Проспівати осінь, як це? Здається, на це здатна лише поезія, хоча Дзвінка Матіяш доводить, що проза також може співати. Співати «Реквієм для листопаду». Саме так називається її книжка-медитація, яка читає мантру осені, штовхає до рефлексій, роздумів про майбутнє, смерть, кінець будь-чого. Для Дарини, головної героїні, життя – осінь, бо вона постійно шукає себе, замислюється, що буде, коли нас не буде, намагається жити далі, коли в житті трапляються «кінці», як от смерть мами. Їй Дзвінка, власне, і присвячує свою книгу.
Головній героїні часом дуже страшно жити, але вона вихоплює з темряви проблиски світла й живе ними. У неї є кохання: щире і дивне. Читач ніколи не дізнається, чи існує воно насправді, і скільки їх, тих кохань, адже крім того, хто пише до неї пусті електронні листи, є художник Маркіян, схожий на гнома, який носить їй вишневі цукерки. Хто тут перший, а хто другий годі розібратися. Сюжету в книзі ви не знайдете, тут присутні лише уламки реальності, які часом складаються в правильний мозаїчний візерунок, а часом залишаються хаотично розкиданими на сторінках твору. У цій мозаїці кожен знайде для себе щось до болю знайоме й раціональне, адже в тексті є багато конкретних назв, таких як пам’ятник Сковороді, варшавський вокзал, Львів, а також таких знайомих кожному буденних речей, як пряники у формі сердець, черги на автобус, футболка з дурним попсовим написом. Крізь замкову шпарку ірраціонального можна побачити «офіційне» життя української інтелектуалки, адже часто, ніби ненароком, Дарина говорить про нудну конференцію, на якій мусить бути, або про закордонну поїздку. Світ, у якому проходить її справжнє життя, існує автономно від регламентованого соціумом, і виходить за рамки щоденних прав та обов’язків. Можливо, авторка таким чином позбавляє життя «на людях» справжності, акцентує увагу на його штучності та незначущості, коли «внутрішнє» життя грає провідні ролі. Не треба боятися власного внутрішнього світу, не треба боятися боятися, врешті-решт – каже Дзвінка Матіяш. Головна героїня показує душу навиворіт, і цим опосередковано закликає читача не боятися робити так. «Реквієм…» — сповідь, яка закликає до сповіді. Це нагадує читачеві про те, що героїня звичайна людина, яка любить Львів та відвідує наукові конференції, але це не заважає їй бути романтичною, ірраціональною, постійно вступати в калюжі, коли дощ, розшифровувати ауру міста, мріяти й вбачати щастя в погляді бездомного собаки.
«Реквієм…» перетворюється на настільну Біблію, яка допомагає жити, і яка завжди повинна бути під рукою, чи Гугл, у якому можна знайти відповіді на запитання. Спробуйте відкрити сторінку книги навмання й прочитати її. Немає сумнівів, що ви знайдете там якусь влучну життєву фразу, програму на цілий день, а то й на все життя, чи кодову назву почуття, яке зараз переживаєте. Стиль Дзвінки Матіяш простий для сприйняття, але не тривіальний, не обтяжений випещеними художніми засобами, але водночас оригінальний, сповнений влучних авторських метафор та образів, як-от образ Бога в окулярах, який читає наші листи до нього, цікавих парадоксів типу: «Усе треба робити вчасно, але на те, щоб це встигати, ніколи не вистачає часу» і ще багато сюрпризів авторки, які вас здивують щирістю, оригінальністю та дотепністю. Потік свідомості виявляється парадоксально структурованим та зрозумілим, а думки на сторінках твору рідко плутаються між собою: кожна знає своє місце та логічне продовження.
Книга пахне осінню, співає осінь, грає осінь, грається осінню. Варто лише відкрити її й почати робити це разом з нею, особливо зараз, коли за вікном ОСІНЬ…