Перший свій релігійний та давній лик Каші, як у давнину називалося Варанасі, відкрив своїми гатами – кам’яними сходами попід берегом священної ріки Ґангу. Насправді на санскриті та гінді її називають у жіночому роді – Ґанга́ – і поклоняються, як богині. Слово «гат» походить від санскритського ghatta, що означає пристань, набережна, сходи біля річки. Гати для Індії не рідкість, втім в жодному місті на субконтиненті немає таких довгих гатів, як у Варанасі. Зараз тут 84 названих та чітко розмежованих гатів, які тягнуться майже на 6 кілометрів уздовж лівого берега річки. Перші згадки про місця для ритуальних купань в Каші збереглися у джатаках, оповідках про минулі життя Будди. Ті ж, які туристи та паломники споглядають зараз, датуються більш пізнім часом. Найстарішим зафіксованим у текстах гатом, який зберігся до наших днів, є Манікарніка-гат, збудований з каменю у 1302 році. Про інші інформація з’являється лише з ХVI ст. Загалом, більшість сходів було збудовано протягом ХVIII, XIX та XX століття під патронатом раджпутських правителів та маратхських пешвів.
За функціями гати строго не розрізняються – майже кожен з них використовують як з релігійною метою, так і з побутовою. Винятковими є хіба що Манікарніка та Харішчандра, призначені виключно для кремаційних ритуалів. Крім сходів, в конструкції гату є платформа, яка подекуди нагадуює бастіон, включений в сходи на різній висоті. Вони не лише захищають від води, коли та піднімається, але є місцями для роботи чи відпочинку. Тут перуть, рибалять, відправляють ритуали й навіть влаштовують пленери.
У верхній частині до гатів примикають численні будівлі та вузькі вулички, які поєднують місто з річкою. Колишні палаци правителів, храми, монастирі, санскритські школи, дгармашали для паломників та тих, хто приїхав у Варанасі помирати, стоять уздовж берегової лінії, створюючи абсолютно унікальний архітектурний лик набережної міста. Історичні будівлі не раз змінили своїх власників, а зараз більшість з них віддані під релігійні та освітні заклади або готелі.
Багато палаців вздовж берегової лінії, які датуються переважно XVIII ст., постали завдяки маратхам. Деякі з гатів носять імена донаторів, як от Бадж Рао та Баладжі. Саме у цей час Варанасі розвивалося як центр шовкового виробництва та торгівлі. Вважалося неабияким привілеєм мати садибу біля річки у священному місті, тому найбагатші раджі, купці та вельможі поспішали побудувати собі тут будинок. Навіть іноземні королі, як от непальський правитель Рана Шамшербагадур, звів собі резиденцію на Гая-гаті, а у 1843 році магараджа Раджендра Вікрам Шах, виконавши останнє бажання своєї дружини, звелів збудувати репліку храму Пашупаті в Непалі на Лаліта-гаті. Заможний і впливовий купець Балдева Прасад Бірла, донатор відомого храму Лакшмі Нараяна в Делі, володів секціями на Тулсі-гаті, де у ХХ столітті постали його пишні садиби та палаци.
Вишукані, виконані переважно в раджпутському стилі будівлі стоять на підвищенні так, що їхнє відображення видно в річці. Саме тому світанкове катання на човнах є однією з найбільш захопливих туристичних атракцій у Варанасі. За словами німецької дослідниці південноазійського мистецтва Джулії Хегевалд [Hegewald 2005], священна річка Ґанга трансформувалася в невід’ємну частину архітектурного ландшафту міста. Гати – це не лише захист від повеней та зручний доступ до річки, вони створюють відкритий публічний простір для містян, у чому ми вповні змогли переконатися ввечері, коли спала спека й життя на гатах почало жвавішати.
Дійшовши до Манікарніки, ми зрозуміли, що час заглиблюватися в місто у пошуках храму Каші Вішванатха, або, як його ще в народі називають – Золотого храму. Вішванатх – ім’я Шиви, яке означає «Володар Усесвіту». Знайти храм було непросто, адже він розмістився в серці місцевого базару. Почувши вдесяте від поліцейських та торговців на базарі слова “gate number two” з характерним жестом руки, мовляв, далі йдіть, ми вже було подумали, що ходимо колами, а індійці з нас знущаються, годуючи завтриками близькості воріт номер два, через які нам нарешті можна буде потрапити в храм. Проте, ходіння базарним лабіринтом мінотавра все ж увінчалося успіхом – пройшовши через ті самі ворота та сувору охорону, ми опинилися всередині, прямо під час виконання вечірньої пуджі. Людей у храмі було не менше, ніж на базарі, тому в sanctum sanctorum нам не вдалося потрапити, лише побачити його на моніторах, розміщених в мандапі храму. Десятки, якщо не сотні індусів із кошиками з кокосами, бананами та іншими піднесеннями стояли в черзі, щоб поклонитися Володарю Всесвіту, який на вівтарі перебував як шістдесятиметровий шивалінгам на срібній платформі-йоні – символі Шиви у вигляді фалоса. Так само багато індусів було в бічних святилищах. Вірянам, що сиділи в молитовному залі, поклавши біля себе піднесення, слід було їх пильнувати від мавп, які повсякчас намагалися вкрасти щось їстівне, хай навіть у самого Шиви, для якого вони були призначені.
Йдучи до Кашівішванатху, очікували побачити величну індійську храмову архітектуру, натомість ззовні храм ми так і не побачили, бо святиню повністю проковтнув базар. Рясно вкриті золотою фарбою фрактали головної «башти» – шикхари – відкриваються оку хіба що з дахів будівель в околицях. Зате побачили поклоніння Шиві й змогли оцінити значення святині для шайвів, адже Золотий храм вважається одним із джйотір-лінгамів, місцем, де згідно з Шива-магапураною, Володар проявився як стовп світла, якому немає кінця-краю.
Покинувши храм, ми знову попрямували до гатів. Вечоріло. А це означало, що скоро почнеться Ґанга-аарті – ритуал поклоніння вогнем річці Ґанзі. Великі лампи вже були запалені, грала музика, збиралися люди. Аарті почалося. Гарні металеві світильники у формі зміїних капюшонів у руках семи брагманів піднялися над землею й почали описувати вогняні кола, прославляючи Річку.
Буддійський спадок Варанасі відкрило наступного дня, коли ми рушили до Сарнатху, місцини в його околицях. За переказами, отримавши просвітлення у Бодг-Гаї, Будда вирушив саме сюди, де натрапив на своїх давніх знайомих – п’ятьох відлюдників, з якими на початку свого духовного шляху практикував аскезу. Тоді їхні шляхи розійшлися, але тепер, коли Просвітлений прочитав свою першу проповідь про чотири благородні істини і восьмидільний шлях, який пролягає між аскетизмом та гедонізмом, вони стали його найвідданішими учнями та послідовниками. У буддійських текстах цю проповідь Шак’ямуні називають «першим поворотом колеса дгарми ». Тоді Будду, крім відлюдників, чули два олені. Так з’явився символ буддійського вчення – чакра з вісьмома спицями та оленями по обидва боки. У палійському каноні це місце називають «ісіпатана» (isipatana) – місце, де перебував святий муж.
Імператор Ашока, прийнявши буддизм у ІІІ ст. до н. е., збудував тут монастирський комплекс та ступу, які були зруйновані мусульманськими завойовниками. Відродження комплексу почалося лише у ХІХ ст. завдяки Товаристу Магабодгі, яке взяло на себе місію відновити буддійську дгарму в Індії. До відновлення паломницького центру долучилися буддійські общини всього світу, тому на території комплексу можна бачити шрі-ланкійські, бірманські, тайські, тибетські, японські храми. На жаль, старовинні будівлі не збереглися до наших днів, лише їхні археологічні залишки, тому місцина зараз має радше паломницьке та меморіальне, ніж історико-культурне значення.
Найбільш велична будівля на території комплексу – 43 метрова ступа Дгамек, побудована в VI ст. на місці зруйнованої ступи Ашоки, яка здавна була тут. Її основа залишилася з тих часів, решта ж відбудована з цегли і каменю. Подекуди на камені збереглося різьблення періоду Гуптів, коли ступа і була відбудована. Нібито саме тут Будда здійснив перший поворот колеса вчення.
Тайська санга організувала свій комплекс трохи далі від археологічного музею. Його можна впізнати за вісімдесятиметровою статуєю Будди, якою завершується алея зі штучною водоймою з квітучими лотосами, та скульптурами, рясно вкритими такою милою тайцям позолотою.
Особливий трепет викликало дерево Бодгі. Це не просто висаджений ficus religiosa, рід рослини, яка була пов’язана з Просвітленням принца Сідгарттхи. Це – нащадок того самого дерева Магабодгі в Бодґ-Гаї, під яким просвітлів Учитель. Дочка короля Ашоки, бгікшуні Сангамітта привезла свого часу живець цього дерева на Ланку, де очевидно протягом довгих століть слідкували за спадковістю рослини. Уже в ХХ ст., 12 листопада 1931 року, живець шрі-ланкійського фікуса був привезений представниками Товариства Магабодгі в Оленячий Гай, де його зараз можна споглядати.
Сучасний лик Варанасі раптово відкрився дорогою до вокзалу. Великі торгово-розважальні центри, автосалони, макдональдс та H&M ніяк не узгоджувалися з голими садгу на гатах. Індія вкотре показала свою контрастність. Далі нас чекало знайомство з пунктуальністю індійської залізниці. З п’ятигодинним запізненням потяг рушив у напрямку столиці Британської Індії.
Київ, 13 жовтня 2019