Чи помічали ви коли-небудь таку річ, що в одних спільнотах вдається бути дотепним, немає труднощів у згадуванні імен акторів чи королів, назв брендів чи гуртів, мозок ні об що не спікається, а, крім того, відчуваєте себе нормальною людиною, не прибульцем, такою, яка причетна до того, до чого причетні інші люди, яка втикає в ті ж серіальчики й дивиться ті ж фільми, що й решта нормальних людей, у дечому обізнаною і з пристойними комунікативними навичками. В інших же спільнотах починає здаватися, що всі ваші медалі-дипломи-піейчді вам дали за гарні очі, а дві освіти в поті чола просто коту під хвіст, бо ім’я тієї акторки ви згадати не можете, Братів Карамазових ви так і не дочитали, а столицю Тринідаду і Табаго забули. Добре, що хоч знаєте, що країна така є. Й ось ви сидите з підібганим язиком, із враженням, що у вас пустота в голові й нульові комунікативні навички, і думаєте, wtf, чому так відбувається? Дуже хочеться розібратися, з чим пов’язані такі протилежні самовідчуття й чи причетна до цього ваша ерудиція.
Можна припустити, що коли відбуваються такі фейлові комунікаційні акти, вони означають одне: ваша голова — решето, а самообраз — відірваний від реальності. Бо людина, яка володіє знанням, вона і в Африці ним володітиме, і поміж музикантів, і поміж медиків, і поміж папуасів. Ну, сорі, якщо ви знаєте ідеї Ніцше, то ви їх знаєте. А якщо чули дзвін, та не знаєте, де він, то й не дивно, що не можете ініціювати про це розмову. Напрошується висновок про власне самодурство й невігластво, ретельно приховане за фактом знання про існування того ж Тринідаду, Богом забутої країни десь в Атлантичному чи то Тихому океані (якби ще згадати, у якому). Вкотре розвінчуєте ілюзію свого знання будь-чого й питаєте себе, а чи не граюся я в псевдоінтелектуалізм, а чи не треба мені піти кур’єром в Glovo, чи спарингувати в тенісі, а не вдавати із себе работніка гуманітарного труда й ще і сміти оприлюднювати результати своєї праці? У принципі, це може бути відповіддю на запитання. Але ця відповідь — у рамках самооб’єктивуючого непродуктивного дискурсу, коли хочеться виміряти невимірюване, тобто рівень знань, й оцінити те, що апріорі не варто оцінювати — саму/самого себе чи своїх співбесідників. Не базар усе ж. Тому, така відповідь не може влаштувати, хоч деякий здоровий глузд у ній є. Можна спробувати поглянути на цей феномен уже в суто психологічній площині, не вдаючись до цієї самооб’єктивуючої математики. А що якщо в цьому комунікаційному фейлі винні не лише ви, і ваша пам’ять та рівень знань тут ні до чого?
Чи не задумувалися ви, що комунікація з певним типом людей може виявляти не лише вашу власну обмеженість, а й обмеженість співбесідника? Тож, ви опиняєтеся в спільноті людей із кардинально іншої професійної сфери, або в спільноті людей об’єктивно менш освічених за вас, або ж, що найважливіше, ви спілкуєтеся з людиною з певною структурою особистості. Структура особистості цієї людини така, що вона може побачити лише те, що має в собі. Усе, що не вкладається в її сприйняття, вона або заперечує, або щиро не помічає. А крім того, не володіє мовою, якою володієте ви просто тому, що ваші мови дуже різні. І світовідчуття теж. От і стається так у такій компанії, що вам немає чого сказати. Що ви як німий, ніби щось та і знаєте, а сказати нічого не можете. А коли навіть знаєте й починаєте говорити власною мовою, на вас дивляться з нерозумінням, так, ніби іноземною мовою говорите. Думаю, що з такої ситуації є два виходи — спробувати перекласти вашу мову на мову співбесідника, або ж відмовитися від висловлювань, зайняти пасивну позицію і слухати лише те, що каже людина.
Перший, «перекладацький» варіант можливий за наявності у вас навички, або й таланту, переключатися з вашої мови, на мову співбесідника, зі складної філософської чи наукової мови на побутову. А найважче — це абстрагуватися від самоочевидності понять, якими оперуєте, і пояснити їх описово. Ну, скажімо, якщо слово «емпіричний» є органічним у вашому світоописі, то треба швидко зметикувати, що у світоописі співбесідника може не бути такої категорії, а в мові — такого слова, тому про це треба сказати якось інакше. Ще один шлях — це спробувати спочатку пояснити категорії, якими оперуєте, а тоді ними висловити свою думку. Та це занадто часоємний та енергоємний процес, який часто геть не пасує до розслабленої комунікації ввечері після робочого дня.
Другий варіант — це той, який найчастіше природно виходить, коли спілкуєтеся з такою людиною. Ви відчуваєте, що навіть якщо і висловите щось, вона навряд чи зрозуміє, про що йдеться. Тому ви природно віддаєте віжки комунікаційного правління їй. Відповідно, вона пропонує до обговорення те, що містить. І навіть якщо ви знаєте багато і є досить ерудованою людиною, а ваш співбесідник знає об’єктивно менше, то в цій ситуації на ваше знання перевірятиметься вміст її свідомості, а тому проявиться виключно ваше невігластво, не її. Ваш вміст опиняється за бортом, він стає невидимим у такому акті комунікації. За теорією ймовірності серед того, що присутнє у світі цієї людини, справді може бути багато речей, яких ви не знаєте. Наприклад, ви досить багато читали класичної літератури, тоді як співбесідник читав значно менше й безсистемно. Й ось він видобув із пам’яті одне з оповідань Бальзака, яке якось випадково прочитав десять років тому. А саме його ви не читали, от халепа. Ось ви й сидите з застібнутим ротом, бо знайомилися з іншими його оповідання, та про них ви не можете поговорити, бо співбесідник із ними не знайомий. Це справді може викликати у вас враження, що ви — обмежена людина, яка навіть «Червоний готель» Бальзака не читала. А помножте це на інтелектуальні комплекси, і відчуття невігластва вам гарантоване. Можливо, саме через відчуття власної обмеженості блокується пам’ять, коли неможливо згадати назву фільму чи якусь ідею, яка за інших обставин природно й легко була би добута з пам’яті і вплетена в розмову. Щоби зрозуміти краще цей механізм, варто подивитися на протилежну ситуацію, коли спілкуючись із людиною ви не відчуваєте себе незнайкою на місяці.
Коли спілкуєтеся з тими, чий світ за розміром дорівнює вашому, або ж перевищує його, а також із тими, хто відкриті і спрямовані на освоєння нового, виникає інша ситуація. По-перше, людині цікавий вміст вашої свідомості. Навіть якщо щось із нього вона не розуміє чи не знає, вона з цікавістю вислухає. По-друге, у такій комунікації починає дуже гарно працювати правило «чим більше я знаю, тим більше я не знаю», тому розмову вже можна будувати не лише на знанні, але й на незнанні. «Так, я не знаю, який ізотоп урану найкраще підходить для виробництва енергії, але якщо ти це знаєш, ти можеш мені розказати і я це зрозумію, бо, як мінімум, я знаю, що таке ізотоп, і що їх буває багато». Так само з тими ж Карамазовими — «Так, я їх не дочитала до кінця, та в мене є шанс дізнатися від тебе, чим закінчилися надривні сімейні перипетії. А тобі, швидше за все, цікаво буде поринути у свої враження від прочитаного твору й розказати мені, чим вони врешті-решт скінчилися». Коли ваш вміст знаходить відгук у іншій людині, то все, що знаєте, актуалізується, а не пасивно сидить в голові, не маючи можливості бути висловленим. Ось і виникає протилежне враження про себе, що ви все ж щось набули за життя й щось знаєте, хай так поверхово, хай так недосконало, але знаєте. Спілкування з такою людиною, можливо, проявить ще більше невігластва у вас, бо «чим більше я знаю…» далі знаєте. Та ви не будете себе відчувати інтелектуальним банкрутом і пам’ять ваша не буде блокуватися інтелектуальним комплексом.
Тож дуже часто відчуття власного невігластва в спілкуванні виявляється абсолютно не пов’язаними з рівнем освіти, знань, кругозору, а просто залежить від людини, з якою ви спілкуєтеся в цей момент. «А навіщо спілкуватися з тими, з ким перетворюєшся на собаку, коли все розумієш, а нічого сказати не можеш?» — можливо, спитаєте ви. Та хоча б тому, щоб або вчитися доносити своє незалежно від того, хто перед вами, прокачувати «перекладацькі навички», або самому не перетворюватися на людину, яка не здатна відкритися до того, чого в ній ще немає, і дізнатися, що крім «Шагреневої шкіри» у Бальзака є багато інших цікавих оповідань.
30.10.2020
