У спілкуванні з людьми неважко помітити один феномен – є люди, яких сприймають або вкрай позитивно, захоплюючись ними й поважаючи їх, або вкрай негативно, відчуваючи до них якусь тваринну та ірраціональну неприязнь і, відповідно, заперечуючи та зневажаючи їх. Або ж це може виявлятися в слабшій формі, коли людину просто вважають дивакуватою. Чим же можна пояснити цей феномен?
Міфологічна свідомість – ключ до розуміння, чому в суспільстві є диваки, одіозні особистості та люди, які спокійно живуть, не поводять себе провокативно, не мають злих намірів та, тим не менш, суспільство відмовляє їм у праві бути нормативними його членами. Усі ці люди тією чи іншою мірою є трикстерами.
Трикстер – досить відома і прописана культурологічна і філософська категорія, на яку звернув увагу Клод Леві-Стросс, аналізуючи міфології світу й намагаючись зрозуміти, чому бог багатого одягу в індіанців Північної Америки – це найчастіше Попелюшка чоловічої статі («Попелюх», «Хлопчик попелу»). Трикстер – це той персонаж, хто робить видимими суперечності міфу й у результаті приводить до їх зняття, стаючи посередником між протилежностями міфу. Цей акт називається медіацією. Та якщо з міфологій світу ми знаємо трикстерів більше як шахраїв (варто згадати хоча б хитрого Локі), сучасним трикстерам не обов’язково відверто порушувати суспільні норми, виклично себе поводити чи мати злі наміри. Їм достатньо просто бути собою.
Особливість сучасного трикстера не лише в тому, що він свідомо й демонстративно підважує суспільну мораль, лиходіє і юродствує. Він просто не прив’язаний до будь-яких систем, а тим паче до їхніх норм та цінностей – він може бути як поза ними, так і в кожній із них одночасно, або ж із легкістю мігрувати з однієї в іншу. Саме в цій неприв’язаності і виявляється природа трикстера, зміст же його дій та намірів – це інше питання. Тож сам факт його неприв’язаності страшенно дратує тих, хто нагрів собі місце у якійсь системі з її правилами та цінностями, хто наївно думає, що ніщо у світі не зможе його посунути з цього теплого місця.
Через свою неприв’язаність і брак страху бути вигнаним із системи, трикстер говорить усе, що думає, тим самим проявляючи суперечності системи і ставлячи її членів перед вибором – заперечити невигідного й нахабного спікера, який оскверняє святая святих ідеальної системи, або ж заперечити систему. Не важко здогадатися, що найчастіше обирають люди. Прийняти трикстера як генія, який озвучив проблему системи й тим самим вивів її на інший рівень, значно важче, ніж заперечити його. Виходить, що або поклоніння, або остракізм – іншого не дано. Трикстер – це той, хто створює ситуацію, коли нейтрально відреагувати не вийде.
Та можна спостерегти ще одну стратегію самовизначення щодо таких людей – вважати їх «трохи недо-». Це та стратегія, яка таврує людину як дивака чи дивачку. «Загалом нормальна хороша людина, але щось із нею трохи не те» – таке можна почути від людей, які ніби не бачать жодних раціональних підстав не ставитися до трикстера з повагою, але ірраціонально відчувають дискомфорт, навіть напругу, поруч із ним. Щоби хоч якось вписати таку людину у свою картину світу, доводиться визнати факт «недонормальності», від того стає значно легше – «це ж не зі мною щось не так, а з іншим».
Справді, сучасний трикстер – лімінальна істота, яка буквально «випромінює» свій межовий стан, у якому нормальні люди перебувати не можуть – їм потрібна зрозуміла й позбавлена суперечностей картина світу, потрібне оте нагріте м’яке крісло власної ідентичності і причетності. У присутності трикстера нормальні люди відчувають ірраціональний страх втратити це місце, страх бути підваженими, опинитися в межовій ситуації. Тому на допомогу приходить зручний захисний механізм – тавро дивакуватості чи недоробленості, яке можна поставити на людині-трикстері і яке зніме всі внутрішні суперечності і страхи. Відповідно, не менш важливе питання, а як самі лімінальні люди (люблю їх ще називати «безсистемниками») сприймають таке ставлення до себе, як їм це виглядає зсередини?
Здається, трикстери можуть сприйняти таку реакцію суспільства на них двома способами – або усвідомлювати свою природу і приймати таке ставлення людей як даність, яка логічно витікає з неї, використовуючи це на свою користь; або ж не знати своєї природи і вірити «нормальним» людям, які поспішають засвідчити факт їхньої недонормальності й Божого браку. У другому випадку людина з усіх сил може намагатися або відповідати якимось взірцям, або тихо страждати на самоті в надії спокутувати колись ті гріхи, за які Бог виліпив її не з тієї глини.
Так от. Прозріння полягає в тому, що в Божій майстерні немає поганих матеріалів. У тому, що трикстери, які досі думають, що з ними щось не так, мусять зрозуміти, що ця думка насправді нав’язана їм іншим типом людей, хто знайшли себе в тій чи іншій системі і хто просто не вміє бути поза будь-якими системами. Тоді здатність медіації, здатність бути між системами зі статусу вади і браку переходить у статус переваги і благословення. Це дає колосальну внутрішню свободу і гнучкість, розширює свідомість, дає значно більше простору для отримання нового досвіду і знімає значну кількість страхів. Усвідомлення трикстером своєї природи одразу знімає питання – «а, може, вони праві?». Немає правих і неправих. Є просто різні типи людей.
А Попелюх у індіанців – це медіатор між культурою і природою, бо одяг – це перехідна стадія від одного до іншого, а попіл поєднує вогнище в домі (культуру) з дахом як символом неба (природою).
07.03.2021