Миколай Карпіцький. Здогадки про відчуття часу у вовків
(про аніме «Вовчий дощ» Тенсая Окамури)
У нас немає знання про те, як тварини відчувають час. Однак в мистецтві зустрічаються іноді інтуїтивні здогадки, як це можна зустріти у режисера анімаційного фільму «Вовчий дощ» Тенсая Окамури. Герої фільму – вовки – можуть приймати людську подобу і жити, як люди, але при цьому вони зберігають власне відчуття життя, яке відрізняє їх від людей. Вовки живуть не спогадами або очікуваннями, а теперішнім, в якому немає місця розчаруванням, нудьзі, турботі про завтрашній день, метушні тощо. Вони страждають і радіють з приводу того, що є тут і зараз. Оскільки вовки є вільними від моральних переживань, вони просто роблять те, що вважають у цей момент правильним і, зробивши вибір, більше не жалкують про те, що зроблено. В атмосфері вовчого відчуття життя розгортається апокаліптика фільму.
Вовки шукають свій рай, куди немає дороги людям. Із завершенням їх пошуку мусить настати кінець світу. Занадто довго живучи серед людей, вовки частково піддалися ілюзіям людських сподівань майбутнього раю. Адже рай для людей завжди в майбутньому, він – принципово інший стан щодо життя в сьогоденні. У сновидіннях вовків виникають образи майбутнього раю, однак, щойно вони доходять до останнього місця, залишаючи за собою світ, що гине, то виявляють, що ніякого раю в майбутньому немає і бути не може. Глядачу, який є захопленим очікуванням чисто людської розв'язки фільму (тобто або остаточної загибелі, або здійснення майбутнього спасіння), кінцівка може здатися незрозумілою. Всі очікування майбутнього спасіння – ілюзорні, а загибель світу так і залишиться назавжди в майбутньому, за межами життя в сьогоденні. Увійти в вовчий рай можна лише повернувшись в теперішнє.
Для людей час є лінійно направленим в майбутнє, а теперішнє постійно знищується в минулому. Для вовків час постійно повертається до теперішнього. Прикидаючись людьми, вовки стали про це забувати, тому вирушили на пошуки свого раю, який виявився не десь далеко, а полягає в здатності повертатися в теперішнє, до справжності конкретного повсякденного життя.
Здатність жити в теперішньому – це дар усім живим, який люди поступово втрачають мірою дорослішання. Тварина може годинами нерухомо підстерігати жертву. Для людини довге очікування нудне і втомлююче. Однак тварина не знає довгого очікування, оскільки цілком занурена в теперішнє. Людина, розосередивши своє сприйняття в лінійній послідовності від минулого до майбутнього, втрачає це відчуття теперішнього.
Справжнє життя здійснюється в теперішньому, проте людині важко утримати це відчуття теперішнього. Суперечність між прагненням відмовитися від обтяжливого теперішнього і спрагою повноти життя в теперішньому створює в людині напругу між томлінням від теперішнього й очікуванням майбутнього. Цю напругу можна витримати завдяки тому, що вона з часом відходить у минуле і може бути там забутою.
Реальний світ – це область спілкування. Щойно людина втрачає здатність спілкуватися, вона занурюється у власний ізольований аутистський маленький світ. Справжність життя відчувається тільки в особистому спілкуванні, рушійною силою якого є любов. Однак спілкування передбачає відповідь. Якщо Інший не відповідає, то безперервність відчуття життя порушується порожнечею, яку людина прагне заповнити очікуванням відповіді в майбутньому. Але якщо очікуване так і не стає справжнім, то людина втрачає його, шукаючи опору для відчуття життя лише в минулому або майбутньому. Роздвоєність між очікуваним і фактичним нестерпна, тому людина починає будувати сурогатний світоопис, щоб сховатися від екзистенціальних суперечностей і забутися.
У спілкуванні з Богом розкривається відчуття повноти життя. Людина, яка втратила здатність повертатися в теперішнє, поповнює очікуваннями власну нестачу спілкування з Богом. Якщо ж очікуване недосяжно, то запускаються механізми, що захищають від травмуючої релігійної напруги пр.– обрядовір'я, моралізаторство, ідеологізація релігії тощо. Створюючи сурогатну подобу релігійного досвіду, людина залишається незадоволеною, і все одно прагне до справжнього спілкування з Богом, що виражається в релігійній тузі – сподіванні майбутнього раю. Ця незадоволеність визначає в людській історії періодичність хворобливих апокаліптичних настроїв без реального апокаліпсису. Однак не всі піддаються ілюзії майбутнього раю. Релігійність Сьорена К'єркегора або Льва Шестова виражалася в повстанні проти майбутнього раю, який потойбічний повсякденному життю. Їхні надії знаходяться не в спрямованості до майбутнього, а в набутті теперішнього.
На відміну від людей, вовки не страждають від неповноти особистого спілкування. Для відчування життя їм цілком достатньо природного спілкування зі світом. Саме тому вони не чекають майбутнього спасення, їх рай в теперішньому. У «Вовчому дощі» в нього змогли увійти вовки, але не люди.
Томськ, 2007