субота, 19 червня 2021 р.

Юлія Філь. Перші враження від Сербії

 

Враження від Сербії настільки мозаїчні та суперечливі, що їх важко концептуально об’єднати. Тому не бачу іншого виходу, як залишити їх потоком свідомості з антропологічних та фланерських спостережень, щирого подиву від музейних колекцій, тяжких зітхань з приводу «русского міра», постійних порівнянь «а у нас…» тощо.
 
Сербія – країна любителів собак. Собак тут багато. Здається, є мода тримати по декілька, бо вулицями Белграду ходить купа хазяїв, що вигулюють двох улюбленців. В одному парку був цілий огороджений майданчик для «шетаня паса» (шетања паса), але чомусь закритий, а купа «пасів» гуляло навколо нього зі своїми господарями. А в «Зірковому лісопарку» можна було побачити подвійну табличку-жахастик – «чувайсе пса» і «не улази! Пси уєдаю!». Одразу уявляється пес, який каже «начувайся» і погрожує з’їсти. Дарма що сербською це просто «остерігайся собак, вони кусаються». Але це, мабуть, не найголовніше в Сербії.
 

Рісепшионістки, які ледь розмовляють англійською. Акуратний, проте специфічно здизайнований готельний номер з пластмасовими дверима, зеленими шторами, блискучими шпалерами та химерно закрученими в рослинному вигині «бутонами» люстри. Кліп на місцевому музичному каналі з вульгарною сербською дамою в розстібнутому піджаку поверх ліфчика на тлі їдальні якогось санаторію югославських часів. Модна бабуся з пофарбованим рудим волоссям і заколкою-бантом, яка в мене була десь у молодшій школі, в пізніх дев’яностих. Підгулялий рис, замовлений в ресторані балканської кухні в самісінькому центрі.  Усе це в найперший день пообіцяло екзотичну і в дечому таку знайому (чи то з Індії, чи то з України) подорож. А ще… навіть викликало ностальгію. Здається, тут законсервована якась частина культури мого дитинства з 90-х. І це теж ніби не найголовніше тут.
 

Вулиці Белграда дуже чисті, так само як мости, проходи під мостами, пішохідні переходи й міські нетрі. У таких місцях не смердить сечею. У місті ми не зустріли жодного безхатченка. Якщо не дуже збільшувати карту Белграда на гугл-мапі, то може скластися враження, що місто тоне в лісі. Це тому, що тут майже неможливо пройти 500 метрів, щоб не натрапити на черговий парк чи лісопарк. Зеленішого міста годі шукати. Деякі парки насаджені штучно, деякі утворилися самі й лише пізніше були окультурені, як-от уже згаданий «Зірковий», який так називається через те, що «обріс» астрономічну обсерваторію, яку всередині минулого століття будували на відкритій місцині. Ще в Белграді росте дерево із круглими лисками й ніжним рожевим цвітом. В Україні такого немає. Що там, навіть у Греції такого немає. Жаль, ми не ботаніки.
 

Сербія – це суцільна еклектика османського, австрійського та соціалістичного спадку. Між двома такими знайомими соціалістичними будинками тут може стояти довоєнний з рудим черепичним дахом, а далі – австрійський класицизм. Новий це чи старий будинок, відреставрований чи занедбаний, цілий чи обстріляний під час війни, соціалістичний чи австрійський, напевно він буде весь у графіті у нижній своїй частині. У цій особливості Белграда є щось творчо-вільне та занепадницьке водночас. Еклектика проявляється і в кухні. Як би серби не називали свою каву «сербською» і не витісняли з пам’яті період османського панування, та глянувши в меню в будь-якому закладі можна зрозуміти, що 350 років турецької присутності відгукуються і зараз. До кави по-турецьки з характерним підвальним запахом можна замовити смачнющу соковиту пахлаву, або ж сходити в «сербську» баню – хамам. Правда, віднедавна у всій цій еклектиці з’явилася досить помітна нотка «русского міра», яку навіть туристу, що геть не тямить у політиці, неважко помітити, особливо на 9 травня.
 

На головній сцені виступав молодий співак із Росії, тягнув «Надежда, наш компас земной…». Не вельми відомий, мабуть, бо коли сходив зі сцени, ніхто його не чіпав, не просив автографи й не посилав повітряні поцілунки. Усе це дійство в день Перемоги не викликало враження загального єднання. Швидше було дещо маргінальним – під сценою декілька десятків людей підспівували російському співакові, ще одна групка сиділа за спеціально накритими столами прямо перед сценою і випивала водочку на честь такого дня. І це були не ветерани, а люди середнього віку, урочисто вдягнені й з георгіївськими стрічками. Здається, говорили російською. Решта людей стукотіла виделками в ресторанній вулиці, що виходила на головну площу і до дійства на сцені не мала жодного стосунку.
 

В екстер’єрі собору святого Сави, найбільшого собору на Балканах, конкурента Айя-Софії, «русского міра» непомітно. Зате в інтер’єрі його дуже багато. Все золоте пишне мозаїчне оздоблення собору профінансував…. Газпром. І коштує це добро 4 млн євро. Поставити там свічку рука в мене не піднялася. Хоча свічки в сербських храмах ставлять не в церквах, а поза ними в спеціальних приміщеннях чи металевих конструкціях просто неба. Та якщо закрити очі на факт такого патронажу, собор і його внутрішнє оздоблення справді вражають. Все ж, церкву роблять люди, а не Газпром. Може, дарма не поставила свічку? Та чого це я про сумне, це ж геть не головне.
 
Київ, 10 травня 2021
 

вівторок, 15 червня 2021 р.

Миколай Карпіцький. Для чого потрібна духовна практика

Люди по-різному розуміють, для чого в релігії потрібна духовна практика. Я ж на прикладі Ісусової молитви висловлю власну думку, для чого вона не потрібна.
 
Вона не потрібна як форма спілкування з Богом. Можна проілюструвати аналогією. Припустимо, ви намагаєтеся спілкуватися з коханою людиною, а вона в повному зануренні у себе тільки те й робить, що безперервно повторює ваше ім'я. Простий акт відкритості в спілкуванні незрівнянно важливіший нескінченного повторення імені. Але навіть якби така духовна вправа допомагала людині сформувати спрямованість до Бога, яка в цьому цінність? Розвиваючи аналогію, уявімо, що ви чекаєте від людини взаємності, а вона виснажує себе щоденними духовними вправами, намагаючись сформувати цю взаємність.
 
Також духовна практика не потрібна ні для самовдосконалення, ні для самовиховання. Від того, що людина нескінченно повторює одну й ту ж молитву, вона не стає більш досконалою або більш вихованою. А якщо за допомогою молитви вона все ж розвиває посидючість і терпіння, то для молитви просто образливо таке її утилітарне застосування.

Уявімо іншу ситуацію. Кохана людина страждає аутизмом, занурилася у свій вигаданий світ і просто не може вам відповісти. У цьому світі вона може страждати, але ви не можете їй допомогти, бо вона не здатна чути вас. І ось тоді для вас важливо, щоб людина знайшла якусь провідну нитку з помилкового світу. І якщо це повторення молитви або просто імені, то нехай так і буде!

Ми всі часом потрапляємо в такі неправдиві світи, а хтось в них міцно застрягає, не маючи сил вирватися з полону. У моєму розумінні духовна практика потрібна для того, щоб вийти з хибного світу в справжню реальність, тобто реальність, яка відкрита для присутності іншого. Саме ця відкритість для присутності дозволяє знайти справжнє спілкування, яке стає основним змістом справжньої реальності.

Слов'янськ, 15 червня 2021

неділя, 13 червня 2021 р.

Юлія Філь. Індійське колоніальне суспільство і Ар'я-самадж (Інтерв'ю, розмовляв Ігор Дмитрук)

Розмова з Юлією Філь про релігієзнавство, індійське колоніальне суспільство і релігію Ар'я-самадж. Релігійний інтерв’юер Ігор Дмитрук поговорив з кандидаткою історичних наук, науковим співробітником Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ Юлією  Філь  про релігієзнавство, індійське колоніальне суспільство та релігійно – реформістський рух Ар'я-самадж.  Пані Юлія, також розповіла про сучасний стан релігієзнавства та його шляхи розвитку.




Ігор Дмитрук, Тарас Клок. Історії пошуку Бога

У новому випуску проєкту "Дискурс " Ігор Дмитрук та Тарас Клок поговорили про концепції виникнення релігії. Коли люди почали вірити у Бога, чому стали шукати  Творця,  і як проходила еволюція розуміння Божественного.


Бог і філософська думка середніх віків. У пошуках Бога: середньовіччя
У новому випуску проєкту "Дискурс" Ігор Дмитрук і Тарас Клок поговорили про філософію, релігію і розуміння та шлях пізнання Бога в епоху середніх віків. Особливу увагу філософи приділили  обговоренню  християнства, ісламу, юдаїзму, конфуціанству, даосизму і навіть ведичним релігіям і сикхізму. Чимало спростували міфів про так звану епоху "темних віків".


Епоха Нового часу: філософія, релігія, література та мистецтво
У новому випуску «Дискурс» Ігор Дмитрук і Тарас Клок поговорили про одну з найцікавіших епох в історії людства - добу Нового часу. У цьому відео, ви дізнаєтеся більше про основні філософські напрямки Нового часу, про розвиток науково-технічного прогресу і чому власне розпочався прогрес людства в сфері науки та технологій. Крім того, ви відкриєте нове бачення на сутність раціоналізму, теїзму, деїзму, атеїзму.






субота, 12 червня 2021 р.

Юлія Філь. Стилі індуїстського храму і чому так непросто зробити стильову класифікацію індуїстської сакральної архітектури


Мабуть, ви чули про три стилі індуїстських храмів – нагара, весара та дравіда. І, ймовірно, маєте уявлення, що перший розповсюджений в Північній Індії, другий у Східній, а третій у Південній. Не можна сказати, що такий стильовий поділ неправильний. Просто все не так просто )) 


Ситуація зі стилістичною систематизацією індуїстських храмів дуже нагадує ситуацію із систематизації індуїзму загалом. Одразу зрозуміло, що завдання якщо не марне, то надскладне. Чому ж так складно виділити стилі індуїстських храмів? 

Можна йти трьома шляхами для класифікації:


1) Відповідно до трактатів та опису в них;
2) Відповідно до регіональних та локальних варіацій;
3) Відповідно до варіацій форм. 

Індійські трактати з архітектури не можуть задовольнити нас як джерела класифікації, бо кожен із них пропонує свою класифікацію, яка не завжди співвідноситься з тією, що в інших трактатах. Крім того, трактати писали протягом всієї історії Індії аж до сучасності, тому в кожному з них відображений не лише канон, який був з давніх-давен, а й кількасотлітній розвиток архітектури. Так, навіть у двох пізніх південноіндійських трактатах – Бригадсамгіті та Апараджітапраччсі йдеться про кардинально різну кількість «стилів» індійської архітектури. Перший описує двадцять, другий – чотирнадцять. Трактат Каш’япашильпам пропонує виділяти 98 варіацій. Зазвичай тексти просто виділяють стилі й не пояснюють, на яких основах вони це роблять. 


Визначати стилі за географічною ознакою не буде помилкою. Так, вважається, що головні стилі нагара, весара, дравіда відповідають географічним регіонам Індії: нагара – Північній, дравіда – Південній, а весара – Східній (особливо храми Одіші). Але підважує цей підхід як мінімум два моменти. По-перше, храми кожного з цих стилів трапляються на всій території Індії. Крім того, храми обох стилів – і нагара, і дравіда – можуть бути частиною одного храмового комплексу, як це можна споглядати в Айхолі чи Паттадакалі, що в Карнатаці. 


Регіональний підхід справді працює, якщо ми не претендуємо на якусь всеохопню класифікацію, а просто говоримо про стилі, які з’явилися і стали розповсюдженими на певній території. Так, можемо виділити стиль Мару-Гурджара, розповсюджений в Гуджараті та Раджастхані (Храм Соня ХІ ст., Модгера, Гуджарат), про стиль Калінга в Одіші та Андгра прадеші (Храм Муктешвара, Бгубанешвар, Одіша), або про архітектуру Чалук’їв в її західних, або східних варіаціях (Храм Кашівішвешвара, XI ст., Карнатака). 


Третій шлях полягає в тому, щоб критерієм стильового розрізнення зробити архітектурну мову і все і, виносячи за дужки всі нюанси, поділити храми стилістично на нагара та дравіда. Такий поділ ґрунтується на врахуванні базової різниці в архітектурі храмів, яка полягає в головному його елементі – башті шикхарі. Шикхара храмів нагара – одноповерхова, проте видовжена, схожа на ананас – розширюється посередині і звужується зверху і знизу. Її криволінійна, а не пірамідальна форма, одразу відрізняє її від шикхари храму дравіда. Остання ж – багатоповерхова і пірамідальна, її поверхи пропорційно зменшуються доверху. 


Звісно, храми дравіда ви зможете розрізнити радше не за шикхарою, а за пишними воротами – ґопурамами, які у таких храмах перебирають на себе функцію головного елементу. Але це вже інша історія (Ґопурами храму Сомешвара Х ст., Бгімаварам, Андгра Прадеш). 

Тож цим двом мовам в індуїстській традиції – нагара та дравіда – відповідає дві школи архітектурної думки – школа Вішвакармана та Майя відповідно. А вони вже мають свої підкатегорії, які сформувалися під впливом часу чи в певному регіоні. З такої перспективи стиль весара є лише підкатегорією, своєрідним гібридом основних мов. 


Такий поділ дасть змогу будь-кому одразу зрозуміти, якого стилю храм постав перед ним. Щоб унаочнити сказане, можна глянути на шикхару храму Кандар’я Магадева (Кхаджурахо, Мадг’я Прадеш) у стилі нагара та на шикхару храму Сангамешвара VII-VIII ст. у комплексі Паттадакал (Карнатака).

17.04.2021


четвер, 10 червня 2021 р.

Миколай Карпіцький. Феноменологія спокушання



У фільмі Франсуа Озона за п'єсою Райнера Вернера Фассбіндера «Краплі дощу на розпечених скелях» дуже правдоподібно обіграна технологія спокушання, яку застосовує герой п'єси – Леопольд.

Леопольд, досвідчений чоловік п'ятдесяти років, приводить в гості молодого юнака Франца, і спокушає його. Франц гетеросексуал, у нього є наречена Анна. Проте, він закохується в Леопольда і залишається у нього жити. Леопольд же отримує задоволення тільки від новизни, і в міру звикання до Франца стає дратівливим і нестерпно прискіпливим. Франц же перетворюється в домогосподарку, готову виконати будь-яке розпорядження. Через пів року Анна знаходить Франца. Вона застає його стражденним в момент, коли Леопольд поїхав в чергове відрядження. Їй ледве вдається пробудити у Франца згаслу пристрасть до неї, і вона умовляє його кинути Леопольда. У момент, коли вони збирають речі, приїжджає Леопольд. Справа ускладнюється тим, що з'являється колишня жінка Леопольда, яку той свого часу кинув. Леопольд без тіні збентеження спокушає наречену Франца й іде в спальню з нею і зі своєю старою подругою.

1. Спокушання Франца
Леопольд повністю зосереджений на Францеві, залишаючись гранично коректним і не допускаючи жодних непристойних намірів. Йому цікаво у Франці буквально все. Франц відчуває себе незатишно від такої уваги й не знає, як правильно себе поводити. Леопольда він сприймає нейтрально і злегка відчужено, сама ж ситуація його тривожить. Леопольд плавно переводить розмову на юнацькі сексуальні фантазії Франца й робить його збентеженим остаточно, а потім несподівано зізнається у своєму сексуальному інтересі до нього. При цьому він коректно продовжує зберігати дистанцію. Перед юнаком виникає вибір: або невизначеність ситуації, в якій він не знає як себе поводити, або стати на позицію абсолютно впевненої в собі людини (тобто Леопольда), завдяки чому повернути собі почуття впевненості й визначеності. Франц відповідає: «Чому б і ні?» Якби юнак не був збентежений, ніякого спокушання не відбулося б. З моменту своєї згоди на перший поцілунок Франц опиняється в новій реальності, центром якої є Леопольд. Повернутися в початковий стан він уже не може, бо зовсім перестав орієнтуватися у власному світі. Вибудувана Леопольдом реальність стає для нього єдиноможливою, і покинути її йому важче, ніж померти. А оскільки Леопольд є онтологічною основою нової реальності, саме він і починає сприйматися як вищий об'єкт любові. Самодурство Леопольда лише підтверджує, що вся реальність обертається тільки навколо нього, і це лише сильніше прив'язує Франца.

2. Спокушання Анни
Анна пів року шукала Франца. Нарешті, з великими труднощами їй вдається переконати його повернутися до неї. Вона бачить, як Франц вагається, і тому відчуває себе з ним невпевнено. Коли на порозі з'являється Леопольд, вона намагається приховати свою невпевненість агресивним підкресленням свого наміру піти. Леопольд абсолютно спокійний і самовпевнений. Він легко вимикає з ситуації Франца, відправляючи того приготувати йому каву. Франц, хоча і вирішив розірвати з Леопольдом, не має сил протистояти нав'язаній йому ролі в реальності Леопольда. Коли дівчина залишається одна зі своєю невпевненістю, Леопольд повністю зосереджує на ній свою увагу. Завдяки такій увазі Анна знову починає відчувати себе значущою, до неї повертається відчуття життя, яке було втрачено, коли її кинули. Коли Франц пропонує їй піти, дівчина хоче залишитися ще трохи, бажаючи продовжити це відчуття. Їй дуже страшно знову повернутися до звичного стану невизначеності. Леопольд сам по собі ще не цікавить її, але її затягує вибудовувана ним реальність, в якій вона відчуває впевненість, визначеність і власну значущість. Коли ж Леопольд перемикає увагу на свою стару подругу, Анна розуміє, що за збереження себе в реальності Леопольда потрібно боротися. Заради цього вона вже готова зробити все що завгодно, і Леопольд швидко показує свою владу, змушуючи виконувати дрібні доручення.

3. Висновки
Леопольд спокушає не власною персоною, а тим що вибудовує реальність, тому його особисті якості значення не мають. Він використовує збентеження жертви, а потім пропонує їй увійти в реальність, в якій та знову набуде впевненості і визначеності. Назад повернутися в невизначений стан жертва вже не може зважитися. Примхи Леопольда, його відверте знущання з жертви лише підкреслюють, що саме він є онтологічною основою реальності, і це змушує жертву лише сильніше його любити. Однак ця реальність ілюзорна, оскільки створена тільки в сприйнятті жертви, а сам Леопольд прагне лише до новизни й швидко втомлюється від партнерів.

PS Додаток

Масове спокушання

Можна провести паралелі між моделлю спокушання з п'єси Р.В. Фассбіндера та моделлю спокушання мешканців Росії, які погодилися на авторитарний режим. Наводжу виявлені відповідності з пунктами.

а) Використання збентеження жертви – проведення терактів восени 1999 року. Населення в розгубленості.

б) Випромінювання почуття впевненості – нахабна пропагандистська кампанія.

в) Вибудовування нової реальності – захоплення ЗМІ.

г) Онтологічна основа нової реальності – гарант стабільності, який пообіцяв «замочити в сортирі» всіх ворогів. Особисті якості гаранта: безликість, антиестетичність і неінтелектуальність, значення не мають.

д) Підтвердження онтологічної основи реальності – самодурство, шпигунські процеси, обмеження низки цивільних прав.

е) Сліпа любов. – У масовому прояві сексуальні форми любові неможливі. Однак витіснена сексуальність легко переходить в агресію. Тому аналогом сексуального зв'язку Франца й Леопольда може служити в такій ситуації ксенофобія щодо американців, поляків, грузинів, католиків, українців, мусульман, китайців, прибалтів тощо. 

ж) Страх перед невизначеністю, що не дозволяє повернутися в справжню реальність. – Гіперболізація складнощів життя в 90-х роках у вигляді картини безвладдя й анархії, які можуть повернутися в разі втрати гаранта стабільності.

Томськ, 2007

Миколай Карпіцький. Нусутх як інтуїтивна здатність андроґіна



У книзі «Ліва рука пітьми» Урсула Ле Гуїн описала суспільство  андроґінів, здатних в період статевої активності довільно перевтілюватися в жіночну або чоловічу форму, але при цьому вони залишаються асексуальними більшу частину часу. У цьому творі Ле Гуїн вводить поняття «нусутх», що розкриває специфічне почуття життя андроґіна: «Тут йшло глибоке "інтровертне" життя - цілком самодостатнє, трішки застійне; ханддарати були занурені в те саме, що було оспівано ними, особливе "незнання", яке є наслідком неактивності й невтручання. Основне правило подібної поведінки прекрасно виражено їхнім улюбленим словом "нусутх", яке приблизно можна перекласти виразом "все одно" або "неважливо". Слово це – наріжний камінь культу Ханддара, і я не стану прикидатися, що хоча б частково зрозумів його».

Описуючи тонкощі духовного життя андроґіна, Ле Гуїн зуміла уникнути редукції як до чоловічого, так і до жіночого сприйняття, в яких нусутх не може мати настільки принципового значення. Чоловік є зануреним у соціальну сферу, в якій для нього надзвичайно важлива боротьба за ієрархію. Тому він не сприймає самоцінність особистісних відносин. Він не вважає їх неважливими, він просто їх не бачить. Жінка надає принципове значення особистісній сфері, при цьому байдужа до соціальної форми життя. Андроґін  же сприймає життя і як жінка, і як чоловік, і разом з тим є здатним переоцінювати один рівень сприйняття з позиції іншого. Ось це подвійне сприйняття і визначає нусутх як екзистенціал, що розкриває ставлення до власного існування.  Андроґін  є  здатним помічати кожну сферу життя в її конкретності й дрібницях, він не ігнорує її зміст, відчуває значущість, але разом з тим завжди може поглянути на це з іншої позиції як на нусутх.

Нусутх - це коли розумієш, що в житті немає нічого, що могло б бути метою, заради якої варто було б пожертвувати іншим конкретним проявом життя, навіть найменшим. Нусутх - це коли немає метушні, немає стурбованості, немає місця страху – чи досягнеш чого-небудь, чи втратиш. Просто перебувай в теперішньому, не в фантазіях, не в очікуваннях, а в конкретності тут і зараз - в цьому суть нусутх.

Томськ, 2006


середа, 9 червня 2021 р.

Миколай Карпіцький. Кіндзі Фукасаку та японське відчуття життя

У фільмі «Королівська битва» загострюється істотна риса японського відчуття життя, яка зазвичай проходить повз сприйняття європейця.



Сюжет простий. П'ятнадцятирічних школярів вивозять на острів, де їм доручають вбивати одине одного. Керує грою шкільний учитель, якого грає Такеші Кітано. Кожному школяреві надягають нашийник, який, вибухаючи, відриває голову. Якщо через 72 години залишається в живих більше одного учня, то вибухають всі. Завдання - вижити тільки одному.

Фільм гранично натуралістично показує безглузду бійню: в самій смерті немає ні романтики, ні героїзму – це кров, м'ясо, бруд. Абсолютно нічого піднесеного. Ось гола емпірична дійсність – вона абсурдна й абсолютно безглузда. На перший погляд здається, що фільм ні про що. Однак у фільмі декількома штрихами дається декілька натяків на якийсь рух у душі вчителя. Ось на самому початку фільму учень-хуліган штурхонув ножем по нозі шкільного вчителя і втік. Нещасний учитель почимчикував зі сцени. Ось сцена, де жорстокий учитель-лиходій, інструктуючи школярів, як їм слід вбивати один одного, між справою сам позапланово прикінчив двох. Ось з'являється несподівана сцена, коли дівчинка вже чекає неминучої загибелі від руки однокласниці, але раптом з'являється вчитель і пропонує їй ... парасольку. «Не промокни», - дбайливо говорить і знову зникає. І, нарешті, останні сцени. З'ясовується, що вчитель таємно любив цю дівчинку. Він показує трьом підліткам, які незаплановано вижили, свій малюнок взаємознищення школярів, написаний як би дитячою рукою, а потім вбиває себе. Зрозуміло, що в душі вчителя відбулися якісь приховувані тектонічні зсуви, але вони так і не знайшли виходу - учитель мертвий. Якби це був європейський фільм, то внутрішній план розвитку героя був би зобов'язаним вирішитися в кульмінації, найчастіше - в хепіенді, але можна й навпаки. Тут же ніякої реалізації в емпіричній дійсності не відбувається, вона так і залишається абсолютно безглуздою. Внутрішнє життя постійно присутнє десь за кадром, і лише за окремими натяками можна здогадуватися про його рух.

Саме в цьому виразилося специфічно японське відчуття життя. Внутрішній план життя душі ніколи не знаходить свого вирішення в емпіричній дійсності, яка через це постає у своїй абсурдності. Однак за окремими, ледь помітними натяками ми можемо в безглуздості емпіричної дійсності вгадати приховані тектонічні зсуви внутрішнього життя.

Якщо дивитися японське аніме, то з незвички здається, що воно переповнене безглуздими кривавими сценами. Однак потім розумієш, що в цьому проявляється особливий японський погляд на життя: емпірична реальність і повинна бути безглуздою, бо не здатна вмістити внутрішні порухи душі. Однак за зовнішнім, здавалося б, безглуздим сюжетом, як правило, завжди проглядає другий план, що розкриває справжній внутрішній зміст життя героїв. Коли після звикання до японського аніме знову звертаєшся до європейських фільмів, то мимоволі й тут починаєш шукати прихований другий план. А його і немає! Всі приховані внутрішні душевні процеси обов'язково переходять на перший план, тим самим реалізуються в емпіричній дійсності й надають їй визначеності і свідомості. Все стає просто і зрозуміло, тільки залишається якесь відчуття порожнечі.

Томськ, 2006

середа, 2 червня 2021 р.

Миколай Карпіцький. Суб'єктивна реакція і рішення на основі самовизначення

Часто доводиться стикатися з тим, що часом люди не розрізняють своє внутрішнє рішення і просто вибір на основі ситуативної оцінки. І те й інше називається рішенням, навіть слів спеціальних немає, щоб розрізняти ці принципово різні явища. І це біда, бо без такого розрізнення людині неможливо пояснити, чому не розв'язуються її проблеми особистості. Назвемо перше – рішенням на основі самовизначення, а друге – суб'єктивною реакцією.

Людині доводиться приймати життєві рішення або коли вона опиняється перед важливим вибором в житті – вибір професії, переїзд на нове місце, згода на особисті відносини з будь-ким, або ж коли стикається з внутрішніми суперечностями в душі, які не дають її спокійно жити. Якщо вона займається інтроспекцією, прислухається до себе, оцінює те, що відбувається і порівнює з бажаннями та сподіваннями, і на основі всього цього приймає рішення, то це зовсім не рішення, а всього лише суб'єктивна реакція, тобто дія, яка обумовлена суб'єктивною оцінкою ситуації. Як тільки хоч щось змінюється в цій ситуації, також змінюється її оцінка, яка викликає протилежний імпульс до дії. Протилежні суб'єктивні реакції гасять одна одну, і людина впадає у відчай від того що не здатна на що-небудь зважитися і розв'язати свої проблеми. Хоча весь цей час їй здається, що вона сама вільно приймає рішення на основі усвідомлення себе й оцінки ситуації, насправді це всього лише самообман, який призводить до того, що людина, врешті-решт, відчуває свою безпорадність.

Рішення на основі самовизначення – це не просто реакція на обставини, а самореалізація особистості. Адже особистість – це не просто сукупність психічних процесів, а самосвідомість, тобто усвідомлення своєї самості, як кажуть психологи, або сутності чи апріорного, як скажуть філософи. Однак звичайна людина відчуває це як причетність до чогось справжнього, що розкривається в її вчинках і наповнює відчуттям життя. Коли людина заново самовизначається у своєму рішенні, то розкриває той потенційний зміст своєї сутності, який міг ніколи не розкритися. У цьому випадку вона виявляє в собі інший апріорний зміст, який може повністю змінити її особистість.

З літератури, кіно або міфології можна багато навести прикладів, як людина перероджується як особистість, коли здійснює вчинок. Світла людина може перейти на темну сторону і відразу перетворитися на злочинця. Або ж, навпаки, хтось залишає своє розпусне життя і перетворюється в духовного подвижника. Особистість змінює не інтроспекція, не самоаналіз і не психологічні реакції на обставини, а тільки внутрішнє рішення, яке завжди має завершуватися у вчинку. Кожне таке рішення – це народження особистості заново.

Вчинок не обов'язково має відбуватися в зовнішньому світі, це може бути вчинок у внутрішньому житті людини, недоступному зовнішньому спостерігачу. Наприклад, якщо людина весь час чогось боялася і принципово вирішує не боятися цього. Зрозуміло, вона буде продовжувати стикатися з емоційною реакцією страху, але це вже не буде зачіпати її особистість, бо діяти вона буде тільки згідно зі своїм рішенням. Тому коли людина здійснює вчинок свого внутрішнього життя, ні страх, ні інші емоції не можуть викликати у неї сумніви. Якщо ж вона сумнівається, значить, вона обманула себе, думаючи, що прийняла рішення, а насправді просто відреагувала на ситуацію відповідно до своєї суб'єктивної оцінки.

Рішення на основі самовизначення може бути тільки усвідомленим, інакше це не рішення зовсім. Це означає, що людина приймає також всі наслідки свого рішення, включаючи ті, які вона не здатна передбачити. В цьому і полягає відповідальність за свій вчинок, а саме – в усвідомленості. Відповідальність дозволяє позбутися ілюзії, ніби ще можна змінити рішення. Ця ілюзія паралізує волю і підвішує людину в стані нерішучості й безпорадності перед своїми внутрішніми проблемами. Якщо рішення прийнято, навіть якщо це рішення внутрішнього життя, яке ніяк не виявилося зовні, припустимо, чогось не бояться або не соромитися, чогось добиватися тощо, його вже неможливо скасувати, бо воно вже змінило особистість. Можна лише прийняти нове рішення поверх того, яке вже прийнято. Здатність вільно діяти полягає якраз в цій здатності приймати нові рішення, а не перевирішити, що вже рішено.

Це принципово важливо для спілкування. Бувають такі принципові питання, коли важливо зрозуміти, як насправді людина ставиться до чогось. Вона може відверто і щиро говорити на основі того, що насправді відчуває і що думає, але це не має жодного значення, якщо це суб'єктивна реакція на власні переживання. Має значення тільки те, що говорить людина на основі свого внутрішнього рішення.

Слов'янськ, 2 червня 2021

понеділок, 24 травня 2021 р.

Тарас Клок. Огляд на серіал «Темрява» (Dark) від Netflix

Команда Wake Up media зробила огляд на серіал Dark "Темрява". Це новий "Твін Пікс"? Дізнаєтеся чому ми рекомендуємо подивитися шедевр Барана Бо Одара та Янтьє Фрізе. Занурюйтесь в глибину "Темряви", відкривайте приховані смисли, філософські ідеї, екзистенційну трагічність, оцінюйте продуманість цілісного світу серіалу.