понеділок, 5 серпня 2024 р.

І. П. Глушкова. «Під небом Південної Азії»: Десять років «поворотів» у пошуках «емоційної спільноти»

І. П. Глушкова

«Під небом Південної Азії»: Десять років «поворотів» у пошуках «емоційної спільноти»

Стаття присвячена підсумкам десятирічної роботи Міждисциплінарної проєкт-групи «Під небом Південної Азії» (ПНПА) й аналізує емоційне тло до того часу, коли вона була створена у 2011 р. Розташовані «під небом» держави, тобто Індія, Пакистан, Бангладеш, Непал, Бутан, Шрі-Ланка і Мальдіви, становлять найважливіший світовий регіон з 1/5 населення Землі й пов'язані одна з одною історично, політично, культурно й економічно. Різноманітні види наукової взаємодії – семінари, конференції й підсумкові публікації у формі мультимедійних томів – з'єднують їх між собою проблемними питаннями сучасного буття, заданими тактикою і стратегією інноваційного сходознавства і супутніми науковими «поворотами»: візуальним, мобільним, спаціальним, комунікативним, емоційним тощо в гуманітарних і соціальних дисциплінах ХХІ ст.

Ключові слова: Південна Азія, ПНПА, візуальний поворот, мобільний поворот, спаціальний поворот[*], комунікативний поворот, емоційний поворот.

Важко відірвати погляд від драматичних облич чоловіка і жінки, як здається, на піку з'ясування стосунків на пронизливо-жовтій палітурці книжки, що тільки вийшла друком, – «Під небом Південної Азії. Сором і гордість: вступ до стандартів і практики емоцій»[1] . Напружений діалог продовжують виразні руки його учасників, відтворені двома фрагментами на задньому боці палітурки. П'ятий том міждисциплінарного проєкту «Під небом Південної Азії»/ПНЮА обмірковувався і писався кілька років, і його 917 сторінок укупі з обсягом попередніх чотирьох томів довели загальний обсяг нашої групи до 4170 аркушів[2]. Пов'язані з цим томом ще незжиті почуття, афекти, настрої та приплив радості й гордості (we did it!) мимоволі проникли в цей огляд, яким ми вітаємо самих себе з декадою вивчення нових методологій сучасної гуманістики та виходом чергового із задуманої серії тому, виплеканого в результаті «оранки незайманого ґрунту»[3] недослідженої емоційності Південно-Азійської сімки – Індії, Пакистану, Бангладеш, Непалу, Бутану, Шрі-Ланки та Мальдів.

Раціональне зерно емоцій і гімн нудьзі, що стимулює

Професійне життя в будь-якій сфері насичене емоціями, проте професії категорії «людина-людина», що вимагають постійного міжособистісного спілкування, найбільшою мірою схильні до афективних струсів. У період навчання і підготовки до майбутніх польотів стюардес навмисно орієнтують на ввічливу посмішку (polite smiling), своєрідну сигнальну функцію (signal function) стійкого позитивного стану – «у нас усе гаразд!», за якою, проте, можуть ховатися роздратування, страх, неприязнь та інші негативні відчуття. А учасник, наприклад, наукової конференції, яку проводять «для галочки» або «під дату», перемагаючи нудьгу і/або сказ від загального офіціозу і балакучості іншого доповідача, змушений утримувати на обличчі благодушний вираз. В обох випадках загальна трансляція привітності створюється емоційною працею (emotional labor), описаною соціологом Арлі Рассел Гохшильд у вже класичній праці «Кероване серце. Комерціалізація людського відчуття»[4].

Постійна регуляція, тобто дисципліна придушення і збудження почуттів, безумовно, є обов'язковою навичкою безлічі професій, включно з науковою діяльністю, хоча останній часто приписують відстороненість і неупередженість, які пов'язують із раціональністю. Це не так: легенда про Архімеда з криком «Еврика!» і пробігом сиракузькими вулицями голяка описує нестримний вибух позитивних емоцій слідом за великим осяянням. Хвилини, години, дні й більші періоди розчарування, обурення, роздратування і люті знайомі всім, далеко не-Архімедам, хто намагається розшифрувати стародавній текст або з'єднати відомі ланки в несуперечливу систему. Не менш емоційними є неформальні розмови в «чайних» перервах конференції, розкутіші ніж оцінки, що висловлювані під час публічного обговорення. Запізніле визнання того, що діяльність «сухарів від науки» супроводжується широким спектром переживань саме професійного характеру, що впливають на наукові результати, призвело до виокремлення особливої категорії «дослідницькі емоції», унаслідок чого вони перетворилися з епіфеномена на об'єкт самостійних досліджень[5]: «Ми знаємо, що проведення дослідження – це вельми насичений емоційний досвід. Матеріал, у якому ми не знаходимо відповіді, приводить нас до розчарування; ми відчуваємо злість з приводу агресивного запитання на конференції; розпач, коли рецензентові не подобається наша робота, і, звісно, радість, коли несподівано всі шматочки складаються в загальну картину і хитросплетіння якимось чином розплутується. Емоція являє собою не вторгнення в наш дослідницький процес, а складовий його елемент»[6]. Наведені вище приклади, як і цей вислів, згадують лише кілька контекстів різного порядку, пов'язаних із перепадами почуттів переважно в кабінетно-аудиторному просторі – індивідуальному та загальному, і не описують широкого спектра емоцій, неминучих у робочому процесі в «полях», які являють собою зони зіткнення мовних й ідеологічних шаблонів, політичних і соціальних настанов, режимів дієти й гігієни тощо.

Імпульсом до появи у 2011 р. міждисциплінарного проєкту «Під небом Південної Азії», як мені бачиться через десять років, став згусток «дослідницьких», точніше, «дослідницько-комунікативних» емоцій якраз академічної властивості. У цьому «клубку» скрутилися «нудьга», «розчарування», «збентеження», «розпач», «здивування», «заздрість» і «гнів» та інші не найсимпатичніші перепади настроїв[7], тригером яких ставало поглиблення розриву між вітчизняною індіаністикою і мейнстримом світових South Asian Studies. Мій досвід тісної взаємодії з колегами з Maharashtra Studies Group (MGS) і Regional Bhakti Scholars Network (RBSN) та участь у регулярних конференціях Maharashtra: Culture and Society та European Association of South Asian Studies (EASAS)[8] нав'язливо свідчив: «вони» і «ми» говоримо термінологічно різними мовами, «ми» не беремо участі в дискусіях про нові методології й не застосовуємо їх, «вони» й «ми» фокусуємо увагу на абсолютно різних предметах і процесах; «вони» й «ми» надаємо значення абсолютно різним історико-соціальним віхам, і «ми» значною мірою залишаємося в полоні орієнталістських форм і стереотипів, ігноруючи сучасне розчленовування звичних сфер на безліч нових дисциплін із власними предметами досліджень і методологіями[9]. Зрештою, на відміну від «них», «ми» майже розтратили лінгвістичне багатство, нагромадження якого невпинно наростало з 1930-х рр., – володіння хоча б основними мовами простору від Непалу до Мальдів[10], і в цьому плані стали абсолютно неконкурентними із закордонними колегами.

Філософиня Марта Нусбаум пов'язує продукування емоцій із ціннісними й етичними критеріями, тобто фактично з оцінкою (judgment/appraisal), що неминуче перетворює емоції на аспект думки (aspect of thought), про що свідчить чітко сформульований заголовок (і зміст) однієї з її книжок «Потрясения мысли: разум эмоций»[11]. Соціолог та економіст Джеймс М. Джаспер також належить до числа тих, хто знаходить «розум» у самій емоції, що забезпечує її оцінювальну (appraisal/evaluation/ judgment) функцію, хоча й не єдину. У його розумінні, емоції – це «процесори інформації про світ», що видають феноменальні за своєю точністю і користю результати, набагато швидші, ніж відповідальні за переробку даних сектори мозку, що «допомагає нам формулювати траєкторії дій як відповідь на те, що ми освоюємо»[12]. Вони є продуктом «сердець, що думають»[13], як відображено в назві передмови до головної праці Джаспера про емоції протесту – Thinking Hearts, а не «мозку, який обчислює», як засвідчує перший розділ – Beyond the Calculating Brain. Предмет свого вивчення Джаспер називає «почуванням-думством» (feeling-thinking), виключно для зручності скоротивши його до «почуття» (feeling).

Залишаючись у рамках своїх підходів і вихідного матеріалу, Нусбаум і Джаспер виявляють в емоціях чіткий посил до дії для розв'язання конкретних життєвих проблем, що знімає традиційне протиставлення між emotion і ratio, хоча обидва визнають за різними емоціями різний потенціал до дії. Останні дослідження виявляють таку здатність якраз у нудьзі, вельми тривожному і нерідко огидному відчутті. Назва статті психологів Віджнанда ван Тілбурга та Еріка Ігу вже розкриває головну позицію дослідників – «Про нудьгу. Відсутність викликів і смислів як явне свідчення переживання нудьги. Мотивація та емоції»[14]: «Відчуття відсутності “викликів” і сприйняття власної “діяльності як безглуздої” є в нудьзі основними, в той час, як інші кореляти – “незадоволеність” (unpleasantness), “відсутність інтересу” (lack of interest) або “роз'єднаність” (disengagement) можуть бути присутніми в інших емоціях, наприклад, у смутку (sadness)»[15]. Тобто нудьга як афективний стан повідомляє людині щось про неї саму та ситуацію довкола неї, націлює на пошуки «challenge» і «motivation», своєрідних психофізіологічних регуляторів її поведінки, і змушує докладати зусиль до справ, у яких вона вбачає більше сенсу, ніж у тих, що є в неї під рукою. Ван Тілбург та Ігу визначають нудьгу не як швидкоплинний досвід, а як протяжно-відтворюваний чинник: «...це рутина, переживання, пов'язане з основною потребою людини в осмисленій і складній діяльності»[16].

В останнє десятиліття нудьга взагалі вийшла на перші позиції як об'єкт дослідження в психології. Андреас Елпідороу, який називає себе «захисником нудьги» від її негативного трактування, у статті «Позитивний бік нудьги» пояснює: «У загальних рисах картина виглядає так: через свої афективні, вольові й когнітивні аспекти нудьга мотивує прагнення до нової мети, коли поточні цілі перестають бути задовільними, привабливими або значущими... Нудьга – це водночас і попередження про те, що ми не робимо того, чого хочемо, і «поштовх», що мотивує нас змінювати цілі й проєкти. Ні апатія, ні неприязнь, ні розчарування не можуть виконати функцію нудьги»[17]. Елпідороу стверджує, що нудьга сприяє досягненню альтернативних цілей: «[Вона] “виштовхує” нас із цієї нестимулювальної, нецікавої або складної ситуації в іншу... [і] зрештою веде до відновлення прийняття нашої діяльності як такої, що є значущою та відповідає загальним проєктам людини... Нудьга – це важливо»[18].

Нарешті, Санді Манн завершує свою книгу з каверзною назвою «Наука нудьги. Плюси (і мінуси) простою»[19] главою-гімном «Переваги нудьги», підтверджуючи експериментами, що ця емоція / настрій / диспозиція / стан відіграє еволюційну роль, і що люди, які нудьгують, мислять творчіше за інших, тобто визнає нудьгу каталізатором креативності. YouTube пропонує анонси до її лекцій – «Що таке нудьга, і чому ми маємо її любити», «Чому нудьга приносить вам користь»[20] , «Як нудьга може привести до найблискучіших ваших ідей», у яких вона пояснює основні постулати своєї теорії.

Повертаючись до рефлексій 2011 р., коли задум ПНПА, що настоявся у згустку негативних почуттів, вирвався на волю, я згадую, що перша оформлена думка про проєкт – з точним переліком п'яти перших тем[21] – полетіла смс-кою до моєї колеги з Південно-Азійського ареалу, коли я була знесилена від ситуативної нудьги в довгому перегоні метро між Ясенєво і Бабушкінською. Тобто міждисциплінарна проєкт-група «Під небом Південної Азії» з'явилася в результаті емоційного перенапруження в діапазоні від «так я не хочу / мені від цього погано» до «так я вважаю правильним / мені це цікаво». У річищі своїх політико-філософських роздумів, Нусбаум формулює зрозумілу мені функцію наших, на перший погляд, випадкових, поривів: «В етичній та соціально-політичній сутності емоції самі собою є етичними та соціально-політичними частинами відповіді на запитання: “Про що варто замислюватися? ”, “Як же мені жити? ”»[22].

А ван Тілбург та Ігу постійно відсилають до однієї зі своїх статей з експериментальними доказами того, що нудьга сприяє «просоціальній поведінці»[23]. Варіант такої поведінки в багажі проєкт-групи ПНПА – це альтруїстичні десять років проведення конференцій, семінарів, воркшопів, упорядкування докладних оглядів методологічного характеру як основи кожного нового тому і невтомне редагування – від початкових тез до фінальної продукції – у спробі створення «емоційного співтовариства»[24], що виходить за межі Інституту сходознавства РАН і охоплює весь пострадянський простір. Початковий імпульс був гарний своєю раптовістю, але дійсність втілилася у важкій, копіткій, інтелектуальній та організаційній роботі, що не приносить негайного результату. Поступово з'явилися основоположні орієнтири проекту, точніше, їхня триєдність: концепт «Південна Азія», методології «поворотів» і девіз «не взагалі, а зокрема».

Південна Азія

На відміну від тривалої, висхідної (за різними джерелами) ще до XII-XVII ст. історії європоцентричного реляційного терміна «Далекий Схід», що поступово зміщується все далі й далі від «Близького», біографії геополітичного поняття «Південно-Східна Азія» близько 200 років, якщо вести відлік від праці американського пастора Говарда Малкома «Подорожі Південно-Східною Азією: з охопленням Індостану, Малаї, Сіаму і Китаю; з повідомленнями про численні місіонерські станції й повним звітом про Бірманську імперію; з дисертаціями, таблицями тощо»[25]. З назви, втім, зрозуміло, що «Індостан», представлений переважно береговою лінією сучасної Східної Індії, також був включеним до Південного Сходу.

Концепт «Південної Азії» зовсім молодий. Це геополітичне найменування як Southern Asia вперше прозвучало наприкінці 1920-х рр. у травелозі англійця Горація Блеклі «Подорож у Південну Азію: Індокитай, Малайя, Суматра і Цейлон. 1925-1926»26, який наче побачив ті самі землі, що й Малком, але в іншому географічному вимірі. За винятком Цейлону–Шрі-Ланки, куди Блеклі заглянув під кінець своєї подорожі, він розповідає про Південно-Східну Азію. У сьогоднішньому розумінні «Південна Азія» (South Asia) виникла наприкінці 1940-х рр. для позначення значної частини азійської території Британської Індії. Заслуга в конституалізації цього концепту належить американському індологу В. Норману Брауну, фахівцеві з давньої Індії. Якраз у роки Другої світової війни він розгледів прихід іншого, некласичного Орієнту, і за його ініціативою в Пенсільванському університеті (м. Філадельфія) було створено факультет Південно-Азійських регіональних досліджень. Надалі ця модель поширилася на всі навчальні заклади Нового світу, перекинулася в Старий, і в 1970-х роках кафедру історії Індії Інституту країн Азії та Африки МДУ також було перейменовано на кафедру історії Південної Азії.

У цього терміна були і є прихильники й супротивники, зокрема, він довго перебував під забороною в Пакистані через тісні алюзії з Індією, але 1985 р. утворилася SAARC, Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії, і Пакистан, який увійшов до неї, змирився. За чисельністю населення SAARC стала найбільшою регіональною організацією у світі, чиї центральні органи й органи контролю розкидані по всіх країнах-учасницях: штаб-квартира розташовується в Непалі, Культурний центр – у Шрі-Ланці, Енергетичний центр – у Пакистані, Центр лісівництва – у Бутані тощо. У 2010 р. члени SAARC заснували спільний Південноазійський університет у Нью-Делі й стали видавати спільний журнал «Суспільство і культура в Південній Азії» (Society and Culture in South Asia). Цьому концепту присвячений спецвипуск журналу «Самадж»[27] (SAMAJ, South Asia Multidisciplinary Journal) – «Ідеї Південної Азії», якому передує «Вступ. Уяви й конструкції Південної Азії: чарівна абстракція?», що відображає позицію її автора Амінаха Мохаммад-Аріфа[28]. На міжнародному сайті політичних досліджень «Дипломат» Кшиштоф Іванек, експерт з Південної Азії в польському Університеті вивчення війн, у статті «Чи коректним є термін Південна Азія?» розмістив наступне зізнання: «Коли 20 років тому я вступив до Східного інституту Варшавського університету, моєю спеціалізацією була “Індологія”, але установа, у якій я вчився, називалася кафедрою досліджень Південної Азії (і має цю назву й дотепер). Пояснення цієї комбінації слів було неважко зрозуміти, але тоді я ще не знав, які емоції можуть виникнути при виборі таких термінів»[29].

Приклади й казуси з Південною Азією можна множити до нескінченності, хоча не можна заперечувати, що концепт «лабораторного походження», який прийшов ззовні, як і численні структури під його брендом – не останньою чергою університети та інститути, фактично почав організовувати дійсність. Незалежно від того, який референт стоїть за цим словосполученням, його інституалізація та офіційне використання досягло високого рівня.

В Інституті сходознавства РАН, однак, такої адміністративної одиниці не було і немає, а сектор Пакистану, що колись входив у відділ Індії, Пакистану і Цейлону, від моменту появи в Інституті на посаді директора арабіста Є. М. Примакова передали до відділу (нині Центру) Близького і Середнього Сходу.

Отже, наш Інститут начебто не вбачає географічної та цивілізаційної стійкості Південної Азії, припускаючи, що «ідея» Південної Азії не підкріплена відповідним об'єктом. З іншого боку, це ж випливає і з безперервного протистояння Індії та Пакистану: запланований на 2016 р. в Ісламабаді 19-й саміт SAARC уперше за час існування цієї асоціації, покликаної зміцнювати й розширювати внутрішньорегіональні контакти, «перенесений на невизначений термін» і не відбувся дотепер. Проте «Міжнародні відносини Південної Азії / в Південній Азії» або «Теорія міжнародних відносин і Південна Азія» є обов'язковим предметом у спеціальності «Міжнародні відносини» в університетах Заходу, Азії, Австралії, у Південноазійському університеті в Нью-Делі й навіть у школах субконтиненту. У Росії також за Південною Азією наглядають історики й політологи (наприклад, Група Південної Азії та Індійського океану в Інституті світової економіки й міжнародних відносин РАН і Секція досліджень Південної Азії у Вищій школі економіки, які нещодавно створені). Однак професія South Asianist, що стала вже звичною на Заході й Сході, для якої немає російського аналога, виходить далеко за межі політичного спектра і спирається на схожості, відмінності й взаємозв'язки інших сутностей. Навколишній світ, проте, продовжує – різними шляхами, від конференцій до масових петицій підтримки або протесту – сперечатися про південноазіатську ідентичність і «Південне Азійство» (South Asianism), конструюючи й деконструюючи концепт, який не має емоційної цінності й має невизначену спаціальну протяжність, і навіть створюють новий – Southasia (в одне слово, яке я переклала в п'ятому томі ПНПА-серії теж одним словом – «Югоазия»), повертаючи звичну карту на 180º і відправляючи Мальдіви й Шрі-Ланку на північ, а Гімалаї – на південь.

Ми не маємо наміру бути осторонь цього дискурсу, і проєкт «Під небом Південної Азії» зобов'язує нас до розуміння того, що відбувається навколо цього концепту. Тому кожному тому передує обов'язкова передмова «Південно-Азійського» характеру з фіксацією того, де зараз перебуває або куди рухається «Південна Азія», до якої різні інституції періодично під'єднують щось нове або виключають уже звичне. Це може бути Афганістан, який долучився до SAARC у 2007 р. [30] чи М'янма як компонент навчальної програми з «Південної Азії» з фактичним відновленням параметрів Британської Індії, або виключення з цього комплекту Мальдів тощо. Нарешті, наш фокус на Південну Азію має на увазі моніторинг нових асоціацій і договорів, до яких залучаються країни з нашого проєкту. Йдеться про взаємодію з партнерами з інших регіонів, тобто про формування інших регіональних сутностей і пріоритетів. Часто це викликано не створенням сприятливіших умов для співпраці, а, навпаки, відображає згущення «під небом Південної Азії» емоцій, зокрема, поширення страху як стійкої диспозиції. Цей страх, зрощений далеко не тільки пандемією COVID-19, є стабілізатором конфліктів у регіоні, тобто свідчить про те, що емоція має різну протяжність: вона може бути як спалахом, так і довготривалим чинником.

«Повороти»

Включеність у міжнародний дискурс передбачає володіння сучасними методологіями дослідження, якщо ми не хочемо залишатися статистами. Це питання надзвичайно важливе для всіх гуманітарних і соціальних наук у Росії, хоча саме у сходознавстві, через його архаїчність і традиційний синкретизм, проникнення нових віянь найменш помітне. Принаймні, така ситуація в моїй галузі (на відміну від індології, я вважаю за краще називати її індіаністикою), що і стало тригером негативних емоцій з переважанням нудьги, яка виявилася корисною для ПНПА-проєкту. Сучасні методології, про які йдеться, часто об'єднують терміном «поворот», передбачаючи зсув і злам звичних парадигм, що сприяє формуванню спільного для різних дисциплін інструментарію. Такий «поворот» – візуальний, мобільний, спаціальний, комунікативний та емоційний, разом із широким вибором альтернативних компонентів, покладений в основу кожного тому і являє собою тему другої, теоретичної, передмови, що слідує за роздумами про траєкторії концепту «Південна Азія». Тим самим проєкт має не тільки дослідницький, а й просвітницький характер, що засвідчує «просоціальну поведінку» авторів таких передмов, які створюють смислову навігацію в рамках того чи іншого «повороту» і наповнюють його бібліографічний «омнібус». «Повороти» докорінно змінюють підхід до досліджуваного матеріалу: поряд зі спільною темою, вони слугують «склейкою», що забезпечує міждисциплінарність проєкту.

Ідея найпершого тому «Під небом Південної Азії. Портрет і скульптура: візуалізація територій, ідеологій та етносів через матеріальні об'єкти» була моєю ідеєю фікс відтоді, як я двадцять років тому побачила, які монументальні засоби у вигляді громадських парків зі скульптурними композиціями кинуті на проєкт переписування історії Магараштри (Індія), регіону моєї особливої уваги[31]. Десятки тисяч пам'ятників Шиваджі (1627/30-1680), що гарцює на коні, встановлені повсюдно, нехай це буде місто[32] чи сільська місцевість, не можуть здивувати маратхів, які живуть тут, – це невіддільна частина їхнього повсякдення. Посмертний зліт засновника першої держави маратхів почався в останній третині XIX ст., і наприкінці XX ст. сягнув космічних висот: про Шиваджі перестали говорити в однині й взялися за створення нових міфів, ліквідовуючи, зокрема, причетність до його становлення представників брахманських каст і об'єднуючи його з популярними постатями з інших соціальних верств. Так з'явився парк, де Шиваджі зустрічається з Тукарамом, неписьменним поетом із низької касти, чиї пісні також входять у національну скарбницю Магараштри. Свідоцтва того, що їхні шляхи, через хронологічний розрив, не могли перетнутися, залишилися на сторінках колишніх підручників, переписування яких неминуче відбулося після встановлення монументальної композиції: візуальний аргумент, який до того ж підкріплювали кулаками армії численних прихильників Шіваджі, став найнадійнішим із наведених будь-коли доказів.

Незадовго до першої конференції ПНПА з території меморіального музею Шиваджі в м. Пуне під покровом ночі було демонтовано статую його наставника-брахмана Дададжі Конддева, до якого він сам ставився з глибоким пієтетом[33]. І вже котрий рік триває підготовка до технічно складного і дуже дорогого проекту – зведення 212-метрового пам'ятника Шиваджі безпосередньо в Аравійському морі за 3-4 кілометри від берегової лінії Мумбаї/Бомбея. Передбачуваний монумент затьмарить (у світі) найвищу на сьогодні 182-метрову «Статую єдності», розташовану в сусідньому з Магараштрою штаті Гуджарат: це пам'ятник першому міністрові внутрішніх справ незалежної Індії Валлабхаї Пателю, соратнику-суперникові Джавагарлала Неру, першого індійського прем'єра, протистояння яких через багато років після смерті обох реанімують їхні прихильники, тим паче, що останніми роками влада в Індії належить вихідцям із Гуджарату.

Власне, Шиваджі міг би стати перехідним героєм усієї серії ПНПА. Другий том «Під небом Південної Азії. Рух і простір: парадигма мобільності й пошуки смислів за межами статичності» розглядає людину як homo viator/mobilius – через функцію руху, а світ довкола – як породження різних видів переміщень і циркуляцій, що супроводжуються освоєнням / привласненням / перетворенням простору. Засновник першої держави маратхів, Шиваджі домагався наміченої мети несподіваними набігами, раптовими атаками, підкоренням гірських вершин, що становлять визначну пам'ятку Магараштри, та запаморочливим з них спуском, унаслідок чого супротивники прозвали його «гірським щуром». Він прославився хитромудрою втечею з полону могольського імператора і, згідно з легендами, подоланням величезних відстаней у пів-Індії за лічені дні, якщо не години. Відтворення багатовекторних маршрутів героя, який завжди в русі, фактично є головним національним спортом і особливим ритуалом вшанування Шиваджі в сучасній Магараштрі.

Спаціальний «поворот» в основі третього тому «Під небом Південної Азії. Територія і приналежність: геополітичне конструювання і суб'єктність сприйняття населених просторів» міг би забезпечити створення образу Магараштри як «країни Шиваджі», що пояснює топофілію її мешканців і водночас їхню топофобію у вигляді демонізації тих історико-географічних просторів, із якими Шиваджі перебував у конфлікті. Магараштра налічує близько 350, переважно, гірських фортець: деякі з них були завойовані Шиваджі, інші збудовані ним або за його розпорядженням. Кожна з них пов'язана з якимось реальним епізодом або легендою з його життя. Він народився в гірському форті Шивнері, коронувався і помер у призначеному ним столицею Райгаді, до вершини якого ведуть 1737 сходинок. Щоб стерти територіальну пам'ять про Шиваджі, англійці зруйнували Райгад після того, як у 1818 р. підпорядкували собі Магараштру, і тільки з кінця XIX ст. руїни фортеці знову стали об'єктом паломництва. Особлива карта Магараштри, що символізує її велич і сакральність, являє собою топографію всіх фортець, пов'язаних з ім'ям Шиваджі.

Комунікативістика в основі четвертого тому «Під небом Південної Азії. Хула і хвала: комунікативні модальності історичної й культурної своєрідності» сприяє дослідженню двох полярних категорій, що лежать в основі форм і стратегій соціально-політичної та етнорелігійної поведінки людей і суспільств за будь-яких часів і охоплюють усі царини міжособистісних, міжрегіональних і міждержавних відносин. Неприборкана лайка і прокльони на адресу Шиваджі його супротивників становлять зміст багатьох історичних документів, а його вихваляння і звеличування почалися ще за його життя з поеми, створеної придворним піїтом. На початку XXI ст. «Шивабгарата», або «Оповідь про Шиваджі», перекладена з санскриту англійською Джеймсом Лейном[34], а потім його ж дослідження «Шиваджі. Індуський цар в ісламській Індії»[35] про те, як коригувалися легенди про великого маратха мірою віддалення від реальної історичної епохи й зростання його посмертної слави, стали об'єктом повалення через кілька фраз, що викликали невдоволення сучасних фанатів. Після розгрому всесвітньо відомого Інституту сходознавства ім. Бгандаркара в Пуне, бібліотекою якого користувався американський релігієзнавець, і виконання погроз фізичного насильства щодо вчених, які надали йому допомогу, обидві книги в Магараштрі були заборонені. Після багаторічних судових розглядів, адвокати Лейна зрештою виграли справу, але в'їзд для Лейна в регіон, вивченню якого було справою його життя, виявився закритий навічно[36].

«Емоційний / афективний поворот» і палітра почуття, що практично не описана для Південно-Азійського ареалу, стали основою п'ятого тому «Під небом Південної Азії. Сором і гордість: вступ до стандартів і практики емоцій». Зовсім не стихійні і ірраціональні емоції оцінюють, у направляють і виправдовують поведінку в соціумі й історії, а колективи, якими рухають спільні почуття, створюють емоційні спільноти, як це можна проілюструвати на прикладі банди молодиків із залізними цепами і палками, що налетіли на Інститут Бгандаркара й знищили десятки примірників стародавніх і середньовічних рукописів. У 1926 р. гіндімовний поет Нірала в поемі під назвою «Лист магараджі Шиваджі мірзі раджі Джаю Сінгу» облив презирством полководця-індуса на службі в іновірця – могольського імператора, чиїми хитрощами Шиваджі був змушений до капітуляції й згодом полонений. В історичних умовах антиколоніальної боротьби в Індії «Лист» був алегорією, що виражала презирство до колабораціоністів будь-якого роду й апелював до емоцій однодумців, які через століття поділяти почуття обурення щодо Джая Синга, що вправним маневруванням заманив Шиваджі в пастку[37].

Приклад одного й того самого історичного персонажа, що потенційно кочує з тома в том, ілюструє принципи побудови томівм[38] проєкту, так і те, що вони перебувають у відмінності від інших видів текстів, що не є частиною «поворотів». Методологія «поворотів» має неймовірну енергетику: вона загострює сприйнятливість і дає змогу дослідникові здивувати самого себе, наштовхуючи на думки, існування яких він не припускав, і підводячи до висновків, після яких він, найімовірніше, захоче хоча б у тиші власного кабінету вигукнути: «Еврика!»

«Не взагалі, а зокрема»

Третій орієнтир проєкт-групи ПНПА сформульований у її девізі – «не взагалі, а зокрема» – відтворюється на авантитулі всіх опублікованих томів. Фактично це формулювання накладає заборону на банальності й «вигляд згори» разом із вимогою конкретики в подієвому контексті й свіжості джерел: ми шукаємо деталі й факти, а не загальні уявлення, нерідко «винайдені» уявою дослідника. «Не взагалі, а зокрема» як аналітичний вектор проєкту націлений на складання загальної картини з того, що розташовується «під небом», тільки якщо це дозволяють частковості. Такий підхід, з одного боку, виявляє структурні закономірності які на різних рівнях – від фізичного до метафізичного, з'єднують між собою Індію, Пакистан, Бангладеш, Непал, Бутан, Шрі-Ланку й Мальдіви; і з другого – дає оцінку (не)життєздатності концепту «Південна Азія» не через співробітництво цих країн у регіональних асоціаціях, а через конкретні речі, на виявлення яких спрямовано проєкт.

Драматичний діалог чоловіка і жінки на пронизливо-жовтій палітурці останнього тому, на який я ще не надивилася, нагадує мені й про те, що ще однією метою, яку я ставила перед собою, маючи намір подолати професійну нудьгу, був пошук однодумців. Згаданий вище Тукарам, який всупереч монументальній скульптурній композиції, ніяк не міг зустрітися з Шиваджі, проспівав в одному зі своїх творів:

Нехай зустрінеться мені хто з касти моєї,

перервати щоб пристрасть до мирського,

подобається Харі кому всім нутром,

за таким душа знемагає.

Поета, втім, хвилювала не каста як соціально-історична одиниця, а група однодумців, з ким би його об'єднували любов до бога Віттхали, відомого в Магараштрі під різними іменами, зокрема, Харі, й радість спільного виконання гімнів. Саме таку групу, «в якій люди мають спільні підходи, інтереси, цінності та цілі», американський історик середньовіччя Барбара Розенвейн назвала «емоційною спільнотою»[39]. Творцям перших п'яти томів ПНПА (ще два стоять у наших планах) – редакторам, авторам, перекладачам – вдалося, на мою думку, стати такою спільнотою, яка (врешті-решт) породжує новий згусток, цього разу позитивних емоцій – гордості, радості, захвату, здивування, задоволення тощо.

Список літератури

Ванина Евгения. Презрение через века, или Унижение исторического героя // Под небом Южной Азии. Стыд и гордость: стандарты и практики эмоций / Рук. проекта и отв. ред. И.П. Глушкова. М.: ИДВ–Восточная литература, 2021. С. 242–268.

Ванина Е.Ю. Проект ПНЮА — 10 лет: «под небом» и «на земле» Южной Азии // Вестник Института востоковедения РАН, 2021. № 2 (16). С. 234–240.

Глушкова И.П. История по заказу // Азия и Африка сегодня, № 6. 2002 С. 22–24.

Глушкова Ирина. Идея этого раздела // Язык до Индии доведет. Памяти А.Т. Аксёнова. / Отв. ред. И.П. Глушкова. М.: Восточная литература, 2008. С. 243–253.

Глушкова Ирина. Нет памятника, нет проблемы. Дебрахманизация национального героя Махараштры // Под небом Южной Азии. Портрет и скульптура: визуализация территорий, идеологий и этносов через материальные объекты / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. И.Т. Прокофьева. М.: Наука–Восточная литература, 2014. С. 435–476.

Куликов Никита. Олицетворение величия. О памятниках Шиваджи в Мумбаи // Под небом Южной Азии. Портрет и скульптура: визуализация территорий, идеологий и этносов через материальные объекты / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. И.Т. Прокофьева. М.: Наука–Восточная литература, 2014. С. 428–434

Лэйн Джеймс В. Ответ моим критикам, ответ моим защитникам. Как создавались нарративы о Шиваджи // Под небом Южной Азии. Портрет и скульптура: визуализация территорий, идеологий и этносов через материальные объекты / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. И.Т. Прокофьева. М.: Наука–Восточная литература, 2014. С 477–502.

Под небом Южной Азии. Портрет и скульптура: визуализация территорий, идеологий и этносов через материальные объекты / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. И.Т. Прокофьева. М.: Наука–Восточная литература, 2014. 607 с.

Под небом Южной Азии. Движение и пространство: парадигма мобильности и поиски смыслов за пределами статичности / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. С.Е. Сидорова. М.: Наука–Восточная литература, 2015. 911 с.

Под небом Южной Азии. Территория и принадлежность: геополитическое конструирование и субъектность восприятия обитаемых пространств / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. А.В. Бочковская. М.: Наука–Восточная литература, 2016. 799 с.

Под небом Южной Азии. Хула и хвала: коммуникативные модальности исторического и культурного своеобразия / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. Е.Ю. Ванина. М.: Наука–Восточная литература, 2017. 927 с.

Под небом Южной Азии. Стыд и гордость: стандарты и практики эмоций / Рук. проекта и отв. ред. И.П. Глушкова. М.: ИДВ–Восточная литература, 2021. 917 с.

Aminah Mohammad-Arif. Introduction. Imaginations and Constructions of South Asia: An Enchanting Abstraction? / ‘The Ideas of South Asia. SAMAJ, no. 4, 2010. https://doi.org/10.4000/ samaj.3800 (access date 25.10.2021).

Bleackley Horace. A Tour in Southern Asia (Indo-China, Malaya, Java, Sumatra, and Ceylon (1925– 1926). London: John Lane–The Bodley Head Limited, 1928. 297 p.

Bondi Liz. Chapter 17. The Place of Emotions in Research: from the Partitioning Emotion and Reason to the Emotional Dinamics of Research Relationship // Emotional Geographies / Ed. by Joyce Davidson, Liz Bondy & Mick Smith. Aldershot: Ashgate, 2005. Pp. 231–242.

Davies James, Spencer Dimitrina. Emotions in the Field: The Psychology and Anthropology of Fieldwork Experience. Stanford (California): Stanford University Press, 2010. 288 p.

Elpidorou Andreas. The bright side of boredom // Frontiers in Psychology. Theoretical and Philosophical Psychology. Vol. 5, article 1245, 2014.

Emotion and the Researcher: Sites, Subjectivities and Relationships. Vol. 16 (Studies in Qualitative Methodology) / Ed. by Tracey Loughran, Dawn Mannay Dawn. Bingley (UK): Emerald Publishing Limited, 2018. 242 p.

Emotions in the Field: The Psychology and Anthropology of Fieldwork Experience / Ed. by James Davies, Dimitrina Spencer. Stanford (California): Stanford University Press, 2010. 288 p.

Hochschild Arlie Russel. The Managed Heart. Commercialization of Human Feeling. Berkeley, CA: University of California Press, 1983. 307 p.

Iwanek Krzysztof. Is the Term ‘South Asia’ Correct? When should we use the word «India,» and when should we use «South Asia»? / https://thediplomat.com/2021/03/is-the-term-south-asia-correct/ (access date 01.11.2021).

Jasper James M. The Emotions of Protest. Chicago–London: The University of Chicago Press, 2018. P. 304.

Laine James W. in collaboration with Bahulkar S.S. The epic of Shivaji. Kavindra Paramananda’s Śivabharata. Hyderabad: Orient Longman, 2001. 386 p.

Laine James W. Shivaji. Hindu King in Islamic India. New Delhi: Oxford University Press, 2003. 127 p.

Lo Bosco Maria Concetto. Feelings in the Field. The Emotional Labour of the Etnographer // Antropology in Action. Journal for Applied Anthropology in Policy and Practice, 2021. URL: https:// www.berghahnjournals.com/view/journals/aia/28/2/aia280202.xml (access date 16.10.2021); Loughran Tracey, Mannay Dawn. Introduction: Why Emotions Matters // Loughran Tracey, Mannay Dawn (eds). Emotion and the Researcher: Sites, Subjectivities and Relationships. Vol. 16 (Studies in Qualitative Methodology). Bingley (UK): Emerald Publishing Limited.

Lynch Owen M. Introduction // Divine Passions. The Social Construction of Emotion in India. // Ed. by Owen M. Lynch. Delhi: Oxford University Press, 1990. Pp. 3–36.

Malcolm Howard. Travels in South-Eastern Asia: Embracing Hindustan, Malaya, Siam and China; with Notices of Numerous Missionary Stations and a Full Account of the Burman Empire; with Dissertations, Tables, etc. Boston: Gould, Kendall, and Lincoln, 1839. 432 p.

Mann Sandi. The Science of Boredom. The Upside (and Downside) of Downtime. London: Robinson, 2017. 336 p.

Pernau Margrit. Studying emotions in South Asia // South Asian History and Culture, vol. 12, nos 2–3, 2021. Pp. 111–128.

Rosenwein Barbara H. Emotional Communities in the Early Middle Ages. Ithaca–London: Cornell University Press, 2006. P. 248.

Van Tilburg W.A.P., Igou E.R. On boredom and social identity: A pragmatic meaning-regulation approach // Personality and Social Psychology Bulletin. Vol. 37. No. 12. Pp. 1679–1691.

Van Tilburg W.A.P., Igou E.R. On boredom: Lack of challenge and meaning as distinct boredom experiences. Motivation and Emotion. Vol. 36. No. 2. 2012. Pp. 181–194.

Примітки

[1] Под небом Южной Азии. Стыд и гордость: стандарты и практики эмоций / Рук. проекта и отв. ред. И.П. Глушкова. М.: ИДВ Восточная литература, 2021. 917 с.

[2] Див. https://ivran.ru/pnua. Докладний огляд діяльності МПГ ПНПА див. Ванина Е.Ю. Проект ПНЮА — 10 лет: «под небом» и «на земле» Южной Азии // Вестник Института востоковедения РАН, 2021. № 2 (16). С. 234–240.

[3] Цією метафорою понад 30 років тому американський антрополог Оуен М. Лінч схарактеризував ситуацію з вивченням емоцій в Індії: Lynch Owen M. Introduction // Divine Passions. The Social Construction of Emotion in India. // Ed. by Owen M. Lynch. Delhi: Oxford University Press, 1990. P. 3-36.

[4] Hochschild Arlie Russel. The Managed Heart. Commercialization of Human Feeling. Berkeley, CA: University of California Press, 1983. 307 p. У контексті теорії Гохшильд концепт emotional labor я б вважала за краще перекладати як «емоційні зусилля» або «емоційний примус».

[5] Див., наприклад, Bondi Liz. Chapter 17. The Place of Emotions in Research: from the Partitioning Emotion and Reason to the Emotional Dinamics of Research Relationship // Emotional Geographies / Ed. by Joyce Davidson, Liz Bondy & Mick Smith. Aldershot: Ashgate, 2005. Pp. 231–242; Davies James, Spencer Dimitrina. Emotions in the Field: The Psychology and Anthropology of Fieldwork Experience. Stanford (California): Stanford University Press, 2010. 288 p.; Emotion and the Researcher: Sites, Subjectivities and Relationships. Vol. 16 (Studies in Qualitative Methodology) / Ed. by Tracey Loughran, Dawn Mannay Dawn. Bingley (UK): Emerald Publishing Limited, 2018. 242 p.; Lo Bosco Maria Concetto. Feelings in the Field. The Emotional Labour of the Etnographer // Antropology in Action. Journal for Applied Anthropology in Policy and Practice, 2021. URL: https://repositorio.ul.pt/handle/10451/49181; Pernau Margrit. Studying emotions in South Asia // South Asian History and Culture, vol. 12, nos 2–3, 2021. Pp. 111–128.

[6] Loughran Tracey, Mannay Dawn. Introduction: Why Emotions Matter // Ibid. P. 2.

[7] Тут перераховано складові мого особистого емоційного настрою, які можна назвати «вторинними дослідницькими емоціями», оскільки вони виникали в процесі академічних комунікацій, а не були реакціями на мої власні дослідження (хоча конкретні види робіт, як-от упорядкування глосарія чи розписка текстів, точно навіюють нудьгу).

[8] «Група з вивчення Магараштри» (Магараштра – історичний регіон і сучасний штат у Західній Індії) та «Об'єднання науковців, що вивчають регіональне бгакті» (бгакті – середньовічна модифікація індуїзму); «Магараштра: культура і суспільство» та «Європейська асоціація південно-азійських студій».

[9] Цей розрив аж ніяк не новий, ба більше: у 1990-ті рр. було здійснено якісний прорив у бік зближення наукових дискурсів постперебудовної Росії та Заходу/Сходу, динаміка якого згодом була втрачено або ж оминула вітчизняну індіаністику стороною.

[10] Див. детальніше Глушкова Ирина. Идея этого раздела // Язык до Индии доведет. Памяти А.Т. Аксёнова / Отв. ред. И.П. Глушкова. М.: Восточная литература, 2008. С. 243–253. Цій сумній проблемі була присвячена моя доповідь на VIII з'їзді російських сходознавців у Казані (2013) – «Втрата індійської регіоналістики як дослідницького напряму і проєкт-група “Під небом Південної Азії”».

[11] Nussbaum Martha. Upheavals of Thought: The Intelligence of Emotions. Cambridge: Cambridge University Press, 2001. Емоціям як судженням/оцінкам присвячено перший розділ Частини I книжки: Emotions as Judgments of Value, P. 19–88.

[12] Jasper James M. The Emotions of Protest. Chicago-London: The University of Chicago Press, 2018. P. 8.

[13] Фольклорна модель репрезентує серце і душу як місткості, де кореняться емоції, хоча остання взагалі не є анатомічним органом. За свідченнями нейронаук, різні емоції пов'язані з різними ділянками мозку.

[14] Van Tilburg W.A.P., Igou E.R. On boredom: Lack of challenge and meaning as distinct boredom experiences // Motivation and Emotion. Vol. 36. No. 2. 2012. P. 181–194.

Переклад назви цієї статті нагадує, що донедавна в російській мові не було аналога англійського challenge [(the situation of being faced with) something that needs great mental or physical effort in order to be done successfully and therefore tests a person’s ability: https://dictionary.cambridge.org/dictionary/english/challenge (access date 17.10.2021)], для передання якого пристосували «вызов» (виклик), що мав раніше зовсім іншу семантику. Деякі словники російської мови фіксують новий семантичний відтінок старої лексеми четвертим порядковим номером, позначаючи його як неологізм і вагаючись навести приклади [«важка проблема, для розв'язання якої потрібні великі зусилля, сміливість. Відсутній приклад вживання» https://ru.wiktionary.org/wiki/%D0%B2%D1%8B%D0%B7%D0%BE%D0%B2 (access date 17.10.2021)]. Така сама ситуація в контексті challenge і з лексемою meaning. Тобто наділення звичних «виклику» та «смислу» новими значеннями по суті є створенням нової термінології, що відповідає вимогам сучасного наукового дискурсу, саме тому я вважала за краще вжити обидва слова у множині, посиливши невизначеність/неоднозначність у російськомовному контексті.

[15] Ibid. P. 182.

[16] Ibid. P. 193.

[17] Elpidorou Andreas. The bright side of boredom // Frontiers in Psychology. Theoretical and Philosophical Psychology. Vol. 5, article 1245, 2014.

[18] Ibid. P. 2–3.

[19] Mann Sandi. The Science of Boredom. The Upside (and Downside) of Downtime. London: Robinson, 2017. 336 p.

[20] URL: https://www.google.com/search?sxsrf=AOaemvKljZVXL5jINQY80iy27lda4MjKuQ:1637421824427&q=sandi+mann+boredom&sa=X&ved=2ahUKEwixmcTRn6f0AhVEiqQKHdm_AuEQ7xYoAHoECAEQNg&biw=1280&bih=609&dpr=1.5 (access date 18.10.2021).

[21] Ці теми й реалізувалися у п'яти томах проєкту, що вже вийшли друком: Под небом Южной Азии. Портрет и скульптура: визуализация территорий, идеологий и этносов через материальные объекты / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. И.Т. Прокофьева. М.: Наука–Восточная литература, 2014. С. 607; Под небом Южной Азии. Движение и пространство: парадигма мобильности и поиски смыслов за пределами статичности / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. С.Е. Сидорова. М.: Наука–Восточная литература, 2015. С. 911; Под небом Южной Азии. Территория и принадлежность: геополитическое конструирование и субъектность восприятия обитаемых пространств / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. А.В. Бочковская. М.: Наука–Восточная литература, 2016. С. 799; Под небом Южной Азии. Хула и хвала: коммуникативные модальности исторического и культурного своеобразия / Рук. проекта И.П. Глушкова, отв. ред. Е.Ю. Ванина М.: Наука–Восточная литература, 2017. С. 927; Под небом Южной Азии. Стыд и гордость... .

[22] Nussbaum Martha. Ibid. P. 149.

[23] Van Tilburg W.A.P., Igou E.R. On boredom and social identity: A pragmatic meaning-regulation approach // Personality and Social Psychology Bulletin. Vol. 37. No. 12. 2011. Pp. 1679–1691.

[24] «Емоційне співтовариство» у значенні, наданому цьому концепту Барбарою Розенвейн, див. Rosenwein Barbara H. Emotional Communities in the Early Middle Ages. Ithaca–London: Cornell University Press, 2006. Стосовно цього випадку я маю на увазі групу людей, об'єднану спільними «викликами» і «смислами», які б відчували схожі переживання в процесі включеності в предметно-методологічний дискурс. Однією з моїх статей п'ятого тому передує наступна присвята: «Моїм друзям-колегам, з «емоційної спільноти» RBSN (Regional Bhakti Scholars Network) з вдячністю за потужну підтримку в період пандемії, що розбушувалася (літо 2020)», Глушкова Ирина. Обуздание надежды: через надрыв к умиротворенности в песнопениях Тукарама // Под небом Южной Азии. Стыд и гордость….С. 197.

[25] Malcolm Howard. Travels in South-Eastern Asia: Embracing Hindustan, Malaya, Siam and China; with Notices of Numerous Missionary Stations and a Full Account of the Burman Empire; with Dissertations, Tables, etc. Boston: Gould, Kendall, and Lincoln, 1839. 432 p.

[26] Bleackley Horace. A Tour in Southern Asia (Indo-China, Malaya, Java, Sumatra, and Ceylon (1925–1926). London: John Lane–The Bodley Head Limited, 1928. 297 p.

[27] Ця абревіатура омонімічна індійській лексемі зі значенням «суспільство». Див. https://journals.openedition.org/samaj/ (access date 25.10.2021).

[28] Aminah Mohammad-Arif. Introduction. Imaginations and Constructions of South Asia: An Enchanting Abstraction? / ‘The Ideas of South Asia. SAMAJ, no. 4, 2010. https://doi.org/10.4000/samaj.3800 (access date 25.10.2021).

[29] Iwanek Krzysztof. Is the Term «South Asia» Correct? When should we use the word «India,» and when should we use «South Asia»? / https://thediplomat.com/2021/03/is-the-term-south-asia-correct/ (access date 01.11.2021).

Термін «індологія» в останні десятиліття набув негативної конотації, що зазвичай вказує на спеціалізацію в різних аспектах індійської давнини та її орієнталістську інтерпретацію. У цьому сенсі «Кабінет індології», відкритий скількись років тому Центром індійських студій, не відповідає своїй назві: спеціалістів з давнини в цьому Центрі немає.

[30] Проект ПНПА не розглядає Афганістан як частину Південної Азії. Після захоплення влади Ісламістським рухом Талібан 2021 року міністри закордонних справ G7 проводять переговори щодо можливого призупинення членства в SAARC цієї країни.

[31] Глушкова И.П. История по заказу // Азия и Африка сегодня, № 6. 2002 С. 22–24.

[32] Куликов Никита. Олицетворение величия. О памятниках Шиваджи в Мумбаи // Под небом Южной Азии. Портрет и скульптура…. С. 428–434.

[33] Глушкова Ирина. Нет памятника, нет проблемы. Дебрахманизация национального героя Махараштры // Под небом Южной Азии. Портрет и скульптура…. С. 435–476.

[34] Laine James W. in collaboration with Bahulkar S.S. The epic of Shivaji. Kavindra Paramananda’s Śivabharata. Hyderabad: Orient Longman, 2001. 386 p.

[35] Laine James W. Shivaj. Hindu King in Islamic India. New Delhi: Oxford University Press, 2003. 127 p.

[36] Див. Лэйн Джеймс В. Ответ моим критикам, ответ моим защитникам. Как создавались нарративы о Шиваджи // Под небом Южной Азии. Портрет и скульптура… С 477–502.

[37] Ваніна Євгенія. Презирство через століття, або Приниження історичного героя // Під небом Південної Азії. Сором і гордість... С. 242-268.

[38] Вектор цієї статті не дає змоги докладно описати експериментально-гібридну стилістику томів, що, окрім аналітичних статей, містять переклади поезії, зразків драматургії, документів, листів, мемуарів, медійних новин та інших видів текстів, а також візуальні матеріали для повноти розкриття тієї чи іншої тематики й відтворення голографічного відображення життя.

[39] Rosenwein Barbara H. Emotional Communities… University Press. P. 24.

Переклад Миколая Карпіцького

__________

[* Примітка перекладача.]

Спаціальный поворот/просторовий поворот/топологічний поворот (eng – spatial turn) – це інтелектуальний рух, який робить акцент на місці та просторі в соціальних і гуманітарних науках. Важливим його аспектом є усвідомлення того, що просторове середовище не лише створює фізичне тло для історичного та соціального розвитку, але й допомагає його формувати. Згідно з цим розумінням, простір також конструюється через соціальні взаємодії й, своєю чергою, формує їх.

четвер, 23 травня 2024 р.

Олена Борділовська. Країнознавство: Індія. Лекції весна 2024

Республіка Індія: сучасна позиція і зовнішньо-політичний курс. Олена Борділовська. Лекція 20.03.2024

Серце індійської цивілізації: Уттар-Прадеш та Уттаракханд. Олена Борділовська. Лекція 22.03.2024

Західна Індія. Олена Борділовська. Лекція 19.04.2024

Південна Індія "Справжня Індія". Олена Борділовська. Лекція 08.05.2024

середа, 22 травня 2024 р.

"Практична філософія". Курс лекцій, весна 2024. Миколай Карпіцький

Тема 1. Предмет, мета і завдання практичної філософії

Лекція весняний семестр 2024 року


Матеріали з занять для заочників


Додатковий матеріал


Тема 2. Самосвідомість і екзистенційні проблеми людини 

Лекція весняний семестр 2024 року


Матеріали з занять для заочників


Додатковий матеріал


Тема 3. Філософський, психологічний та релігійний  підходи до людини й розв’язування її проблем

Частина перша. Філософський та психологічний підхід

Лекція весняний семестр 2024 року


Додатковий матеріал


Частина друга. Духовна практика

Лекція весняний семестр 2024 року


Додатковий матеріал


Тема 4. Цінності орієнтири під час війни

Лекція весняний семестр 2024 року


Додатковий матеріал


Тема 5. Здатність приймати рішення у ситуації небезпеки й невизначеності

Лекція весняний семестр 2024 року


Додатковий матеріал


Тема 6. Правосвідомість і громадянська позиція

Лекція весняний семестр 2024 року


Додатковий матеріал


Тема 7. Філософське обґрунтування національної свідомості та культури

Лекція весняний семестр 2024 року


Матеріали з занять для заочників


Додатковий матеріал


Тема 8. Міжрелігійний та міжкультурний діалог в Україні

Лекція весняний семестр 2024 року


Додатковий матеріал


Тема 9 (додаткова). Філософія спілкування 



Карпіцький М.М. Завдання практичної філософії в умовах війни // Філософія культурно-мистецької освіти : матеріали ІІІ Всеукр. наук. конф., м. Київ, 28 бер. 2024 р. Київ, 2024. С.63–66.

 


Карпіцький Миколай Миколайович

Завдання практичної філософії в умовах війни

Основне завдання філософії – розуміння свого місця в житті й розуміння життєвої позиції іншої людини, отже, основне завдання практичної філософії – розуміння підстав власних вчинків і розуміння, чому так, а не інакше чинять інші. Філософія надає загальний контекст розуміння себе і всього, що відбувається у світі так, що людина знаходить власні життєві орієнтири, а практична філософія дає підґрунтя розуміння себе, що стає основою для ухвалення рішень і вчинків. У мирний час ми могли академічно давати знання з етики й філософії права, які складають основу практичної філософії. Однак під час війни важливо не тільки знати, а й мати силу, щоб використовувати це знання для ухвалення рішень у ситуації невизначеності, небезпеки, коли втрачено всі звичні життєві орієнтири. Тому практична філософія має включати не тільки етику і право, а взагалі все, що допомагає людині прийняти рішення і зробити вчинок у ситуації, коли здається, що рішення знайти неможливо, усі прагнення є безглуздими, а зусилля марними, і немає сил, щоб діяти.

Вчинок включає три послідовні акти – самовизначення, цілепокладання і докладання зусиль. Самовизначення передбачає адекватне розуміння ситуації не з позиції зовнішньої соціальної установки, а з власної внутрішньої позиції на основі усвідомлення себе незалежно від емпіричної ситуації, і філософія дає підґрунтя такого самоусвідомлення. Це передбачає практичне засвоєння знання, завдяки чому людина адекватно ставиться до того, що відбувається. Таке ставлення відрізняється як від розуміння, що зумовлене емоційною реакцією на обставини, так і від розуміння, яке має абстрактний характер. Це дає змогу критично мислити, сумніватися в оцінках ситуації, які нав'язані ззовні або зумовлені власними страхами й хибними очікуваннями.

Цілепокладання означає, що людина сама визначає цілі свого вчинку. Отже, зовнішні обставини чи психічні чинники – лише привід ухвалення рішення, а причина вчинку – у самій свободі волі людини. Однак багато людей визначають цілі своїх вчинків реактивно, тобто на основі своєї психічної реакції на обставини. З цієї причини вони відчувають себе жертвами обставин. Цілепокладання дає змогу позбутися відчуття жертви й перейти на активну позицію, яка передбачає, що людина самостійно визначає мету і формує екзистенційний намір як міцну основу життя. Якщо психологічний намір зумовлений конкретною ситуацією, то екзистенційний намір перебудовує сам психічний лад особистості та спрямовує всі акти її волі в певному напрямі всупереч зовнішнім обставинам і психічній інерції. Це досягається завдяки тому, що людина сама вільно формує мотивацію власних вчинків на основі ціннісного самовизначення. Цінності наділяють новою значущістю певний зміст життя людини, завдяки чому вона здатна вільно обрати нову мету вчинку навіть у ситуації невизначеності й душевної розгубленості. 

Також вчинок потребує зусиль для досягнення мети, проте люди переважно не здатні докладати достатньо зусиль, тобто їм бракує сили волі, що спричиняє відчуття безпорадності й нездатності на будь-що вплинути. Сила волі – це здатність докладати зусиль всупереч і зовнішньому примусу, і власній психічній інерції. Щоб подолати нестачу сили волі, необхідна духовна практика, тренування волі, і тут може допомогти досвід духовних традицій. Завдання практичної філософії в умовах війни в тому, як співвіднести ці знання про духовні практики з реальною ситуацією, в якій мобілізація внутрішніх сил особистості стає питанням життя і смерті. 

Вчинок може бути не тільки індивідуальний, а й спільний з іншими людьми, є внутрішній, екзистенційний рівень прийняття рішень, а є зовнішній, колективний рівень. Одна й та сама дія може мати різне значення в особистісній і в соціальній сфері. Це визначає структуру викладання курсу практичної філософії.

Перша тема курсу стосується екзистенційних проблем і підстав вчинку у внутрішньому вимірі особистості. Екзистенційний вибір людини визначає її долю, сенс життя і ставлення до власного існування, проте практична філософія має показати, як це допомагає приймати рішення в конкретній ситуації й знайти силу, щоб зробити вчинок. Друга тема курсу присвячена особистісному спілкуванню з іншими людьми, а також досвіду богоспілкування в тому аспекті, в якому це впливає на вчинки людей. Третя тема курсу присвячена принципам, якими керується людина в соціальному просторі. Як правило, вона становить основу академічного викладання практичної філософії. Тут можна виокремити тему етики й правосвідомості, тему громадянського суспільства і громадянської позиції, тему національної культури й національної свідомості. Також людина може знаходити підґрунтя для ухвалення рішень у релігії, в естетичній інтуїції, у власній художній творчості, тому це теж включається у сферу практичної філософії.

Однак ситуація війни змусила виокремити ще одну тему практичної філософії – критичне мислення і здатність зберігати адекватність в оцінюванні як зовнішньої ситуації, так і власної поведінки. Адекватність у соціальному просторі проявляється у відчутті справедливості, коли адекватно розподіляються блага або коли покарання адекватне злочину. Адекватність в екзистенційному вимірі – це здатність слідувати ціннісному самовизначенню й адекватно співвідносити цінності з конкретними ситуаціями з урахуванням місця, часу та обставин. Часом це важко зробити, якщо людина опиняється в жахливій ситуації, як це часто буває під час війни. 

Жах, з яким зустрічаються люди, нестерпний, коли він відбувається свавільно, випадково і не має будь-якого пояснення. Міфологічне мислення дає змогу віднайти такий смисл, що робить усе зрозумілим, і це допомагає людям примиритися із жахом життя, бо в цьому разі страждання стають зрозумілими і якось виправданими. Однак міфологічне мислення не ставить, а знімає питання, тому будь-який сумнів у міфологічному поясненні загрожує тим, що жах знову стане нестерпним. В умовах соціальних катастроф і війни люди шукають міфологічне пояснення, що призводить до залежності від пропаганди й до втрати здатності адекватно сприймати дійсність. Філософія допомагає критично оцінювати як чужу, так і власну позицію так, що це не призводить до втрати осмисленості й допомагає зберегти себе та знайти в собі внутрішню опору й сили. На соціальному рівні це дає змогу чинити всупереч соціальній інерції та змінити перебіг подій. Вчинок, який змінює хід історії, стає історичною дією, і оскільки неможливо перемогти у війні, якщо чинити тільки за інерцією, здатність до історичної дії є необхідною умовою перемоги.

Критична позиція дає змогу протистояти пропаганді й брехні в інформаційній війні. Якщо людина раніше не цікавилася політикою, то їй важко орієнтуватися в інформаційному потоці, тож їй потрібні такі критерії істини, що відповідають її екзистенційному досвіду, і практична філософія допомагає їх знайти. Завдяки цьому людина може відрізняти справжнє від імітації на основі свого екзистенційного досвіду. 

Також критична позиція дає змогу адекватно сприймати позицію інших людей і знаходити підставу для спілкування з ними, відмежовувати пропаганду, емоційну агресію і просто інформаційний шум у спілкуванні від того, що для людини є справді важливим. На жаль, оскільки у ситуації війни люди сприймають навіть другорядні розбіжності між собою як питання життя і смерті, то перестають спілкуватися, попри те, що вони однодумці й спрямовані на одну мету. Проблема в тому, що люди дуже часто не сприймають нічого, що не можуть вбудувати у свою картину світу. Сам цей процес адаптації інформації до своєї картини світу вони помилково сприймають за критичне мислення, і їх неможливо переконати фактами й аргументами. Потрібні такі критерії істини, які відповідають внутрішньому екзистенційному досвіду людини. Практична філософія допомагає віднайти такі критерії на основі екзистенційного досвіду, і це дає змогу відновити загальногромадянський діалог у найрізноманітніших формах, не тільки як політичний діалог, а і як міжкультурний, як міжрелігійний діалог, адже це є умовою мобілізації суспільства для перемоги.



неділя, 31 березня 2024 р.

Миколай Карпіцький. Ритуальний вимір космогонії в Бригадараньяці упанішаді

Карпіцький М.М. Ритуальний вимір космогонії в Бригадараньяці упанішаді // ХХVІ Сходознавчі читання А. Кримського : матеріали міжнародної наукової конференції, 30 листопада 2023 р. Київ: Львів – Торунь : Liha-Pres, 2023. С.121–124.


   

Миколай Карпіцький
Ритуальний вимір космогонії в Бригадараньяці упанішаді

Упанішади складалися в різні періоди, тому ми свідомо чи мимоволі починаємо розуміти найдавніші частини упанішади в контексті пізніших. Звичайно, що опору для тлумачення упанішад дослідники знаходять у своїй релігійній або науковій традиції. Ба більше, різні частини Бригадараньяки упанішади належать до різних часових пластів. Оскільки поза контекстом неможливо розуміти  сенс, однаково не уникнути проєкції сучасних уявлень під час читання давніх текстів. Тому потрібен критичний метод тлумачення, який передбачає виявлення проєкцій сучасних уявлень, які ми робимо мимоволі. Для цього необхідно ставити під сумнів власний контекст розуміння стародавніх текстів через порівняння з іншими можливими контекстами розуміння в пошуку адекватнішого стародавньому світогляду.

У першій брагмані першої частини Бригадараньяки упанішади космос зображений як жертвопринесення коня. Не тільки Бригадараньяка, а й інші упанішади були філософськими коментарями до Вед, які розкривали міф емоційно-образною мовою міфологічного мислення і мали ритуальне значення. Проте укладали упанішади вчителі, для яких ритуал втрачав соціальне значення, коли вони ставали саньясі й відлюдниками. Тому вони вбачали сенс ритуальних текстів не в зовнішньому соціальному просторі, а у внутрішньому – психологічному, тобто в мікрокосмосі, що є тотожним макрокосмосу, а символічні елементи ритуалу витлумачували як водночас психологічні й космічні символи. Асоціативні відповідності між психологічними й космічними процесами призводять до антропоморфного уявлення про космос, який на макрорівні повністю відтворює структуру людини, що зафіксовано в текстах упанішад. Однак тут, навпаки, космос уподібнюється не людині, а коню.

Так, у першій брагмані Бригадараньяки упанішади космос має зооморфну форму в чотиривимірному континуумі, що об'єднує просторові виміри та час: боки коня – сторони світу, кінцівки – місяці, зчленування – дні й ночі. Голова жертовного коня співвідноситься з ранковою зорею, тобто часом перед сходом сонця [1, с. 382]. Отже, саме цей час є початком усього космосу, якщо розглядати його в чотирьох вимірах. Під час жертвопринесення коня з чотирьох боків ставили жертовні посудини. В упанішаді день уподібнюється жертовній посудині перед космічним жертовним конем, ніч – жертовній посудині за ним, і ще дві жертовні посудини з боків. Ці жертовні посудини символічно об'єднують простір і час, тим самим розкриваючи чотиривимірний просторово-часовий континуум космосу в п'ятому ритуальному вимірі. У цьому вимірі космос розкривається в новій динаміці: в образі коня він стає силою, що рухає світи богів, ґандгарвів, асурів і людей. Це уподібнення космосу жертовному коню є давнішим в логічному сенсі за уявлення про антропоморфний космос, що виник із самопожертви Пуруші, і тим паче давніше за уявлення про те, що космос створений Богом-Особистістю або є проявом майї, що приховує безособовий Атман. 

У другій брагмані першої частини Бригадараньяки йдеться про виникнення космосу через космічне жертвопринесення коня. Жертвопринесення – це ритуал, який пов'язує світ богів і світ людей. В архаїчному суспільстві ритуал упорядковував повсякденне життя, і коли цей ритуальний спосіб упорядкування поширювався на сприйняття навколишнього світу, то ритуал набував космічного значення, ставав силою, яка впорядковує космос. Однак хто здійснює цей космічний ритуал? Антропоморфний космос передбачає антропоморфний першообраз, однак тут йдеться про зооморфний космос, тому джерелом світу не може бути ні Бог, ні Атман, ні Пуруша. Тому тут говориться, що спочатку не було нічого, все було оповите смертю, яка є голод.

Голод і смерть символізують стан буття до виникнення світу. Голод – це також відчуття нестачі, тож це слово може вказувати на відсутність будь-чого і водночас на його можливість. Тобто голод може символізувати потенційність. Незрозуміло тоді, чому його ототожнюють зі смертю, адже смерть – це кінець життя, але тут ідеться про стан, що передує будь-якому існуванню. У Катха упанішаді смерть розуміється як те, що все забирає і тим самим дає змогу усвідомити справжню природу речей. Очевидно, тут ще більш раннє уявлення про смерть як про потенційний стан не-життя, що передує існуванню. У ведичній традиції є ще одне розуміння смерті як часу, який все вбиває. Однак у цьому уявленні час ще не виник, тому смерть може вказувати лише на можливість виникнення часу. Тут смерть треба розуміти як вказівку на інтуїцію стану перед виникненням світу, що передувала пізнішій ведійській космогонії, в основі якої лежить Атман, або уявленню про безпочаткову сансару. 

Голод або смерть, тобто первинний стан, не є небуттям, проте передує актуальному існуванню, тобто це чиста потенційність. «Він» побажав бути втіленим і створив розум. Усі космогонічні дії тут і далі здійснюються тим, хто тут позначається тільки займенником «Він». Єдине його найменування тут – голод і смерть, що вказує не на суб'єкт або особистість, а тільки на потенційність свідомості. Існувати, значить виявляти своє існування, тому тут виникнення світу описується як втілення того, хто був чистою потенційністю, в актуальному існуванні, і це стало втіленням у розумі. З його славослів'я виникла вода. Славослів'я як творча сила руху буття вказує на онтологічний оптимізм автора упанішад всупереч тому, що першооснову він вбачає в голоді або смерті. Вода є поширеним у міфологічній свідомості символом первісного стану світу, з її піни виникає земля. «Він» переходить в існування емпіричного світу через роз'єднання себе власною вогненною силою. Виникає впорядкований космос, який має зооморфну форму. Далі «Він» творить друге тіло – це становлення емпіричного світу в часі: рік як тривалість часу, а також речі, яджуси, самани, заклинання, жертвопринесення, людей, худобу. Усе це стає його їжею. Поїдання має два сенси – поїдання часом, і тоді все зникає безповоротно, і поїдання розумом, який внаслідок цього зростає, зберігаючи в собі все наявне у формі знання. Щоб усе наявне не зникло в часі, створюється новий вимір поряд із вимірами простору і часу. Це вимір ритуалу. Весь емпіричний світ у ритуальному вимірі живить розум. «Він» став виснажувати себе, запалився подвижництвом і втілився в тілі коня та приніс його в жертву самому собі. Жертовний вогонь і жертвопринесення коня мають у своїй основі одне – смерть, і хто знає це, той перемагає другу смерть в емпіричному світі, бо єдиний зі споконвічною смертю.

Ритуал – це такі дії, які втілюють новий сенс у подіях або в речах, які в часі. Отже, ритуал породжує час, у якому втілюється новий сенс, і це втілення змінює реальність. Тут ритуалом є акт жертвопринесення, який наділяє космос сенсом у власному вимірі часу, тому внутрішній час космосу співвідноситься з елементами жертовного коня. Оскільки ідея Атмана як основи часу, ще не сформувалася, то стан, який поза межами події космічного жертвопринесення буде розумітися як чиста потенційність, тобто «голод і смерть». Це стан поза подіями, а значіть, і поза будь-якими характеристиками часу. З цього випливає, що уявлення про Атман, яке виникає пізніше, теж проходить еволюцію від Атмана в образі Пуруші, що був самотній і боявся, як це описано в четвертій брагмані першої частини Бригадараньяки [1, с. 393], і до класичного розуміння Атмана як абсолюту.

У зв'язку з цим виникає питання, чим міфологічний час виникнення космосу з жертвопринесення коня відрізняється від міфологічного часу виникнення антропоморфного космосу, про що оповідають пізніші тексти упанішад? Є дві парадигми розуміння часу. Матеріалістичну парадигму, згідно з якою час має опору в зовнішньому матеріальному світі, можна винести за дужки одразу. Друга парадигма, в якій час розуміють як властивість свідомості, поширена ширше і включає різні теорії часу: від стародавньої індійської веданти й до сучасної європейської трансцендентальної філософії. Якщо свідомість – передумова часу, то має бути позачасовий рівень свідомості. Тому обидві ці парадигми припускають, що є якась онтологічна основа часу, чи то матеріальний світ, чи то трансцендентальна свідомість, чи то вічність ейдосів, чи то буття Бога, чи то безособовий абсолют тощо, а події відбуваються всередині часу. Однак автор першої частини Бригадараньяки не міг знати про подібні концепції, що виникли пізніше, тому можна припустити, що він виходив з простішого розуміння, згідно з яким час не є наперед заданим подіям, а те що не існує окремо від самих подій. Пізніше формується уявлення, що світ виникає на основі Атмана або Брагмана, які стали носієм часу, що передує подіям. Однак у першій частині Бригадараньяки йдеться про жертовного коня як такого, що розкривається в чотиривимірному просторово-часовому континуумі без вказівки на будь-який онтологічний носій часу. Це й дає підставу для гіпотези, що тут час виникає в самій події, і так знімається питання про онтологічну першопричину цієї події. Тому ідея Атмана зустрічається лише в четвертій брагмані Бригадараньяки вже після викладу космогонії, а не на самому початку.

Література:

1. Sechzig Upanishad's des Veda. Aus dem Sanskrit übersetzt und mit Einleitungen und Anmerkungen versehen von Dr. Paul Deussen. Leipzig: F. A. Brockhaus, 1921. 928 s.