Частина 1. Що таке зло і чи існує об'єктивний критерій зла?
Одні з найважливіших питань, який поставив минулий рік – чому так багато людей, звичайнісіньких у повсякденному житті, не злих, вибирають зло?
Щоб відповісти на це питання, потрібно спочатку визначити, що таке зло і чи є об'єктивний критерій зла? Я стикаюся з тим, що багато хто або не розуміє, що є зло, або вдає, що не розуміє, проповідуючи моральний релятивізм. Так роблять багато християн і вайшнавів, попри, що моральний релятивізм суперечить їх релігії. Також і в академічному середовищі я зустрічав закиди за те, що застосовую поняття «зла» до соціального життя. Мені кажуть, що це поняття оцінне та суб'єктивне. Вони щиро так гадають, бо ототожнюють зло з тим, що погано. Однак це не одне й те саме. Наприклад, якщо вдома безлад – це погано, але це не є злом. Те, що погано для однієї людини, для іншої може бути добре, тобто це суб'єктивна характеристика, яка змінюється залежно від ситуації чи погляду. Однак зло зовсім не результат суб'єктивної оцінки, а те, що визначено вибором вільної волі на основі заперечення за іншим право на існування. Будь-який наш вчинок може зробити комусь погано, але це ще не є злом. Вчинок втілюватиме зло лише в тому випадку, якщо, здійснюючи його, людина заперечує за іншим право на існування, і не важливо, хто і як це суб'єктивно оцінює.
З цього випливає важливий висновок. Якщо хтось приписує зло самої сутності людини, то рано чи пізно він починає чинити виходячи з заперечення права людини на існування, а значить сам стає лиходієм. З цієї причини не можна приписувати людині зло з урахуванням її природних якостей, раси, національності, релігії, мови, громадянства, оскільки це веде до заперечення її існування, причому спочатку у ціннісному сенсі, однак потім це заперечення реалізується у вчинках.
Весь культурний досвід людства каже, що зло не можна розуміти як сутність. Це неприйнятно ні з позиції загальнолюдських цінностей, ні з позиції будь-якої релігії. Це означає, що зло не можна приписувати ні Богові, ні світові, ні людині за її сутністю. У цьому наш загальнолюдський цивілізаційний консенсус. І як тільки ми від нього відступаємо, виникають людиноненависницькі ідеології, які ведуть до особистісної деградації та виправдання будь-яких злодіянь.
Я вважаю, що зло не можна приписувати людині не тільки на основі сутності та її природних або соціальних якостей, але навіть на основі її переконань і оман, хоч би які вони були. Якщо ж у неї людиноненависницькі переконання, я оцінюватиму їх як щось дуже погане. Однак ця оцінка є суб'єктивною. Можливо, її омани стануть тим чинником життєвого досвіду, який згодом спонукає її боротися за істину. Ми цього не знаємо, і тому маємо ставитися до ворожих нам переконань людини як до її особистої внутрішньої справи. Це не робить її лиходієм.
Людина стає лиходієм тільки в момент скоєння вчинку, який втілює зло. Ми маємо критерій його оцінки. Вчинок є злом у разі, якщо він передбачає таке ставлення, у якому заперечується право іншого на існування. Поряд із цим можуть бути й інші погані вчинки, які ми засуджуємо, але не вважаємо їх втіленням зла. Людина стає лиходієм не тоді, коли в неї виникають людиноненависницькі переконання, а тоді, коли вона втілює ці переконання у вчинках. Тому що зло міститься не в сутності людини, не в тому, що заховано всередині неї, а в її ставленні до інших, яке заперечує їхнє існування. Це ставлення формується у неправильному самовизначенні волі, але поки це самовизначення не втілилося у вчинку, воно не є завершеним, тобто воно ще не відбулося, і в людини залишається можливість діяти інакше. Навіть якщо в собі людина погодилася зі злом, вона все одно зберігає можливість вчинити по-доброму. Інакше кажучи, не можна людину вважати лиходієм на основі її переконань з тієї причини, що вона має свободу волі й здатна чинити всупереч своїм переконанням і оманам.
У звичайному житті люди найчастіше не розрізняють зло і те, що погано, і це призводить їх до морального релятивізму. Те, що погано – завжди суб'єктивно, тому що з якоїсь іншої позиції це може бути добре, і навпаки. Наприклад, я вступив до університету, і для мене це добре, а хтось через це не пройшов конкурсу, і для нього це погано. У цьому випадку справді йдеться про суб'єктивну оцінку. Тут те, що погано зовсім не означає зло. Однак деякі допускають довільне узагальнення, стверджуючи, що взагалі все суб'єктивне, і ми не можемо знати правди. Наприклад, коли намагаєшся пояснити деяким росіянам, що Росія творить зло в Україні, і це не суб'єктивна оцінка, а так насправді і є, то деякі християни чи вайшнави відповідають, що ми не можемо знати правди, правду знає лише Бог, усі неправі й у світі взагалі немає правди.
На ютубі є лекція одного проповідника, який ілюстрував відносність будь-якої точки зору прикладом того, як ту саму жінку всі сприймають по-різному. Молодий хлопець – як об'єкт пожадання, імперсоналіст – як ходячий труп, свята особистість, віддана Богові – як вічну душу, а собака – як ходячий шматок м'яса. Усі оцінки суб'єктивні, отже, немає різниці між святою особистістю та собакою – усі неправі. Але якщо так, то немає принципової різниці між ґвалтівником та жертвою насильства, і на цій підставі можна виправдати будь-які злочини.
Тут показовий не так сам приклад, як вибір прикладу, в якому йдеться лише про зовнішню оцінку жінки з боку. При цьому проповідник демонстративно проігнорував найголовніше – позицію самої жінки, як вона сама себе сприймає. Стверджуючи відносність будь-якої точки зору на жінку, він за умовчанням виходить із того, що жінка – не більше ніж зовнішній об'єкт, просто річ. Він об'єктивує її, заперечує її як особистість, що усвідомлює себе, тобто виключає її з реальності особистісних відносин. Але якщо жінку розуміти лише як об'єкт, то справді будь-яка позиція щодо неї буде суб'єктивною. Однак сама проповідь – це теж вчинок. Якщо людина проповідує моральний релятивізм на основі заперечення за іншою особистістю існування, то вона робить зло, і це не моя суб'єктивна думка, а так насправді є. Так само існує простий і зрозумілий всім критерій, як відрізнити те, що погано з суб'єктивної позиції від того, що насправді зло незалежно від наших оцінок.
Наведу інший приклад. Люди можуть по-різному суб'єктивно сприймати напад Росії на Україну, але незалежно від їхнього ставлення цей напад є злом, при цьому існує об'єктивний критерій, щоб так стверджувати: передумовою рішення про напад було заперечення за українцями права на існування. Оцінки, що добре, а що погано, справді є суб'єктивними, проте щодо зла має бути об'єктивний критерій, який дозволить використовувати поняття зла під час аналізу соціальних явищ.
В Україні є громадянське суспільство, і для людей це дуже добре, адже завдяки йому вдається так успішно відбивати російську агресію та допомагати постраждалим від війни. Однак громадянське суспільство ще не має свого політичного представництва, своєї партії, яка б відстоювала його інтереси на противагу інтересам олігархії та бюрократії, і це дуже погано. Але це не є злом, просто так закономірно склалося на певному етапі розвитку України. Однак громадянське суспільство розвивається, і це дуже добре, хоч і повільно, що погано. Але це суб'єктивна оцінка. Звичайно, на цьому історичному шляху трапляються і лиходії, які не просто роблять щось погане, а творять зло, але це їхня особиста відповідальність, а не характеристика історичного розвитку України.
Більшість людей пристосовується до того, за ким сила, питання лише в тому, наскільки далеко вони готові зайти, відмовляючись від своєї совісті. У Росії є такі, хто відверто підтримує знищення України, і ті, хто, пристосовуючись до режиму, не хочуть зізнаватись собі, що підтримують зло, і тому виправдовують себе тим, що у нинішній війні винні всі, і Росія, і Захід, і сама Україна. Це така цинічна позиція зрівнювання лиходія та його жертви. Підкріплюється вона моральним релятивізмом, за яким ніхто не може точно знати, хто винний, а хто ні. Усі неправі. І на доказ того, що все відносно, посилаються, що в Україні теж багато поганого, і корупція, некомпетентна бюрократія, і олігархія, начебто це виправдовує війну і масове вбивство людей. В основі такого самовиправдання лежить ототожнення поняття зла з тим, що погано у суб'єктивному розумінні, через що зло також трактується суб'єктивно. На цій підставі масові вбивства людей, які чинить російська влада, зрівнюються з іншими соціальними проблемами, які дійсно є в Україні. Так моральний релятивізм перетворюється на цинізм.
Насправді труднощі пострадянського розвитку України – це дійсно дуже погано для людей, але це не зло, а ось російський імперіалізм – це безумовне зло, тому що він виходить із заперечення за людьми сусідніх країн права на існування. Змішання цих понять є цинізм та моральний релятивізм.
Багато хто думає, що люди обирають зло під впливом пропаганди. Я вважаю, що навпаки, вони вірять у пропаганду, тому що обирають зло. Нещодавно мені потрапив коментар, у якому автор стверджував, що у війні винен Захід, оскільки проігнорував прохання Путіна не присувати НАТО до кордонів Росії. Здавалося б, його проблема в тому, що він обдурений пропагандою і просто не знає, що НАТО є суто оборонним союзом, який ні на кого не нападає. Насправді його проблема полягає в тому, що ще до обману пропагандою він уже вибрав зло.
Суть цього аргументу полягає в тому, що за Росією визнається право вирішувати за інших, що їм робити. Тобто він виправдовує війну з позиції, яка заперечує за іншими права на самостійне життя, але це вже зло. Можливо, він просто переживає за безпеку своєї країни? Але тоді він ще більший лиходій, бо заперечує право на таку ж безпеку для інших. Адже з іншого боку кордону теж живуть люди, вони теж потребують безпеки, але для автора коментаря їхнє життя значення не має. Можливо, він вважає, що Росія миролюбна та її не треба боятися? Але це суперечить факту, адже вона перша напала на сусідню країну. Можливо, він вважає, що це превентивний удар, щоб убезпечити себе, але тоді він просто небезпечний, тому що вважає виправданим вбивство невинних людей заради усунення гіпотетичної небезпеки. За цією ж логікою виправдовується й оголошена Путіним денацифікація як фізичне знищення українського народу.
Якщо людина вірить пропаганді, чи випливає з цього, що вона лиходій? – Ні! Людина може мати будь-які обмани, дотримуватися будь-яких переконань, навіть людиноненависницьких. Це ще не робить її лиходієм, бо людина має свободу волі й тому здатна чинити всупереч своїм переконанням і оманам. Лиходієм її робить лише вільне самовизначення до зла після того, як воно втілиться у вчинку. В цьому випадку людина стає лиходієм не тоді, коли повірила пропаганді, а коли зробила вчинок – стала ідеологічно виправдовувати війну Росії проти України на підставі пропагандистського аргументу.
Завдяки проведенню відмінності між суб'єктивним розумінням того, що погано, і визначенням зла на основі об'єктивного критерію можна відразу відкинути ту відповідь, яка першою спадає на думку, пояснюючи все схильністю до егоїзму. Адже за всіх часів люди роблять погано, керуючись егоїстичними інтересами. Однак одна річ, коли людина надходить погано у повсякденному житті, але все ж таки у неї є якісь межі, які вона не переступає, і зовсім інша справа, коли людина підтримує нічим не спровоковану війну на знищення сусіднього народу, заплющуючи очі на терор і масові вбивства. Питання не в тому, чому люди чинять погано, а в тому, чому люди обирають нічим не виправдане зло, перетворюють цей вибір на своє переконання і творять злодіяння. Як я вже сказав, це неможливо пояснити вірою у пропаганду, шукати відповідь треба глибше.
Частина 2. Вибір зла та соціальні інстинкти
У кожному конкретному випадку людина вільна і може сама вибрати між добром і злом, проте на соціальному рівні більшість обирає те, до чого примушують обставини. Їхній вибір реактивний, тобто є простою реакцією на ситуацію, і цим вони не відрізняються від тварин. На своїх лекціях я наводив студентам такий приклад. Допустимо, кішка хоче стягнути сир зі столу, але боїться покарання. Вона вибирає як вчинити, однак її свобода вибору ще свідчить про свободу волі, оскільки її вибір – лише реакція на свої бажання і зовнішні обставини. Жодна кішка не утримуватиметься від сиру з моральних міркувань, бо вирішила тримати піст. Свобода волі виявляється лише тоді, коли людина здатна чинити всупереч обставинам, усвідомлено чимось жертвуючи задля цього. Проте більшість людей не готові жертвувати комфортом, безпекою, своїм місцем у суспільстві, тому роблять вибір реактивно без вільного самовизначення.
Людина відрізняється від кішки тим, що здатна оцінювати власні вчинки на основі усвідомлення себе. Вчинки, які не відповідають їй, вона вважає негідними себе, поганими. Однак у більшості випадків люди обирають те, що допомагає їм краще соціально адаптуватися, і такі реактивні вчинки ще не потребують вільного самовизначення. Однак виникають ситуації, коли реактивна дія на обставини вступає в суперечність з усвідомленням своєї природи, і тоді людина потрапляє в ситуацію життєвого вибору, або, як кажуть філософи, екзистенційного вибору, бо цей вибір наново визначає її як особистість.
Або людина зависає в нерішучості, що в житті дуже часто зустрічається, або робить вибір, який вимагає вільного самовизначення: пожертвувати своїм становищем у суспільстві або залишитися вірною собі; слідувати своїй природі або зрадити себе, пожертвувати своєю природою, щоб пристосуватися до обставин. Цей вибір стає реальним лише тоді, коли він завершується вчинком, і доки людина не зробила вчинок, не має значення, що вона думає чи у що вірить. До здійснення вчинку вона залишається особистістю, що не визначилася, про яку ще нічого не можна сказати. Особистості бувають різні, є герої, є лиходії, але вони стають такими тільки в момент вчинку і не раніше.
Людина відрізняється від тварини тим, що в ситуації екзистенційного вибору вона здатна чим завгодно пожертвувати й всупереч обставинам чинити відповідно до себе. Слабкість волі полягає в тому, що людина не хоче робити вибір, проте в екзистенційній ситуації її реактивний вчинок обертається зрадою себе, бо тим самим людина за інерцією примикає до позиції зла. Але це теж вибір. Усвідомлення неминучості вибору – відповідальність, а не усвідомлення – безвідповідальність. Ми бачимо, як зараз у Росії більшість примикає до зла безвідповідально, бо ще не готова зізнатися собі у своєму виборі зради себе.
Наведу приклад зі свого життя. Вже першого тижня після вступу до університету я опинився в ситуації екзистенційного вибору. За незначну провину нашому однокурснику загрожував виключення з університету. Не встигнувши навіть зорієнтуватися в університетському житті, першокурсники мали вирішувати долю однокурсника на загальному зборі. Але ж вони нічого не зробили, щоб нести за нього відповідальність, проте... Відповідальність звалюється несправедливо, але від неї нікуди не подітися. По-людськи всі співчували, але боялися поставити під сумнів своє місце в новому соціальному просторі. Адже вони ще не знали, чим доведеться їм пожертвувати, якщо вони підтримають однокурсника, тому переважна більшість тоді підтримала його виключення, хоча кожен із них особисто не хотів цього. Так виявився соціальний інстинкт.
На цьому прикладі видна різниця між виною та відповідальністю. Студенти не були винні у ситуації, що склалася, проте несли колективну відповідальність за долю однокурсника. Але брати її на себе не хотіли, тому більшість проголосувала так, як на їхню думку вимагали обставини. Вони мимоволі опинилися не просто в ситуації вибору, а екзистенційного вибору, від якого неможливо втекти, тому на кожному, хто підкорився соціальному інстинкту, лежить персональна вина за безвідповідальність.
Тобто вина може бути лише персональною, навіть якщо вона відбувається разом із колективом. Колективної вини не існує. Адже не студенти вигадували правила, і до провини однокурсника вони не були причетні. Колективною може лише відповідальність. Персональна вина кожного визначається тим, як він чинить відповідно до тієї колективної відповідальності, яка на нього покладається нарівні з усіма.
Аналогічно, коли держава нападає на сусідню країну, всі громадяни країни-агресора несуть за це колективну відповідальність, попри що вони не причетні до ухвалення рішення про розв'язання війни. Звичайно, ця відповідальність накладається несправедливо, але вона є, і від неї нікуди не подітися. Персональна вина кожного визначатиметься тим, як він надійде відповідно до колективної відповідальності. Безвідповідальність призводить до реактивних вчинків з метою пристосуватися до ситуації й тим самим стає персональною виною людини.
Відповідальність визначається ситуацією вибору між тим, щоб вчинити відповідно до себе, по-людськи, і відповідно до зовнішніх обставин, які змушують приєднатися до позиції зла. Колективна відповідальність – це неможливість уникнути цього вибору, перед яким людина опинилася не з власної волі. Безвідповідальність – це ігнорування вибору, якого все одно неможливо уникнути. Безвідповідальний вчинок – це лише реакція на зовнішні обставини всупереч собі, своїй природі, і вина за нього має персональний, а не колективний характер.
Однак треба розрізняти, коли людина просто примикає до позиції зла, і коли вона сама усвідомлено стає лиходієм. Адже більшість людей не хочуть ставати лиходіями, проте вони опиняються на боці зла. Тому їм потрібне якесь самовиправдання. У Радянському Союзі таке виправдання давала комуністична ідеологія.
Однак завжди знаходяться люди, які навіть усупереч масовим репресіям надходять вільно, відповідно до себе. І тому їм доводиться багатьом жертвувати. Більшість людей просто намагається пристосуватися до тих, за ким сила, але при цьому вони все одно не хочуть усвідомлювати себе лиходіями. Лише одиниці усвідомлено слідують за злом, вважаючи це своїм важливим вибором. Ті ж, хто хоче виправдати себе у своїх очах, рятуються вірою в те, що каже пропаганда, яка виправдовує це зло. Але вірити брехні – це також вільний вибір, він зовсім не визначений незнанням. Люди вірять, бо хочуть вірити, і кожен, хто говорить правду, автоматично перетворюється на них у ворога, бо в правді вони бачать загрозу для себе. Саме тому таких людей неможливо переконати жодними фактами чи доказами.
Більшість людей керується соціальним інстинктом, відповідно до якого у спокійній ситуації вони обирають ту позицію, яка забезпечує їм комфорт, а в нестабільній та небезпечній – примикають до позиції того, хто сильніший. Наприклад, у перший період правління Путіна більшість його підтримувала, тому що було стабільне зростання добробуту, а в другий період – бо боялося репресій. Потрібна рішучість і зусилля волі, щоб подолати в собі соціальний інстинкт. Це можливо на індивідуальному рівні, але не на рівні людських мас.
Соціальні інстинкти гопників спонукають їх знущаються з жертви тільки тому, що вона чимось відрізняється від них. Якщо серед них знаходиться здатний виявити співчуття жертві, то він опиняється в ситуації екзистенційного вибору, коли доводиться або повністю відмовитися від своєї суб'єктивності й злитися з групою, разом з нею насолоджуючись знущаннями, або виявитися ізгоєм, як ця жертва, піддаючись аналогічним знущанням. Цей вибір породжує внутрішній конфлікт, і щоб позбутися його потрібно лише переконати себе, що жертва – нікчема, що заслуговує знущання.
Соціальні інстинкти одні й самі й у середовищі гопників, й в інтелігентському середовищі. Адже навіть інтелектуали так само змушені пристосовуватися до суспільства, як і решта людей. Питання не в тому, що вони чогось не розуміють, а в тому, що вони не здатні чимось пожертвувати, авторитетом, соціальним статусом, повагою з боку колег, заради того, що змогли усвідомити завдяки своєму розуму, тому так само відмовляються від себе на користь колективу, з яким ідентифікують себе, як це роблять гопники.
Наприклад, якщо на дружній університетській кафедрі у когось виникне особистий конфлікт із завідувачем, то колеги заступляться за слабкого перед сильним, бо їм комфортніше працювати там, де нікого не утискують. Але якщо ж вони постійно відчуватимуть загрозу своєму комфортному життю, то поступово переконають себе, що правий той, хто сильніший. Це – соціальний інстинкт. Іншим прикладом є звільнення актора Дмитра Назарова та його дружини Ольги Васильєвої із Московського художнього театру ім. Чехова. Відповідальність за звільнення лежить на акторі та мистецькому керівнику театру Костянтині Хабенському, який злякався громадянської позиції актора щодо війни Росії проти України. У цьому випадку соціальний інстинкт виявився сильнішим за совість і самоповагу.
Зло як таке обирають мало хто. Більшість же обирає безвідповідальність, слідуючи своїм соціальним інстинктам. Однак російська влада поставила людей у таку ситуацію екзистенційного вибору, в якій безвідповідальність означає пасивну згоду зі злом.
Це підтверджується останніми подіями. Скільки було прогнозів, що визволення Херсона викличе розчарування у Путіні з боку маси обдуреного мілітаристською пропагандою населення. А нічого не сталося! І нічого не станеться, навіть якщо Крим звільнять. Обурюватимуться лише російські фашисти, які усвідомлено обрали зло, але їх небагато. Більшість же обрала позицію влади, бо просто за тих, хто сильніший, проте їм байдуже, як ця влада вчиняє, чи залишить Херсон або Крим, чи навпаки, щось нове захопить, для більшості це не має значення. При цьому новорічна загибель мобілізованих у тилу від обстрілу хаймарса їх справді схвилювала, оскільки кожен може уявити себе на місці загиблих. А ось бомбардування міст України їх хвилює не більше, ніж бомбардування міст у Сирії. Такі соціальні інстинкти, адже не тільки в Росії, а й в інших країнах жахливе знищення Алеппо ніяк не зворушило більшості людей.
Те, що на соціальному рівні – статистична закономірність, на індивідуальному – питання існування себе особистості. Тому на індивідуальному рівні вибір зла не може бути виправданий ані соціальними інстинктами, ані зовнішніми обставинами. Людина сама визначається, чи залишитися їй собою, чи перетворитися на лиходія.
Я показав, що люди, підкоряючись соціальним інстинктам, справді можуть обирати позицію зла. У певних історичних ситуаціях це може набувати масового характеру, як у сталінському Радянському Союзі, гітлерівській Німеччині чи нинішній путінській Росії. Думаю, якщо заглянути глибше в історію, то прикладів можна навести ще більше. Однак тут я маю заперечити сам собі.
Більшість людей чинить так, як їм вигідно. Егоїстична поведінка – це така статистична норма у суспільстві, яка дозволяє описувати суспільні закономірності з позиції економіки, соціології та політології. Кожна окрема людина може чинити всупереч своїм корисливим інтересам, але якби так вільно діяли всі люди, то соціальні науки були б неможливими. Суспільство нормально розвивається тому, що є певні економічні та соціологічні закономірності, які, по суті, є узгодженням егоїстичних інтересів. Ми можемо засуджувати егоїстичну поведінку, вважати її поганою, але з позиції соціальних наук саме вона є нормою. І ці егоїстичні норми поведінки зовсім не припускають, що суспільство обов'язково має перероджуватися в диктатуру, хоча таке часто буває. Але часто вони забезпечують успішні суспільства на підставі культури, а не на насильстві. Тобто тоталітарні режими й масові вбивства зовсім не зумовлені законами суспільства, заснованими на егоїзмі, це лише одна з можливостей розвитку, яку можна уникнути.
Це означає, що сама по собі егоїстична поведінка людей не є злом, і цього фактора недостатньо, щоб утвердилися такі жахливі режими, як нацистський чи більшовицький. Необхідний ще один фактор – людиноненависницька ідеологія, яка нав'язує зло всім людям як обов'язкову норму. Ця ідеологія вибудовується на підставі пошуку ворога, стосовно якого скасовуються всі моральні обмеження, зло вважається добром, а добро – злом. Завдяки цьому зло та добро змінюються місцями. Щоб вижити в суспільстві, люди пристосовуються до ситуації відповідно до своїх соціальних інстинктів, і тому в умовах тоталітаризму вони стають на позицію зла.
Питання, чому так багато людей вибирає зло, виникло не зараз, а після Другої світової війни, коли світ жахнувся, побачивши злочини нацизму. І на нього відповідали мислителі свого часу. Однак зараз це питання виникає зовсім в іншій ситуації.
У Росії немає панування будь-якої ідеології. У суспільстві домінують відносини з урахуванням вузьких егоїстичних інтересів, а не ідеології. У цих умовах Росія без причини й приводу нападає на сусідню країну, не даючи жодного чіткого пояснення цьому, якщо не брати до уваги те, як жителі сусідньої країни довільно оголошуються нацистами. Переконатися в абсурдності такого звинувачення може практично кожен, адже більшість росіян мають знайомих в Україні. Вони можуть безпосередньо дізнатися від очевидців, як насправді є. Але чомусь не хочуть цього робити. У мене є знайомі в Росії, які вірять у брехню про нацистів і підтримують війну проти України. Але за дев'ять років війни жоден з них не спитав мене як очевидця, що насправді відбувається в Україні. Точніше, мене питали про це, але то були нормальні люди, які не піддалися масовому божевіллю. Ті ж, хто вірить у нацистів в Україні, насправді хочуть, щоб було саме так, як вони вірять, тож відмовляється слухати очевидців.
Іншими словами, тут річ навіть не в людиноненависницькій ідеології, а в чомусь ще. З якоїсь причини десятки мільйонів росіян стали на позицію відвертого зла. Якщо під час Другої світової війни люди ще могли вагатися, обираючи з двох зол між двома тоталітарними режимами, то зараз все однозначно. Росія, в якій встановилася нелюдська диктатура, без жодної причини нападає на мирну демократичну країну і веде війну проти всіх, хто в ній живе. Проте десятки мільйонів людей підтримують цю війну.
Таке відчуття, ніби історія поставила експеримент, що буде, якщо людей поставити перед вибором нічим не виправданого і безкорисливого зла, коли одна країна без причини й навіть без будь-якої вигоди для себе розпочинає війну на знищення. І якщо маса людей вибирає це зло, отже, тут є якийсь новий фактор.
Частина 3. Що не так із Росією, що десятки мільйонів обрали зло?
З гітлерівською Німеччиною та зі сталінським Радянським Союзом – зрозуміло, там була людиноненависницька ідеологія. А що не так у нинішній Росії? У чому саме полягає той фактор, який спонукав десятки мільйонів людей підтримати зло всупереч здоровому глузду, корисливим інтересам і навіть інстинкту самозбереження?
З чим саме пов'язаний цей фактор – з національністю, релігією, культурою чи соціальною системою? Якщо говорити про російську націю, вона ще не склалася, а якщо про російський етнос, то підтримка зла в Росії ніяк не корелюється з етнічною приналежністю, як, втім, і з релігійною. Залишається або культура, або соціальна система.
Слово культура охоплює два різні явища. По-перше, це сфера формування нових цінностей, у якій особистість сама визначать свої життєві цілі всупереч тому, що їй нав'язує суспільство. Культура дозволяє піднятися над соціальними інстинктами й цим розчищає всередині суспільства простір для самореалізації особистості. Результатом цієї самореалізації стає мистецтво, релігія, наука, тобто все, у чому втілюються нові цінності, які особистість стверджує всупереч соціальній системі. По-друге, це втілення культури у соціальних структурах, її фіксація у конкретних речах, артефактах, соціальній взаємодії, нормах і законах. Таку саму різницю ми бачимо між релігією як містичним одкровенням згори, досвідом богоспілкування, та її втіленням у соціальній організації, зареєстрованій у Мін'юсті.
Зрозуміло, що культура у першому розумінні не має жодного відношення до вибору зла. Якщо ж говорити про культуру в аспекті соціального втілення, то виявимо, що у суспільстві з нею пов'язані як культурні, і антикультурні установки. Знову ж таки можна провести паралель з релігією. Наприклад, ми спостерігаємо, що з Російською православною церквою як соціальним інститутом, що історично склався, пов'язані не тільки християнські установки, а й такі, які суперечать християнству, наприклад, обрядовірство.
Культурна установка – це ціннісні орієнтири, які всередині суспільства формують новий простір самореалізації особистості. Наприклад, з погляду господарської вигоди живопис не має практичної користі. Проте естетична культурна установка змушує суспільство визнати простір творчої самореалізації художника, хоч його творчість і не приносить суспільству жодної матеріальної вигоди. Антикультурна установка, навпаки, пригнічує особистість, підпорядковує її примітивним соціальним інстинктам. Не буває ідеальних суспільств. У кожному суспільстві зустрічаються свої антикультурні установки, вони всі різні, але якісь обов'язково є. Тому наявність тих чи інших антикультурних установок ще дає підстави вважати те чи інше суспільство злом.
Найбільш деструктивною антикультурною установкою протягом всієї російської історії залишався імперіалізм, точніше, надцінність ідеї збирання земель, що ставиться вище особистості. Причому антикультурною складовою цієї ідеї є таке ігнорування способу життя інших людей, начебто цих людей і не існує, ніби Росія просто збирала безгоспні землі, на яких ніхто не жив. Те, що на цих землях у людей було своє життя, просто на думку не спадає. Їх за замовчуванням одразу виключають з існування. Саме в цьому й проявляється антикультурний характер російського імперіалізму, що стає соціальним рефлексом. Деколи таке ставлення виливалося в геноцид. 2014 року від звичайних людей я чув таке: якщо Янукович втік, то Крим – безгоспний, Росія нічого не забирала, просто підібрала покинуту територію. Корінного населення – кримських татар – в уявленні цих людей просто не існувало.
Пам'ятається, незадовго до розпаду Радянського Союзу, коли я був студентом, мандрував країною і час від часу зупинявся в монастирських готелях. Серед паломників були безхатченки, які курсували між монастирями в електричках. Електрички ходять повільно, і щоб дістатися від одного монастиря до іншого йшло кілька днів. Так вони й мешкали в електричках. І ось сидить у монастирському готелі Троїце-Сергієвої Лаври такий безпритульний, нічого в нього немає, проте переживає, що через Горбачова Росія втратить всі землі, які століттями збирала. Ось настільки глибоко просочила ця антикультурна установка все суспільство від уряду і до останнього безхатченка.
У основі соціального механізму антикультурної установки – інертність поведінки, зумовленої соціальними інстинктами. Соціальна система ставить людину перед вибором, і у тих, хто вибирає за інерцією, виробляється стійкий соціальний рефлекс, тобто стереотип поведінки. Більшість людей у будь-яких суспільствах чинять за інерцією, просто соціальні системи різні й ставлять перед різним вибором. Тому люди поводяться по-різному, наприклад, у Північній Кореї одним чином, а у Південній – зовсім іншим. Хоча спочатку народ і культура були одними й тими самими. Російська імперська свідомість нав'язує свій вибір, і у тих, хто реагує на нього реактивно, виробляються такі рефлекси, що вони готові підтримати зло, не замислюючись. Імперська свідомість як вир затягує всіх, хто схильний до інерції, і це не залежить ні від національності, ні від релігії.
Антикультурна установка пов'язана з нелюдським ставленням до інших. Існує три види нелюдського ставлення. Про двох із них усі знають, а ось на третє зазвичай уваги не звертають. В основі першого виду ставлення лежить ідея, що зло притаманне або самої природи людини, або якоїсь її невіддільної властивості. Це змушує бачити у людині метафізичного ворога, співіснування з яким неможливе. Я не маю на увазі, що насправді вороги ілюзорні. Я сам багатьох людей сприймаю як ворогів, але ставлення у мене до них інше, тому що я бачу зло зовсім не в природі людини, не в її природних чи соціальних властивостях, а в її вчинках, у яких розкривається її самовизначення до зла. Тобто я не вважаю лиходієм людину саму собою, лиходієм вона стає тільки в момент скоєння вчинку. Тому я не займаюся пошуком метафізичних ворогів, щоб вести з ними війну на повне знищення, але лише відповідаю на вільний вибір людини своєю вільною дією.
В основі другого виду нелюдського ставлення лежить перетворення іншої людини на річ чи об'єкт, що називається об'єктивацією. Це егоїстичне ставлення, яке перетворює інших людей на засіб для досягнення власних цілей, і будь-яка інша цінність людини заперечується.
В основі третього виду нелюдського ставлення, про яке рідко говорять, лежить повне ігнорування будь-якої значущості людини навіть як ворога або речі. Вона просто пусте місце. На неї перестають звертати увагу так, начебто б її не існує, тим самим повністю виключають із реальності свого життя. Це ставлення я так і називатиму – виключення зі своєї реальності. Воно веде до заперечення права існування, і тому призводить до злодіянь. При цьому той, хто чинить злодіяння, не помічає цього за собою, оскільки настільки ігнорує існування іншого, що навіть не замислюється, що тим самим він заперечує чиєсь існування.
Архаїчний російський імперіалізм був заснований на найжорстокішому гнобленні народів, але самі народи не сприймалися як вороги. Тобто, тут переважало ставлення до людей як до речей – об'єктивація. Радянський імперіалізм поклав основою своєї ідеології класову боротьбу. Зло приписувалося людині з її соціальної природи, і на основі цього формувалося ставлення до неї як до ворога. Однак нинішній варіант імперіалізму в Росії іншого роду. Він характеризується прагненням до безцільного знищення, навіть коли для імперії в цьому немає ні вигоди, ні сенсу. Адже боротьба з ворогами передбачає мету, перемогу над ними, а тут війна з Україною ведеться заради самої війни, при цьому без жодного сенсу навмисно бомблять мирних жителів. Я розумію, що російська армія не вміє штурмувати міста, не знищуючи їх повністю, але вона бомбардує навіть ті міста, які не штурмує. Який сенс було знищувати житлові квартали Харкова, від штурму якого все одно відмовилися? Це вже некрофілія. Ми, як російський імперіалізм мутував у нову форму – некроімперіалізм.
Імперіалісти ведуть війни з якоюсь метою, яку можна раціонально обґрунтувати, наприклад посилення політичного впливу, розширення імперії, проте некроімперіалісти можуть вести війну заради самої війни без будь-якої мети, тому що для них руйнація і смерть самоцінні, і нема потреби якось їх доводити. З 2014 року Росія вела проти України імперіалістичну війну із цілком ясною метою – підкорити Україну Росії. Для цього Росія шляхом військового і політичного тиску примушувала Україну до виконання умов капітуляції Мінська-2. Це була цілком раціональна імперська політична мета. Однак із початком широкомасштабного вторгнення від цієї мети відмовилися, а нову мету так і не змогли ясно обґрунтувати. Так і незрозуміло, чого зараз домагається Росія в Україні.
Якщо раніше війни могли виправдовуватися різними соціальними чи економічними причинами, часом доводилося обирати між двома лихами, то зараз все однозначно. Росія напала на Україну без жодної причини й приводу, не намагається навіть прояснити мету, пояснити, чого намагається, веде війну на знищення без перспективи перемоги, тероризує та вбиває мирне населення без жодної військової необхідності. Здавалося б будь-яка нормальна людина проти військової агресії Росії. Проте у самій Росії цю агресивну війну та воєнні злочини в Україні підтримали десятки мільйонів. Як пояснити, що така велика кількість людей приєдналася до позиції некроімперіалізму?
В основі некроімперіалізму лежить пошук ворога і страх перед складністю світу. Звідси прагнення спростити світ шляхом знищення, а смерть і руйнація спрощують світ, і тому роблять його менш страшним. Таке світосприйняття є природним для чекістів. Але чому воно почало поширюватися серед звичайних людей? Очевидно, для цього був ґрунт – люмпенізація. Люмпен – це така людина, яка орієнтується не на цінності, а на найближчі потреби й тому не здатна брати відповідальність за свої дії, неспроможна самостійно визначати своє життя і своє майбутнє. Люмпен ототожнює себе з тим, хто має в певній ситуації найбільшу силу, відмовляється від своєї індивідуальності й таким чином адаптується в суспільстві. Він оцінює навколишню дійсність не зі своєї позиції, а з позиції колективу, в якому його індивідуальність розчиняється. Усіх, хто чимось відрізняються від колективу, він сприймає як пряму загрозу собі та своїй ідентифікації з групою, і тому бачить у них ворогів. Люмпена лякає складність світу, і він підтримує тих, хто приносить руйнування, бо це робить світ простішим.
Тому люмпени в Росії не просто підтримали владу, а повністю ототожнились із некроімперською сутністю влади. Їм не потрібне жодне раціональне виправдання для нападу на сусідню країну, їм достатньо того, що в цій країні живуть і думають не так, як вони. Загибель людей, які від них чимось відрізняються, сприймається як спрощення миру, рух до безпечнішого та зрозумілого стану, тому люмпени не засуджують звірства російських військ в Україні, а коли потрапляють до армії, то самі творять ці звірства.
Отже, одна з причин, чому в Росії так багато людей обрало зло, у тому, що процес люмпенізації охопив Росію набагато сильніше за інші країни. Люмпени є всюди, у всіх країнах, чому саме в Росії цей фактор став вирішальним? Очевидно, він якось пов'язаний з антикультурною установкою збирання земель. Проте імперська свідомість притаманна не тільки для Росії, а й для деяких інших країн. Отже, тут річ не просто в імперській свідомості, а в конкретному виді відносин, що супроводжують імперську свідомість, зокрема, у ставленні винятку зі своєї реальності.
Однак таке ставлення зустрічається у всіх суспільствах, але саме в Росії воно настільки поширене практично всюди, не тільки в робочому середовищі, а й серед бюрократії, інтелігенції. В інших країнах ставлення винятку зі своєї реальності обмежує насамперед релігія, а також інші форми культури – етика, мистецтво, правосвідомість, традиції. Наприклад, вищі стани могли не вважати селян за людей, не помічати міську бідноту, проте християнство спонукало ставитися до них як до людей, з якими вони причащаються з однієї чаші. У Росії це чомусь не спрацювало, можливо тому, що релігійне ставлення до людей було придушене імперською установкою. Нелюдське ставлення винятку зі своєї реальності злилося з імперською свідомістю і нав'язувало православ'ю в Росії сектантський характер. Як ми зараз бачимо, річ була зовсім не в православ'ї. Адже не лише рядові адепти, а й навіть духовні лідери інших конфесій у Росії – протестантизму, вайшнавізму, ісламу, морально підтримують війну навіть ціною розколу зі своїми єдиновірцями в Україні. Інакше кажучи, вони просто виключили своїх одновірців зі своєї реальності, перестали сприймати їх у сфері свого особистісного буття.
Уявімо почуття людини з чорноробів або з обслугового персоналу, яка розуміє, що вона – порожнє місце для навколишніх. Її думка не має значущості для інших, ні на кого вона не може вплинути, вона усім абсолютно байдужа, начебто виключена з існування навколишніх людей. Ось таке ставлення поширене у Росії на всіх соціальних рівнях. А тепер уявимо десь у міських нетрях дворову групу людей, які розуміють, що для навколишніх вони ніхто, перспектив у них немає, і у відповідь на це вони прагнуть самоствердитись у запереченні суспільства. На противагу загальноприйнятим цінностям вони створюють свої антицінності, а на ігнорування відповідають агресією. Вони можуть напасти на перехожого і без причини побити його, і це дозволяє їм відчувати свою значущість на противагу навколишньому світу. Але самі собою вони нічого з себе не являють, тому ототожнюють себе зі своєю групою, і всіх, хто чимось відрізняється від них, сприймають агресивно.
Так формується люмпен-пролетаріат, або, як їх називають у Росії – гопники. Ворожий світ лякає їх складністю, і вони готові приєднатися до будь-якої сили, яка зробить його простіше, знищуючи всіх, хто на них не схожий. Тому вони не ідейно, а інстинктивно підтримують нацистів, фашистів, расистів і зараз перетворилися на соціальну опору російського некроімперіалізму. Вина українців для них у тому, що ті відрізняються від росіян. Для них це достатнє виправдання війни на знищення.
Однак це ставлення винятку зі своєї реальності поширене не лише в середовищі гопників, а й серед інтелігенції, державних службовців, священнослужителів, тому існують і люмпен-інтелігенти, і люмпен-православні, і люмпен-вайшнави, які підтримують злочинні дії Росії в Україні. При цьому некроімперіалісти, що узурпували владу, перетворили люмпенів на привілейований прошарок, і всіх, хто не люмпен, знімаються з посад, звільняються з роботи, витісняються з країни.
Звісно, здатність до емпатії звичайних людей має межі. Тому за всіх часів люди схильні були байдуже ставитися до лих інших народів. Наприклад, і зараз більшість людей у всіх країнах не зворушує трагедія уйгурського народу. Навіть в Україні мало хто думав, що довелося пережити жителям Алеппо, коли російська авіація знищувала місто. Однак після пережитого досвіду війни багато українців почали сприймати трагедію Алеппо особистісно, як свою. Так чи інакше в самій установці винятку зі своєї реальності немає нічого особливого. Однак те, що ні етика, ні релігія не змогли обмежити цю установку, призвело до такого високого рівня люмпенізації в Росії, що стало ключовим фактором поширення некроімперіалізму.
З іншого боку, війна в Україні змінила свідомість людей у всьому світі. Я не знаю, чи були в історії такі прецеденти, щоб увесь світ допомагав одній країні, яка потрапила в халепу, як він зараз допомагає Україні. Це означає, що формується загальнолюдська культура, яка сприяє подоланню цієї актикультурної установки винятку зі своєї реальності.
Доповнення з обговорення
Запитання. У чому різниця для особистості між цілеспрямованим винятком із реальності іншої людини та ігноруванням іншої людини через обмеженість емпатії? Наскільки одне може перетікати на інше, чи це принципово різні процеси?
Відповідь. Проблема ось у чому. І навмисне виключення із реальності, й ігнорування через відсутність емпатії може бути обумовлено інертністю, реактивністю на зовнішні обставини. У разі, якщо це зумовлено інертністю, то вибір зла вже передував виникненню відносини винятку з реальності. Якщо цього фактора інертності не було, то вибір зла відбувається пізніше. В одному випадку, коли виключення із реальності відбувається через відсутність емпатії – це ще не завершений процес вибору, в іншому випадку, коли виключення із реальності відбувається через цілеспрямоване рішення – це вже відбувся вибір. Але оскільки людина усвідомлює цей вибір, то залишає у себе можливість переглянути його.
Частина 4. Що спонукає обирати зло?
Для західної громадськості та політиків напад Росії на Україну був чимось немислимим. Там щиро дивуються, як таке взагалі стало можливим.
Коли стикаєшся з незрозумілим злом, то найстрашніше саме його безглуздість. Якщо зло якось можна пояснити, зрозуміти його місце у порядку речей, закономірність його виникнення, можна якось морально підготуватися, виробити раціональну стратегію опору злу. Але якщо немає раціональних пояснень зла, то людина почувається повністю беззахисною. Тому люди не можуть витримати безсенсовність зла, і якщо не знаходять йому пояснень, то вигадують свої.
Знаю це зі свого досвіду. У якийсь момент життя я самовизначився в переконанні, що будь-яка особистість самоцінна, але ніхто не повинен розділяти мою точку зору. Отже, якщо я допомагатиму іншому, то робитиму це просто так, тому що це самоцінне. Це – активна позиція у житті, оскільки спонукає постійно діяти просто так, і вона залучила мене до калейдоскопа різних соціальних ситуацій. Я чинив незалежно від обставин, проте при цьому не обтяжував себе поясненням мотивації своєї поведінки. І це багатьох лякало.
Пригадується, спонтанно вирішив підтримати ідею притулку для безхатченків. Щоб привернути увагу до проблеми, запропонував провести у місті суботник безхатченків з очищення міста. Безхатченки підтримали й навіть стали виходити на суботник у наступні дні, які випадково збіглися з рейдами міліції з відлову безхатченків. Міліції потрібно було виконувати план щодо адміністративних правопорушень, і за законом вони могли арештовувати безхатченків на десять діб кожні два місяці. Ось тоді я отримав масу свідчень про жахливі умови утримання у спецприймачі. Так розпочалося протистояння з міліцією. Потім на зустрічі з міським міліційним начальством вони сказали, що їм самим незрозуміло, як це так, хтось раптом починає відчайдушну боротьбу за права безхатченків. Навіщо? А як я міг пояснити, навіщо це роблю? Адже справді, допомогти безхатченкам майже неможливо, оскільки вони самі за межею того рівня надлому волі, що не здатні скористатися допомогою. Тому не лише міліційному начальству, а й навіть безхатченкам я не міг пояснити, навіщо я включився в боротьбу за них. Через деякий час багато безхатченків почали вважати, що я їм щось винен, що привласнюю собі якісь гроші, які виділяються для них. Це нормально. Будь-яка раціонально незрозуміла поведінка лякає навколишніх, і вони намагаються пояснити по-своєму, як можуть.
Подібна ситуація повторювалася і в університеті, і у політичному житті. Якщо люди не розуміють мотивацію поведінки людини, то самі вигадують її, тому що непередбачуваність людини лякає набагато більше, ніж навіть найжахливіші її вчинки. Тому легше приписати людині злісні наміри, ніж змиритися з тим, що вона робить просто так. Мені часто приписували злісні наміри, а багато хто й досі вважає мене лиходієм. Це природно. Якщо вже вирішуєшся чинити незалежно від думок і очікувань навколишніх, то цим повинен визнати за іншими право погано ставитися до тебе.
Одна річ коли непередбачувано вчиняє окрема людина, яка вносить у життя якийсь безлад, і зовсім інша – коли це робить влада, яка здатна зруйнувати твоє життя повністю. Від окремої людини люди можуть просто усунутись як від загрози. Тому й приписують їй щось погане, щоби виправдати свій страх. А от від загрози, яку несе непередбачувана влада, усунутись неможливо. Щоб примиритися з таким страхом, виникає прагнення наділити дії влади якимось зрозумілим раціональним змістом. Тут два варіанти. Або приписати низовинні, але прості та зрозумілі мотивації, наприклад, бажання пограбувати країну і жити в розкоші, або якісь піднесені – виконання місії збирання земель, захисту від ворожих сил, які прагнуть пограбувати країну, протистояти моральному розкладанню бездуховного Заходу. Чим жорстокіший правитель, тим добрішим і турботливим він сприймається людьми, життя яких залежить від його свавілля.
Західні політики від початку бачили злочини Путіна – встановлення диктатури, підриви будинків у 1999, воєнні злочини у Чечні, розстріл школи у Беслані. Але вони також знають, що Путін має достатній ядерний потенціал, щоб знищити цивілізацію. Позбутися страху перед ядерним апокаліпсисом їм допомагала віра в те, що люди творять зло заради вигоди, адже з цього погляду Путіну не вигідно знищувати світ. Якщо йому показати, що вигідніше жити у мирі та торгувати, то це розв'яже усі проблеми, Росія поступово інтегрується у світову спільноту і стане цивілізованою країною. Тому західні політики намагалися не загострювати ситуацію і підтримували той режим у Росії, який є. Адже для них було просто неймовірно, що Путін, замість того, щоб сидіти на самітах вісімки, отримувати нечувані доходи від торгівлі сировиною, віддасть перевагу долі ізгоя і без жодної причини розв'яже загарбницькі війни. Тому вони не готові до війни.
Звичайно, багато людей обирають зло відповідно до егоїстичних інтересів, але далеко не всі. Насправді люди часто чинять всупереч тому, що їм вигідно. Таке глибоке нерозуміння політичного режиму у Росії демонстрували не тільки західні політики, а й деякі російські опозиціонери, які вважали, що все зло від корупції й крадіжки. Достатньо замінити президента на чесного, і тоді настане «Прекрасна Росія майбутнього».
Проте сталося те, що неможливо з позиції раціонального егоїзму – самогубне широкомасштабне вторгнення. Яке тут можливо пояснення цьому, якщо річ не у вигоді? Якщо вибір зла зумовлений не економічною мотивацією, то якою? Психологічною? Люди дуже часто вибирають зло всупереч власній вигоді, бо ненавидять, бояться, ревнують, заздрять. Почасти це так, Путін ненавидить цивілізований світ, боїться НАТО, заздрить, що й Україна скоро краще житиме. Постачання зброї в Україну такі повільні, бо багато політиків бояться неадекватної психологічної реакції Путіна. Чи раптом він психане і застосує ядерну зброю? Насправді психологічна мотивація далеко не головна, інакше довгі психотерапевтичні бесіди Макрона з Путіним дали б результат.
Однак люди в Україні, Польщі, Фінляндії й країнах Балтії ще пам'ятають жахи російської агресії й тому бачать іншу імперську ідеологічну мотивацію вибору зла. І це частково так і є. Путін хоче увійти в історію як великий правитель, який відродив Радянський Союз. Ба більше, це було головним завданням чекістів, які прийшли до влади внаслідок перевороту восени 1999 року. З цієї позиції цілком зрозуміла імперіалістична війна Росії проти України з 2014 року, але незрозуміла війна на знищення, яку розв'язав Путін після провалу бліцкригу та поразки під Києвом у 2022 році. Якби він вивів тоді війська з України, то зміг би зміцнити свою владу і підготуватися до нової війни. Тепер же йому загрожує втрата влади й життя, а Росії – смута і розпад.
Отже, всі ці три види мотивацій вибору зла справді відіграють свою роль: егоїстична, психологічна й ідеологічна. Але цього мало, щоб пояснити, чому так багато людей обрало зло. Є ще щось.
Щоб зрозуміти, чому людина вибрала зло, потрібно визначити, на якому рівні вона вибрала: на рівні реакції на ситуацію під впливом емоції та пристрастей, на рівні життєвої позиції відповідно до егоїстичної мотивації, на рівні світогляду під впливом виховання і пропаганди, або ж на екзистенційному рівні, де визначається ставлення до життя цілому. Від самовизначення на екзистенційному рівні залежить те, як людина самовизначається на всіх інших рівнях.
У шкільні роки я за умовчанням приймав комуністичну установку, а потім у якийсь момент самовизначився, зробив вибір позиції самоцінності особистості, тоді як більшість людей перейшло від комуністичної ідеології до позиції самоцінності особистості лише разом із суспільством, коли це стало головним політичним трендом, а потім, з приходом Путіна, знову повернулося до людиноненависницької установи. Є принципова різниця, коли людина змінює свої переконання під тиском змін зовнішньої ситуації, і коли вона змінює їх усупереч усім зовнішнім обставинам.
Однак людина може самовизначитися незалежно від зовнішніх обставин не лише до добра, а й до зла. Тому і в Радянському Союзі були переконані комуністи, які вважали, що можна пожертвувати будь-якою кількістю людей заради перемоги ідеї, і зараз є переконані фашисти, які вважають, що Україна має бути знищена за будь-яку ціну, проте більшість людей самовизначається у пасивному підпорядкуванні зовнішнім обставинам. У Радянському Союзі вони підтримували комуністичний режим і вірили у пропагандистське виправдання війни в Афганістані, а коли з Афганістану вивели війська, то й думати про нього забули. Так само зараз вони підтримують некроімперський режим у Росії та вірять у пропагандистське виправдання війни з Україною, але якби Путін вивів війська з усієї території України, то вони б тут же й забули про неї. Адже забули ж вони про Херсон одразу, як його звільнили.
Ті, хто підкорився владі зовнішніх обставин, зберігають свободу вибору лише всередині певної ситуації, як кішка, яка думає над вибором, стягнути чи ні сир, але не здатна морально оцінити свій вчинок. Якщо ситуація зміниться, вони відразу забувають про свій вибір. Але є й такі, хто робить вибір у всередині собі й слідує йому незалежно від цього, як змінюється життя. Різні люди можуть мати однаковий світогляд, але при цьому він все одно буде різним за природою. В одному випадку світогляд психологічно зумовлений і є результатом згоди на ідеологічну установку, яка узагальнює всі думки, що виражають найпростіші психологічні реакції на ситуацію. В іншому випадку світогляд соціально зумовлений і є результатом соціальної самоідентифікації, ототожнення себе з суспільною позицією. У третьому випадку світогляд є результатом екзистенційного вибору; це внутрішнє переконання, яке ґрунтується на ставленні до життя в цілому.
Розглянемо з прикладу. Після захоплення школи у Беслані російські військові розстріляли терористів разом із дітьми. Випадковим це не було. Стріляли із танків, застосовували запальні снаряди. Логіка в цьому була, хоч і нелюдська – якщо влада покаже, що не цінує життя людей, то марно на неї тиснути подібними терактами. Однак цей метод такий жахливий, що навіть деякі опозиційно налаштовані люди не могли повірити, що обстріл почався навмисно. Вони вже витіснили з пам'яті, що перед цією подією російська влада збила два пасажирські літаки, які захопили терористи. Я пам'ятаю, як вони тоді погрожували, що й надалі збиватимуть у разі подібного захоплення.
Нормальна людина, яка має хоча б мінімум емпатії, не здатна погодитися з такими методами боротьби з тероризмом. Проте більшість у Росії так і не обурилася розстрілом школи. Солдати, які стріляли по школі, діяли за ситуацією. Їхній вибір зла був зумовлений психологічною реакцією на ситуацію. Командири, які наказали про обстріл, просто підкорилися вказівці згори. Їхній вибір зла був зумовлений прагненням пристосуватися до влади. Інстинкт соціальної адаптації змусив їх пожертвувати життям дітей. Проте ні для тих, ні для інших це не було внутрішнім рішенням. Прийняти таке рішення міг лише той, хто внутрішньо самовизначився до зла незалежно від зовнішніх ситуацій. Це важко, але спробуємо уявити таке некрофільне світосприйняття, у якому чим більше жертвуєш іншими людьми, тим більше наповнюєшся власною значущістю. Цінність життя загиблих конвертується в самооцінку того, з чиєї вини вони загинули. Щоб ухвалити рішення про штурм, спочатку треба бути некрофілом, а вже потім можна імітувати раціональну позицію, обґрунтовуючи її доцільністю для запобігання терактам у майбутньому.
Якщо проводити аналогію з біблійною історією, то римські легіонери теж розіп'яли розбійників, тільки ось і Ісуса Христа разом з ними теж. Понтій Пілат не приймав рішення про страту, він просто підкорився обставинам, підкоряючись соціальним інстинктам. Але хто тоді у цій історії головний некрофіл? Начебто такого навіть і немає. Синедріон вирішив пожертвувати однією людиною задля того, щоб уникнути ризику повстання. Юда не вірив, що Ісуса розіпнутий, думав, що той підніме повстання. А коли зрозумів, що схибив, то повісився. Від Путіна такого не дочекаєшся. Єдиний, хто наближається за рівнем лиходійства до нього – це Ірод, який бив немовлят.
Щодо людей у Росії, які підтримували Путіна, то вони просто витіснили зі свідомості події у Беслані. Їхній вибір зла ґрунтувався на принципі виключення цих дітей зі своєї реальності, начебто десь далеко стихійне лихо забрало життя невідомо кого. Коли ж їм нагадуєш, що це саме російські військові розстріляли школу, то вони у відповідь реагують агресивно, що говорить про те, що самі вони ніколи не наважилися б пожертвувати дітьми навіть заради вбивства терористів. Проте вони підтримали зло, яке навіть за їхніми внутрішніми мірками є неприйнятним. Звідси й агресія проти всіх, хто про це нагадує. Ця установка виключення зі своєї реальності широко поширена і в повсякденному житті, не пов'язаному з політикою.
Я кілька разів спостерігав ситуацію, що повторюється. Усі співчували своєму колезі, якого несправедливо утискало начальство. Однак після його звільнення всі про нього одразу забували, начебто його й не існувало. І до начальства всі претензії одразу зникали. Поки колега був присутній у їхній повсякденній реальності, вони переживали за нього, а щойно звільнився, то одразу був виключений із реальності, ніби й не існував ніколи.
Підтримка війни проти України також може бути обумовлена вибором зла на психологічному, соціальному або ідейному рівні. Масу населення, яка підтримує війну, можна уподібнити до комети. Маленьке тверде ядро становлять російські фашисти, які свідомо вибрали зло. Вони були б фашистами у будь-якому суспільстві й не залежать від путінської пропаганди. У будь-якій ситуації й з будь-яких питань вони послідовно вибирають те, що несе найбільше зло, і на переконання підтримують терор і масові вбивства. Найбільш яскраву частину хвоста комети складає маса людей, яка примикає до тих, хто підтримує зло, тому що вони сильніші. Вони ненавидять Україну доти, доки така установка влади. Якщо влада зміниться, то вони одразу забудуть про існування України. Це пристосуванці, котрі навчилися змінювати свої переконання залежно від того, що їм вигідно. І, нарешті, менш яскрава, але найбільша частина хвоста комети – це накачана ненавистю аморфна маса населення. Вона не має жодних переконань і лише емоційно реагує на телевізійну картинку. Якщо по телевізору припинити показувати Україну, то вони думати забудуть про неї.
Усі люди різні, але чому саме так розподіляються у ситуації вибору зла? Якщо скажемо, що випадково або тому, що їх так переконали або обдурили, то це суперечитиме тому, що ми бачимо. Якщо людина пристосуванець, то жодними доводами не зробити її ідейною, але як тільки ситуація зміниться, вона все одно зрадить свої переконання. Тобто позиція пристосуванця повністю залежить від ситуації, але сам факт, що він пристосуванець від зовнішньої ситуації не залежить. Це результат його внутрішнього самовизначення. Бути пристосуванцем, ідейним лиходієм чи неусвідомленою особистістю, що розчинилася у своїх спонтанних реакціях – це внутрішня позиція, яка не залежить від зовнішніх обставин.
Але якщо ця позиція ні від чого не залежить, чим вона визначена? Якщо ми скажемо, що сутністю людини, то самі перетворимося на лиходіїв, тому що цим прийдемо до заперечення права інших на існування. Якщо ця внутрішня позиція, на основі якої людина вибирає зло, визначається не зовнішньою ситуацією і не самою природою людини, то залишається одне – екзистенційне самовизначення, тобто таке самовизначення до свого існування та до життя в цілому, яке передує тому, як людина визначається до конкретних ситуацій.
Слов'янськ, 18-30 січня 2023