Добрий день! Сьогодні розповім про відмінність релігії від міфу.
Релігія зі своєї внутрішньої позиції та релігія із зовнішньої соціальної позиції – це різні явища. Ця різниця аналогічна тому, як відрізняється особистість в особистісному спілкуванні та особистість, яка виконує соціальну роль у зовнішньому соціальному просторі. Тобто це різниця між справжнім буттям і результатом об'єктивації. Об'єктивація – це перетворення особистості на об'єкт, коли людину сприймають просто як річ серед інших речей. Уявімо людину, яка б вважала, що особистісне спілкування – це вигадка, фікція, а реально існує лише ділове спілкування. Стосовно релігії тут буде теж саме.
Релігія в справжньому сенсі – це зв'язок з Вищим, який змінює людину щодо уявлення про спасіння/звільнення. Об'єктивація релігії – це коли релігія розуміється лише як соціальний інститут. Неможливе особисте спілкування з людиною, якщо сприймаєш її як соціальну роль. Також і неможливе розуміння релігії, якщо сприймаєш її тільки як соціальний об'єкт.
Релігія із зовнішньої позиції розкривається лише як соціальний інститут – це її соціальний вимір існування. Релігія з внутрішньої позиції розкривається в екзистенційному вимірі. Екзистенція – це існування. Філософською мовою словом екзистенція стали позначати не просто існування, а особистісне існування. Екзистенційне - усе що пов'язане зі ставленням особистості до життя у цілому. Наприклад сенс життя або ставлення до смерті - це екзистенційні проблеми, бо залежно від того, як людина їх розв'язує, визначається її ставлення до життя в цілому. Відповідно, внутрішнє ставлення до Бога чи до вищої реальності змінює особистість і разом з цим її ставлення до життя в цілому, тобто має екзистенційне значення.
Людство існувало десятки тисяч років у первісному стані, і жодної цивілізації не виникало. Для того, щоб довго перебувати в одному стані потрібно, щоб мотивації та стереотипи поведінки принципово не змінювалися. Первісні люди пізнавали навколишній світ, але не за допомогою раціонального мислення, а за допомогою міфології. Міф – це таке осмислення дійсності, завдяки якому все сповнюється міфологічним сенсом. Завдяки міфу все стає зрозумілим і людина примиряється з жахами дійсності, бачить у всьому сенс, і приймає життя таким, яким воно є. У міфі є архетипові смисли (або коротко архетипи) – це такі смисли, які дають зразки поведінки та розуміння подій. Вони дають розуміння, як вибудовувати стосунки з іншими людьми, як ходити на полювання, як укладати шлюби та ховати. Завдяки міфу в такому незмінному стані можна було жити як завгодно довго.
Проте нещодавно, лише кілька тисяч років тому, стали виникати цивілізації. Існує багато різних теорій, які пояснюють виникнення цивілізацій. Я говоритиму про своє розуміння. Щоб цивілізація виникла, потрібно, щоб виникли нові мотивації та стереотипи поведінки. Міф підтримує ті стереотипи поведінки, які вже є, тому що наділяє міфологічним сенсом усю дійсність. Архаїчна людина сприймала все через міф, і те, що не відповідало міфологічному архетипу, то для неї не існувало
Щоб змінилися стереотипи поведінки, потрібно, по-перше, щось відкрити за межами нашого звичного життя. Причому боги та інші міфологічні істоти, які ми вважаємо надприродними, для архаїчної людини були частиною її повсякденного життя. Потрібно було знайти такий стан буття, який був поза всім космосом, населеним людьми, богами й різними міфологічними персонажами. По-друге, потрібно було, щоб це відкриття про вищу реальність змінювало людину, давало їй нові цінності й тим самим формувало нові мотивації поведінки. Це відбувається з появою релігій, тому одночасно з появою релігій з'являються і цивілізації.
Релігія відрізняється від міфу тим, що передбачає такий зв'язок людини з вищим буттям, який змінює особистість, і ця зміна сприймається як шлях до релігійного спасіння або звільнення. Тобто з появою релігій утворюється нова мотивація поведінки. Люди починають вчиняти так, як ніколи не робили раніше, і з цього починаються цивілізації. В основі кожної релігії лежить одкровення про якесь вище буття, зв'язок з яким формує нові цінності, які відрізняються від цінностей нашого повсякденного життя. Це відкриває можливість вчиняти незалежно від зовнішніх обставин. Людина епохи цивілізацій відрізняється від первісної людини тим, що вона бачить як вчиняти незалежно від зовнішніх обставин щодо внутрішніх цінностей, і це призвело до виникнення різних історичних культур.
Я відрізняю культуру від суспільства, бо суспільство визначається соціальними законами життя серед людей, від яких залежить людина, а культура – це новий простір усередині суспільства, який люди самі створюють, коли вчиняють вільно. Але для того, щоб так вчиняти, потрібні нові мотивації вчинку. Щоб були нові мотивації, потрібне одкровення, що є щось поза нашим звичним життям. А для цього потрібне одкровення про вищу реальність, що змінює особистість. Так пов'язані між собою культура та релігія.
Однак щоб життя знову стало стабільним, навіть після виникнення релігії, знову повинні сформуватися якісь традиційні рамки поведінки, тому релігія, як правило, включає міфологію і за допомогою міфології примиряє людину з повсякденним життям. Тепер людина продовжує міфологічно осмислювати життя, як і раніше, лише на новому рівні вже у контексті релігії. Отже, релігія – це не міфологія. Вона відрізняється від міфології, але при цьому вона може включати міфологію, і всередині релігії людина може навіть не розуміти саму цю релігію і сприймати дійсність на рівні тільки міфологічного мислення. Саме це ми спостерігаємо зараз щодо більшості вірян.
Тепер пропоную розглянути відмінність релігії від міфу на рівні нашого внутрішнього екзистенційного досвіду.
Кожна людина виявляє, що вона існує. Існування – первинний самоочевидний досвід. Допустимо, вона вмирає, і нічого більше немає після смерті. Яка їй різниця, що інші житимуть, адже для неї все перестало існувати. Тобто попри існування інших людей, я відчуваю, що існую лише сам, і не відчуваю так інших. Але чому лише себе? Бо моє тіло відрізняється від тіла інших? Чи означає це, що моє відчуття себе пов'язане з тілом? Але тут виникає суперечність. Якби це було так, то я постійно переставав би бути самим собою, тому що моє тіло постійно змінюється і за складом, і за формою, в ньому немає нічого постійного. Але я почуваю себе незалежно від змін тіла тим самим собою. Значить, є якась духовна реальність, завдяки якій я залишаюся самим собою, і не факт, що з руйнуванням тіла вона теж зникне. Але якщо є така реальність, яка не залежить від зовнішнього світу, чи можу я тоді бути вільним від зовнішнього світу і вчиняти незалежно від зовнішніх обставин?
Як я вже сказав, більшість вірян сприймає свою релігію не як релігію, а лише як міфологію. Це стосується і християн, і вайшнавів, і мусульман. Щоб пояснити різницю між міфологічним та релігійним ставленням до життя, я пропоную розглянути такий приклад.
Допустимо у нашого світу є творець, але цей творець не Бог, а якась високорозвинена цивілізація. Або що наш світ – симуляція, і створила цю симуляцію якась інша людина, яка, як Бог, керує нашою реальністю і втручається в наші справи. Для позначення такого правителя всієї нашої світобудови, який не є Богом, але керує світом як Бог, є спеціальний термін - деміург. І ось у мене виникає запитання. Якщо християнин, мусульманин чи вайшнав поклоняється Богу, чи може він відрізнити, що він поклоняється саме Богу, а не Деміургу, не представникам якоїсь високорозвиненої інопланетної цивілізації чи якомусь геймеру, який керує симуляцією? Якщо Бога сприймати з зовнішнього боку, ніби ми дивимося на нього як на зовнішнє явище, то виявити таку різницю неможливо. Так само її неможливо виявити на рівні міфологічної свідомості, бо якщо Деміург могутній як Бог, вчиняє як Бог, значить він і є Бог.
А ось для релігійної свідомості тут різниця принципова, тому що тут людина звертається до Бога не для того, щоб розв'язувати свої побутові проблеми, а для того, щоб знайти основу всередині самої себе. З релігійного погляду людина сприймає Бога не з зовнішньої позиції, а зсередини самої себе, в екзистенційному вимірі, як особистість, яку вона відкриває всередині своєї особистості, і завдяки цьому знаходить новий сенс життя.
Повернемося до екзистенційного питання, про яке я говорив. Кожен з нас відчуває, що він один існує, а інші дані йому як зовнішні явища. Це його екзистенція – тобто існування. Погляньмо на це існування з матеріалістичної позиції. Воно кінцеве й обмежене. Життя пролітає як мить. До того як людина народилася – її ще було. І після того, як вмре, її вже не буде. І яка тоді різниця, що житимуть інші люди, якщо її існування не буде. Але що страшніше, її існування могло й не виникнути. Якби батьки зачали дитину на п'ять хвилин раніше чи пізніше, то народилася б не вона, а її брат чи сестра. Виходить, що моє існування випадкове і швидкоплинне?
І ось релігія відкриває, що всередині мого існування лежить найвище буття, завдяки якому я існую невипадково. Ба більше. Це найвище буття поєднує моє існування з існуванням усіх інших людей, які теж не є випадковими. Тобто я причетний до вищої реальності, завдяки якій я принципово інакше починаю почувати своє існування, тому для мене принципово важливо, що ця вища реальність саме Бог, а не якась високорозвинена цивілізація.