Люди по-різному розуміють, для чого в релігії потрібна духовна практика. Я ж на прикладі Ісусової молитви висловлю власну думку, для чого вона не потрібна.
Вона не потрібна як форма спілкування з Богом. Можна проілюструвати аналогією. Припустимо, ви намагаєтеся спілкуватися з коханою людиною, а вона в повному зануренні у себе тільки те й робить, що безперервно повторює ваше ім'я. Простий акт відкритості в спілкуванні незрівнянно важливіший нескінченного повторення імені. Але навіть якби така духовна вправа допомагала людині сформувати спрямованість до Бога, яка в цьому цінність? Розвиваючи аналогію, уявімо, що ви чекаєте від людини взаємності, а вона виснажує себе щоденними духовними вправами, намагаючись сформувати цю взаємність.
Також духовна практика не потрібна ні для самовдосконалення, ні для самовиховання. Від того, що людина нескінченно повторює одну й ту ж молитву, вона не стає більш досконалою або більш вихованою. А якщо за допомогою молитви вона все ж розвиває посидючість і терпіння, то для молитви просто образливо таке її утилітарне застосування.
Уявімо іншу ситуацію. Кохана людина страждає аутизмом, занурилася у свій вигаданий світ і просто не може вам відповісти. У цьому світі вона може страждати, але ви не можете їй допомогти, бо вона не здатна чути вас. І ось тоді для вас важливо, щоб людина знайшла якусь провідну нитку з помилкового світу. І якщо це повторення молитви або просто імені, то нехай так і буде!
Ми всі часом потрапляємо в такі неправдиві світи, а хтось в них міцно застрягає, не маючи сил вирватися з полону. У моєму розумінні духовна практика потрібна для того, щоб вийти з хибного світу в справжню реальність, тобто реальність, яка відкрита для присутності іншого. Саме ця відкритість для присутності дозволяє знайти справжнє спілкування, яке стає основним змістом справжньої реальності.
Слов'янськ, 15 червня 2021