субота, 19 червня 2021 р.

Юлія Філь. Перші враження від Сербії

 

Враження від Сербії настільки мозаїчні та суперечливі, що їх важко концептуально об’єднати. Тому не бачу іншого виходу, як залишити їх потоком свідомості з антропологічних та фланерських спостережень, щирого подиву від музейних колекцій, тяжких зітхань з приводу «русского міра», постійних порівнянь «а у нас…» тощо.
 
Сербія – країна любителів собак. Собак тут багато. Здається, є мода тримати по декілька, бо вулицями Белграду ходить купа хазяїв, що вигулюють двох улюбленців. В одному парку був цілий огороджений майданчик для «шетаня паса» (шетања паса), але чомусь закритий, а купа «пасів» гуляло навколо нього зі своїми господарями. А в «Зірковому лісопарку» можна було побачити подвійну табличку-жахастик – «чувайсе пса» і «не улази! Пси уєдаю!». Одразу уявляється пес, який каже «начувайся» і погрожує з’їсти. Дарма що сербською це просто «остерігайся собак, вони кусаються». Але це, мабуть, не найголовніше в Сербії.
 

Рісепшионістки, які ледь розмовляють англійською. Акуратний, проте специфічно здизайнований готельний номер з пластмасовими дверима, зеленими шторами, блискучими шпалерами та химерно закрученими в рослинному вигині «бутонами» люстри. Кліп на місцевому музичному каналі з вульгарною сербською дамою в розстібнутому піджаку поверх ліфчика на тлі їдальні якогось санаторію югославських часів. Модна бабуся з пофарбованим рудим волоссям і заколкою-бантом, яка в мене була десь у молодшій школі, в пізніх дев’яностих. Підгулялий рис, замовлений в ресторані балканської кухні в самісінькому центрі.  Усе це в найперший день пообіцяло екзотичну і в дечому таку знайому (чи то з Індії, чи то з України) подорож. А ще… навіть викликало ностальгію. Здається, тут законсервована якась частина культури мого дитинства з 90-х. І це теж ніби не найголовніше тут.
 

Вулиці Белграда дуже чисті, так само як мости, проходи під мостами, пішохідні переходи й міські нетрі. У таких місцях не смердить сечею. У місті ми не зустріли жодного безхатченка. Якщо не дуже збільшувати карту Белграда на гугл-мапі, то може скластися враження, що місто тоне в лісі. Це тому, що тут майже неможливо пройти 500 метрів, щоб не натрапити на черговий парк чи лісопарк. Зеленішого міста годі шукати. Деякі парки насаджені штучно, деякі утворилися самі й лише пізніше були окультурені, як-от уже згаданий «Зірковий», який так називається через те, що «обріс» астрономічну обсерваторію, яку всередині минулого століття будували на відкритій місцині. Ще в Белграді росте дерево із круглими лисками й ніжним рожевим цвітом. В Україні такого немає. Що там, навіть у Греції такого немає. Жаль, ми не ботаніки.
 

Сербія – це суцільна еклектика османського, австрійського та соціалістичного спадку. Між двома такими знайомими соціалістичними будинками тут може стояти довоєнний з рудим черепичним дахом, а далі – австрійський класицизм. Новий це чи старий будинок, відреставрований чи занедбаний, цілий чи обстріляний під час війни, соціалістичний чи австрійський, напевно він буде весь у графіті у нижній своїй частині. У цій особливості Белграда є щось творчо-вільне та занепадницьке водночас. Еклектика проявляється і в кухні. Як би серби не називали свою каву «сербською» і не витісняли з пам’яті період османського панування, та глянувши в меню в будь-якому закладі можна зрозуміти, що 350 років турецької присутності відгукуються і зараз. До кави по-турецьки з характерним підвальним запахом можна замовити смачнющу соковиту пахлаву, або ж сходити в «сербську» баню – хамам. Правда, віднедавна у всій цій еклектиці з’явилася досить помітна нотка «русского міра», яку навіть туристу, що геть не тямить у політиці, неважко помітити, особливо на 9 травня.
 

На головній сцені виступав молодий співак із Росії, тягнув «Надежда, наш компас земной…». Не вельми відомий, мабуть, бо коли сходив зі сцени, ніхто його не чіпав, не просив автографи й не посилав повітряні поцілунки. Усе це дійство в день Перемоги не викликало враження загального єднання. Швидше було дещо маргінальним – під сценою декілька десятків людей підспівували російському співакові, ще одна групка сиділа за спеціально накритими столами прямо перед сценою і випивала водочку на честь такого дня. І це були не ветерани, а люди середнього віку, урочисто вдягнені й з георгіївськими стрічками. Здається, говорили російською. Решта людей стукотіла виделками в ресторанній вулиці, що виходила на головну площу і до дійства на сцені не мала жодного стосунку.
 

В екстер’єрі собору святого Сави, найбільшого собору на Балканах, конкурента Айя-Софії, «русского міра» непомітно. Зате в інтер’єрі його дуже багато. Все золоте пишне мозаїчне оздоблення собору профінансував…. Газпром. І коштує це добро 4 млн євро. Поставити там свічку рука в мене не піднялася. Хоча свічки в сербських храмах ставлять не в церквах, а поза ними в спеціальних приміщеннях чи металевих конструкціях просто неба. Та якщо закрити очі на факт такого патронажу, собор і його внутрішнє оздоблення справді вражають. Все ж, церкву роблять люди, а не Газпром. Може, дарма не поставила свічку? Та чого це я про сумне, це ж геть не головне.
 
Київ, 10 травня 2021