Враження від
Сербії настільки мозаїчні та суперечливі, що їх важко концептуально об’єднати.
Тому не бачу іншого виходу, як залишити їх потоком свідомості з антропологічних
та фланерських спостережень, щирого подиву від музейних колекцій, тяжких
зітхань з приводу «русского міра», постійних порівнянь «а у нас…» тощо.
Сербія – країна
любителів собак. Собак тут багато. Здається, є мода тримати по декілька, бо
вулицями Белграду ходить купа хазяїв, що вигулюють двох улюбленців. В одному
парку був цілий огороджений майданчик для «шетаня паса» (шетања паса), але
чомусь закритий, а купа «пасів» гуляло навколо нього зі своїми господарями. А в
«Зірковому лісопарку» можна було побачити подвійну табличку-жахастик – «чувайсе
пса» і «не улази! Пси уєдаю!». Одразу уявляється пес, який каже «начувайся» і
погрожує з’їсти. Дарма що сербською це просто «остерігайся собак, вони
кусаються». Але це, мабуть, не найголовніше в Сербії.
Рісепшионістки,
які ледь розмовляють англійською. Акуратний, проте специфічно здизайнований
готельний номер з пластмасовими дверима, зеленими шторами, блискучими шпалерами
та химерно закрученими в рослинному вигині «бутонами» люстри. Кліп на місцевому
музичному каналі з вульгарною сербською дамою в розстібнутому піджаку поверх
ліфчика на тлі їдальні якогось санаторію югославських часів. Модна бабуся з
пофарбованим рудим волоссям і заколкою-бантом, яка в мене була десь у молодшій
школі, в пізніх дев’яностих. Підгулялий рис, замовлений в ресторані балканської
кухні в самісінькому центрі. Усе це в
найперший день пообіцяло екзотичну і в дечому таку знайому (чи то з Індії, чи
то з України) подорож. А ще… навіть викликало ностальгію. Здається, тут
законсервована якась частина культури мого дитинства з 90-х. І це теж ніби не
найголовніше тут.
Вулиці Белграда
дуже чисті, так само як мости, проходи під мостами, пішохідні переходи й міські
нетрі. У таких місцях не смердить сечею. У місті ми не зустріли жодного
безхатченка. Якщо не дуже збільшувати карту Белграда на гугл-мапі, то може
скластися враження, що місто тоне в лісі. Це тому, що тут майже неможливо
пройти 500 метрів, щоб не натрапити на черговий парк чи лісопарк. Зеленішого міста
годі шукати. Деякі парки насаджені штучно, деякі утворилися самі й лише пізніше
були окультурені, як-от уже згаданий «Зірковий», який так називається через те,
що «обріс» астрономічну обсерваторію, яку всередині минулого століття будували
на відкритій місцині. Ще в Белграді росте дерево із круглими лисками й ніжним
рожевим цвітом. В Україні такого немає. Що там, навіть у Греції такого немає.
Жаль, ми не ботаніки.
Сербія – це
суцільна еклектика османського, австрійського та соціалістичного спадку. Між
двома такими знайомими соціалістичними будинками тут може стояти довоєнний з
рудим черепичним дахом, а далі – австрійський класицизм. Новий це чи старий
будинок, відреставрований чи занедбаний, цілий чи обстріляний під час війни,
соціалістичний чи австрійський, напевно він буде весь у графіті у нижній своїй
частині. У цій особливості Белграда є щось творчо-вільне та занепадницьке
водночас. Еклектика проявляється і в кухні. Як би серби не називали свою каву
«сербською» і не витісняли з пам’яті період османського панування, та глянувши
в меню в будь-якому закладі можна зрозуміти, що 350 років турецької присутності
відгукуються і зараз. До кави по-турецьки з характерним підвальним запахом
можна замовити смачнющу соковиту пахлаву, або ж сходити в «сербську» баню –
хамам. Правда, віднедавна у всій цій еклектиці з’явилася досить помітна нотка «русского
міра», яку навіть туристу, що геть не тямить у політиці, неважко помітити,
особливо на 9 травня.
На головній сцені
виступав молодий співак із Росії, тягнув «Надежда, наш компас земной…». Не
вельми відомий, мабуть, бо коли сходив зі сцени, ніхто його не чіпав, не просив
автографи й не посилав повітряні поцілунки. Усе це дійство в день Перемоги не
викликало враження загального єднання. Швидше було дещо маргінальним – під
сценою декілька десятків людей підспівували російському співакові, ще одна
групка сиділа за спеціально накритими столами прямо перед сценою і випивала
водочку на честь такого дня. І це були не ветерани, а люди середнього віку,
урочисто вдягнені й з георгіївськими стрічками. Здається, говорили російською.
Решта людей стукотіла виделками в ресторанній вулиці, що виходила на головну
площу і до дійства на сцені не мала жодного стосунку.
В екстер’єрі
собору святого Сави, найбільшого собору на Балканах, конкурента Айя-Софії, «русского
міра» непомітно. Зате в інтер’єрі його дуже багато. Все золоте пишне мозаїчне оздоблення
собору профінансував…. Газпром. І коштує це добро 4 млн євро. Поставити там
свічку рука в мене не піднялася. Хоча свічки в сербських храмах ставлять не в
церквах, а поза ними в спеціальних приміщеннях чи металевих конструкціях просто
неба. Та якщо закрити очі на факт такого патронажу, собор і його внутрішнє оздоблення
справді вражають. Все ж, церкву роблять люди, а не Газпром. Може, дарма не
поставила свічку? Та чого це я про сумне, це ж геть не головне.
Київ, 10 травня
2021