Пересічна людина сприймає світ, в якому вона живе, як звичайний. Проте в межових ситуаціях, перед обличчям смерті або ж за необхідності зробити вибір, пов'язаний з відмовою від звичного способу життя, виявляється суперечливість й екзистенційна сумнівність світу. Екзистенційний сумнів виникає з позиції ставлення до власного існування. Ця позиція є первинною по відношенню до всього, що пов'язано із зовнішнім світом або емпіричним знанням, і визначає сенс життя. Екзистенційний сумнів у світі починається з питання: «Чому я – це я, а не хтось інший? Існувати, значить певним чином виявлятися, але як екзистенційний спостерігач я виявляю тільки свій внутрішній життєвий світ, інші життєві світи для мене принципово приховані. Як так виявилось, що моя позиція екзистенційного спостерігача локалізована тільки в даному життєвому світі, а не в якому-небудь іншому?»
Доки людина прив'язана до емпіричної позиції, вона не ставить такі питання. Однак ці питання виникають, коли людина самовизначається відносно власного існування. Релігія дає перші відповіді на них, але, як правило, не у формі прозорих догматичних суджень, а розширенням екзистенційного досвіду шляхом дотику до джерела будь-якого існування. Якби релігії виникали в силу винятково історичних факторів, то вони принципово не могли б дати відповіді на екзистенційні питання. Відповіді можуть міститися тільки в одкровенні, що має трансцендентну відносно світу основу. Локалізація екзистенційного спостерігача в одному з життєвих світів суперечить екзистенційній інтуїції, але це суперечність долається тоді, коли він вступає у внутрішній зв'язок з Богом, чия присутність нічим не обмежена у всіх життєвих світах. Завдяки причетності до Бога, людина відчуває причетність до всіх створених Богом живих істот. Відповіддю на перше екзистенційне питання є певний задум Бога, який виявляється у співпричетності до себе як екзистенційного спостерігача власного існування, і Бога, як екзистенційного спостерігача будь-якого існування.
Однак за цим першим екзистенційним питанням, пов'язаним з локалізацією у власному життєвому світі, слідує друге, пов'язане вже з локалізацією самого життєвого світу в потоці часу: «Час неозорий і я приречений на те, що все моє життя зникне в минулому назавжди, як зникли в цієї неозорої протяжності часу всі інші життя. Чому ж я живу саме зараз, а не в якусь іншу епоху, не в інший час?»
Для індуса видається самоочевидним, що він існує завжди протягом усього нескінченного часу, бо неможливо уявити собі життя без екзистенційного спостерігача, яким він виступає. Європеєць, навпаки, не може уявити собі безначальність свого життя, і йому здається самоочевидним, що він народився лише в якийсь певний момент часу, раніше якого його як екзистенціального спостерігача життя не існувало. Він вважає, що живе лише один раз, нічого не знає про інші свої життя, що приводить його до екзистенційного питання: «Чому моє життя локалізоване саме на цьому відрізку неозорого часу?»
У християнстві цей сумнів переборювався завдяки уявленню про унікальність особистості перед Богом і стислістю часу світу, створеного всього кілька тисяч років тому. У такому поданні людське життя займає значуще місце в часі буття світу, при цьому кожна подія життя може мати вирішальне значення для життя вічного. У ведичній традиції цей сумнів переборювався завдяки впевненості в безначальності власного життя. Але якщо життя безначальне, чому ми його не пам'ятаємо? Чим краще справжньої смерті це постійне забуття назавжди зниклого в минулому? Ці питання спрямовують на пошук екзистенційного сенсу забуття.
Одна і та ж ситуація в різних емоційних настроях може переживатися і як щаслива, і як трагічна. Це визначається інерцією потоку емоцій, заданого попередніми подіями, які зберігаються в пам'яті. Минуле, яке вже не виправити, диктує форму переживання сьогодення. Чинити опір цьому можна лише шляхом зміни структури ціннісного сприйняття подій, що означає зміну особистості. Простіше кажучи, потрібно стати іншою людиною, що часом, страшніше смерті. Простіше забути минуле.
Якби людина пам'ятала свої минулі життя, то її пам'ять задавала б настільки потужну емоційну інерцію, противитися якій можна лише повним зреченням від всього в житті. Тому забуття дає людині шанс заново спробувати стати самим собою і перестати бути старою особистістю. Пам'ять про минуле надломила б волю людини вже в дитячому віці. Завдяки забуттю людина поступово дорослішає, крок за кроком пробуджує свою волю. Однак і тут є своя небезпека: в силу постійної повторюваності життя в сансарі людина ризикує відтворювати одні й ті ж рішення і помилки, формуючи тим самим матрицю подій майбутнього життя, яку на Сході ототожнюють з кармою.
У цьому сприйнятті світу забуття позбавляє людину гіршої долі, але не рятує її, лише консервуює досить погану ситуацію. Тому має сенс звернутися до більш оптимістичного сприйняття світу, що припускає мету життя, пов'язану з внутрішнім змістом самого цього життя і додає йому сенс. Для такої мети не підходить що-небудь онтологічно інше за змістом, ніж саме життя, наприклад, посмертний рай, служіння абстрактній ідеї (суспільства, світлого майбутнього і т.п.) або перехід у принципово інший стан (в світ ейдосів або розчинення в імперсональному Абсолюті). Інакше кажучи, метою життя може бути тільки набуття повноти самого цього життя.
Змістовне збагачення життя можливе лише в спілкуванні, яке долучає до внутрішнього життя інших. Завдяки цьому межі життя розсуваються. Події, не пов'язані із спілкуванням, протікають всередині життя, не розсуваючи його меж. Отже, досягнення повноти життя є можливим тільки у вільному спілкуванні з іншими. Однак вільне спілкування можливе тільки за взаємною згодою. Оскільки кожен вільний чинити по-своєму, в окремих моментах часу виникає неузгодженість в спілкуванні: нерозуміння, ворожнеча, ненависть, образа, ревнощі, зрада, заздрість і т.д. Утримувані в пам'яті факти такої неузгодженості створюють емоційну інерцію, яка робить людину нещасним рабом своєї карми або долі. У цьому випадку людина виявляється нездатною подолати свої образи і повернутися до щасливого життя. Оскільки в будь-якому моменті часу може виникнути неузгодженість воль, повноцінне спілкування неможливе в лінійному часі, що складається з послідовно змінюваних моментів життя.
Отже, повнота життя можлива тільки у вічності, яка включає всі моменти життя. У християнському одкровенні спасення розуміється як набуття повноти життя, яке включає весь зміст духовно-душевно-тілесного існування людини і всі моменти часу в становленні вічного життя, що досягається після остаточного самовизначення на Страшному суді.
В емпіричному часі момент визначається лише раз і назавжди певною дією воль, які беруть участь в спілкуванні. У вічно теперішньому моменті людина може по-новому діяти. Це проявляється як розкриття в моменті нового змісту – альтернативного варіанту спілкування, в якому люди переживають нереалізовані в емпіричному часі можливості своєї зустрічі.
З позиції емпіричного часу становлення вічності сприймається як виявлення інших вимірів часу, в яких реалізуються інші подієві лінії. Саме такий багатовимірний час ми переживаємо в сновидінні. Повинна бути причина, чому сприйняття багатовимірності часу відключається, коли ми прокидаємося від сну. Ця причина обумовлена необхідністю забуття інших варіантів власного життя. Якщо людина, вперше зустрічаючи когось, пам'ятала би всі інші варіанти спілкування з ним в інших часових лініях, то накопичений вантаж нерозуміння і помилок створив би потужну інерцію емоцій, яка завадила б далі спілкуватися. Саме забуття дозволяє в кожній часовій лінії заново знайти справжнє взаєморозуміння з іншою людиною.
За такого розуміння можна знайти відповідь на питання, що викликає екзистенційний сумнів у світі. У певному проміжку часу є локалізованим лише спосіб сприйняття життя, але не саме життя в цілому. Це обмеження сприйняття дозволяє розв'язувати життєві завдання, щоб розчистити шлях до основної мети життя: досягнення такого справжнього взаєморозуміння з іншими, яке зробить непотрібним забуття альтернативних варіантів життя і цим дозволить знайти всю повноту життя у вічності.