Сенс життя можна розглядати в різних аспектах.
У семантичному розумінні це просто здатність розрізняти смисловий зміст, що
дозволяє нам відрізняти сенс життя від сенсу інших речей. Зараз
цього аспекту торкатися не будемо.
У ціннісному розумінні це те, що надає життю значущість, те, що виправдовує
життя, коли ми розуміємо, що життя варте того, щоб жити, попри всі труднощі й
страждання.
В онтологічному розумінні це причетність до справжнього буття, завдяки чому
ми починаємо відчувати справжність свого життя.
Поряд з цим можна виділити ще одне розуміння, пов'язане з основним життєвим
завданням або покликанням. Йдеться про те, що життя наповнюється сенсом в
набутті чогось нового, заповненні того, чого в житті не вистачає або ж у
вирішенні якогось життєвого завдання. Інакше кажучи, сенс життя перебуває в
самореалізації, яка знову ж таки може бути зрозумілою по-різному.
Якщо самореалізація зводиться до розв'язання емпіричної задачі, наприклад, до
боротьби за світле майбутнє, побудови нового суспільства тощо, то це призводить
до редукції сенсу життя. Інша річ, якщо це життєве завдання визначається апріорною
структурою самого життя. В цьому випадку сенс життя не залежить від випадкових
емпіричних обставин.
Структура самого людського життя передбачає, що людина смертна. Але ж
смерть зовсім не обов'язково має розумітися як повне знищення, можливо,
свідомість зберігається в іншому стані. Уявити цей стан ми можемо за аналогією
з тими своїми станами свідомості, коли вона втрачає зв'язок з емпіричною
дійсністю, наприклад, зі сновидіннями.
Тут виявляється основна проблема свідомості, яка апріорно закладена в її
структурі – це хаотичність і нестійкість. Свідомість не здатна стійко
утримувати сприйняття реальності в цілісності, тому їй потрібні зовнішні
чинники для підтримки стійкого світосприйняття – емпіричні фактори із
зовнішнього світу, тобто, що допомагає людині повернутися в справжню
реальність. У сновидінні вони відключаються, і тому сновидіння набуває
нестійкого характеру. Якщо вони зникнуть при переході в посмертне буття, то
тоді свідомість теж має зануритися в такий же нестійкий хаотичний стан, і в
цьому випадку людину після смерті нічого доброго не чекає.
Досвід зміненого стану свідомості в алкогольному або наркотичному сп'янінні
показує, що хаотична свідомість може скластися у замкнуту хибну картину світу.
У цьому випадку потік хаотичних переживань раптом знаходить стійкість, але в
спотвореному стані. В цей стан занурюються ментально хворі коли замикаються у
власному ізольованому світі. Іноді такому хворому вдається симулювати здоров'я
й адаптуватися до суспільства, проте при цьому він продовжує перебувати у
своєму замкненому світі й сприймає інших людей як речі або засоби досягнення
власних цілей.
Логічно припустити, що і після смерті свідомість такої людини замикається у
світі власних проекцій, при цьому вже не буде жодних зовнішніх чинників, які
могли б допомогти вийти з нього. Це і називають пеклом. Часом пристрасті, такі
як образа, злість, ревнощі, перебудовують сприйняття світу, приводячи звичайну
людину в ізольований стан. Якщо ж людина слабка і помилково приймає чужий
емоційний стан як свій, то тоді її може затягнути туди чужа психічна інерція.
Отже, паралельно справжньому життю існує безліч хибних станів у спектрі від
неадекватності повсякденної людини й до справжнього пекла. Так стає зрозумілою основна
задача життя людини: навчитися переходити з несправжнього стану в справжню реальність.
Це завдання обумовлене самою апріорною структурою свідомості та є основним
завданням духовної практики.
В онтологічному розумінні розв'язання цього завдання полягає в поверненні
до свого справжнього стану, але не на основі зовнішніх факторів, які надають
стабільності повсякденній реальності, а на основі причетності до абсолютного
буття, яке в різних духовних традиціях можуть розуміти по-різному: дао, атман,
світ ейдосів, логос, благо тощо. Тому релігії ніколи не зникнуть поки існує
людина, бо пошук абсолютного буття закладений в самій апріорній структурі
людської свідомості. Однак щоб усвідомити це онтологічне завдання, потрібно
вміти розрізняти справжній та несправжній стан життя, а це, своєю чергою,
вимагає ціннісного розуміння життя. В хибному стані сенс життя визначається
зовнішніми умовами: за одних обставин життя буде здаватися вартим, щоб жити, а за
інших – навпаки. Тільки справжній стан дозволяє бачити самоцінність життя,
тобто зрозуміти, що жити варто всупереч усьому, будь-яким зовнішнім обставинам.
Однак тут слід провести ще одне смислове розмежування. Якщо питання
ставиться про сенс життя як сенс власного існування в цілому, то відповіддю
буде повнота життя, бо життя, яке осмислюється в граничному узагальненні,
передбачає, що це життя розкривається в повноті. Інша річ, якщо питання не про
сенс життя взагалі, а про сенс цього конкретного земного життя. Тоді дати
відповідь можна шляхом розв'язування основного завдання, яке стоїть перед
людиною: навчитися переходити з хибного стану життя в справжнє.
Свого часу Карл Густав Юнг говорив, що основна проблема душі сучасної
людини – це втрата цілісності. Однак це лише окремий випадок більш загальної
проблеми, яка полягає в тому, щоб набути здатності виходити з несправжнього в
справжнє. Розв'язання цієї проблеми не тільки розкриває сенс свого земного
життя, а й допоможе не втратити себе після смерті, тобто повернутися до
справжнього буття навіть тоді, коли вже втрачений зв'язок з усіма емпіричними
факторними земного життя.
Слов'янськ, 20 червня 2021