному світі. Адже якщо людина пережила якийсь досвід – вона вже його знає, він уже стає її частиною і уже передбачає можливість повторення. Хай не в цьому житті, хай не з цією людиною, хай не в такій, але в схожій формі. Для прикладу, можна уявити людину, яка заперечує любов, бо ніколи її не відчувала. А як відчула, то зрозуміла її реальність і уже може розраховувати на повторення цього досвіду. Тому, ставши на таку позицію, людина себе усвідомлює істотою не обділеною чимось, а лише збагаченою, а її зв’язок із тим, хто не відповів взаємністю, перестає бути емпіричним, а набуває якогось онтологічного, позачасового й позапросторового статусу.  

Для кого така позиція звучить занадто абстрактно чи пафосно, поспішу заперечити. Бо в самій позиції уже міститься дуже конкретне і раціональне пояснення, чому так найкраще зробити. Та хоча б тому, щоб не обділяти себе, не звужувати свою свідомість. Це конструктивна раціоналізація, коли можна не лише серцем відчути, як правильно, а й раціонально пояснити собі, чому так правильно.

Київ, 11 квітня 2021