Десь на другий рік війни в одному з польських подкастів трапилася мені думка, що полякам більше залежить на своєму минулому, вони люблять відвідувати музеї, замки, руїни, тимчасом як українці менш цікавляться своїм минулим, а радше дивляться в майбутнє. Ця теза видалася мені дещо спекулятивною, бо як людина, що працює з культурою, я спостерігаю збільшення інтересу українців до минулого й до культури взагалі, не лише своєї. Це тенденція, яка, за моїми суб’єктивними спостереженнями, почала проявлятися після початку війни з Росією. Та такі тези часто базуються на певній інтуїції, яку справді важко вхопити цифрами чи соціологічними опитуваннями, але можна зауважити, спілкуючись з людьми, пізнаючи іншу культуру. І що б це не було – висновок Інституту соціології чи суб’єктивне враження польського мандрівника в Україні, завжди буде перспектива, з якої ця теза матиме сенс. Для мене вона цілком має сенс в контексті української національної ідентичності.
Все ж у сучасному світі мало в кого виникають сумніви в тому, що нація, як заповідав Бенедикт Андерсон, це уявна спільнота. Вона уявна хоча б тому, «учасників» нації так багато, що вони ніколи всі не поспілкуються один з одним. Це певне символічне поле, до якого люди відчувають причетність, хоч і не можуть знати особисто всіх, хто до нього належить. Все ж, хоч Польща і втрачала свою незалежність у декількох «поділах» і в іноземних впливах, та мала певну тяглість власної державності й досвід надзвичайної консолідації у періоди, коли її державність було відібрано. Польща в своїй національній ідентичності має значно більше історичних фактів, до яких може апелювати, навіть якщо й міфологізує їх, як-от Варшавське повстання, яке хоч і було величезною катастрофою, але такою, яку героїзують. Українська державність була короткочасною і не мала тяглості – незалежні її проблиски можна фіксувати хіба що в Київській Русі та Запорізькій січі, тому наша національна ідентичність якщо і апелює до історії, то радше до її міфологізованого варіанту, оскільки державність спалахувала, як сірник, декілька разів протягом тисячолітньої історії, а між спалахами були періоди підпорядкування і поневолення. Тож якщо для поляків історія незалежної та могутньої Речі Посполитої передавалася з покоління в покоління, з вуст у вуста, то про наші періоди державності ми дізнаємося хіба що у школі з підручників у міфологізованому варіанті. Перед нами постають середньовічні князі, яких радше сприймаємо, як героїв фентезі гри, а не наших предків, та козаки – волелюбні воїни з оселедцями, з якими теж маємо мало спільного, бо січ перестала існувати досить давно й наш прадід про неї вже нам не розкаже. Той у мене, як у міленіалки-українки, з дитинства склалося чітке враження, що історія – це щось мертве, щось штучне і офіційне. Звісно, не наважуся узагальнювати свій досвід, але на тлі того, що відбувається з українською культурою зараз, ризикну зробити припущення, що не лише в мене було таке сприйняття історії.
Все ж у сучасному світі мало в кого виникають сумніви в тому, що нація, як заповідав Бенедикт Андерсон, це уявна спільнота. Вона уявна хоча б тому, «учасників» нації так багато, що вони ніколи всі не поспілкуються один з одним. Це певне символічне поле, до якого люди відчувають причетність, хоч і не можуть знати особисто всіх, хто до нього належить. Все ж, хоч Польща і втрачала свою незалежність у декількох «поділах» і в іноземних впливах, та мала певну тяглість власної державності й досвід надзвичайної консолідації у періоди, коли її державність було відібрано. Польща в своїй національній ідентичності має значно більше історичних фактів, до яких може апелювати, навіть якщо й міфологізує їх, як-от Варшавське повстання, яке хоч і було величезною катастрофою, але такою, яку героїзують. Українська державність була короткочасною і не мала тяглості – незалежні її проблиски можна фіксувати хіба що в Київській Русі та Запорізькій січі, тому наша національна ідентичність якщо і апелює до історії, то радше до її міфологізованого варіанту, оскільки державність спалахувала, як сірник, декілька разів протягом тисячолітньої історії, а між спалахами були періоди підпорядкування і поневолення. Тож якщо для поляків історія незалежної та могутньої Речі Посполитої передавалася з покоління в покоління, з вуст у вуста, то про наші періоди державності ми дізнаємося хіба що у школі з підручників у міфологізованому варіанті. Перед нами постають середньовічні князі, яких радше сприймаємо, як героїв фентезі гри, а не наших предків, та козаки – волелюбні воїни з оселедцями, з якими теж маємо мало спільного, бо січ перестала існувати досить давно й наш прадід про неї вже нам не розкаже. Той у мене, як у міленіалки-українки, з дитинства склалося чітке враження, що історія – це щось мертве, щось штучне і офіційне. Звісно, не наважуся узагальнювати свій досвід, але на тлі того, що відбувається з українською культурою зараз, ризикну зробити припущення, що не лише в мене було таке сприйняття історії.
Від мертвої історії до живої
Справді пострадянська зрусифікована Україна, окрім незначної частини своїх патріотичних синів та дочок, сприймала історію як набір «ікон», які висіли в кожному класі середньої школи, але причетність до яких мало хто відчував безпосередньо. Варто згадати хоча б Шевченка в рушниках, або галерею гетьманських портретів в офіційних установах. І навіть попри те, що мене приємно здивувала творчість Шевченка в 9 класі, коли ми, нарешті, дійшли до класика, навряд чи Кобзар був на поличках у квартирах людей для читання – радше як чергова ікона – з рушником чи без. Міцкевича теж мало читають поза шкільною програмою, але образи з його «Предків» чи «Пана Тадеуша» знають всі й вони є частиною сучасного культурного тексту і референси з цих творів знають всі – від малого до великого. Тож Україна як молода «nation in making» справді мало на що могла спертися у своєму минулому, а тому мала радше сконцентруватися на розбудові свого майбутнього й віднайти ідентичність в актуалізації, а не завершеності.
А з цим у нас були злети і падіння, що загалом нормально для молодої держави з величезною постсовковою травмою. Була бурхлива самобутня україномовна попкультура початку 90-х, була глибока яма часів Кучми та Януковича. Й раптом не було щастя, та нещастя допомогло – прийшла війна, а з нею зміцнення української солідарності, бурхливий розвиток всього українського, і, відповідно, зміцнення національної ідентичності. А з початком повномасштабної війни вона стала чіткішою і її позірні атрибути у вигляді так званого хуторянства-шароварництва, перестали асоціюватися з українськістю взагалі, а радше стали несмаком, який подекуди ще виживає в українських селах чи закордонних посольствах. Її місце зайняла жива культурна творчість, яка, парадоксально, будучи спрямованою в майбутнє, почала заново віднаходити своє минуле, робити його живим. Парадоксально, хоч це і природно, минуле стає потрібним тоді, коли воно вже перестає бути потрібним. Адже коли українці створили актуальну для себе українськість, живу і вільну власну культуру, що б’є ключем прямо зараз, мертві ікони минулого стали не потрібні.
Актуальна українська культура – основа української ідентичності
Своє власне українське, що відгукується зараз, живе, ми творимо щодня через вільне мистецтво. Слід особливо підкреслити слово «вільне», адже це означає, що воно виходить із суспільства, а не є якимось ідеологічним конструктом, що формується зверху закостенілими шаблонами та іконами. У ньому присутнє все – від класичних форм до бентежних експериментів. А найголовніше, що цей творчий вибух, як і, в принципі, будь-який аспект нашої реальності, не залишає суспільство байдужим й славні «срачі», які хтось колись запропонував подати на нематеріальну спадщину ЮНЕСКО, також створюють актуальний культурних простір, дарма що інколи токсичний. Та хай там як, це говорить про те, що людям своє не байдуже.
Українська бурхлива мовотворчість також є ознакою актуальної і живої культури та ідентичності. Всі наші милі серцю слова, такі як «непозбувана бентега», «реченець», обговорення діалектизмів на кшталт «кияхи» чи «пітятко» з радіодиктанту національної єдності, чи «історикиня» (з думкою про срачі навколо фемінітивів) – це те, що не лише дозволяє нам на мікрорівні відчувати, що ми є українцями, а що ми ними й будемо, бо навіть власна мова постійно відкриває нову словесну гру, а це означає що українську культуру можна відтворювати до безкінечності.
Коли ми знайшли сенси і слова для самовираження тут і зараз, можемо звернутися і до минулого й оживити ікони. Українці вже не просто апелюють до класиків, яких читають хіба що в рамках шкільної програми, а включають їх в сучасний контекст через мистецьке переосмислення. Варто згадати хоча б виставку постерів на одній із станцій метро, де Кобзар постав у вигляді поп-героїв – Бендера з Футурами чи одного із Сімпсонів.
Коли українці стали собі цікаві тут і зараз, вже й до минулого цікавість прокинулася. Із найбільш запилюжених музейних фондів почали витягати старі речі та імена. На першій за всю історію незалежної України виставці Алли Горської в Українському домі до самого кінця валили натовпи людей. Кияни приходять до Музею Ханенків послухати лекцію про його засновників. Шаленою популярністю на ютубі користуються історичні подкасти. Ми заново відкриваємо наше минуле і вплітаємо його в наше сьогодення. То експерт на польському подкасті був неправий?
Все ж, можу з ним погодитися, бо хоч в українців зараз і пробуджуються інтерес до власного минулого, але в структурі ідентичності воно справді грає іншу роль, ніж у поляків. У них минуле – це основа ідентичності, у нас же основою ідентичності є сучасність, яка спрямована в майбутнє, і яка лише творчо переосмислює, або актуалізує минуле.