неділя, 30 жовтня 2022 р.

Карпіцький М. Танах або старозаповітне Одкровення в контексті історії релігії. Конспект лекції

Святе писання християнства Біблія включає: Старий заповіт та Новий заповіт. Старій заповіт - так він називається  у християнській традиції, в юдаїзмі – Танах. На більшій частині земної кулі поширені релігії, що вийшли з одного кореня. Їх називають авраамічними релігіями тому, що вважається, що всі вони вшановують того самого Бога, який відкрився Аврааму. До авраамічних релігій належить:

- юдаїзм – єврейська національна релігія, має священну книгу Танах та коментарі до неї;
- християнство - воно визнає священну книгу юдеїв Танах, яку називає Старім Заповітом, включає її як основну частину Біблії - Старого заповіту, але при цьому до нього додається ще й друга частина - Новий заповіт.
- Іслам, який теж визнає Танах (тобто Старий Заповіт), і християнську Біблію, але додає ще одну книгу – Коран.
Ці три авраамічні релігії виходять із того кореня, яке розкривається у Старому Заповіті або Танаху.

Ці релігії мають найбільшого поширення у світі. Альтернативою може бути Китай, Індія та країни Сходу. Якщо ми звернемося до Індії, то побачимо, що там панує індуїзм. Але індуїзм не є єдиною релігійною течією. Це така загальна традиція, яка об'єднує різні релігійні течії, які походять з одного кореня,  принесеного стародавніми аріями, які розселилися в Індії. Інша хвиля аріїв-переселенців пішла до Ірану і стала основоположником іншої релігії – зороастризму. Зороастризм зберігся досі, але існує у маленьких громадах, бо майже повністю витіснений ісламом.

Отже, одна хвиля аріїв в Індії заснувала одну духовну традицію, адептами якої зараз є мільярд людей, більшість яких в Індії. Інша хвиля аріїв започаткувала духовну традицію в Ірані, який потім здебільшого став ісламським. Зороастризм трохи вплинув на світогляд людей, які дотримувалися старозавітної давньоєврейської традиції. Тому його невеликий вплив можна простежити зараз в авраамічних релігіях.

Усі три авраамічні релігії проповідують єдинобожжя – монотеїзм. Однак у багатьох течіях індуїзму, та й в інших духовних традиціях також проповідають, що Бог – один. Але історія єдинобожжя у них різна. У Танасі Бог дається як Одкровення, зафіксоване в одній священній книзі. А в індуїзмі уявлення про єдиного Бога складається поступово, еволюційно, у різних течіях, у полеміці, у конкуренції ідей. В Індії поступово приходили до ідеї, що в основі всього світу лежить єдиний початок, що виражали різними філософськими засобами та різними релігійними шляхами, які можна вважати як окремими релігіями, так і однією релігією, тому що вони об'єднані загальною духовною традицією, але разом із тим що вони є єдину систему. В індуїзмі немає єдиної книги, єдиного авторитетного писання, до якого всі звертаються, а авраамічних релігіях така книга є. Але так чи інакше, і там, і там приходять до уявлення про єдине божество.

Що стосується Китаю, Японії, країн Далекого Сходу, то там ми бачимо поширення буддизму, який є іншою релігією. Він не визнає єдиного Божества. Буддизм є духовним шляхом визволення, який не вимагає віри й поклоніння єдиному Богу. Тому бачимо, що саме авраамічні релігії проповідують послідовне єдинобожжя – ця позиція називається монотеїзмом («моно» – єдиний, «теос» – бог). Що стосується індуїзму чи ведичної традиції, що беруть початок у Ведах, то багато хто вважає, що вона також призводить до монотеїзму. Хоча слід уточнити:

по-перше, тут приходять до єдинобожжя різними шляхами еволюційно, не так, як дано в єдиному Одкровенні в авраамічних релігіях;
по-друге, розуміння божества індуїзмі нерозривно з природою, тобто. Бог не просто присутній у всьому, відкривається у всьому, але природа, світ, продовжують існувати у Бозі. Він усередині Бога також присутній.

На авраамічних релігіях є принципова різниця між богом і світом, з-поміж них розрив. Тому я б з обережністю говорив, що стосовно індуїзму можна використовувати термін «монотеїзм». Але це не пантеїзм, це панентеїзм. Пантеїзм це коли весь світ, вся природа ототожнюється з Богом. Це характерно для ранньої міфологічної свідомості, в якій дійсно вважається, що природа розумна, що природа є світовим духом, який наповнює все. В індуїзмі ж все-таки Бог визнається вищим початком, принаймні так у багатьох течіях його течіях. Але природа всередині Бога продовжує існувати. Тому я б ужив термін не пантеїзм, а панентеїзм – Бог існує, він єдиний, він вищий, він – не природа, проте природа в ньому чи природа – один із виявів Бога.

Ця позиція дуже близька до монотеїзму, але не тотожна йому. Тому я не змішував би ці поняття. Хоча в науковій літературі вони часто змішуються, багато індуїстів вважають себе монотеїстами, вважають, що сповідують того самого Бога, що й авраамічні релігії.

Якщо звернемося до буддизму, то в ньому немає поклоніння єдиному Богові. Якщо звертаємося до більш ранніх форм релігії – то в них вся природа наповнена богами – це політеїзм чи багатобожжя. При цьому боги розуміються в політеїзмі як істоти, які хоч і вищі за людей, але живуть разом з нами всередині того самого світу. Дуже часто вони буквально ототожнюються з тими чи іншими силами природи. Тому якщо ми подивимося на релігійну різноманітність нашого світу, то в ньому можна виділити певні типи. Їх не так уже й багато: монотеїзм до якого відносяться  юдаїзм, християнство та іслам. Близький до монотеїзму панентеїзм, до якого відносится більшою мірою індійська традиція. Буддизм взагалі атеїзм. Для дохристиянських, язичницьких традицій характерний політеїзм – багатобожжя.

Як монотеїзм виник? Найперша книга, саме початок його історії, то перше одкровення, яке привнесло монотеїзм в нашу історію і змінило світ настільки, що це й досі дається взнаки. Монотеїзм є основою трьох релігій, дві з яких світові – це християнство та іслам. Звернемося до того, що принципово нове в Біблії, а саме, у першій її частині – у Старому Заповіті тобто Танаху – чого не було раніше.

Якщо дивитися на релігію, як вона виникає еволюційно, ми бачимо, як поступово люди виявляють, що весь світ одухотворений, наповнений якимись силами, яким люди поклоняються, щоб якось облаштувати своє життя. Ці сили набувають функціонального значення в їхньому житті, тобто допомагають розв'язувати побутові проблеми. Так формується міфологічна свідомість. І за законами міфологічної свідомості весь світ теж сприйматиметься як живий, тобто особистісно. Якщо ми звертаємося до архаїчної свідомості, людей, які дотримуються архаїчних традицій, вони дійсно сприймають природу, світ загалом як щось одухотворене. Можна перебувати з нею в гармонії, а можна потрапити під її владу. Адже природа ще й сувора, а життя сповнене страждань. І міфологія допомагає з цим упоратися. Вона структурує людське життя і дає такі смисли, які допомагають людині впоратися з повсякденністю та впорядкувати її – вона визначає місце трудової діяльності та свят, формує традиції, аграрні чи мисливські культи. Міфологічним зразкам чи архетипам має відповідати організація сім'ї: одруження, народження дітей, поховання померлих. Зразки того, як треба чинити, зафіксовані в міфологічному свідомості, передаються з покоління до покоління у вигляді деяких міфологічних історій, легенд, сказань, які фіксує архетип, яким потрібно вибудовувати життя людини.

Поступово міфи еволюціонують та виникають стійкі системи, стійкі міфології. Ми бачимо таку еволюцію, яка пройшла протягом тисячоліть в Індії – від політеїзму до монотеїзму. Однак на Близькому Сході сталося щось незвичайне – народ, який живе у світі, наповненому вірою у безліч богів, раптом отримує таке одкровення всупереч сформованій картині світу навколишніх народів, що весь світ створив Бог, вищий Бог, це Бог - Особа. Це найвища особистість, позамежна світові, яка створює світ з нічого, тому світ не є частиною Бога, як це становлять в індуїзмі, Бог абсолютно за межами нашого світу.

У нашій культурі це розуміння вже звичне, ми так і вважаємо, що релігія каже, що є Бог, і він створив світ із нічого. Але треба розуміти, наскільки по-новому це звучало тоді, коли інші народи еволюційним природним шляхом приходять до багатобожжя. Вони поклоняються богам, як покровителям, які допомагають у повсякденні. Міфологія могла розвитися до такого рівня, що боги сприймалися як покровителі в політичному житті, наприклад, боги заступають грецьким містам, в римській імперії боги заохочують до Риму, і самі імператори починали оголошувати себе богами. Усе це мало функціональне значення, ми спостерігаємо тут еволюцію міфологічної свідомості.

Однак усупереч такій еволюції з'являється одкровення, яке говорить зовсім про інше. Що  додається тут нового? Принципова прірва між Богом та створеним світом. Світ створений Богом, а Бог є найвищим благом, і все, що Він робить, є благом. Тому світ, безумовно, є благим – те, що є, що ми живі – самоцінне. Кожен з нас відчуває, що краще бути живим, аніж неживим, бо життя – це благо. Тому всяке буття є благим, оскільки воно є творінням Бога. І все, що створено, існує через причетність до Бога.

Щодо політеїзму, то там трохи по-іншому. Там увесь світ сповнений богами. Бог не поза межами світу, а всередині нього. Боги різні, вони можуть допомагати людині, заступатися, а можуть заважати. І боги ведуть внутрішню боротьбу: наприклад, коли грецькі міста боролися між собою, то їхні боги теж боролися один з одним. Тобто, боги відбивають ті суперечності, які є між людьми. Людина знаходить у природі те саме, що є у собі самій, при цьому потрапляє у залежність від природних сил. Якщо людина поклоняється різним богам, вона обмежена цим поклонінням, залежить від цього поклоніння. Якщо боги уособлюють сили природи, людина залежить від цих сил природи.

А одкровення каже, що поклонятися можна лише одному Богові, який за межами цього світу. Людина визнає, що вона залежить від одного Бога, вищого Бога, але водночас вона звільняється від залежності від сил природи - і це принципово новий момент. Сенс першого Одкровення, яке говорить, що Бог єдиний, Бог створив мир і поклоніння має бути тільки цьому Богу (і більше ніякому, поклонятися іншим богам не можна в жодному разі) означає, що це був перший крок, щоб звільнити людину з-під влади природи або сил, які панують у природі.

Це простежується у самому стилі Біблії. Якщо ми звернемося до міфології інших народів, скрізь оповідається у тому, як виникає наш світ. У міфологічній космогонії описується або еволюція природних сил, або боротьба між богами, що призводить до становлення нинішнього порядку світу. Найпоширеніший міф про виникнення світу розповідає у тому, як бог-громовержець перемагає змія. Є інші варіанти. Але скрізь є історія богів, яка призвела до того, який світ є зараз. Природні сили, які ми бачимо, також розуміються як боги. Є боги землі, боги океану, боги неба, вогню, світил та планет, і їм усім поклонялися.

У Біблії також йдеться про творіння світу, і що цікаво, навіть Місяць і Сонце не називаються за своїми іменами, йдеться про «світила». Світило перше, світило друге – це суто технічні терміни. При цьому не говориться «сонце» та «місяць». Чому не сказати, що Бог створив Сонце та Місяць? Тому, що прагнення звільнити людину з-під влади природи було настільки важливим, що слово «сонце» не вживалося, оскільки Сонце розумілося як божество в інших народів. Біблія каже, що сонце – це не бог, це просто інструмент освітлення землі. Світило дня та світило ночі мають технічне значення. Бог творить світ, який влаштований технічно функціонально як наше житло. Світ не є предметом поклоніння і не сповнений якихось сил, яким треба поклонятися. Світ – це просто те, що створено, це добре, у ньому можна жити, і в ньому людина покликана виконувати свою місію. Людина має призначення.

Поява такої ідеї – такого Одкровення, що Бог створив світ, Він за межами світу, світ не є Богом, світ не наповнений божественними силами, світ просто створений Богом, щоб людина в ньому жила – була незвичайною, новою, розривала логіку міфологічної свідомості, яка панувала серед усіх інших народів. Еволюція міфологічної свідомості та язичницьких релігій йшла в інший бік – бік функціональності – дедалі більше сприймала богів як функції, які організують наше життя. Одна річ - архаїчна міфологія, інша - міфологія, пов'язана з розвиненими державами, де все суворо регламентовано, яким богам як слід поклонятися і які функції вони мають. А тут цей шаблон розривається.

Що ще змінилося? Змінилася орієнтація людини. Раніше людина орієнтувалася на світ, природу. У Біблії дуже мало говориться про природу, практично нічого не йдеться про планети. Міфологія інших народів дає якесь пояснення планетам і світилам, за традицією їх навіть зараз називають на честь богів. У Біблії про це нічого! Ну, може, десь згадується Венера, і то у зв'язку з конкретною ситуацією, а всі інші планети ігноруються. Увага переноситься із природи на людину. Виявляється, що метою творіння миру є людина, вона є вершиною творіння.

Історія людини є найголовнішим. Ба більше, історія людини – це продовження Одкровення Бога. По суті Танах – це не лише священна книга, а ще й історична, книга, в якій Одкровення дається в житті людей, народу, який спеціально створений був Богом для того, щоб надалі розкривати через нього Одкровення. В результаті історія набуває задуму. Є момент, коли він виник – це момент гріхопадіння. Є ключові пункти, які визначають напрямок історії. Наприклад, всесвітній потоп – один із ключових пунктів, у якому відновлюється людська історія. Наступний ключовий пункт – це заповіт, який уклав Авраам з Богом. Завдяки цьому заповіту в Авраама народився син, родоначальник єврейського народу, і з цього моменту настає новий етап історії. Наступний ключовий пункт – це втеча євреїв із Єгипту, і там починається новий етап. Далі – розсіяння євреїв та їхнє прагнення повернуться в землю обітовану. Отже, історія набуває лінійність, тобто. послідовний розвиток до якоїсь мети, і цим визначається віра у месію.

Месія є ідеальним царем, який покликаний відродити Ізраїль, виконати своє духовне призначення і тим самим змінити світ. Отже, змінюється саме розуміння історії з циклічного на лінійне. Це теж було революційним тому, що міфологічна свідомість влаштована так, що неминуче призводить до циклічного розуміння часу. Чому це так? Тому, що людина за допомогою міфу впорядковує своє повсякденне життя. Вона не може жити, якщо її життя хаотичне. Способи упорядкування повністю містилися в міфі.

Але життя треба впорядковувати не лише у просторі, а й у часі. Найпростіший і найпоширеніший спосіб організації життя у часі – це регулярне відтворення архетипічних міфологічних смислів у формі свят. Кожне свято – це втілення якогось сенсу. Новий рік, наприклад – це відзначення втілення сенсу космогонічного акта народження світу. Але якщо ми протягом життя регулярно влаштовуємо свята, вони втілюються циклічно. Ми циклічно долучаємося до тих самих подій, циклічно їх відтворюємо. І це циклічність життя рано чи пізно формує циклічне розуміння часу взагалі. Циклічність може бути різною. У Китаї одне розуміння циклічності часу, Індії – інше, у Греції – третє. Але у будь-якому разі час розуміється циклічно.

Час уперше стає не циклічним для стародавніх юдеїв. Жодних повторень і циклів немає, а є задум. Є творіння світу для чогось, є початок історії, теж для чогось, є якісь події, які несуть принципово важливе значення для історії і є кінцевою метою, до чого це все прийде, яка міститься в Одкровенні у Старому Заповіті. Ця релігія стародавніх юдеїв була дуже незвичайною для свого часу, вона дуже відрізняється від язичництва. І коли Рим завоював Юдею, римлянам їхня релігія здавалася дуже дивною.

З одного боку, Рим був дуже віротерпимий, він визнавав усі релігії. Це так, бо Рим сприймав світ наповненим богами, і народ свої боги. Якщо римляни визнавали інший народ, разом із цим вони визнавали та її богів, але заодно вимагали від цих народів того, тобто визнання римських богів. Якщо інші народи поклонялися імператору, визнавали його культ, то конфлікту немає. А тут з'являється якийсь дикий варварський народ, який вважає, що вся світобудова, наповнена розумом, безліччю богів, які втілюють світову гармонію, створена якоюсь вищою особистістю, яка зробила своєю метою, своєю основною турботою долю цього маленького народу в якійсь маленької римської провінції. На одній чаші терезів – вся світобудова, наповнена розумом, а на другій – маленький дикий народ десь на околиці імперії. І найвище божество, яке створило світ, чомусь мало дбати насамперед саме про цей варварський народ, а не про всю світобудову. Для давніх римлян це було незрозуміло – що це за таке дивне божество? Все світобудова розумно, вони, римляни, слідують йому, світовий розум проявляється різноманітно, як багатьох релігій. У кожного народу своє призначення, своя функція, наприклад, римляни покликані керувати, створити імперію, створити таку систему права, щоб упорядкувати цей світ, і тому всі повинні вшановувати римських божеств.

Тому для Рима була неприйнятна позиція древніх юдеїв, які ігнорують римських богів, оскільки їх релігія забороняла поклонятися іншим богам. Це неминуче мало призвести до конфлікту. Оскільки Юдея була локалізована в одному місці, в одній провінції, її релігія і культура не була поширена, то римляни терпіли релігійні звичаї юдеїв. Нехай буде такий дивний народ, якщо він живе в одній провінції, головне щоб там було тихо, порядок, щоб не було повстань. Тому існував компроміс: римляни змиряться з дивними поглядами юдеїв, а юдеї поводяться тихо. Проте однаково зрештою в 70 року було піднято повстання, римляни розгромили Єрусалим, відбулося розсіювання юдеїв у світі, тобто. компроміс все одно зруйнувався. Але доки юдеїв було мало, Рим міг їх терпіти. А от коли цю позицію почали займати християни, які стрімко поширилися по всій римській імперії, тоді конфлікт з монотеїзмом досяг вищої точки, і на християн почалися гоніння. 

Християни приймають усе те, що є у Старому Заповіті та релігії стародавніх юдеїв, але тлумачать це в контексті нового одкровення. З погляду християн, вони поклоняються тому самому Богу, як і євреї, але укладають із ним Новий заповіт. Тому християнська Біблія складається з двох Заповітів – Старий Заповіт та Новий Заповіт. Заповіт – це договір людини з Богом. Вважається, що спочатку був перший договір людини з Богом – договір, який уклав Авраам, і завдяки цьому виник новий народ з особливою місією. Християни називають його Старим заповітом, однак самі юдаїсти не можуть його так називати, тому що це означало б, що вони визнають наступний заповіт. Вони його називають "Танах".

Християни укладають Новий завіт завдяки тому, що прийшов Ісус Христос, і вважають, що продовжують традицію, яка йде від давніх євреїв. Ставлення до Старого заповіту у різних християнських гілок може бути різним, але сама суть релігії вимагає до нього шанобливого ставлення й ось чому. Річ у тому, що якщо я укладаю новий договір, то ті люди, що уклали старий договір, все одно зберігають його в силі. Бог захотів укласти з людьми через Авраама договір. За цим договором народжується новий народ. Якщо укладаємо з Богом новий договір, тобто, хрестимося в ім'я Отця і Сина і Святого Духа – це не означає, що ми скасовуємо старий договір для людей, які його дотримуються.

Тому християни мають ставитись до євреїв з повагою, як до людей старого договору, тобто заповіту. Але в історії вийшло не так, оскільки завжди є релігійні конфлікти, євреї були розпорошені світом і інтегрувалися в суспільство як цілісні громади. Іноді це викликало побоювання, заздрість, тоді згадували, що вони мають іншу релігію, що вони не пішли за Христом. Тому виник антисемітизм. Але з самого вчення християнства випливає, що треба шанобливо ставитись до Старого заповіту., бо навіть якщо у християн інший заповіт, якщо вони сповідують інше віровчення, дотримуються нових правил, все одно той заповіт, який уклав Авраам, не скасований для народу, який виник на його основі. Цей народ все одно повинен його дотримуватися, якщо не уклав новий договір.

Теж само ставлення християн до євреїв відтворюють мусульмани, але вже стосовно християн. Мусульмани теж визнають Старий заповіт, визнають юдеїв, визнають християн, які отримали нове одкровення, але при цьому вважають, що вони теж отримали ще одне нове одкровення, яке зафіксовано в Корані. Тому з погляду мусульманина потрібно шанобливо ставитися і до юдаїзму, і до християнства, але при цьому самому слідувати Корану, тобто нове одкровення. Тут та сама ситуація: логіка ісламу вимагає шанобливого ставлення до християнства, визнання Біблії священною книгою, але на практиці виходить як завжди. Виникають конфлікти між християнством і мусульманством, багато мусульман починають сприймати християнство як іншу релігію, хоча за вченням ісламу християнство є не іншою релігією, а попередньою сходинкою, яка веде до ісламу. Тому всі християни для мусульман мають бути такими ж вірними, такими самими послідовниками Бога. Але в історії все, як завжди, пішло не так, були конфлікти між християнством та ісламом, були війни, багато хто вороже сприймає ці відносини. Тому треба розрізняти те, як це складається в історії, і те, як трактується у самому віровченні.

А в самому віровченні передбачається, що юдеї виконують свою історичну місію, яка зафіксована в одкровенні, і це одкровення викладено у Танасі. Християни вважають, що вони мають свою історичну місію – проповідь про пришестя Бога у світ заради спасіння людини. А мусульмани проповідують свою історичну місію, визнаючи, що вона заснована на тому одкровенні, яке йде від Авраама. Авраам уклав договір з Богом, і цей Бог єдиний, той самий для всіх, Бог Авраама, Ісака, Якова.

Отже, одкровення, яке було дано маленькому єврейському народу, згодом породило ще дві світові релігії, які змінили світ. Але тоді, в давнину, у старозавітні часи ще ніхто про це не знав. Тому докладніше зупинимося на тому, що там говориться. Починається Танах зі слів: «На початку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води». Тут уже у перших двох фразах незрозумілі речі. Тут викладається ідея творення світу із нічого, тобто. не еволюційно світ виник, не так, щоб Бог був у світі й поступово розкрився, не так, що Бог створив світ із себе, не так що Бог еволюціонував і розкрився у вигляді світу. Бог існує окремо і творить небо та землю.

Якщо ми порівняємо розповідь від творіння з тими самими язичницькими уявленнями, то побачимо, що далеко не все язичництво являло собою примітивне багатобожжя. У Стародавній Греції було багатобожжя, і поклоніння богам-покровителям міст, і сільськогосподарські культи. Але там була і філософія, яка вчила, що весь світ втілює світовий розум – Логос. І ця філософія теж язичництво. Були язичницькі школи, які вважали, що світ виникає з Єдиного. Тоді постає питання – а в чому ж різниця? Біблія каже: «На початку Бог створив Небо та землю». Хіба не про те ж говорили язичницькі філософи, які стверджували, що в основі всього лежить світовий розум – Логос – який усім управляє. Багато хто вважає, що ці уявлення дуже близькі й схожі, адже і філософи говорили про Єдиний світовий розум, і греки вірили, що весь світ сповнений єдиного світового розуму, і філософськи це обґрунтували. Щобільше, вони дійсно називали світовий розум Богом і навіть єдиним Богом; і справді вираз «Бог єдиний» був у язичництві. Але є різниця: світовий розум, як його розуміли стародавні греки, був одночасно і природним, він розкривався в природі, і природа була від нього невіддільна. Це можна порівняти з людським тілом – мій розум розкривається в моєму тілі, але моє тіло невіддільне від мого розуму, вони становлять певну єдність. Так, розум керує тілом. Розум - це не фізичне тіло, не речовина, це те, що згори, але все одно вони разом і мій розум живе всередині тіла. Так і грецькі філософи могли говорити про світовий розум, який єдиний, керує всім світом, є вищим єдиним Богом, але вони вважали, що цей Бог живе всередині космосу, подібно до того, як моя свідомість живе всередині мого тіла. Хоча воно може бути вище мого тіла, керувати моїм тілом, але воно всередині мого тіла. І воно і є мною, я єдність з тілом і з душею. У язичницькому світосприйнятті Божество розумілося як те, що втілюється і розкривається в нашому світі, і воно єдине з цим світом. Світовий розум – Логос – є єдиним із нашим світом і невіддільним від світу, він і є світом. Тобто, Божество у язичницькому розумінні – внутрішньосвітове, внутрішньокосмічне.

А в юдаїзмі все зовсім по-іншому – Бог абсолютно надмірний, потойбічний, тобто трансцендентний щодо світу, він вищий за цей світ. І ми не можемо своїм розумом його зрозуміти, тому що є принципова прірва між нашим розумом, у розумінні якого відкрито все, що Бог створив, і самим Божеством, яке за межами цього світу. Бог є найвищою, трансцендентною особистістю. Єдиний зв'язок із ним – через одкровення. Бог діє на цей світ, на людину, і через ці дії ми намагаємося його зрозуміти й пізнати. Це відрізняється від давньогрецьких уявлень про єдиний світовий розум, який можна зрозуміти за допомогою людського розуму. В античному розумінні наш розум споріднений світовому розуму, ба більше, наш розум – частина світового розуму, тобто. частина божества. У Старому Заповіті говориться, що весь світ – це інше щодо Бога, тому що світ створений з нічого. Ми всі створені, тому що Бог так захотів і в цьому розкривається його добрість. Тому все, що він створив – благо, і водночас це щось природне. Ми можемо ставитися до світу як до дому, як до чогось природного, але жодного поклоніння світу, жодного пошуку у світі вищих розумних сил, які діють самі собою, окремо від волі Божої ми не знаходимо. І це виключає поклоніння будь-яким силам, які є у природі.

Отже, «На початку Бог створив Небо та землю». Звідси випливає ще одна важлива мета – розкрити самоцінність цього витвору. Бог не випадково все створив, а тому, що він благий. Отже, все, що є у світі, має позитивну цінність, все самоцінне. Але самоцінне як творіння Бога, а не як втілення якихось самостійних сил Бога. Завдяки цьому людина не потрапляє у залежність від світу чи від природних сил, але водночас вважає, що є благими. І сама людина також блага за своєю природою. Оскільки людина створена так само як і решта світу, вона теж втілює у собі якийсь задум. Людина має розкрити задум – чого хоче від неї Бог.

Дивимося, як далі все відбувається. «А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води». Ця фраза взагалі незрозуміла. Земля була пуста та порожня, і темрява над безоднею – хіба це не говорить про те, що світла ще немає? Про «Дух Божий» який ширяв над поверхнею води взагалі неможливо зрозуміти буквально. У давнину люди користувалися мовою образів, зрозумілою їм, але незрозумілою нині нам. Хоча в одкровенні дається інший зміст, ніж було у міфології, все одно використовується мова міфологічних образів. Вода – це символ хаосу, невпорядкованості. Це не вода у фізичному сенсі, як ми її собі уявляємо. Це синонім слова "порожня". «Пуста та порожня» — це стан невпорядкованості. Чому цей стан означає слово «вода»? Тому, що вода не має власної форми.

Спочатку Бог створив світ, і Він перебуває над ним, тобто. над станом пустоти та порожності. І Він починає оформляти її. «І сказав Бог: Хай станеться світло! І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший». Що тут відбувається? Відбувається розчленування світу на елементи, з'являється порядок. Відокремлюється одне від одного. Спочатку це все невіддільне, потім «стало світло». Цей порядок є благом, тобто, весь світ створений як добрий, тому вжито слово «добрий». І відокремив Бог світло від темряви.

Тобто. що є творіння світу? Воно схоже на інші космогонії тим, що досягається шляхом розчленування, упорядкування. Це зустрічаємо й у філософських системах: хаос, який упорядковується. Навіть у сучасній науці є цілий напрямок – синергетика, яка вивчає, як із хаосу виникає порядок. Перша ідея виникнення порядку з хаосу присутня у міфології й також присутня у Старому Заповіті. Але якщо в міфології це втілення якихось сил, що спонтанно діють, то тут розчленування відбувається тому, що вища сила діє відповідно до задуму.

Задум відкривається за допомогою слова. Слово – це дієва сила розуму. Тобто. слово у буквальному значенні - це фізичні звуки, які вимовляються ротом. Слово – це дія сили розуму. До речі, давні греки дуже добре зрозуміли цю фразу «І сказав», тому що у Стародавній Греції незалежно від юдеїв світовий розум називався Логосом, що перекладається як Слово. Коли вони прочитали в Біблії «І сказав Бог», то зрозуміли, як «творив за допомогою Логосу». Нам може бути ця фраза здається дивною, але грекам вона дивною, навпаки, не уявлялася. Вони бачили, що Бог створив світ, логосом, тобто. розумом, що відповідало їх уявленню про Логос. Це була одна з точок розуміння. Коли Біблію переклали грецькою мовою, і треба було пояснити грекам-язичникам, що ж у ній говориться, було запропоновано таке пояснення. «Ви вважаєте, що весь світ розумний, створений світовим розумом. Ви називаєте розум словом. Ось вам книга, яка говорить, що Бог утворив світ словом». Є лише одна тонкість. Для давніх греків це слово, цей Логос і є єдиним світовим розумом, з якого все походить. А в Біблії йдеться про те, що це слово належить Богу, і Бог залишається потойбічним, трансцендентним для цього світу. Він вимовляє слово, тобто. виявляє свій розум, діє на світ, розчленовує його і так виникає весь наш світ.

Так виникає перше творіння, світло та пітьма. Що відбувається далі? «І сказав Бог: Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою» - у буквальному значенні взагалі незрозуміла фраза. Що означає відокремлює «відділяє між водою й водою»? Потрібно мати на увазі два сенси води. Вода у першому сенсі – це хаос, початкова порожнеча. У другому значенні – вода звичайна. Коли говориться «Дух Божий ширяв над поверхнею води» - мається на увазі хаос. Тут-таки з'являється вода як окрема від землі, за аналогами про те, як світло і темрява поділяються, тобто. йдеться про впорядкування світу. Тут вода вживається вже у звичному для нас сенсі.

Далі Бог поділяє вже небо та землю. «І І Бог твердь учинив, і відділив воду, що під твердю вона, і воду, що над твердю вона. І сталося так. І назвав Бог твердь Небо. І був вечір, і був ранок день другий. І сказав Бог: Нехай збереться вода з-попід неба до місця одного, і нехай суходіл стане видний. І сталося так. І назвав Бог суходіл: Земля, а місце зібрання води назвав: Море. І Бог побачив, що добре воно. І сказав Бог: Нехай земля вродить траву, ярину, що насіння вона розсіває, дерево овочеве, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі. І сталося так. І земля траву видала, ярину, що насіння розсіває за родом її, і дерево, що приносить плід, що насіння його в нім за родом його. І Бог побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок, день третій». 

І далі Бог творить світила. Слід особливо наголосити, що світила виникають так пізно. Спершу земля, вода, суша, рослини, а потім уже світила. «І сказав Бог: Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками». Чому світила так пізно створені? Адже логічно було б їх одразу створити, щоб вони висвітлювали інші етапи творіння. Однак треба було показати, що світила мають технічне значення, що вони не є божествами, не є силами, яким люди поклонялися. Тому в Біблії їхнє творіння відкинуто на пізніший термін, хоча за логікою речей їх треба було раніше створити. Якби говорилося, що вони створені раніше, то тоді підкреслювалося б їх виняткове значення, яке збігалося б тим, яке їм приписували язичники. Однак тут говориться, що не виняткове, а лише технічне значення. Ось ми включаємо ліхтарі чи лампочки, щоб вони освітлювали. Ліхтарі та лампочки мають технічне значення, ми не повинні їм поклонятися. Також і сонцю, і місяцю не повинні поклонятися. Що важливо, сонце та місяць навіть за іменами не називаються. Тут йдеться, що світ упорядковується. Все, за допомогою чого він упорядковується, має технічне значення і не є предметом поклоніння.

Далі Бог творить тварин: птахів, риб та решти. Заповідає їм плодитися і розмножуватися – виконувати задум Бога. Зрештою, останнє, що творить Бог – людину. Це важливий момент – що людина створена останньою. «І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі. І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх. І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!» 

Людина створена за образом і подобою Бога. Важливо те, що не в поодинокій особі. Людина створена як чоловік і жінка. Тобто, людина тут розуміється не як чоловік, не як жінка, бо як чоловік і жінка. Вона є єдністю множинності. Іншими словами, і чоловік, і жінка однаково відбивають, що таке людина, і вони мають мету плодитися і розмножуватися. До речі, звідси витікає ставлення до сексуальності. Заповідь плодитися і розмножуватися передбачає нормальне сексуальне життя. Це в Божому задумі так передбачено.

Людина є вершиною творіння. Що з цього випливає, чому людина останнє творіння? Ми бачимо, що весь світ створений шляхом упорядкування. Спочатку пустий і порожній стан, Дух Божий ширяв над поверхнею води. Потім дедалі більше впорядковується творіння шляхом розчленування: відокремлено світло від темряви, вода від суші, небо від землі. Суша населена всіма, кому дана заповідь розмножуватися. І нарешті, останнім етапом творіння та його вершиною є людина. Можна в цьому бачити й еволюційну модель того, як світ ускладнюється поступово. Можна трактувати це креаціоністське – як те, що все є творінням Бога. Згодом переважали креаціоністські концепції про те, що весь світ створений таким, як він є спочатку. Але це не заперечує й еволюційну модель. Адже ці дні творіння можна представити як етапи еволюції всього світу. І багато вірян були еволюціоністами. Вони вважали, що світ поступово виникає від етапу до етапу, і людина є вершиною еволюції. Це не суперечить тому, що людина є вершиною творіння.

Тепер дивимося до чого це призводить. Якщо людина – це вершина творіння, вона має особливу місію землі. Весь світ створений благим. І кожен наступний ступінь показує вищий рівень складності. Найвищий і найскладніший витвір – людина, яка поєднує в собі матеріальне тіло і душу, розум, свободу волі. На рівні тіла вона споріднена з природним царством, а на рівні розум і волі вона близька до Бога. Розум, душа і свобода волі роблять людину подібною до Бога. "За образом і подобою своїм" - людина є й образ, і подоба Божа. Згодом буде вважатися, що вона подобу свою спотворила у гріхопадінні, а образ залишається неспотвореним, це основа її буття, яку не спотворити.

Але з приводу того, що таке Божий образ, було багато дискусій. Одні вважали, що людина буквально схожа на Бога, і уявляли собі Бога у вигляді такого дідуся, який сидить на хмарах. Це дуже наївна вистава, яка відкидається і в юдаїзмі, і в християнстві, і в ісламі. Щобільше, у всіх цих трьох релігіях є заборона зображати Бога. Його не можна зобразити, бо він за межами наших уявлень. В юдаїзмі категорично відсутні будь-які зображення, в ісламі теж. А в християнстві існують ікони, які зображують лише ті події, що описані в Біблії. Допустимо, говориться, що Бог явився Аврааму у вигляді трьох ангелів. Авраам не Бога бачив, коли спілкувався з Богом, а трьох янголів. Три ангели – це не Бог, але це те видіння, яке було перед Авраамом, коли він спілкувався з Богом. У християнстві вважається, що ангелів можна зобразити, оскільки Авраам їх бачив. Але самого Бога не можна зобразити.

Зображати можна лише самі біблійні події. Христос втілився, постраждав на хресті – це можна зображувати. Але Бог не зображується. Хоча образи у видіннях пророків можуть зображуватись. Тому, коли говорити, що людина зображена за образом і подобою Бога, то говорити, що тіло людини є образом Бога, можна лише алегорично. Можливо, символічно гармонія тіла наштовхує нас на ідею досконалості – у цьому сенсі напевно можна сказати. Але найголовніше, що робить нас образом Бога, – це свобода волі. І це принципово відокремлює людину від решти світу.

Цього розуміння не було у язичництві. Там увесь світ сповнений душами, духами, і не було чіткого кордону між людиною та іншими істотами. Є божества, духи, тварини – вони всі певною мірою мають розум. Є еволюція, поступовий перехід. У тій самій Індії, де люди дійшли до єдинобожжя еволюційно, немає чіткої межі між людиною і тваринами, між людиною та іншими істотами. А тут така межа є. І ця межа – свобода волі. Коли Бог творить людину за образом і подобою своєю, він наділяє людину свободою волі, яка і відокремлює людину від решти тваринного царства, робить її розумною. Адже завдяки своїй вільній волі людина є розумною істотою. І це робить людину призначеною для спасіння, тому що за своєю вільною волею людина пов'язується з Богом, з'єднується з ним, і через це пов'язує з Богом решту світу. Це особлива місія людини – бути вершиною творіння і поєднувати весь світ із Богом. Через людину весь світ єдиний із Богом.

І тому, коли людина протиставила себе Богу, то цим вона протиставила йому через себе і весь світ. Протиставлення людини Богу – це момент гріхопадіння, що описується у наступній главі. Це є трагедія. Відбувається так: спочатку Бог створив Адама, потім створив жінку, у них  було щасливе життя в раю. Рай – це сад. Вони мали заповіді, які означали не просто приписи, які людина має виконувати, а й згоду людини на те, щоб бути в єдності з Богом. Заповіді є формою єдності людини з Богом. Однією із заповідей було те, що не можна їсти плоди з дерева добра та зла. Проте людина спокушається – змій спокушає людину – і людина протиставляє себе Богові й тим самим руйнує зв'язок із ним. Зв'язок себе самого з Богом та всього світу з Богом. Це розповідається у вигляді міфу про вигнання людини з раю.

Людина була вигнана з раю, стала жити в стражданнях, і весь світ наповнився стражданнями – це не нормальний стан, а результат зруйнованої єдності. Але призначення людини все одно залишається тим самим – пов'язувати весь світ із Богом. І тут є принципова відмінність між юдаїзмом та християнством. У християнстві вважається, що людина має відновити цей зв'язок. В юдаїзмі вважається, що єврейський народ, який перебуває в заповіді з Богом і виконує цю місію – здійснює цей зв'язок. Він здійснює цей зв'язок не для себе, а для всього світу. Адже Бог створив людей як щось єдине. Всі люди брати в тому сенсі, що всі походять від Адама та Єви. Обраність євреїв не в тому, що вони якісь виняткові, особливі та найкращі. У Біблії навпаки говориться, що часто вони відступали від Бога і багато помилялися. Обраність полягає в особливому завданні, яке вони мають виконати – вони повинні дотримуватись заповідей Бога, щоб відновлювати зв'язок миру з Богом. В юдаїзмі, який виникає на основі цього одкровення, людина має особливу місію – відновлювати зв'язок миру з Богом через поклоніння Богу і досконале виконання його заповідей.

Бог, звичайно, і всьому світу дає свої заповіді, тому що люди повинні жити й дотримуватись якихось суспільних етичних правил, уникати насильства, вбивств, жорстокості. На основі цих заповідей формується уявлення про загальнолюдську мораль. Але є ще особливі правила, які людина, яка уклала заповіт з Богом, повинна виконати заради решти світу, щоб відновити в ньому порядок. Це ті особливі правила, які Бог наказав своєму народові, який він створив на основі заповіту з Авраамом.

Гріхопадіння означало, що не було досягнуто мети людини як вершини творіння, призначеного пов'язувати мир із Богом через себе. Людина не змогла виконати своє призначення, порушила заповідь, але ця її місія все одно залишилася з нею – людина має відновлювати зв'язок із Богом. І це накладає місію на народ, який виник за заповітом із Богом. Народ цього має особливі приписи, правила і вимоги, особливі норми, які якщо цей народ виконує, то відновлює зв'язок світу з Богом. Зв'язок цей має значення як цього народу, але й решти світу. Євреї дотримуються заповідей Бога не тільки для себе, а для всіх, бо в цьому їхня особлива місія.

Отже, бачимо, що Біблія розповідає про особливе виняткове становище людини у природі, у світі – це нове, чого не було раніше, у язичницьких релігіях. Виходить, що вся подальша історія людства – це продовження розкриття Божого задуму. Тобто, Бог дає одкровення у самій людській історії, у її ключових етапах. Перший етап, з якого розпочалася історія – це трагедія вигнання з раю. Вона бере початок у гріхопадінні, коли перші люди порушили заповідь. Вони могли її не порушувати, тут не було зумовленості. Вони могли продовжувати жити у мирі з Богом. Це не означало б, що Адам і Єва були б самотніми й жили тільки вдвох. Заповідь плодитися  і розмножуватися дана незалежно від гріхопадіння. Дехто помилково думає, що саме з гріхопадінням почалася сексуальність, народження дітей – це не так. Хоча в Біблії говориться, що після гріхопадіння народження дітей буде у муках, буде з болем пов'язане. Але це узагальнений символ болі у світі, у якому все пов'язане з болем.

У гріхопадінні люди втратили повноту єдності з Богом і тому у світі є страждання. Наше завдання – долати цей розрив, знову відновлювати зв'язок із Богом. Ну ось із цього і починається людська історія. У Адама з Євою з'являється багато дітей – народжується рід людський, всі люди походять від них.

Щодо питання про кількість дітей. Скільки саме дітей було Адама і Єви не перераховано, тому що в Біблії йдеться не більш ніж це необхідно, щоб розкрити зміст. Там говориться про Каїна та Авеля, Каїн убив Авеля. Начебто їх було тільки двоє, але раптом виявляється, що в цей момент уже безліч народу навколо, що вони вже спілкуються з іншими людьми. Тобто, у Біблії розповідається про двох, а за контекстом виходить, що вони живуть уже серед багатьох. Це збиває з пантелику. Якщо розуміти Біблію буквально, там суперечність і не зрозуміло, звідки взялися інші люди. А відповідь дуже проста – перша заповідь «плодіться і розмножуйтеся» - швидше за все Адам і Єва так і вчиняли, раз у них така заповідь була, але Біблія зафіксувала лише тих персонажів, які були важливими для історії. Всі інші зафіксовані не були, але іноді спливають несподівано. Коли продовжується історія після вбивства Авеля, люди вже розселені й жили там дуже довго. Відповідно, дітей в Адама та Єви було дуже багато. Вони розмножувалися та заселили землю.
Потім відбулася моральна деградація, люди не виконали місію, і тоді настає така ключова подія – всесвітній потоп. Починається нове розселення народу вже після потопу. І вже наступного разу, коли люди знову не виконують своєї місії, відповідь на це вже не потоп, а щось інше – заповіт людини з Богом. Бог обирає людину - Авраама - яка була вже дуже старою, не мала дітей і навіть не сподівалася їх мати, але саме з нею укладає з нею договір, за яким в Авраама має народитися син. І цей син стає родоначальником нового народу, який матиме свою особливу місію, тобто має виконати щось важливе, що розкриє Божий задум.

Авраам проходить найстрашніше випробування, коли Бог вимагає від нього принести в жертву свого єдиного сина. Авраам погоджується, але його зупиняють - ці події описані в трагічних тонах. Це було дуже трагічно, дуже страшно, через що пройшов Авраам, але після цього його син став родоначальником всього єврейського народу. І в цьому полягає богообраність євреїв.

Дехто не розуміє: в якому сенсі євреї є богообраним народом? Не в тому, що вони найкращі, добрі, розумні. Щодо цього всі народи рівні. Весь світ створений Богом, всі народи походять від Адама і Єви, і немає людей, які вищі за інших людей, всі рівні перед Богом. Богообраність означає, що цей народ виникає внаслідок договору Бога з Авраамом, щоб виконати певну місію. Тобто. всі народи виникають еволюційно, природним шляхом з історичних причин. А тут коли в Авраама вже не могло бути дітей, бо він уже був старий, Бог робить так, щоб у нього народилася дитина, щоб реалізувався божественний задум.

Цей задум припускав, що в історії народу розкриватиметься Одкровення Бога далі. І воно розкривається в подальших книгах Танаха, тобто Біблії, які описують цю історію. Спочатку народ переселяється до Єгипту, потім потрапляє там у рабство, потім втікає звідти. Мойсей виводить їх із рабства. Народ завойовує землю обітовану Ханаан і засновують своє царство на ній. Потім царство розпадається, настає моральна деградація у Північному царстві – воно завойовується сирійцями та знищується. Південне царство, яке Юдея, завойовується вавилонянами. Слово «юдаїзм» походить від «Юдея» — це одне із колін Ізраїлевих, яке заснувало Південне царство. Північне царство вже було розгромлено і деградувало, і сучасні євреї вважають себе нащадками Південного царства – юдеї – звідси й назва – юдаїзм.

Потім Персія завоювала Вавилон і звільнила євреїв із вавилонського полону. Вони повертаються себе, відновлюють своє життя, але після завоювання Олександра Македонського євреї потрапляють під владу греків. Греки засновують свою династію в Сирії й починають гнобити євреїв. Це призвело до повстання та війни. Євреї на межі виживання. Їхню самобутність намагаються знищити. Потім приходять римляни та звільняють їх від влади грецьких правителів антіохійської династії. У Римській імперії Юдея стає однією з провінцій. Рим досить терпимий до всіх, він не втручається у справи євреїв, але все одно світоглядний конфлікт між євреями та Римом залишається. Напруженість між ними закінчилася трагічно – повстання проти Риму призвело до того, що євреї опинилися у розсіянні.

Ось це вся священна історія. Вона оповідається у книгах, які творять пророки. Вважається, що в цих оповіданнях розповідається про вищий задум. Все робиться для того, щоб Бог явив свій задум в історії. І у євреїв своя місія у розкритті цього задуму. Вони, як розповідає книга, виконують її не ідеально. То відходять, відступають від неї, то знову вертаються. Через це на народ накладаються різні покарання. Але задум є, а богообраність у цьому, щоб виконувати цей задум. Добре вони виконують чи погано, але він є.

Миколай Карпіцький. Відмінність релігії від міфу


Добрий день! Сьогодні розповім про відмінність релігії від міфу.

Релігія зі своєї внутрішньої позиції та релігія із зовнішньої соціальної позиції – це різні явища. Ця різниця аналогічна тому, як відрізняється особистість в особистісному спілкуванні та особистість, яка виконує соціальну роль у зовнішньому соціальному просторі. Тобто це різниця між справжнім буттям і результатом об'єктивації. Об'єктивація – це перетворення особистості на об'єкт, коли людину сприймають просто як річ серед інших речей. Уявімо людину, яка б вважала, що особистісне спілкування – це вигадка, фікція, а реально існує лише ділове спілкування. Стосовно релігії тут буде теж саме. 

Релігія в справжньому сенсі – це зв'язок з Вищим, який змінює людину щодо уявлення про спасіння/звільнення. Об'єктивація релігії – це коли релігія розуміється лише як соціальний інститут. Неможливе особисте спілкування з людиною, якщо сприймаєш її як соціальну роль. Також і неможливе розуміння релігії, якщо сприймаєш її тільки як соціальний об'єкт.

Релігія із зовнішньої позиції розкривається лише як соціальний інститут – це її соціальний вимір існування. Релігія з внутрішньої позиції розкривається в екзистенційному вимірі. Екзистенція – це існування. Філософською мовою словом екзистенція стали позначати не просто існування, а особистісне існування. Екзистенційне - усе що пов'язане зі ставленням особистості до життя у цілому. Наприклад сенс життя або ставлення до смерті - це екзистенційні проблеми, бо залежно від того, як людина їх розв'язує, визначається її ставлення до життя в цілому. Відповідно, внутрішнє ставлення до Бога чи до вищої реальності змінює особистість і разом з цим її ставлення до життя в цілому, тобто має екзистенційне значення.

Людство існувало десятки тисяч років у первісному стані, і жодної цивілізації не виникало. Для того, щоб довго перебувати в одному стані потрібно, щоб мотивації та стереотипи поведінки принципово не змінювалися. Первісні люди пізнавали навколишній світ, але не за допомогою раціонального мислення, а за допомогою міфології. Міф – це таке осмислення дійсності, завдяки якому все сповнюється міфологічним сенсом. Завдяки міфу все стає зрозумілим і людина примиряється з жахами дійсності, бачить у всьому сенс, і приймає життя таким, яким воно є. У міфі є архетипові смисли (або коротко архетипи) – це такі смисли, які дають зразки поведінки та розуміння подій. Вони дають розуміння, як вибудовувати стосунки з іншими людьми, як ходити на полювання, як укладати шлюби та ховати. Завдяки міфу в такому незмінному стані можна було жити як завгодно довго.

Проте нещодавно, лише кілька тисяч років тому, стали виникати цивілізації. Існує багато різних теорій, які пояснюють виникнення цивілізацій. Я говоритиму про своє розуміння. Щоб цивілізація виникла, потрібно, щоб виникли нові мотивації та стереотипи поведінки. Міф підтримує ті стереотипи поведінки, які вже є, тому що наділяє міфологічним сенсом усю дійсність. Архаїчна людина сприймала все через міф, і те, що не відповідало міфологічному архетипу, то для неї не існувало

Щоб змінилися стереотипи поведінки, потрібно, по-перше, щось відкрити за межами нашого звичного життя. Причому боги та інші міфологічні істоти, які ми вважаємо надприродними, для архаїчної людини були частиною її повсякденного життя. Потрібно було знайти такий стан буття, який був поза всім космосом, населеним людьми, богами й різними міфологічними персонажами. По-друге, потрібно було, щоб це відкриття про вищу реальність змінювало людину, давало їй нові цінності й тим самим формувало нові мотивації поведінки. Це відбувається з появою релігій, тому одночасно з появою релігій з'являються і цивілізації.

Релігія відрізняється від міфу тим, що передбачає такий зв'язок людини з вищим буттям, який змінює особистість, і ця зміна сприймається як шлях до релігійного спасіння або звільнення. Тобто з появою релігій утворюється нова мотивація поведінки. Люди починають вчиняти так, як ніколи не робили раніше, і з цього починаються цивілізації. В основі кожної релігії лежить одкровення про якесь вище буття, зв'язок з яким формує нові цінності, які відрізняються від цінностей нашого повсякденного життя. Це відкриває можливість вчиняти незалежно від зовнішніх обставин. Людина епохи цивілізацій відрізняється від первісної людини тим, що вона бачить як вчиняти незалежно від зовнішніх обставин щодо внутрішніх цінностей, і це призвело до виникнення різних історичних культур.

Я відрізняю культуру від суспільства, бо суспільство визначається соціальними законами життя серед людей, від яких залежить людина, а культура – це новий простір усередині суспільства, який люди самі створюють, коли вчиняють вільно. Але для того, щоб так вчиняти, потрібні нові мотивації вчинку. Щоб були нові мотивації, потрібне одкровення, що є щось поза нашим звичним життям. А для цього потрібне одкровення про вищу реальність, що змінює особистість. Так пов'язані між собою культура та релігія.

Однак щоб життя знову стало стабільним, навіть після виникнення релігії, знову повинні сформуватися якісь традиційні рамки поведінки, тому релігія, як правило, включає міфологію і за допомогою міфології примиряє людину з повсякденним життям. Тепер людина продовжує міфологічно осмислювати життя, як і раніше, лише на новому рівні вже у контексті релігії. Отже, релігія – це не міфологія. Вона відрізняється від міфології, але при цьому вона може включати міфологію, і всередині релігії людина може навіть не розуміти саму цю релігію і сприймати дійсність на рівні тільки міфологічного мислення. Саме це ми спостерігаємо зараз щодо більшості вірян.

Тепер пропоную розглянути відмінність релігії від міфу на рівні нашого внутрішнього екзистенційного досвіду.

Кожна людина виявляє, що вона існує. Існування – первинний самоочевидний досвід. Допустимо, вона вмирає, і нічого більше немає після смерті. Яка їй різниця, що інші житимуть, адже для неї все перестало існувати. Тобто попри існування інших людей, я відчуваю, що існую лише сам, і не відчуваю так інших. Але чому лише себе? Бо моє тіло відрізняється від тіла інших? Чи означає це, що моє відчуття себе пов'язане з тілом? Але тут виникає суперечність. Якби це було так, то я постійно переставав би бути самим собою, тому що моє тіло постійно змінюється і за складом, і за формою, в ньому немає нічого постійного. Але я почуваю себе незалежно від змін тіла тим самим собою. Значить, є якась духовна реальність, завдяки якій я залишаюся самим собою, і не факт, що з руйнуванням тіла вона теж зникне. Але якщо є така реальність, яка не залежить від зовнішнього світу, чи можу я тоді бути вільним від зовнішнього світу і вчиняти незалежно від зовнішніх обставин?

Як я вже сказав, більшість вірян сприймає свою релігію не як релігію, а лише як міфологію. Це стосується і християн, і вайшнавів, і мусульман. Щоб пояснити різницю між міфологічним та релігійним ставленням до життя, я пропоную розглянути такий приклад. 

Допустимо у нашого світу є творець, але цей творець не Бог, а якась високорозвинена цивілізація. Або що наш світ – симуляція, і створила цю симуляцію якась інша людина, яка, як Бог, керує нашою реальністю і втручається в наші справи. Для позначення такого правителя всієї нашої світобудови, який не є Богом, але керує світом як Бог, є спеціальний термін - деміург. І ось у мене виникає запитання. Якщо християнин, мусульманин чи вайшнав поклоняється Богу, чи може він відрізнити, що він поклоняється саме Богу, а не Деміургу, не представникам якоїсь високорозвиненої інопланетної цивілізації чи якомусь геймеру, який керує симуляцією? Якщо Бога сприймати з зовнішнього боку, ніби ми дивимося на нього як на зовнішнє явище, то виявити таку різницю неможливо. Так само її неможливо виявити на рівні міфологічної свідомості, бо якщо Деміург могутній як Бог, вчиняє як Бог, значить він і є Бог.

А ось для релігійної свідомості тут різниця принципова, тому що тут людина звертається до Бога не для того, щоб розв'язувати свої побутові проблеми, а для того, щоб знайти основу всередині самої себе. З релігійного погляду людина сприймає Бога не з зовнішньої позиції, а зсередини самої себе, в екзистенційному вимірі, як особистість, яку вона відкриває всередині своєї особистості, і завдяки цьому знаходить новий сенс життя.

Повернемося до екзистенційного питання, про яке я говорив. Кожен з нас відчуває, що він один існує, а інші дані йому як зовнішні явища. Це його екзистенція – тобто існування. Погляньмо на це існування з матеріалістичної позиції. Воно кінцеве й обмежене. Життя пролітає як мить. До того як людина народилася – її ще було. І після того, як вмре, її вже не буде. І яка тоді різниця, що житимуть інші люди, якщо її існування не буде. Але що страшніше, її існування могло й не виникнути. Якби батьки зачали дитину на п'ять хвилин раніше чи пізніше, то народилася б не вона, а її брат чи сестра. Виходить, що моє існування випадкове і швидкоплинне?

І ось релігія відкриває, що всередині мого існування лежить найвище буття, завдяки якому я існую невипадково. Ба більше. Це найвище буття поєднує моє існування з існуванням усіх інших людей, які теж не є випадковими. Тобто я причетний до вищої реальності, завдяки якій я принципово інакше починаю почувати своє існування, тому для мене принципово важливо, що ця вища реальність саме Бог, а не якась високорозвинена цивілізація.

Миколай Карпіцький. Сутність релігієзнавства


Добрий день! Сьогодні тема – сутність релігієзнавства. Якщо коротко, то релігієзнавство - це наука про релігію. Але насправді не все так просто із цією дисципліною.

Думаю, що неможливо в одному визначенні оголосити все, що ми в різних випадках називаємо релігією. У найширшому розумінні релігія — це система вірувань в надприродне, що включає норми поведінки, мораль і обряди. Якщо на цьому розумінні зупинитися, то будь-який шахрай може створити імітацію релігії. На відміну від шахрая для адепта важлива не зовнішня форма, а найвища реальність, її буття. Отже, точніше визначення буде таким: релігія — втілений в культі зв'язок людини з вищою реальністю, яка змінює її особистість. Якщо цей зв'язок не втілений у культі, то буде правильно його називати містикою, а не релігією. Саме втілення в культі дозволяє адепту мати суспільний релігійний досвід з іншими одновірцями. Якщо ж зміни особистості не відбувається, то це лише світоглядне або ідеологічне переконання, а не релігія.

Релігієзнавство потребує наукового підходу до дослідження релігії. Проте релігія передбачає зв'язок із надприродними явищами, які наука не розглядає. Особливістю релігії є й те, що вона виступає як засіб позалогічного освоєння людиною своєї причетності до надприродних вищих сил. У зв'язку з цим виникає питання, яким чином можна науково вивчати явище, яке виходить за межі наукового опису.

Існує ще одна наука, яка стикається з подібною проблемою. Це психологія – наука про душу, яка навіть не може говорити про існування душі. У ній вивчається психологічний стан у ситуації вільного самовизначення, втрати або набуття сенсу життя, проте сам сенс життя та свобода волі за межами предметної області науки. Включення цих понять у науковий опис викликає справедливу критику у відході від наукового підходу, а суворе дотримання наукового підходу веде до уподібнення психології до інших наук.

Подібна ситуація складається й у релігієзнавстві. Релігієзнавець або вивчає те, що супроводжує зовнішніх проявів релігії, і тоді уподібнюється до соціолога, історика або культуролога, або шукає пояснення в самій релігії, і тоді виходить за межі наукового підходу. Наприклад, він може описати духовну боротьбу ченця-подвижника з темними силами, але не може науково пояснити причини того, як відбувається ця боротьба, бо це за межами предметної області науки.

Зосередимося на проблемі, яким чином релігієзнавство як наука зберігає свою специфіку, досліджуючи явище, яке виходить за можливості суто наукового опису.

Релігієзнавство у широкому сенсі – це наука про релігію. Однак релігія є також предметом вивчення філософії, теології, історії, культурології та соціології, при цьому релігійні теми та проблеми можуть розглядатися і в інших науках. У зв'язку з цим постає проблема визначення обмеженості релігієзнавчих знань. Однак, щоб визначити межу, де проходить розмежування між релігієзнавством й іншими дискурсами, слід врахувати, що саме релігієзнавство передбачає різні напрямки й дослідні підходи. Наприклад, А. Колодний пропонує говорити не про один, а про два виду релігієзнавства – академічне й богословське. При цьому «богословське релігієзнавство входить до богословського комплексу, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності». Так богословське релігієзнавство передбачає наявність певних богословських установок як вихідних передумов дослідження. У зв'язку з цим виникає питання про наукову об'єктивність дослідження, яка вимагає неупередженості, звільнення від умоглядних світоглядних передумов. Такі передумови допустимі у філософії чи теології, але у науковому підході світоглядні умоглядні твердження вважаються позанауковими довільними узагальненнями чи догматами, під які підганяється опис. Науковий підхід передбачає критичність, і саме такий характер має академічне релігієзнавство.

Особливістю академічного релігієзнавства є дотримання світоглядного нейтралітету щодо релігії. Однак виникає питання, як одночасно уникнути й богословської передумови визнання предмета поклоніння як сутності релігійного феномена, і нігілістичного заперечення самого предмета поклоніння, що є суттю релігії? У зв'язку з цим слід розглянути, а чи можливе створення системи знань про релігію з позиції методологічного агностицизму, відповідно до якого дослідник абстрагується від найголовнішого змісту в релігії – предмета поклоніння.

Агностицизм (гносис – це знання, а - вказує на заперечення), це - позиція, яка визнає неможливість пізнання. Послідовний агностицизм не зустрічається, оскільки якщо людина повністю заперечує пізнання, то вона не стане нічого писати. Однак в історії філософії та науки зустрічається агностицизм стосовно будь-якої галузі знання, наприклад, щодо Бога. Агностики говорять що вони не атеїсти, не заперечують Бога, вони стверджують тільки, що неможливо знати Бога, тому у релігієзнавстві не можна ставити питання, існує Бог чи ні, а потрібно досліджувати релігію незалежно від цього питання. Так релігієзнавчий агностицизм виключає саму постанову питання про те, правильна релігія або хибна, чи реально існує Бог або ні.

Перед релігієзнавцем завжди виникає питання: як взагалі можна науково досліджувати релігію, якщо вона виходить за межі наукового пізнання?

Перший підхід – методологічний атеїзм, який передбачає виключити з предметної області дослідження все, що має ірраціональний характер і те, що неможливо перевірити науковими методами. Однак у межах такого підходу дослідник виключає саму постановку питання про реальність, з якою стикається вірянин, і тому зможе зрозуміти лише зовнішні прояви релігії, а не її сутність. Це можна порівняти з тим, якби сліпий мистецтвознавець досліджував як працюють художники, як люди відвідують художні виставки та музеї, але при цьому заперечував би саме існування будь-яких зображень.

Інший підхід – методологічний агностицизм, коли релігієзнавець говорить, що не може нічого знати про саму реальність трансцендентного, тобто потойбічного, проте визнає предмет поклоніння як феноменологічний факт, тобто даний у своєму внутрішньому досвіді свідомості як самоочевидне явище, тобто феномен. Феноменологія – це дисципліна, що описує феномени як самоочевидні явища. Це якби сліпий мистецтвознавець говорив, що він не знає, чи існують зображення, але у сприйнятті людей вони реальні, тому потрібно досліджувати переживання цих людей, їхні думки про зображення, аналізувати соціологію відвідування виставок та музеїв. Проблема у тому, що такий мистецтвознавець ніколи не зможе відрізнити витвір мистецтва від бездарного виробу, так само як релігієзнавець не зможе зрозуміти, чи людина поклоняється самому Богу або іншої сутності, яку приймає за Бога. Тобто до розуміння самої релігії методологічний агностицизм не наближає.

Помилка методологічного агностицизму в тому, що постулюється непізнаваність трансцендентної реальності, тобто потойбічної. Якби вона була непізнаваною, то тоді ніяк не могла б впливати на людину. Констатація такого висновку повертає нас до методологічного атеїзму. Трансцендентна реальність виходить за предметну область науки й не описується науковими методами, але це не те саме, що бути непізнаваною. Наприклад, сенс життя та свобода волі також виходять за межі психології як науки, проте вони усвідомлюються та змінюють психічний стан людини, що цілком можна зафіксувати науковими психологічними методами. Проблема тільки у тому, щоб правильно розмежувати методи дослідження психологічної реальності.

Хоч науковий підхід не дозволяє описувати трансцендентне, однак цілком можна зафіксувати психологічні чи емпіричні наслідки дотику до трансцендентного. Наприклад, коли людина у вільному самовизначенні знаходить сенс життя і завдяки цьому долає депресію чи невроз, від якого вона довго й без успіху лікувалася. Або коли художник, переживши містичне захоплення, втілює його мистецькими засобами на полотні. Така сама ситуація виникає щодо релігійного одкровення, яке змінює життя людини, сприяє її розвитку або деградації, і ці зміни можна зафіксувати науковими методами. У зв'язку з цим вивчення релігії потребує особливих методів, які докорінно різняться від тих, які застосовуються при дослідженні емпіричних явищ, що ми спостерігаємо органами відчуття. Таким методом є феноменологія. Тому у релігієзнавстві має використовуватись особливий метод – феноменологічний, який дозволить вказувати на ірраціональний досвід.

* * *

Феноменологічний метод – це опис самоочевидних смислів і явищ свідомості, при цьому принципово виключаються (редукуються) будь-які уявлення і принципи, пов'язані з визнанням зовнішнього світу.

Щоб зрозуміти, як використовується феноменологічний підхід у науці, насамперед я скажу, як ми використовуємо його в нашому повсякденному житті. Наприклад, я кажу: «Мені спекотно, бо в кімнаті висока температура». Це пояснення з позиції фізики. Або кажу: «Мені спекотно, бо я застудився, і в мене піднялася температура». Це пояснення з позиції медицини. А якщо я говорю: «Мені спекотно» - то це вже феноменологічний підхід, тому що тут констатується самоочевидне явище в моєму досвіді життя – те, що мені спекотно. І це феноменологічний факт. Суть феноменологічного підходу у тому, щоб просто описувати явища чи феномени саме так, як вони переживаються нами, тобто безпосередньо дані як самоочевидні явища у свідомості. На цьому повсякденному рівні феноменологічний підхід використовується у медицині для збирання анамнезів – так медики називають опис власних відчуттів хвороби, яку дають пацієнти. На перший погляд, здається, що це дуже просто, але насправді це дуже важко. Спробуйте пояснити людині щось, що у її досвіді немає. Наприклад, ви соромитеся, а вона ніколи не відчувала такого почуття. Чи зможете ви пояснити почуття сором'язливості?

Тому філософ Едмунд Гуссерль заснував феноменологію як напрямок, він обґрунтував психологічну, а потім і філософську феноменологію. За допомогою феноменологічного методу Гуссерля дається не просто опис феноменів, як вони дані у досвіді, а опис їхньої внутрішньої структури, яка не залежить від випадкових обставин. Завдяки цьому він обґрунтував, що ми сприймаємо не просто враження, а цілісні явища чи предмети. Наприклад, якщо я заходжу в аудиторію і вперше бачу перед собою студентів, то я їх бачу попереду, ззаду ніколи в житті їх не бачив. У моєму чуттєвому враженні є вигляд студента лише спереду, однак у свідомості я сприймаю його як цілісне явище. Наприклад, якщо я бачу, що він спереду в костюмі та з певною зачіскою, то у мене виникає образ студента цілком, включаючи й те, що він і ззаду також у костюмі та з зачіскою, хоча цього я ніколи не бачив. Інакше кажучи, наше сприйняття добудовує наші розрізнені враження до цілісних образів, і існує філософський напрямок, який вивчає, як це відбувається, і виявляє апріорні структури свідомості, тобто такі структури, які не залежать від нашого зовнішнього сприйняття чи психічного стану, відповідно до яких ми сприймаємо усі явища світу. Це дуже розроблений напрямок. Наприклад, сам Гуссерль, щоб описати, як ми переживаємо тривалість часу і сприймаємо момент часу «тепер», написав роботу близько ста п'ятдесяти сторінок.

Але навіть у тому випадку, якщо звичайна людина ніколи не вивчала феноменологію, вона не може обійтися без феноменологічного підходу. Наприклад, якщо хлопець спробує освідчитися у коханні будь-яким способом, який не феноменологічний, то дівчина швидше за все пошле його подалі. Наприклад, якщо він скаже: «Я тебе кохаю, тому що в мене фізіологічна потреба та гормональні зміни». Це пояснення з позиції фізіології, і дівчина після цього пошле хлопця. Або скаже: «Я тебе кохаю, тому що в тебе багато грошей». Це пояснення з позиції економіки, і його знову ж таки пошлють. Або: «Я тебе кохаю, тому що це обумовлено моїм психологічним комплексом, пов'язаним зі стосунками з батьками». Це пояснення з позиції психології. Або: «Я тебе кохаю, бо це обумовлено певними соціальними стереотипами чи звичками, закріпленими в культурній традиції». Це пояснення з позиції соціології та культурології. Дівчина слухатиме освідчення в коханні тільки в тому випадку, якщо хлопець спробує розповісти, як переживає цю любов у собі, не вдаючись до жодних пояснень, які пов'язані із зовнішнім світом, ні до фізіологічних, ні до економічних, ні до психологічних. до соціологічних, ні культурологічних. Тобто він має говорити про кохання як самоочевидне явище в його житті, тобто з позиції феноменологічного підходу. Таку відмову пояснювати з позиції інших наук чи позицій, які пов'язані із зовнішнім світом, Гуссерль називав феноменологічною редукцією.

* * *

Релігію можна вивчати з позиції соціології, історії, культурології, економіки, психології, але це ще не є релігієзнавством. Феноменологічний підхід до релігії припускає, що ми розглядаємо, як релігія розкривається у досвіді вірян і як дається їм одкровення вищої реальності, не звертаючись ні до історичних, ні до психологічних, ні до культурологічних, ні до економічних пояснень. Отже, ми можемо виділити феноменологічний метод як метод релігієзнавства.

Якщо релігієзнавство використовує методи інших наук, воно не є самостійною дисципліною, а зводиться до дослідницьких тем соціології, психології чи історії. Тому необхідно виділити власний метод релігієзнавства – метод феноменології релігії. У XIX столітті релігієзнавство було описовим і схожим на етнографію, однак на початку XX століття відбувся методологічний поворот і виникає особлива наукова методологія релігієзнавства – феноменологія релігії, яка претендує на осягнення самої суті релігії.

Феноменологічний опис може бути здійснений на двох рівнях. Перший рівень – це феноменологічна психологія. Предмет феноменологічної психології виділяється шляхом феноменолого-психологічної редукції, коли дослідник виключає всі судження щодо зовнішнього світу. Залишається лише досвід інтуїтивної самоочевидності переживань свідомості. Це дозволяє надати опис емпіричних та психологічних феноменів релігії як вони присутні в досвіді свідомості людини. Однак у цьому описі ще немає розмежування між випадковим та необхідним, і для перевірки на істинність доводиться звертатися до методів інших наук.

Другий рівень – це філософська феноменологія, яка передбачає таку редукцію, що виключає весь психологічний та емпіричний зміст. Завдяки цьому надається феноменологічний опис апріорних структур релігійного досвіду, тобто дається таке розуміння релігії, яке не залежить від конкретних ситуацій. Тут виявляється смислова необхідність, однак такого роду смислові узагальнення мають філософський характер і з наукової позиції вважатимуться довільними. Тому релігієзнавство потрапляє у складну ситуацію, або воно застосовує свій феноменологічний метод опису емпіричних та психологічних явищ релігії, але тоді втрачає здатність розмежовувати випадкове та необхідне, або воно зводиться до теми в інших науках – соціології, психології, культурології чи історії, або воно поглинається філософією, і тоді перестає бути наукою.

По суті предмет релігієзнавства той самий, що і предмет теології, тобто богослов’я. Різниця між ними у тому, що теологія виходить із певних умоглядних передумов, а релігієзнавство покликане проводити дослідження на підставі принципу безумовності, що лежить в основі феноменологічного методу. Феноменологічний підхід до релігії передбачає, що всі передумови або проблематизуються, тобто ставляться під сумнів, або виносяться за дужки. Така здатність проблематизувати абсолютно все, включаючи свої власні передумови, є специфікою філософії, а не науки. Тобто філософська феноменологія релігії це ще не релігієзнавство як наука, а окрема філософська дисципліна. Релігієзнавство виникає як співвіднесеність філософської феноменології релігії з емпіричним і психологічним описом релігійного досвіду та практики, а також з конкретними науками (соціологією, психологією, історією тощо), які розглядають релігію у своїх дослідженнях.

Хоча філософська феноменологія релігії обґрунтовується філософськими, а не науковими методами, окремі висновки, які ми отримуємо на її основі, можна співвіднести з емпіричним і психологічним досвідом та перевірити методами конкретних наук. Але для цього потрібно виконати певну роботу, співвіднести знання, яке отримане феноменологічним методом, з конкретними ситуаціями, і це якраз і становить головне завдання релігієзнавства як самостійної наукової дисципліни.

Попри те, що сам метод може бути філософським, конкретні висновки, які отримані цим методом, можуть бути науково перевіреними. Наприклад, сенс життя описується філософськими методами, а висновок щодо конкретної ситуації, коли певне розуміння сенсу життя дозволило людині подолати депресію, можна підтвердити науковими методами психології. Те саме справедливо і щодо релігійного одкровення, яке описується феноменологічним методом, а висновки щодо конкретних ситуацій, наприклад, як це одкровення впливає на поведінку, етику, соціальну активність вірян, можна перевірити науковими методами.

* * *

Тобто релігієзнавство – це співвіднесеність між філософською феноменологією релігії та іншими науками, які також вивчають релігію, завдяки чому окремі висновки феноменології релігії перевіряються у конкретних науках. Отже, на підставі розуміння апріорних основ релігії релігієзнавець формує поле очікування того, з чим ми можемо зустрітися у житті. При цьому він формулює ці очікування в такій формі, що дозволяє їх перевіряти методами конкретних наук.

Класичний приклад – це дослідження Макса Вебера, який феноменологічно описав релігійний досвід протестантів, а потім співвідніс результати з етикою та поведінкою адепта так, що їх можна було аналізувати та перевіряти методами соціології. Так концепцію Макса Вебера можна розглядати на трьох концептуальних рівнях – як феноменологію релігії, як соціологію релігії та як релігієзнавство, що адаптує результати феноменологічного дослідження для соціології релігії.

Так структура релігієзнавчого дослідження може будуватися таким чином: дослідник починає з феноменологічного опису релігійної практики, потім виявляє апріорну структуру та обґрунтовує її філософськими методами стосовно віровчення та релігійної практики. Це дозволяє йому зробити такі висновки щодо конкретних емпіричних ситуацій, які вже інші вчені можуть перевірити своїми методами.

При цьому сам релігієзнавець як такий також є інструментом дослідження. Кожен дослідник більшою чи меншою мірою здатний інтуїтивно відчувати, співпереживати, тобто він сам є спостерігачем та інструментом спостереження. Однак тут виникає проблема, тому що інший дослідник має іншу сприйнятливу здатність та інтуїцію, і спостереження релігієзнавця не завжди можуть підтверджуватись незалежним спостерігачем. Тому вони ще не є науковими, проте є основою для подальшої роботи у двох різних напрямках.

По-перше, на філософському рівні такі дослідження є матеріалом для філософських узагальнень. По-друге, на рівні наукового релігієзнавства висновки дослідження можуть співвідноситися з іншими науками для підтвердження й обґрунтування закономірностей.

Феноменологічний метод дозволяє описати конкретні феномени, наприклад, емоційний настрій, який визначає характер релігійного життя. Зокрема, богоспілкування в євангельських церквах відбувається на зовсім іншому емоційному рівні, ніж у православних. Часом розбіжності у релігійному настрої важливіші за різницю у віровченні, як це можна спостерігати з прикладу баптистів і п'ятдесятників. Описувати настрій спільноти дуже складно, бо дослідники можуть сприймати його по-різному. Крім того, індивідуальний настрій адепта може перекривати загальний настрій релігійної спільноти, що може призвести до помилок у дослідженні. Сам релігійний настрій може описуватися на двох феноменологічних рівнях, на психологічному (але тут ще не розмежовується випадкове та необхідне), і на філософському, коли описується сама апріорна структура настрою.

Поряд із релігійним настроєм слід також враховувати вектор релігійного досвіду, який визначає, у якому напрямку розвивається сам адепт. Наприклад, представники антисектантського руху стверджували, що постійне повторення магамантри Харє Кришна веде до деградації особистості, тобто має вектор до спрощення. Однак спостереження за тим, як проводяться кіртани показує, що вайшнави намагаються максимально різноманітно та творчо повторювати цю мантру. Це вказує на те, що, наперекір простоті цієї релігійної практики, вона має вектор до творчого розвитку.

Також при описі потрібно враховувати гнучкість та відкритість релігійного світосприйняття, а також складність, відсутність одноманітності та різновекторність релігійного досвіду навіть усередині однієї спільноти.

* * *

З огляду на все це вже можна підійти до розв'язування ключового для релігії та найскладнішого для релігієзнавства питання про онтологію (тобто про реальність існування) тієї реальності, з якою вступають у зв'язок адепти. Суть релігії визначається не зовнішніми формами, які ми можемо спостерігати, а тим, кому саме поклоняються адепти. Як відрізнити поклоніння Богові від імітації поклоніння Богові?

На це питання звертав увагу религиєзнавець Юрій Чорноморець. Він казав: «Першим каменем спотикання для класичної феноменології релігії було питання про істинність різних переживань священного в різних релігіях або навіть у межах однієї релігії. Згідно з постулатами феноменології, істинність пізнання тотожна з очевидністю, яка є під час акту пізнання. І вся проблема класичної феноменології релігії полягала, по-перше, в тому, що для, наприклад, християн і буддистів повністю очевидні цілком несумісні істини». 

Так чи інакше, а релігієзнавці мають справу з різним релігійним досвідом, різними пізнаннями, різними очевидностями й навіть різними предметами пізнання у різних релігіях. Ба більше, у саме релігійному досвіді іноді йдеться про те, що людина може помилятися стосовно того, що відчуває. Наприклад, коли християнин страждає від спокус і сприймає різні помилкові бачення за явища ангела. Виникає питання. Чи може бути придатним феноменологічний підхід до розуміння онтологічної сутності спокус у релігійному житті християнина? Якщо феноменологія описує самоочевидне, то досвід спокуси також самоочевидний. Наприклад, якщо людина приймає темного духа за ангела, значить у феноменологічному розумінні для неї очевидним є явлення саме ангела. Чи ні?

Насправді, феноменологічний досвід має різні модуси, це не тільки імпресія, те, що безпосередньо дано у враженні, а й очікування. Якщо людина перенесе ілюзорні очікування на зміст імпресії, то побачить ілюзорність того, що уявлялося ніби самоочевидним. В основі спокус лежить витіснення помилковими очікуваннями того змісту життя, який є безпосередньо даним, і цей процес можна феноменологічно описати. Наприклад, людина очікує побачити явлення ангела і це очікування накладається на сприйняття даності. Те ж саме відбувається і зі спокусою пристрастями. Наприклад, людина очікує зустріти несправедливість там, де її немає, і проєкція цього очікування породжує гнів – одну з пристрастей в християнському розумінні.

Так, якщо враховувати, що сама феноменологічна очевидність може мати складну структуру, то з урахуванням її структурних елементів стає можливим розрізняти справжній і хибний пласт у життєвому досвіді. Наприклад, дівчина любила, а потім зблизившись, розчарувалася. Самі психологічні переживання були очевидні, однак любов як феномен – хибна. На підставі аналізу таких проєкцій можна перекинути міст від феноменології релігійного досвіду до онтології релігії.

Висновки. Релігія включає як зовнішню форму, яка є у соціальному просторі, так і внутрішній ірраціональний зміст. Священне, вища реальність, тобто предмет поклоніння вірян, виходить за межі можливості наукового опису. У зв'язку з цим релігієзнавство потребує особливого методу, який дозволив би вивчати релігію, включаючи її ірраціональний зміст, з іншого боку, відповідав би вимогам наукового підходу. Таким методом є феноменологія релігії, тобто адаптований до релігійних явищ феноменологічний метод. 

Феноменологічний опис релігійних явищ можливий на двох рівнях. На рівні феноменологічної психології описуються обрядові практики, присутність релігії в соціальному просторі, індивідуальні переживання та психологічні стани як конкретні факти релігійного життя. На рівні філософської феноменології, або, як її називав Едмунд Гуссерль, ейдетичної феноменології, описується апріорна смислова структура релігійних феноменів безвідносно до випадкових емпіричних та психологічних станів. Отже, релігієзнавство можна визначати як співвіднесеність між ейдетичною феноменологією релігії, яка досліджує апріорну структуру, та іншими науками, які також вивчають релігію на емпіричному рівні, завдяки чому окремі висновки феноменології релігії перевіряються у конкретних науках.

Але тут виникає питання: як можна говорити про помилковість феноменологічної даності релігійного досвіду, якщо феноменологічна даність за визначенням така самоочевидність, яка засвідчує саму себе?

Звичайно, що дослідники релігії повинні виходити з презумпції довіри до релігійного досвіду. Якщо людина вважає, що вона спілкується з ангелом або Богом, потрібно виходити з того, що так воно і є, доки не буде доведено протилежне. Проте сам релігійний досвід показує, що у ньому можливе хибне сприйняття релігійних феноменів. Наприклад, чернець може піддатися спокусі й прийняти демона за ангела. Тому ми можемо окремо говорити про феноменологію спокуси, бо сам феноменологічний досвід – складний і включає не тільки самоочевидне, але й проєкції очікувань або забобонів. 

Юлія Філь. Дівалі або фестиваль вогнів

А ви знали, що багато сміття там, де є багатство? Принаймні у це вірять індуїсти. А тому у головний день фестивалю Дівалі, коли відбувається поклоніння богині багатства і процвітання Лакшмі, першу лампаду, запалену від вівтарної, ставлять біля купи сміття в домі. Двадцять одна або п’ятдесят одна глиняна лампада дійя прикрашають дім у цей день. Важається, що Лакшмі може пройти лише там, де їй освітлено шлях. Вогники ніби благають богиню про присутність в домі у наступному році. 

Вечірнє та нічне небо у цей день світиться феєрверками, гучні звуки яких зливаються з галасом дітей. Їм вельми до смаку можливість брати участь у гучному дійстві, не йти до сну до пізньої ночі і навіть пограти в карти. Усе це дозволено під час фестивалю. Вбрані у яскравий національний одяг індійці ходять одне до одного в гості, дарують солодощі, їдять крекери та кхіл – хрусткі повітряні вироби з листкового рисового тіста.
 
Так індійці святкують успішне завершення епічних подій Рамаяни, коли володар Рама після чотирнадцяти років заслання, отримавши перемогу над злим демоном Раваною й визволивши  свою дружину Сіту, з тріумфом повернувся до рідної Айодг’ї, щоб зайняти престол. Фестиваль триває декілька днів, та в головний день, який цього року припав на 24 жовтня, вшановують  Лакшмі, яка є дружиною бога Вішну, інкарнацією якого і був Рама.  

У цей день богині Лакшмі проводять пуджу. 


Пуджею в індуїзмі називається ритуал поклоніння божеству. Стіни приміщення, де вона відбувається, прикрашають традиційним живописом мадгубані. Малюнок наносять яскравими фарбами пальцем, сірником, пір’ям чи гілочкою, зазвичай втілюючи в ньому епізоди з Рамаяни, або ж з життя ще однієї інкарнації Вішну – бога Кришни. Ще одним важливим елементом Лакшмі-пуджі на Дівалі є спеціальні «будиночки», зроблені з глини чи землі, у яких перебувають фігурки Лакшмі та Ганеша, ще одного дуже шанованого бога в Індії. 

А на фото - скульптура Лакшмі (Індія, Кашмір), 8 ст. Музей Метрополітан



Юлія Філь. Індійський досвід Мірчі Еліаде і «Майтреї» (Eliade M. Majtreji. Warszawa: Czytelnik, 1988.)

Eliade M. Majtreji. Warszawa: Czytelnik, 1988.


Звісно, назвати Мірчу Еліаде (1907 — 1986) індологом — це однаково, що намагатися океан помістили в склянку води. Безперечно, він був індологом, але його захоплення Індією було лише однією з багатьох граней його особистості. І саме особистості. Не соціальної ролі науковця й публічного інтелектуала, а самого його єства. Як пише польська дослідниця Ірена Герасимович, «Еліаде культивував потребу сильних індивідуальних переживань, як наступних етапів пізнання й самопізнання, які наближають до Суті». Саме тому його інтерес до Індії був не лише інтелектуальним, а й онтологічним. Йому мало було прочитати про Індію, йому треба було її пережити. Саме тому 1928 року він опинився в Калькутті, щоби вчитися індійській філософії та санскриту в класика досліджень історії індійської філософії Сурендранатха Дасґупти. Саме Дасґупта посприяв тому, щоб Еліаде здобув стипендію на навчання від мільярдера й мецената раджі Маніндри Чандри Нанді (1860 — 1929). Дім Дасґупти став центром всестороннього пізнання Індії, включно з інтимним, адже там жила Майтреї, бенгальська поетка, дочка господаря маєтку, героїня найвідомішої його одноіменної повісті.

«Я поїхав до Індії, щоби позбутися відчуття, що я — провінціал-іноземець, який знайомий лише з філософією Заходу. Ніколи не вважав, що мислення почалося від Сократа. Хотів досягнути найглибших коренів людської думки. Після трьох років студій санскриту й досліджень у гімалайських ашрамах, зрозумів, що та культура, що виражена санскритом, не вичерпує світу цінностей Індії. Зацікавився тоді значеннями символів доарійських народів Індії. Відкрив справжню Азію, ще з часів доіндоєвропейських. Азію аграрну, з її фольклорною культурою. Там, у Бенгалії, переконався, якою мірою пізнання джерел азійським може допомогти в розумінні фольклору Румунії чи південно-східної Європи. Так я повернувся до передісторії народу ромунського. Коли покидав Індію, мав враження, що закінчилася якась фаза: я досягнув зрілості» — так Еліаде описував свій досвід в одному з інтерв’ю. Якнайкраще цей його метод безпосереднього осягання іншої культури втілений у його художній творчості, яка є відверто автобіографічною й навіть не намагається приховати це. Особливо це помітно в індійському циклі. У повісті «Ізабель і води диявола» головний герой — це молодий румун, що вчиться в Калькутті й навіть мешкає за тією ж адресою, що й сам Еліаде. Індійські повісті Еліаде є безпосереднім відбиттям тієї інтелектуальної лихоманки, у якій Еліаде пізнавав СВОЮ Індію.

«Хотів би скільки речей зробити одночасно! Перечитати всі книги в бібліотеці Дасґупти, переспати зі всіма дівчатами з Ріпон стріт, конкурувати з усіма хлопцями мого віку — і йти вперед без жодних спогадів та адрес». Еліаде трохи непокоїло те, що часом він відчуває потребу пережити «низовий досвід», який його опускає і входить у суперечність із прагненням до досконалості. Однак, одночасно він стверджує, що це «рятує ретельно виважене життя від схем, від небезпеки закостеніння, яким часто грішать загальноприйняті ідеали». Письменництво для Еліаде також було формою «дозволеного гріха» — «У літературі сильніше, ніж в інших видах мистецтва відчувається бунт проти історичного часу, прагнення осягнення інших часових ритмів, ніж тих, у яких нам доводиться жити і працювати» — говорив релігієзнавець.


Повість «Майтреї» (1933) — це повість про кохання, але не про те, яке має бути найвищою ціллю в житті, а лише про те, яке є одним із досвідів науковця, для якого життя — це постійна інтелектуальна пригода. Майтреї та її світ — це для нього один із найбільш інтимних форм пізнання Індії.

Дочка Дасґупти, мати двох синів, лише в сімдесятих роках уперше прочитала повість про себе й той досвід настільки вивів її із рівноваги, що вона вирішила полетіти до Чикаго, де тоді вже працював Еліаде, щоби побачитися зі своїм колишнім «приятелем». Повернувшись до рідної Бенгалії у 1974 році, Майтреї Деві написала повість-відповідь «Це не вмирає», яку невдовзі переклала англійською, і яка стала бестселером. А в мене зараз є шанс доторкнутися не лише до Індії Еліаде, а до польскої Індії Еліаде.

Миколай Карпіцький. Містичність математики. Історія з життя


Нещодавно читав лекцію з філософії математики, у зв'язку з цим згадав історію зі свого життя.

Математика в нас була тільки на першому курсі всього один семестр, але давали її щільно: диференціальне обчислення, комплексні числа, теорія множин… Якось задали додому доказати, рівнопотужна чи ні множина точок відрізка множині точок квадрата. Хто знає, скільки Кантор бився над цим доказом, оцінить гумор викладачів. Ми були третім набором на філософське відділення, тому викладачі ще не втратили віри в те, що студентів-філософів можна навчити математики.

Під час іспиту однокурсник попросив мене підказати, як доказується теорема, що потрапила йому у білеті. Зубрити я не любив, тому доказ із лекцій не пам'ятав, і на ходу вигадав власний. Відповідати однокурснику довелося викладачу, який вів семінари. Той був вимогливим, халяви не допускав, але моїм доказом задовольнився і поставив студенту п'ятірку. Мені довелося здавати іншому викладачу, який лекції вів. Був він не просто суворим, але прискіпливо в'їдливим, і так вийшло, що додаткове питання поставив з цієї самої теореми. Оскільки я вже встиг продумати її, то одразу виклав розгорнуту відповідь. «Ні, – каже він, – ви доказали лише для всіх відомих нам чисел. Але можуть бути такі числа, які ми ще не знаємо і не уявляємо. Тому ваш доказ не годиться». І вліпив мені трійку.

Я й до цього, коли вивчав теорію множин, підозрював, що математика схожа на містику, але в той момент, коли він розписувався в заліковій книжці, побачив справжню глибину її містичності. Тому, коли прийшов на перездачу, був уже готовий до всього. Мучив наш лектор мене допізна, не пам'ятаю скільки годин. Поки приймав у мене, встиг прийняти ще кількох людей. Потім, нарешті, втомлено кивнув по-доброму і написав у заліковій книжці: «Виправленому з «задовільно» на «відмінно» вірити».


четвер, 8 вересня 2022 р.

Юлія Філь. Розмова про Ангулімала сутту

Ця гравюрка з Етнографічного музею в Познані поганої якості, та попри це, є не лише ілюстрацією цікавої маловідомої історії з життя Ґаутами Будди, а й, як на мене, несе критично актуальні для сучасної світової ситуації смисли. Почнемо з її нижньої половини.


Просвітлений спокійно крокує лісовою стежкою. Виваженість і неквапливість його кроків особливо помітна в порівнянні з розчепіреними у швидкому бігові ногами антагоніста. Композиція свідомо відкрита й динамічна — головні герої «розійшлися» різними її частинами для того, щоби показати весь драматизм ситуації з життя Шак’ямуні, яка трапилася з ним, коли той проповідував в околицях міста Шравасті, столиці давньоіндійської держави Кошала.

Пастухи, лісники, збирачі хмизу і просто жителі навколишніх сіл попереджали Будду про те, що в лісі діє жорстокий злочинець-вбивця Ангулімала, ім’я якого із санскриту буквально означає «вервечка з пальців». Саме ця «прикраса» висить у нього на шиї, а не квіткова гірлянда, як ви могли подумати спочатку, дивлячись на гравюру. Так ось ці «квіти» Ангулімала добував абсолютно збоченим некрофільним способом. Свої мертві жертви він підвішував на дерево й чекав, поки птахи обдзьобають плоть, потім збирав пальці, й робив з них собі малу. Це - маньяк, про якого палійський текст Ангулімала сутта*, говорить так: «брутальний, з кров’ю на руках, відданий вбивствам і тортурам, той, хто не має жодного співчуття до живих істот. Він перетворює села на їхню  відсутність, він перетворює міста на їхню відсутність, заселені околиці на незаселені околиці». Коротше, терорист номер один у тогочасній Індії.

Але Будда — міцний горішок, не таке бачив у житті, тому свідомо ступив на стежку, де «групи в десять, двадцять, тридцять і сорок людей не могли дати собі ради зі злочинцем». Ангулімала втішився, що жертва сама йде до його рук, а тому, взявши зброю, почав бігти за Просвітелним. Та Будда вчинив подвиг такої психічної сили, що ЯК би вбивця не пришвидшувався, він не міг наздогнати Його. (Цікаво, Ґаутама не перетинався з Зеноном десь там у 5 ст. до н. е.? Прямо апорія про Ахіллеса й черепаху з Буддою в ролі черепахи). Та на відміну від апорії, ця історія мала продовження.


«Хіба це не диво!» — подумав Ангулімала. — «В своєму житті я доганяв слона, коня, оленя, колісницю, а зараз монаха не можу наздогнати, який йде повільним споглядальним кроком». Тоді він став і почав кричати: «Зупинись, монаше!», на що йому Будда відповів: «Я вже зупинився, Ангулімало, це ти зупинись». 

Тоді Ангулімала звернувся до Просвітленого:

«Йдучи, монаше, ти кажеш, що вже зупинився.
Але коли зупинився я, ти кажеш: «Зупинись!».
Питаю тебе про значення цих слів —
Як зупинився ти?
Чому не зупинився я?».

Будда відповів:

«Я зупинився, Ангулімало,
Раз і назавжди, відмовившись від насилля
Над усіма живими істотами.
Твоє ж насилля безмежне.
Так зупинився я й так не зупинився ти».

Ангулімала раз і на завжди відмовився від кривди живих істот і прийняв притулок біля стоп Вчителя, а пізніше став архатом, тобто буддійським святим.
Нічого не бентежить у цій історії? Про це поговоримо трошки пізніше.

_______
*Ангулімала сутта — це текст, який входить до палійського канону, трьох «кошиків» текстів — Тіпітаки — які збереглися мовою палі. Якщо точніше, то ця сутта входить до «кошика» Сутта пітака, який, апелюючи до Будди та його шляху, розповідає про доктринальні засади буддизму традиції тхеравада. А якщо ще точніше, то Ангулімала сутта входить до Маджігіма нікаї, яка є другою з п’яти нікай, тобто «колекцій», у Сутта пітаці.

Користуюся англійським перекладом, здійсненим Thanissaro Bhikkhu. Можна ознайомитися тут — https://www.accesstoinsight.org/ati/tipitaka/mn/mn.086.than.html 

Також зберігся китайський переклад Ангулімали сутти, старший і простіший.


* * *

Продовжуючи розмову про Ангулімала сутту і гравюру, що її ілюструє, треба згадати про ще одну важливу подію в тексті. Після того, як терорист Ангулімала повністю змінився, зустрівшись із Буддою, він супроводжував Просвітленого до монастиря Анатхапіндіки.
 
Тимчасом біля воріт палацу короля Пасенаді, правителя Кошали, зібрався натовп обурених людей, які вимагали від нього вбити злочинця. Король зібрав 500 озброєних вершників і рушив до монастиря. Будда зустрів Пасенаді біля входу й одразу спитав, що б він зробив, якби побачив Ангулімалу в монашому вбранні, побритого й такого, який відмовився від заподіяння зла живим істотам? Король відповів, що вклонився би йому й дав усе, що б той потребував. Тоді Будда покликав Ангулімалу, який сидів неподалік, і показав його королю. Той спочатку злякався, а тоді зробив так, як сказав Будді від початку — вклонився колишньому злочинцеві. Король ще довго дивувався Будді, що той зміг «приборкати неприборкуване, звільнити поневолене, заспокоїти бентежне» без жодної зброї, коли король не зміг зробити це навіть із військом. І це те, що бентежило мене в цій історії. Невже злочинець не буде покараний за свої нелюдські діяння? Невже закон карми не наздожене Ангулімалу? Та сутра не мовчить про це.
 
Одного дня Ангулімала, взявши патру, пішов у Шравасті просити милостиню. Дорогою різні люди кидали в нього грудки землі й каміння. Хтось влучив йому в тіло, хтось попав прямо в голову. До монастиря Ангулімала повернувся з розбитою головою, з якої стікала кров, з розірваною на шмаття робою. Його патра розлетілася на друзки й він сам був розбитий, фізично й морально. Будда здалеку зауважив учня і сказав йому: «Терпи, брахмане! Терпи! Це — плід карми, яка б палила тебе багато сотень тисяч років у пеклі, а тепер можеш відчути її в такому вигляді тут-і-зараз».

Усе ж, кара для Ангулімала була передбачена. Злочинця вона наздогнала радше на екзистенційному рівні, ніж на юридичному. Відповідно до сучасного права він мав би відбути кару, так би мовити «в миру», тобто відсидіти у в’язниці, як, прости Господи, зробив Раскольніков. Але король не покарав його і для мого світосприйняття це досить обурливо. Але потім я вирішила подивитися на це інакше. По-перше, сутра говорить про неуникненність покарання, навіть якщо воно відсутнє у вимірі права, навіть якщо злочинець не підданий під трибунал. По-друге, у сутрі дуже промовисто звучить ідея про те, якою силою володіє «покаяння», що може враз звільнити від десятків тисяч років у пеклі. По-третє, ця сутра - про важливість «прощення» і відпускання минулого. Король Пасенаді не дурний, він просто діяв не відповідно до неіснуючого минулого, а відповідно до актуального стану речей, у якому перед ним була нова особистість Ангулімали, яка вже не мала нічого спільного з колишнім любителем пальців.  


На жаль, путін — не Ангулімала, він не покаїться. Тож, горіти йому в пеклі стільки, скільки сказано в сутрі, а краще взагалі звідти не виходити. І під трибунал, це must.  
 

вівторок, 2 серпня 2022 р.

Миколай Карпицький, Юлія Філь. Психічний вампіризм і психологічна агресія проти України. 01.08.2022

 


Миколай Карпіцький. Ставлення до війни сучасних ґаудія-вайшнавів з погляду теології вайшнавізму

Карпіцький М.М. Ставлення до війни сучасних ґаудія-вайшнавів з погляду теології вайшнавізму // Київські філософські студії: Матеріали V Всеукраїнської наукової конференції (м. Київ, 20 травня 2022 р.): тези доповідей. Київ: Київський університет імені Бориса Грінченка, 2022. С. 251-219.

   


Миколай Карпіцький
Ставлення до війни сучасних ґаудія-вайшнавів з погляду теології вайшнавізму


Постановка проблеми. В останні десятиліття Україні та Росії найбільшого поширення набули такі течії ґаудія-вайшнавізму як Міжнародне Товариство Свідомості Кришни (ISKCON) та Шри Чайтанья Сарасват Матх. З початком військового вторгнення Росії в Україну українські вайшнави сприйняли війну як решта українського суспільства. Основні зусилля вони зосередили на програмі «Їжа життя». Їжа для них найважливіша частина релігійного ритуалу, і коли вони годують людей освяченою їжею – прасадом, то вбачають у цьому збіг служіння людям та служіння Богові. Якщо українські вайшави не мають жодних ілюзій щодо агресивних намірів і злочинних дій Росії в Україні, то багато російських вайшнавів знають про війну через російські ЗМІ й потрапляють під вплив російської пропаганди. У зв'язку з цим постає питання: як співвідноситься ставлення адептів вайшнавізму до війни з вайшнавською релігійною практикою та теологією.

Мета дослідження в тому, щоб виявити, як впливає вайшнавізм на ставлення адепта до війни і як пояснюється виникнення такого ставлення, яке суперечить духовним орієнтирам вайшнавської традиції.

В індійській релігійній традиції передбачено пояснення прийдешніх воєн, хоч би якими жорстокими вони ні були. У вайшнавізмі історія розуміється циклічно, і зараз ми живемо у найгіршу епоху – калі-юґу. Надалі війни будуть ще жорстокішими, а деградація посилиться. Потім знову настане золотий вік щастя. Однак у циклічно повторюваних подіях немає нічого нового. Священні тексти є вічною реальністю та єдині з Богом. Вони містять зразки всіх подій історії, які повторюються, але з не точністю до кожної деталі. Люди мають свободу волі, вони можуть по-різному втілювати події. Тому одні й самі сюжети викладаються по-різному у різних текстах. Проте воля людини обмежена кармою і не може змінити загальну канву подій священного сюжету, який наперед визначений.

Про занепад дгарми свідчить не деградація світу, а деградація релігії у світі. Зараз ми спостерігаємо, що релігія витісняється політичною ідеологією. Цей процес відбувається і в Індії, і в Росії. Тільки Росії перемогла ідеологія на принципах, які повністю протилежні до релігійної етики. Однак сучасні вчителі ґаудія-вайшнавізму намагаються захистити релігійне життя від політичного впливу, орієнтуючи адептів виключно на духовну реальність. Як зазначає Юлія Філь: «на офіційному рівні вайшнави дотримуються позиції невтручання й на рівні громади не можуть підтримати ту чи іншу сторону конфлікту. Але на індивідуальному рівні кожен відданий, маючи свободу, сам розпоряджається власним життям і вирішує, як і якою мірою втручається в мирські справи»  [1, с. 63]. І це їм вдається більшою мірою, ніж іншим релігійним лідерам. Зараз багато російських релігійних лідерів різних конфесій – православ'я, п'ятдесятництва, ісламу, погоджуються з цією ідеологією та виправдовують війну Росії проти України. Проте духовних лідерів ґаудія-вайшнавізму серед них немає.

Проблема в тому, що орієнтація виключно на духовну реальність призводить до розриву між релігійним та соціальним життям пересічного вайшнава. Він не знає, як застосовувати критерії істини, які є виключно для духовного життя, коли стикається із соціальним злом, зокрема, з агресивною військовою пропагандою та фейками. І тоді для нього критерієм істини стає не духовне знання, а доцільність для соціальної адаптації.

Це призводить до ситуації дводумства. З духовної позиції вайшнав поклоняється Кришні, а із соціальної позиції виходить із демонічної картини світу, в якій виправдовується війна. З цього дводумства починається занепад дгарми, бо поступово така картина світу захоплюватиме свідомість адепта і буде змінювати сенс його духовної практики на протилежний.

Хоча це відбувається з окремими вайшнавами, сама спільнота ґаудія-вайшнавізму виявилася більш стійкою до впливу ідеології у порівнянні з православ'ям, п'ятидесятництвом або ісламом. Але це пов'язано з не особливістю індуїзму, а з особливою роллю вчителів ґаудія-вайшавізму, які намагаються захистити рух від політичного впливу.

Юлія Філь показує, що в Індії є тенденція підпорядкування релігії завданням політичної ідеології, що пов'язано з «культурними війнами» між прихильниками секуляризма та ідеології гіндутви [2, с. 199]. При цьому військове вторгнення Росії в Україну було підтримане радикальними прихильниками гіндутви, які розповідають про гіндуфобію і захист дгарми в тій же тональності, як і російські пропагандисти розповідають про русофобію і захист «духовних скріп».

Однак насправді занепад дгарми починається лише тоді, коли синтез релігійного та соціального життя здійснюється на основі хибного Его й адепт розуміє релігію формально, як служницю політичної ідеології. Однак також і в іншому випадку, коли цей синтез здійснюється виключно у сфері релігійної практики, виникає небезпека відриву від соціального життя, і тоді пересічні адепти не знають, за якими критеріями викривати брехню у зовнішньому світі, тому стають легкою здобиччю пропаганди. Це призводить до дводумства.

Щоб уникнути цих двох небезпек, синтез релігійного та соціального життя має здійснюватися у вчинках, які людина робить у світі звичайних людей. Людина може помилятися щодо війни, але це ще не порушує її духовне життя. Однак якщо вона відкрито висловлюється на підтримку брехні щодо війни, то вже створює вчинок, який робить її співучасницею злочину. Внутрішнє самовизначення до добра і зла завжди завершується у вчинках, а не в думках. Отже вона потрапляє під владу пропаганди не тоді, коли помиляється, а коли робить вчинок, в якому відбувається завершення її вибору між добром і злом.

Релігійне дводумство часто виникає тоді, коли духовне життя повністю відчужене від повсякденного життя серед звичайних людей. Подолати дводумство можна або на основі політичної ідеології, і тоді релігія стає служницею ідеології, або на основі духовних орієнтирів, і тоді людина знаходить здатність розрізняти добро і зло у соціальному житті. Це відбувається у вчинку, коли людина робить вибір, у якому одна картина світу має подолати іншу: або та, у якій добро вважається добром, або та, у якій добро вважається злом.

Тут постає питання, за якими критеріями вайшнав може визначити, що та картина світу, яка нав'язується йому в соціальному просторі, ворожа вайшнавізму?

Найголовніше, що є основою вайшнавської картини світу, це особлива інтуїція присутності Бога. Вона також є основою юдаїзму, християнства, ісламу, проте у кожної релігії вона розкривається по-особливому. Відповідно до вайшнавізму все у світі є енергія Кришни. Досвід богоспілкування в інших релігіях для вайшнавів є занадто абстрактним, але вони його не заперечують. Це дозволяє вайшнавській картині світу бути відкритою. Інші релігії сприймаються як те, що доповнює картину світу вайшнава подібно до концентричних кіл, які різною мірою віддалені від центру – ведичної традиції. Але вони не антагоністичні їй, тому що в кожній релігії можна відкрити присутність Бога. Навіть атеїзм не антагоністичний вайшавізму. Адже якщо матеріальний світ є енергією Крішни, то навіть не знаючи Бога, атеїст може відчувати його присутність у матеріальному світі. Це особливе почуття внутрішньої спорідненості зі світом, що відчувається як рідний дім.

Тому зазвичай вайшнав не очікує на небезпеку зіткнутися з такою картиною світу, яка абсолютно несумісна ні з вайшнавізмом, ні з іншими релігіями. Однак така картина світу повністю перевертає всю систему цінностей вайшнавізму, тому що тлумачить добро як зло, але пересічний вайшнав не помічає цього, коли вірить антиукраїнській пропаганді в Росії. Спочатку він довіряє фейкам про українських нацистів, а потім сам не помічає, як опиняється в полоні картині світу, яка повністю відірвана від реальності.

Для вайшнава критерій справжності картини світу – це інтуїція присутності Кришни. А оскільки матеріальний світ є теж енергією Кришни, то це дає критерій оцінки справжності уявлень щодо подій у світі. Якщо ці уявлення ґрунтуються на досвіді спілкування між людьми, розуміння їхнього життя, то вони не антагоністичні вайшнавській картині світу, і тому за ними має визнаватись своя істинність у соціальному розумінні. Бо вони не виключають інтуїцію присутності Бога навіть у тому випадку, якщо вони не мають уявлення про Бога.

Якщо ці уявлення ґрунтуються на ідеологічних передумовах, які штучно сконструйовані, вони ворожі вайшнавізму, бо виключають досвід життя та інтуїцію присутності людей, а разом з цим і інтуїцію присутності Бога. Це дає підставу вважати такі уявлення повністю хибними, а картину світу, яка вибудовується на їх основі – демонічною. Така картина світу ніяк не стикається з реальним світом, при цьому знищує навіть потенційну можливість інтуїтивної присутності Бога і змінює місцями добро і зло.

Щоб подолати релігійне дводумство, необхідний такий акт, у якому всі почуття і думки людини реалізуються як одне ціле. Це вчинок. Кришна у Бгагавадгіті дає таку практику – карма-йогу. Це практика здійснення вчинків, які спрямовані не на досягнення будь-якої мети, а здійснюються виключно з внутрішнього почуття обов'язку. Це почуття обов'язку інтуїтивно розкривається через внутрішню причетність до Бога. Людина робить так, а не інакше, тому що інтуїтивно відчуває, що саме Бог хоче, щоб вона так вчинила. Завдяки цьому людина стає вільною від усіх зовнішніх обставин, які впливають на її вчинки, у тому числі від своєї хибної картини світу, яку вона прийняла в соціальному просторі. Дводумство долається у вчинку, який несе добро. Добрі вчинки вибудовують у зовнішньому світі справжню реальність, у якій є Кришна. 

Література

Філь Ю. С. Міжнародне товариство свідомості Кришни (ISKCON) в період війни на Донбасі (2014 – 2019) / Юлія Філь // Релігійна свобода. – 2020. – № 25. – С. 52–68.
Філь Ю. С. Культурні війни навколо індуїзму в сучасній Індії / Юлія Філь // Східний світ. –2021. – №3. – С. 198–203.


пʼятниця, 15 липня 2022 р.

Алесь Дуброўскі. Пра паэзію і багаслоўе

Самая моцная паэзія – гэта матэматыка. На другім месцы стаіць “паэзія”, якая называецца “музыка”, на трэцім – “паэзія”, якая называецца “багаслоўе”. Паэзія, якая называецца “паэзія”, слабейшая за гэтыя тры. Але ў ёй ёсць адзін плюс – яна спалучае ўласцівасці названых трох. Вершаваны тэкст з’яўляецца матэматычна арганізаваным; яго ўздзеянне аналагічнае ўздзеянню музыкі; тэкст мае логасны пачатак. Бясспрэчна, камусьці (мне, напрыклад) падабаецца, калі гэта не толькі прафанна-логасны, але і тэа-логасны пачатак. Проста гэта далёка не ўсім паэтам цікава. Гэта было цікава Блоку, Пастарнаку, Барадуліну… Хтосьці цягнуўся да пачатку тэа-логаснага інтуітыўна… (Музыка – таксама матэматыка, але логаснага пачатку не мае, калі на яе не накладаецца тэкст.) Музыка і багаслоўе перакладаюць матэматыку на дзве розныя мовы; пры гэтым матэматыка сама дастаткова кажа пра Бога.

…Тое, што багаслоўе “здаровага чалавека” – гэта паэзія, зразумела з так званага “Янава корпуса” ў Новым Запавеце. Багаслоўе можа здавацца далёкім ад матэматыкі і музыкі, але калі ў ім зусім няма ні таго ні другога – гэта і не зусім багаслоўе. Калі ў ім няма паэзіі – яно зусім не багаслоўе. Проста музыка і паэзія – гэта мастацтва. Матэматыка і багаслоўе – не. Але багаслоўе – гэта творчасць (як ёсць і навуковая творчасць). Сустракаюцца нейкія ўтварэнні, якія па назве быццам бы і багаслоўе, але ў іх не тое што матэматыкі, музыкі, паэзіі няма, але няма і творчасці як такой. Напрыклад, ерась фундаменталізму. І вось на такіх “утварэннях” існуюць цэлыя канфесіі, цэлыя цэрквы! А гэта зусім сумна.

…Гэта нармальна – успрымаць багасловаў па аналогіі з паэтамі. Паэты падзяляюцца на “маіх” і “не маіх”. Адпаведна, Карл Барт – не зусім “мой” багаслоў; пры гэтым яго багаслоўе – паэзія (але не зусім мая). Я не сустракаў чалавека, якому падабаўся б паэт Брусаў. Нармальна, калі падабаецца Маякоўскі. “…Если звезды зажигают – значит – это кому-нибудь нужно?” Кожны паэт каму-небудзь патрэбны. Нават Брусаў. Праз яго ўвайшлі іншыя, як праз дзверы. А з дзвярыма параўноўваецца нават Хрыстос, прычым менавіта ў “Янавым корпусе”.

…На падрыхтоўчых курсах для паступлення на філфак са мной вучылася дзяўчынка, якая казала, што яна не разумее паэзію. Навошта яна паступала на філфак? Яна думала, што яна разумее прозу? Але проза складанейшая за паэзію. Ёсць, праўда, і пісьменнікі, якія не ўмеюць чытаць. Напрыклад, Леў Талстой. Адрозненне ад Шолахава ў тым, што апошні яшчэ і пісаць не ўмеў. (Праўда, трэба адрозніваць Шолахава ад літаратурнага праекта “Шолахаў”.) Талстой не разумеў: 1) любых тэкстаў, напісаных не ім (ад Бібліі да сучаснікаў); 2) уласных тэкстаў (як мінімум праз нейкі час пасля напісання). Першы момант нармальны для любога паэта (з адным выключэннем, пра якое скажу; другі момант, як паказвае практыка, нармальны і для многіх празаікаў). Для паэта дрэннымі будуць усе вершы, напісаныя не ў яго мастацкім метадзе. Выключэнне – тыя паэты, якія да таго ж з’яўляюцца прафесійнымі літаратуразнаўцамі. Яны не будуць кідацца фразай “дрэнныя вершы”. Калі не тваё – не значыць, што дрэннае. Але тут я не маю на ўвазе людзей, якія так-сяк адвучыліся на філфаку. Гэта не значыць, што яны прафесійныя літаратуразнаўцы. Калі паэт не літаратуразнаўца, для яго густаўшчына – норма. Толькі тады не трэба лезці ў рэдактары розных часопісаў і г.д.

17.07.2022