Життя в умовах війни потребує переосмислення самої концепції стабільності, що сформувалася в нашій культурі, а також поняття волі до життя.
Як зазвичай уявляють собі стабільне життя? Спочатку дитинство, потім активне доросле життя і, нарешті, пенсійний вік, старість. У дитинстві доньку чи сина підтримують, тому їм не потрібно самостійно виявляти волю до життя, адже вони живуть завдяки волі до життя своїх батьків. А в старості людина вже забезпечила себе й живе за інерцією. Вона отримує пенсію і просто проживає стабільне життя, яке заслужила чесною працею, ще коли була молодою. А ось у молодості їй і доводиться виявляти свою волю до життя. Виходить, що, відповідно до такого уявлення, воля до життя потрібна лише в певний період – коли людина ще досить молода й сповнена сил.
Однак така концепція дуже часто призводить до розчарування. Почнімо з того, що життя за інерцією, коли людина вважає, ніби вже доклала достатньо зусиль, щоб забезпечити собі стабільну старість, веде до поступового згасання. І це трагічно, адже в такому стані людина не живе, а доживає. Водночас активна фаза життя, коли доводиться постійно докладати зусиль, щоб чогось досягти, часто призводить до втоми. Люди втомлюються від необхідності безперервно боротися за власний добробут. Зрештою настає розчарування. Їм уже хочеться досягти такого рівня добробуту, щоб відтепер жити за інерцією й позбутися потреби постійно докладати зусиль просто для того, щоб жити.
Але коли вони усвідомлюють, що такої можливості немає, що кожен день потребує нових зусиль, що треба шукати роботу, а на роботі чогось домагатися, втома іноді сягає такого ступеня, що людина просто накладає на себе руки. Виходить, що до смерті може призвести як інерційний стан, коли людина вже досягла певної стабільності й більше не мусить докладати зусиль, так і протилежний стан, коли доводиться постійно боротися й унаслідок цього виникає втома від життя.
Життя на війні показує, що ця концепція хибна. Тут доводиться докладати зусиль незалежно від того, на якому етапі життя ти перебуваєш. Постійно немає води – треба десь її добувати. Люди втрачають роботу, немає електрики, а часом неможливо навіть приготувати собі їжу. Починаються морози, і виникає ризик просто замерзнути вдома, якщо лопнуть труби. А постійні бомбардування означають, що у будь-яку мить снаряд чи бомба можуть влучити й у тебе, що ти можеш загинути будь-якої хвилини. Виходить, що кожна мить потребує зусиль, аби продовжувати жити. Іншими словами, життя на війні вимагає максимальної зосередженості волі до життя. Але звідки її взяти, якщо люди навіть у мирному житті до цього не готові?
Насправді сили в людини є. Просто в мирному житті вони розпорошуються, бо людина перестає жити теперішньою миттю. Її поглинають очікування майбутнього, часто оманливі, страхи й жаль за минулим. Увесь тягар, який вона накопичує протягом життя, і всі страхи, пов’язані з майбутнім, вона несе в теперішнє й намагається все це пережити. Її воля до життя мусить долати все те, що вона накопичила в минулому й чого боїться в майбутньому.
Водночас життя в умовах війни показує, що майбутнього може й не бути. Зараз ти живий, а наступної миті тебе можуть убити. Тому справжнє життя розкривається лише тут, у теперішній миті, такій, якою вона є. Коли теперішня мить звільняється від тягаря очікувань майбутнього, пов’язаних із ними страхів і жалю за минулим, тоді й виявляється справжнє життя. Воно дає змогу повністю зосередити свої зусилля на тому, щоб жити, виявити свою справжню волю до життя.
Насправді справжній стан людини – це не розтрачання сил на страхи й жаль, а зосереджене виявлення волі до життя тут і тепер, щоб прожити теперішню мить такою, якою вона є. І в цій миті людина звільняється від утоми життя. Адже якщо немає жалю за минулим, то немає й утоми, пов’язаної з ним. Так само вона звільняється від страхів перед майбутнім. Якщо людина приймає, що будь-якої миті може померти, вона дістає змогу не боятися майбутнього, а повноцінно проживати теперішню мить, максимально реалізуючи в ній свою волю до життя. Саме таке справжнє життя дає змогу подолати й інерцію згасання, коли людина в старості переходить у спокійний, стабільний стан і поступово перестає по-справжньому жити, і потяг до самогубства, що виникає від утоми, коли людина відчуває тягар усього, що накопичилося за роки життя.
Як зазвичай уявляють собі стабільне життя? Спочатку дитинство, потім активне доросле життя і, нарешті, пенсійний вік, старість. У дитинстві доньку чи сина підтримують, тому їм не потрібно самостійно виявляти волю до життя, адже вони живуть завдяки волі до життя своїх батьків. А в старості людина вже забезпечила себе й живе за інерцією. Вона отримує пенсію і просто проживає стабільне життя, яке заслужила чесною працею, ще коли була молодою. А ось у молодості їй і доводиться виявляти свою волю до життя. Виходить, що, відповідно до такого уявлення, воля до життя потрібна лише в певний період – коли людина ще досить молода й сповнена сил.
Однак така концепція дуже часто призводить до розчарування. Почнімо з того, що життя за інерцією, коли людина вважає, ніби вже доклала достатньо зусиль, щоб забезпечити собі стабільну старість, веде до поступового згасання. І це трагічно, адже в такому стані людина не живе, а доживає. Водночас активна фаза життя, коли доводиться постійно докладати зусиль, щоб чогось досягти, часто призводить до втоми. Люди втомлюються від необхідності безперервно боротися за власний добробут. Зрештою настає розчарування. Їм уже хочеться досягти такого рівня добробуту, щоб відтепер жити за інерцією й позбутися потреби постійно докладати зусиль просто для того, щоб жити.
Але коли вони усвідомлюють, що такої можливості немає, що кожен день потребує нових зусиль, що треба шукати роботу, а на роботі чогось домагатися, втома іноді сягає такого ступеня, що людина просто накладає на себе руки. Виходить, що до смерті може призвести як інерційний стан, коли людина вже досягла певної стабільності й більше не мусить докладати зусиль, так і протилежний стан, коли доводиться постійно боротися й унаслідок цього виникає втома від життя.
Життя на війні показує, що ця концепція хибна. Тут доводиться докладати зусиль незалежно від того, на якому етапі життя ти перебуваєш. Постійно немає води – треба десь її добувати. Люди втрачають роботу, немає електрики, а часом неможливо навіть приготувати собі їжу. Починаються морози, і виникає ризик просто замерзнути вдома, якщо лопнуть труби. А постійні бомбардування означають, що у будь-яку мить снаряд чи бомба можуть влучити й у тебе, що ти можеш загинути будь-якої хвилини. Виходить, що кожна мить потребує зусиль, аби продовжувати жити. Іншими словами, життя на війні вимагає максимальної зосередженості волі до життя. Але звідки її взяти, якщо люди навіть у мирному житті до цього не готові?
Насправді сили в людини є. Просто в мирному житті вони розпорошуються, бо людина перестає жити теперішньою миттю. Її поглинають очікування майбутнього, часто оманливі, страхи й жаль за минулим. Увесь тягар, який вона накопичує протягом життя, і всі страхи, пов’язані з майбутнім, вона несе в теперішнє й намагається все це пережити. Її воля до життя мусить долати все те, що вона накопичила в минулому й чого боїться в майбутньому.
Водночас життя в умовах війни показує, що майбутнього може й не бути. Зараз ти живий, а наступної миті тебе можуть убити. Тому справжнє життя розкривається лише тут, у теперішній миті, такій, якою вона є. Коли теперішня мить звільняється від тягаря очікувань майбутнього, пов’язаних із ними страхів і жалю за минулим, тоді й виявляється справжнє життя. Воно дає змогу повністю зосередити свої зусилля на тому, щоб жити, виявити свою справжню волю до життя.
Насправді справжній стан людини – це не розтрачання сил на страхи й жаль, а зосереджене виявлення волі до життя тут і тепер, щоб прожити теперішню мить такою, якою вона є. І в цій миті людина звільняється від утоми життя. Адже якщо немає жалю за минулим, то немає й утоми, пов’язаної з ним. Так само вона звільняється від страхів перед майбутнім. Якщо людина приймає, що будь-якої миті може померти, вона дістає змогу не боятися майбутнього, а повноцінно проживати теперішню мить, максимально реалізуючи в ній свою волю до життя. Саме таке справжнє життя дає змогу подолати й інерцію згасання, коли людина в старості переходить у спокійний, стабільний стан і поступово перестає по-справжньому жити, і потяг до самогубства, що виникає від утоми, коли людина відчуває тягар усього, що накопичилося за роки життя.