Уже давно почала
обдумувати питання, чи можуть справжню любов, яку я в попередньому тексті на
схожу тему назвала онтологічною, супроводжувати ті ж симптоми, що часто
супроводжують ілюзорну закоханість – ейфорія, відчуття піднесеного, емоційний
підйом, солодке, майже наркотичне, сп’яніння. Чи означає це, що справжня любов
прісна, приходить через п’ять років співжиття й не може бути яскравою, шаленою,
у дечому надривною і спонтанною. Ставлю питання саме так, бо не знаю чому, але
ще з раннього дитинства відчувала ілюзорність цих симптомів і чомусь знала, що
їм не треба довіряти. Реакцією на чиюсь любов до гроба було «ну-ну, як довго
протягнете?», а зараз, коли я по 2 рази на день чую за стіною в сусідів їхні
оргазми, перше, що спадає на думку – «от, їйбогу, через пів року буду чути вже
биття тарілок об підлогу». До речі, майже так і сталося. До тарілок не дійшло,
але оргазмів все менше, а сварок все більше. Словом, скепсис стосовно цього
питання в мене якийсь вроджений. У своїй картині світу я це можу пояснити –
відчуваю, що в численних попередніх життях дуже обпеклася на цій «любові», аж
до алергії й, можливо, до гіперобережності в цій справі. Втім, це геть не
принципово, чому воно в мене так. Принципово ж осмислити, чому ейфорія й
емоційні спецефекти ще не є свідченням любові й чи справжня любов переживається
так само піднесено, як несправжня.
Виділила дві
парадигми сприйняття любові – деструктивну та конструктивну. Деструктивність
першої, як на мене визначається двома хибними інтенціями – (1) схильністю до
плекання ілюзій та (2) емоційною наркоманією. (1) Спрямованість на ілюзію
проявляється так, що кожен учасник ще до зустрічі формує в голові образ
ідеального партнера, а що найголовніше – образ того почуття, яке хочеться
пережити, перебуваючи поруч із партнером. І якщо люди, що зустрілися, взаємно
відповідають складеним у голові кожного образам, то виникає шалений бабах, який
піднімає обох на гребінь емоційної хвилі й щосили несе вперед. А що там
попереду, про це ще поговоримо. Звісно, встановлення відповідності людини
образу відбувається не за вмістом її особистості, а за формальними показниками –
або здається, що людина підходить соціально й відповідає тим уявленням, як
партнер має проявлятися в соціумі і який статус мусить мати, або, що людина
підходить за сферою зацікавлень чи професійною діяльністю, а це теж досить
tricky, бо дуже часто спілкування між людьми з різних професійних сфер може
бути значно більш глибшим і цікавішим, ніж спілкування з колегою чи людиною, з
якою зацікавлення повністю збігаються. Справді, на початку образ дуже легко
відповідає людині, бо саму людину не знаєш взагалі. Ще жодні віслючі вуха не
тирчать із голови білого коня того самого принца, а принцеса ще не зізналася,
що все ж навідується до вбиральні час від часу. Коли не знаєш і не хочеш знати,
хто перед тобою, то будь-яку сову з легкістю можна натягнути на будь-який
глобус. Тож, люди бачать не одне одного, а образи у своїй голові. Можна
радикалізувати й наділити ці образи статусом символів, які відкривають цілий
новий щасливий світ, які є порталом в іншу, піднесену реальність, де є все, про
що мріється, де збуваються всі очікування, де життя набуває найбільшої повноти.
Ось тому вони такі привабливі, ось тому вони піднімають так високо й від них
так важко відмовитися. На цьому етапі можна перейти до ще однієї хибної
інтенції, яка підсилює деструктивну парадигму – (2) емоційної наркоманії.
Ось тут я вже,
здається, сходжу зі стежки психології й переходжу до опису в духовній
парадигмі, бо не знаю, як це зробити в іншій. Почну здалеку і скажу, що люди
можуть бути залежними не лише від речовин, а й від емоцій, або від енергій, які
ці емоції продукують. Коли людина знаходить вдалий об’єкт, на який може бути
спроєктований її образ, вона сама для себе створює цей символ пікової
екзистенції, символ найвищого задоволення. А якщо вона при цьому сама стає
таким об’єктом із боку іншої людини, на яку спроєктувала свій образ, то цей
символ ніби набуває подвійної сили й дає таку дозу емоційної енергії, що людина
стає залежною від неї майже одразу. Вона постійно потребує цієї енергії, а коли
перестає її отримувати, переживає психологічні ломки. Звісно, не всі впадають у
залежність, а ті, хто несвідомо шукає гострих відчуттів та не проти емоційних
гойдалок із самого початку, ті, у кого є свідома чи несвідома спрямованість на
це. Так і виходить, що люди займаються не пізнанням одне одного в істинному
сенсі, а живленням оцією енергією, створеною двома ілюзорними символами. Тому,
бува, не можуть усе життя розстатися, хоча їх нічого не поєднує, крім оцією емоційної
залежності одне від одного, з якої вони ніяк не можуть вийти. І ніби напозір
нічого в цьому не має бути шкідливого, бо ми з нібито переживаємо все, що
переживали герої наших улюблених голлівудських фільмів, усе, про що писав
Петрарка й Шекспір, словом, переживаємо взаємне найвище у світі почуття. Дарма,
що це не воно. Це все не про взаємне кохання просто тому, що воно не справжнє,
а ілюзорне, бо спілкуються не люди, а образи. Я не знаю точно, але здогадуюсь,
що звідси й деструктивність такого «почуття». І, звісно, вже бачу натовпи тих,
хто поспішає мені заперечити.
Так, справді,
руйнівна сила таких ілюзій очевидна далеко не для всіх. І тут мені відбирає
мову, бо я не знаю, як це пояснити інакше, як аксіоматично, деяким законом
буття – «те, що несправжнє – деструктивне». А ці закони буття я просто
відчуваю, ще й на всіх рівнях – на інтелектуальному (бо знаю, що фейк ніколи не
замінить те, що він копіює), інтуїтивному (бо відчуваю неправильність ситуації,
хоч убий), та навіть на фізичному (бо коли таке відбувається, моєму тілу стає
погано, хоч видимих причин для цього немає). Тобто, одразу вмикається моя
сигналізація, яка волає, що туди не можна йти, там те, що принесе руйнування.
Звісно, апеляції
до власних одкровень – такий собі аргумент, та я не претендую на те, щоби мені
вірили. Думаю, кожен у своєму досвіді так чи інакше міг у цьому переконатися. А
якщо ви, слава Богу, ще не зробили цього, то точно чули слова психологів та
коучів про те, чому так стається, що «я ж виходила заміж за одну людину, а тоді…»,
або ж «я женився на одній жінці, а тоді виявив поруч із собою оце». Просто є
люди, які усвідомлюють ілюзорність того, що відбувається, ще на підступах, а є
ті, хто приходить до цього постфактум, коли виявляється, що людина геть не
відповідає виплеканому в голові образу, а дев’ятий вал емоцій, на якому
закоханий гордо сидить, несеться прямо в прямовисну скелю. Який із цього всього
вихід? І чи є він взагалі?
Не впевнена, що
є, бо за великим рахунком це справа вибору кожного. Справа того, хто яку любов
для себе обирає. А незнання законів не звільняє від відповідальності. Якщо
людина обирає емоційну залежність і власні ілюзії, то вона отримає відповідні
наслідки. Значить це те, чого вона хоче. Якщо людина цього не хоче, вона може
змінити парадигму сприйняття. Здається, що до розуміння, що “з мене вистачить”,
людина має пройти дуже болісний і довгий шлях. Можливо я такий пройшла десь у
коловороті смертей і народжень. Треба не раз спіткнутися, щоби зрозуміти
деструктивність такої парадигми і сформувати інтенцію на конструктивну. Що воно
таке? Я й сама не знаю, але вже можу для самої себе назвати деякі критерії
конструктивної парадигми сприйняття любові.
У ній є інтенція
до пізнання особистості, а не на актуалізацію власної ілюзії. А тому є
готовність приймати особистість такою, якою вона є, не оцінюючи, не заперечуючи
нічого в ній.
Така парадигма
вільна від залежності. У ній люди залишаються емоційно вільними один від
одного, що, звісно, не виключає емоційної прив’язаності, яка є природною і в
якій немає нічого поганого.
У такій парадигмі
немає місця стурбованості й безконтрольності. Кажуть, любов – це те, що не
можна контролювати. І так, і ні. До речі, Фромм був перший, хто в «Мистецтві
любити» пояснив мені, що любов любов’ю, але ставлення до неї визначаємо МИ
САМІ. Тобто він перший, від кого я дізналася, що любов пролягає десь між
нестримним почуттям та повним його контролем. Це мистецтво, якому треба вчитися
так само, як будь-якому іншому мистецтву. Це як талант, який є, але без
розвитку і втручання нашої власної волі може зачахнути.
Не писала би про
це все, і не осмислювала би зараз, якби для самої мене це не було актуальним.
Ілюзія буває настільки солодкою, що не сила відмовитися від неї, й ти тримаєшся
за неї до останнього, поки не зрозумієш, що якщо не зістрибнеш із цього потягу
зараз, він набере такої швидкості, що зіскочити з нього не вбившись уже не буде
жодного шансу.
То чи можна в
конструктивній парадигмі пережити екзистенційний пік, Піднесене й ейфорію, усе
те, що може викликати неконструктивна парадигма? Думаю, так, тільки якість цих
переживань буде значно вищою. І вони самі будуть значно глибші, а найголовніше –
невичерпні, на відміну від тих, які спалахують під впливом ілюзій і згасають
швидше за бенгальський вогник.
05.01.2021