Сьогодні 17 вересня я у Слов'янську. Після успішного контрнаступу розпочалася фаза важких боїв. Росіяни окопалися в Лимані й стійко тримають оборону. Головна перевага російського солдата в тому, що він готовий відчайдушно боротися у безглуздій ситуації. Від Лимана цілком можна вести обстріл нашого міста. Виходить, що російські солдати жертвують життям заради того, щоб мати можливість стріляти по моєму будинку. Це якась шалена некрофілія. І найприкріше, що мої знайомі, які говорили про добро і моральність, яких я захищав у суді від неминучого переслідування, зараз підтримують право російських солдатів вбивати мене. Може, вони просто не можуть розібратися, де істина? Але чому тоді вони не напишуть мені, не спитають, як все насправді?
У зв'язку з цим я хотів би неупереджено поговорити про критерій істини. Йде війна, і як нам відокремити правду від брехні? У разі тотальної пропаганди пересічний мешканець Росії не може зробити цього. Інша річ, якщо він багато років стежив за політикою і тоді він виробив для себе критерії перевірки на істину. Як правило, це адекватні люди, і вони підтримують Україну. Але що робити, якщо людина не цікавилася політикою? До мене зверталися такі люди, які питали, чи справді в Україні відбувається те, що говорять по телевізору. Я їм відповідаю, що це повне марення, такого бути не може. Вони беруть мої слова до уваги – це цілком адекватні люди. Але є й такі, які не вірять мені, відкидають будь-які аргументи й мене ж звинувачують у тому, що я відмовляюся вірити пропагандистській брехні.
У мене є знайомий у Росії, теж доктор філософських наук, при цьому вайшнав. До революції гідності він часто приїжджав в Україну, спілкувався з українськими вченими, вайшнавами, але потім чомусь повірив, ніби Майдан організували американці, які змусили Росію напасти на Україну. При цьому він вірить, що в Україні начебто нацисти, а українські військові обстрілюють мирних жителів. Я пропонував йому відкриту дискусію у прямому ефірі, але він відмовився, тому ми дискутуємо отак опосередковано.
Я йому пишу, що він завжди може запитати мене, як насправді, на що він відповідає, що в мене дисидентський досвід, і тому мої судження суб'єктивні. Дисидент – це інакодумець, той, хто не вірить офіційній пропаганді. Так, я не вірю російській пропаганді, як раніше не вірив радянській… Нехай так. Але чому тоді він не хоче слухати своїх колег вчених чи одновірців з України?
Оскільки він доктор філософських наук, то я запропонував йому філософський принцип безумовності. Суть у тому, що ми критично ставимося до всього, будь-якої інформації, будь-яких ідеологічних установок, поки не докопаємося до первинно очевидного, на чому можемо будувати дискусію. Він відповів, що це дуже правильний принцип, дійсно, потрібно відмовитися від усіх пропагандистських установок і подивитися на ситуацію, як вона є: ми спостерігаємо конфлікт, а в будь-якому конфлікті винні всі сторони – і Росія, і Україна, і США. Приймаючи одну зі сторін, ми відходимо від об'єктивності.
Я заперечив, що ця позиція вже обумовлена настановою, ніби є конфлікт, і в ньому винна і жертва, і непричетні. Допустимо грабіжник напав на перехожого, а ми б стали говорити про конфлікт у якому винен і грабіжник, і жертва, і сторонній, який просто обурився тим, що коїться. Насправді напад Росії на Україну – це не конфлікт, а злочин. На що він мені заперечив: «Ви заздалегідь роздаєте ролі, це вже обумовленість». Ось так ми й ходимо у дискусії по колу, а все тому, що критерієм істини для мого колеги є не відповідність справжньої реальності, а відповідність його картині світу.
У зв'язку з цим виникає питання, чи можна знайти такий критерій істини, який не залежить від того, в якій країні живе людина, від того, чи повністю влада контролює засоби масової інформації, як у Росії, чи навпаки, існує безліч різних поглядів, точок зору і позицій, в яких можна потонути, як в Україні; який не залежить навіть від власної картини світу.
Я вважаю, що істину потрібно перевіряти на відповідність справжньої реальності. Але як ми можемо знати, що є справжньою реальністю? Адже у нас безліч різних уявлень про світ – наукові, релігійні, міфологічні, які історично змінюються. Хтось вважає, що світ є матеріальним, хтось вірить, що світ – симуляція. Як ми можемо знати, який світ? Ну ми й не можемо знати, який світ загалом сам собою, але ми можемо знайти в ньому справжню реальність – це область нашого спілкування, де ми розуміємо один одного. На основі цієї реальності ми можемо надбудовувати будь-які уявлення – наукові, міфологічні, вони можуть змінюватись та суперечити один одному, ми можемо сумніватися в тому, що світ саме такий, як ми його сприймаємо, але те, що ми спілкуємось і розуміємо один одного – це безперечно. Однак і у спілкуванні хтось може бути зловмисний, прагнути підкоряти інших, тому тут потрібне ще одне уточнення. Критерій істини є відповідність досвіду людей, які спілкуються, розуміють один одного і не виправдовують зла стосовно один одного.
Я стверджую, що в Україні немає нацистів, українська армія уникає обстрілу мирних мешканців, а російська армія навпаки цілеспрямовано вбиває мирних жителів. Я роблю це твердження не на основі своєї картини світу, а на основі досвіду порозуміння людей, які мешкають в Україні. Звісно, у будь-якій країні є люди будь-яких поглядів, у тому числі й в Україні. Це настільки очевидно, що тут і говорити нема про що. Різниця України з Росією в тому, що Україна є демократичною країною, і тут не карають за переконання і думкозлочини. Проте в Україні немає нацизму як соціального явища, немає такого соціального суб'єкта, який би втілював програму національної дискримінації, ненависті чи зверхності. В Україні про це відомо всім, оскільки ми тут живемо в загальному інформаційному просторі, і якби нацисти якось себе проявили, то про це ми всі б довідалися б.
У Росії інформаційний простір формує машина пропаганди, але в Україні просто немає такої машини, тож офіційну пропаганду тут ніхто серйозно не сприйме. Тут скоріше кожен свою пропаганду веде яку захоче, але немає жодного єдиного центру пропаганди. У нас в Україні ходить багато фейків, міфологічних чи ідеологічних інтерпретацій, прихильники різних поглядів звинувачують один одного у всіх гріхах, і в цьому калейдоскопі думок простим українцям треба якось орієнтуватися. Тому більшість людей воліє ігнорувати думку політиків та ідеологів, а довіряє своїм друзям, знайомим, які самі є очевидцями. Рівень комунікації тут дуже високий і інформація розноситься стрімко. Тому просто неможливо уявити, щоб в Україні були якісь нацисти, і про це ніхто не знав би. І тим більше якщо вони вчинили б якісь злочини.
Тому я стверджую, що їх немає, не на основі своїх особистих переконань, а на основі досвіду спілкування і взаєморозуміння, на якому вибудовується спільний інформаційний простір українського суспільства. Це не виключає того, що сам інформаційний простір засмічений фейками та різнорідною ідеологічною пропагандою. Визнаю, він засмічений так, що звичайній людині легко заплутатися. Однак орієнтація на досвід спілкування і взаєморозуміння дозволяє бачити фейки як фейки, а пропаганду – саме як пропаганду, а не як істину в останній інстанції, як це виглядає у російському інформаційному просторі.
Ми всі знаємо від очевидців, що під час боїв до житлових будинків влучали й російські, і українські снаряди. Цього ніхто не заперечує. Але точно також знаємо, що крім цього російська сторона цілеспрямовано обстрілювала житлові будинки, коли поряд не було жодних військових цілей. Якби українські військові отримали наказ обстрілювати мирних жителів, то не виконали б його, а якби виконали, то про це ми б знали, бо в українській армії – наші друзі, колеги, і приховати такий факт було б неможливо. Мешканці Росії можуть не знати, чи правда, що Донецьк обстрілювали вісім років, але ми знаємо безпосередньо від наших знайомих, як українським військовим забороняли відповідати, коли їх обстрілювали проросійські бойовики, сподіваючись на укладання перемир'я про припинення вогню. Тобто щоб на окуповану територію не прилітала «отвєтка», бойовикам достатньо було перестати стріляти.
Однак навряд чи мого російського колегу, доктора філософських наук, переконає апелювання до досвіду самих людей, попри те, що він готовий дотримуватися принципу безумовності. Річ у тому, що він готовий відповідно до цього принципу поставити під сумнів все, що завгодно, що всередині його картини світу, крім передумов цієї картини світу. А ось ці передумови й формують таку картину, що змушує вірити імперській пропаганді. У всьому поганому, щоб ми не зробили, у цій картині світу обов'язково винен ворог. Пошук ворога обґрунтовується тим, що зло спочатку притаманне якійсь частині світу. У давнину були такі вчення, в яких стверджувалося, що Бог – злий, створив ворожий світ, або що існує два боги, і той, що злий, править матеріальним світом. Пізніше ці вчення трансформувалися в політичні ідеології, в яких зло приписувалося або біологічній та расовій природі людини, як у гітлерівському нацизмі, або соціальній природі людини, як у більшовизмі. Нинішні російські імперіалісти приписують зло всьому цивілізованому світу, і за цією логікою у всіх їхніх злочинах винні не вони, а Захід на чолі з Америкою. Ось на цій підставі вважають Америку винною в агресії Росії проти України. Звісно, це ніяк не відповідає фактам, але це їм і не потрібно, їм достатньо, щоб це відповідало їхній картині світу.
Картина світу – це спосіб упорядкувати сприйняття світу так, щоб розмежувати, що можливо, а що неймовірно. Одні й самі факти ми можемо узагальнити різними способами й дійти протилежних висновків. Картина світу визначає, який спосіб узагальнення ми виберемо. Якщо не буде картини світу, то ми не зможемо нічого узагальнити, тому навіть у тому випадку, коли я перевіряю істинність на відповідність до самого досвіду життя людей, а не власної картини світу, все одно надалі я впорядковую цей досвід у якусь картину світу. Але чим тоді я відрізняюся від свого колеги, який вірить, що американці винні у нападі Росії на Україну? Адже я теж роблю узагальнення і висновки, хоч й інші.
Був такий філософ Василь Налімов, який розробив спочатку ймовірнісну модель мови, а потім і свідомості. Будь-яке слово, речення чи текст можуть мати невизначену безліч сенсів, але ми вибираємо той сенс, який найбільш адекватний ситуації. Для цього ми маємо вміти виділяти найбільш ймовірні сенси, проте в деяких ментально хворих ця здатність відключається, тому для них як завгодно малоймовірне трактування рівноправне з будь-яким іншим. Припустимо, він бачить біля свого будинку фантик від цукерки, інші б і уваги не звернули, а він робить висновок: «Цукерка – Золотий півник. Це означає, що натякають, що хочуть червоного півня підпустити, погрожують будинок підпалити!» Для такої людини будуть рівноправними твердження, що напад на Україну організувала Росія, Америка чи інопланетні рептилоїди. Звичайно, теоретично можливо, що Путін – рептилоїд, але така ймовірність настільки мала, що нормальна людина її ігнорує. Так само як і те, що війну спровокувала Америка.
Однак можна побудувати таку картину світу, в якій малоймовірне буде найімовірнішим. Відповідно до такої картини світу мій колега, доктор філософських наук, вважає, що саме Америка винна у війні проти України, і оскільки він догматично приймає вихідні передумови своєї картини світу, його неможливо переконати аргументами та фактами. Проте філософський підхід дозволяє критично переоцінювати передумови своєї картини світу. Завдяки цьому я ставлю під сумнів усе, що лежить в основі мого світосприйняття, перевіряю ще раз досвідом спілкування і взаєморозуміння між людьми, а потім знову узагальнюю, що знаю, на основі передумов, у яких заново переконався. Завдяки цьому моя картина світу може перебудовуватися і розширюватися, вона відкрита для сприйняття того нового, для якого ще немає готових пояснень, тоді як обиватель визнає тільки те, для чого він уже має пояснення в його картині світу. Тому його неможливо ні в чому переконати.
Отже, підіб'ємо підсумки. Ментально хвора людина не має критерію істини й не розрізняє можливе та неймовірне. Догматично мисляча людина перевіряє істину на відповідність своїй картині світу, і відкидає все, що їй відповідає. Критично мисляча людина перевіряє істину на відповідність досвіду життя людей, які спілкуються, розуміють один одного і при цьому не виправдовують зла щодо один одного. Творчо мисляча людина критично ставиться до передумов своєї картини світу, здатна їх аналізувати, переглядати, і завдяки цьому бачить те нове, що не вкладається в її картину світу, здібна робити стрибки думки до принципово нових ідей, робити відкриття.
Звідси висновок. Якщо ми стикаємося з людиною, яка вірить імперській пропаганді російської влади, то її марно переконувати фактами й аргументами. Потрібно відразу переводити дискусію до рівня аналізу вихідних передумов її картини світу. Якщо вона здатна на цьому рівні вести дискусію, з нею треба розмовляти, а якщо не здатна, то тоді нічого не вдієш, і розмовляти з нею далі також безглуздо, як переконувати ментально хворого, що фантик від цукерки – це просто фантик, а не загроза спалити його будинок.
Слов'янськ, 17 вересня 2022