понеділок, 17 січня 2022 р.

Філь Ю.С., Карпіцький М.М. Захист вайшнавами ISKCON власної ідентичності в контексті дискусій про індуїзм

Філь Ю.С., Карпіцький М.М. Захист вайшнавами ISKCON власної ідентичності в контексті дискусій про індуїзм // Східний світ. 2021. №1. С.102-117.

Ю. С. Філь, М. М. Карпіцький

Захист вайшнавами ISKCON власної ідентичності в контексті дискусій про індуїзм

Вступ

Проблема теоретичного осмислення індуїзму існує майже стільки ж, скільки сама індологія, а методологічні дослідження сформували окремий напрямок індології загалом та індуїстських досліджень зокрема. Продуктом рефлексій над індуїзмом стали численні праці, у яких вчені ведуть дискусії навколо вже відомого набору методологічних проблем, які ми для зручності розділили на чотири групи: ідентичнісну, термінологічну, класифікаторську та практичну. Серед них чільне місце займає перша, ідентичнісна, яка має справу з визначенням сутнісних рис індуїзму, кого можна назвати індусом, чи є підстави говорити про індуїзм як про єдине релігійне явище, час його виникнення.

Термінологічна проблема виливається у суперечки про доречність застосування штучно вигаданого колонізаторами терміну “індуїзм” до вірувань Індійського субконтиненту, про те, чи може санскритський термін санатана дгарма[1] стати альтернативою “індуїзму”, чи доречно застосовувати західний термін латинського походження “релігія” стосовно індуїзму, чи варто шукати відповідники індійським санскритським поняттям в європейських мовах і якщо варто, то як перекладати цілу низку понять в індуїзмі – дг’яна, дгарма, манас, Брагман, йоґа та багато інших.

До третьої категорії методологічних проблем належить класифікаторська, в рамках якої намагаються знайти місце індуїзму в європейській класифікації релігій за типами, і застосувати до нього терміни, які виникли в західному релігієзнавстві – монотеїзм, політеїзм, пантеїзм, панентеїзм, монізм і т. д.

А четверта, практична, група торкається питання, які методи найкраще підходять для вивчення індуїзму – кабінетні чи “польові”, як вони співвідносяться між собою й які переваги та вади кожного з них.

Звісно, усі ці теоретичні розмисли можна було би назвати схоластичними, суто кабінетними, не актуальними в реальному житті та суспільній практиці, якби не було юридичних прецедентів, коли визначення індуїзму було вкрай важливим, а також якби в самих індійців не було потреби означити себе як окрему спільноту – націю, яка об’єднана не лише державою, а й релігією. Тобто знайти об’єднувальну основу для усіх напрямків індуїзму було природно і вигідно ще й з точки зору індійського націєбудування. Тому теоретизування індологів з приводу індуїзму стали в пригоді індуському націоналізмові та юриспруденції, й не лише в самій Індії, а також за її межами. Маємо на меті, окресливши схематично низку методологічних проблем при вивченні індуїзму, продемонструвати, як напрацьоване індологією знання допомогло виграти суд над Бгаґавадґітою в Томську (Російська Федерація) у 2011–2012 роках, надавши ще не введені в науковий обіг матеріали суду й здійснивши аналіз ключової в судовому процесі дискусії між представниками влади та науковою спільнотою індологів, релігієзнавців та філософів. Актуальність такого аналізу очевидна й для української науки та спільноти адептів Міжнародного товариства свідомості Кришни (ISKCON)[2], адже обговорення в томському суді та академічні дискусії за результатами суду підтвердили підстави причетності ISKCON до індуїзму. Це закріпить українських вайшнавів у статусі посередників між Україною та Індією й сприятиме розвитку відносин між країнами. Крім того, українські вчені змогли познайомитися з тим, як практично оскаржувати аргументи, що ставлять під сумнів приналежність ISKCON до індійської традиції, підтверджуючи цим практичну обґрунтованість методології дослідження індуїзму.

Основна частина

Осмислення індійської релігії почалося разом із колоніальним завоюванням субконтиненту. Звісно, європейські освоювачі Індії – португальські, голландські, англійські купці та місіонери одразу повісили на місцеву релігію ярлик язичництва – темної, дикунської, нецивілізованої і сатанинської релігії[3]. Вона була вписана в християнську картину світу як деякий несуперечливий і зрозумілий моноліт, рефлексувати над яким не було потреби, а звертати увагу на який потрібно були лише у зв’язку з наверненням до “цивілізованої” християнської релігії. Лише до XVIII століття належать перші спроби теоретичного осмислення індійської релігії та увага до її окремих напрямків. Перше, на що звернули увагу піонери-індологи – В. фон Гумбольт, А. В. Шлегель, М. Мюллер, В. Джонс – це на текстологічну традицію, що продемонструвала різноманітність та подекуди навіть суперечливість індуїзму. Постала потреба дати визначення явищу релігійного життя індійців. Хоча від початкових заангажованих християнських уявлень про індуїзм як язичництво вчені відмовилися, все ж осмислювали цей феномен у тій самій сформованій християнством парадигмі, яка намагалася знайти в індуїзмові те, що наявне в християнстві та інших авраамічних релігіях, знайомих західній людині. А у цій парадигмі назвати й зрозуміти явище означало систематизувати його, та й наявність самого терміну “індуїзм”, який виник досить пізно порівняно з існуванням традиції, на початку ХІХ століття, ніби сама натякала, що йдеться про послідовну та монолітну релігійну систему.

Перше, що намагалися знайти за зразком авраамічних релігій індологи на самих початках вивчення індуїзму – це доктрину, яка би була спільна для всіх течій індуїзму. Такої не знайшлося, хоч на це претендувало багато постулатів, про що йтиметься далі. Були спроби, знайти “священну книгу” індуїзму, знову ж таки опираючись на західні уявлення про один базовий сакральний текст, спільний для всіх церков та напрямків в межах релігії, якими є Біблія для християнства та Коран для ісламу. Веди могли б претендувати на таке “священне писання” індуїзму з однією лише поправкою, що не всі напрямки індуїзму визнають їх авторитет, як-от, наприклад, деякі течії середньовічного руху бгакті, або ж культи позакастових та низькокастових індійців, яким заборонено навіть чути Веди. Стало зрозуміло, що Веди якщо і є авторитетними текстами для більшості напрямків індуїзму, то не в тому сенсі, в якому шанують святе писання в християнстві.

Також в індуїзмі не виявилося єдиного засновника, як це було в інших місцевих релігіях – джайнізмі, буддизмі, сикхізмі, так само як єдиної центральної ієрархії священництва, яка б була спільною для всіх його течій, не виявилося в ньому інституції (церкви), яка б їх об’єднувала, єдиного вчення про сотеріологію, єдиної практики чи ініціаційного ритуалу. Індуїзм принципово не вкладається в поняття послідовної релігійної системи. Якщо виходити з того, що нічого зі згаданого вище не є спільним для усіх течій індуїзму, то логічним є запитання: а чи виправдано взагалі говорити про одну релігію – індуїзм, а не про численні релігії – індуїзми, кожен з яких має свій “набір характеристик”?

Та все ж повністю відкинути індуїзм як єдиний феномен релігійного життя людей на субконтиненті неможливо з багатьох причин – по-перше, хай навіть це абсолютно різні течії, та вони тісно пов’язані з індійським субконтинентом, де вони зародилися і звідки почали поширюватися всім світом лише починаючи з 2 пол. ХІХ ст.; по-друге, хоч індуїзм і не можна виділити за однією ознакою, але за набором ознак це можливо зробити, і якщо не для абсолютно всіх течій, то принаймні для великої їх частини. Крім того, якими б різними індуїстські філософські школи й традиції не були, сукупно вони можуть бути протиставлені іншим релігіям Індії – буддизму, джайнізму, сикхізму. Самі ж індуси свою дгарму називали санатана, а інші дгарми відповідно будда дгармою, джайн дгармою. Можливо, саме тому із самого початку осмислення індуїзму були спроби виділити його ядро, саму серцевину, яка б виправдала існування окремої релігії під такою назвою.

Таким “ядром” в історії індології були спроби називати різні положення індуїзму та різні його прояви. Основою індуїзму називали три вчення – про причинно-наслідковий закон (карму), про трансміграцію душ (реінкарнацію) і про теорію спасіння (мокшу). Та вчення про карму, реінкарнацію та мокшу є в інших дгармічних релігіях – буддизмі та джайнізмі. Крім того, концепції карми, мокші, сансари, двайти, адвайти – це не більше, ніж найбільш відомі європейцям положення, в які вірить і якими оперує лише невелика кількість індійців, переважно брагманів. Та й ідея реінкарнації існувала не в усі періоди розвитку індуїзму – у Ведах її ще не було. І оскільки вчення про реінкарнацію розраховане швидше на освічених, а не на простих людей, сьогодні воно мало впливає на повсякденне життя значної частини сільського населення Індії, й ще менше, або практично ніяк на напівплемінні чи племінні райони [Штитенкрон 1999, 254].

Коли стало зрозуміло, що спільної доктрини в індуїзмі годі шукати, то єдине що залишалося – оголосити відсутність єдиної доктрини його розрізнювальною ознакою. А це означало, що відмінними рисами індуїзму є його рецептивність, тобто здатність відповідати соціальним, емоційним, інтелектуальним, культурним особливостям кожного конкретного адепта, здатність запропонувати те, що підійде усім умам, як свого часу висловився індолог Моньє-Вільямс [Sharma 2003, 2]; універсальність, тобто наявність великої амплітуди шляхів та ступенів богопізнання; та інклюзивність – здатність поглинати в себе різні вчення, навіть опозиційні. Коли Ґанді казав: “Я індус, я мусульманин, я сикх, я християнин”, Мухаммед Алі Джинна, лідер індійських мусульман та засновник Пакистану, сухо відповідав: “Це звучить так по-індуському” [Elst 2019, 21], і не помилився. Уявити християнина, який стверджує, що він і мусульманин, і індус одночасно просто неможливо, так само як неможливо уявити мусульманина, який декларує свою причетність до християнства. Авраамічні релігії виключають такий підхід, цим і відрізняються від індуїзму. Якщо індуїст не буде декларувати різні ідентичності одночасно, як це робив Ґанді, то принаймні він погодиться з тезою, що “всі релігії однаково правдиві”, з чим християнин точно не погодиться. Показовим у цьому плані був випадок з Місією Рамакришни, яка відмовлялася від своєї індуїстської ідентичності, постулюючи те, що визнає іслам і християнство. Та річ у тім, що в межах цих релігій неможливо мати декілька релігійних ідентичностей, тому Місія Рамакришни аргументами проти своєї індуїстської ідентичності якнайкраще демонструвала її наявність.

На рівні теорії така розрізнювальна ознака у вигляді визнання багатогранності істини має право на існування, та вона повністю залишає поза увагою зміст релігії. Такими ж рисами можна наділити низку вчень так званого New Age, тому ці риси, безперечно, характеризують індуїзм, але не є унікальними й навряд чи можуть претендувати на саму його суть.

Оскільки на рівні теорії всі визначення індуїзму були суперечливими й неповними, виникла ідея, а чи не визначати індуїзм через особливу соціальну практику, яку він породжує – через систему варн-джаті? Чи не є вона тією надійною, цілком намацуваною основою, яка дозволяє несуперечливо описати цю релігію? Французький антрополог, соціолог та індолог Луї Дюмон в основу системи варн-джаті поклав опозицію ритуально чисте/ритуально нечисте, яка справді пронизує всі індуїстські вірування [Dumont 1980] і всі соціальні прошарки. Тож, чому б не вважати квінтесенцією індуїзму саме цю опозицію? Та вона хибує двома вадами. По-перше, в разі проголошення індійської системи варн-джаті основою індуїзму, з нього автоматично випадають т. зв. неоіндуїстські реформістські течії, такі як Брагмо самадж, Прартхана самадж, Ар’я самадж, які почали зароджуватися з поч. ХІХ ст. та які або не визнавали порядок індійського соціуму, або не вважали його чимось основоположним для індуїзму. По-друге, за такого підходу нівелюється вся суто релігійна складова індуїзму з його текстами, філософськими школами та ритуалами. Недарма в знаковій колективній монографії “Древо індуїзму” (1999) Російської академії наук, загальна концепція якої полягає в тому, щоб описати індуїзм як дерево з коренями, стовбуром, кроною та плодами, соціальні прояви індійської релігії належать саме до її плодів, а не коренів, чи стовбура [Древо индуизма 1999].

Зважаючи на таку суперечливу ситуацію, вчені мусили визнати, що одного однозначного підходу у вивченні та розумінні індуїзму бути не може. Їх є щонайменше два – централістський і плюралістичний, які були запропоновані Річардом Девісом [Davis 1995, 6; Sharma 2003, 8–10]. Централісти виділяють одну, паніндійську, більш-менш гомогенну, ортодоксальну традицію, яка передається через посередництво санскриту та брагманського класу. Ця традиція гуртується навколо текстів, які пов’язані з ведами, куди входять не лише самі Веди, а й Дгармашастри, тексти міманси та веданти. Ведичні жертвопринесення є найбільш бажаним способом здійснення ритуалу. Звісно є сила силенна груп, які заперечують Веди, віддають перевагу народним мовам, а не санскриту, ставлять під сумнів кастову систему, періодично повстають проти цього ортодоксального “центру”. Та це не впливає на його найвищий авторитет і статус у суспільстві.

Плюралістичний же виходить з того, що індуїзм – це парасольковий термін, який об’єднує найрізноманітніші ідеї та вчення. Цей підхід “децентралізує” індуїзм, не намагаючись знайти в ньому ядро чи об’єднуючу ознаку. Прихильники цього підходу часто використовують природні метафори: індуїзм – це “губка”, яка вбирає все, що в неї попадає, або це “джунглі”, де будь-яка релігійна тенденція може вільно прорости. За такого підходу ведична традиція є просто однією з багатьох, переконаннями невеликої брагманської еліти, яка не пов’язана з релігійним різноманіттям навколо неї.

Ці два підходи мають право на існування, та ми все ж схиляємося більше до централістського, адже плюралістичний, на нашу думку, знеособлює індуїзм, позбавляє його коренів. Погоджуючись з авторами колективної монографії “Древо індуїзму” [Древо индуизма 1999], також вважаємо Веди основою цілої традиції, або навіть парадигми, в межах якої є найрізноманітніші вчення та філософські школи. І навіть якщо не всі вони визнають авторитет Вед, вони перебувають у парадигмі, сформованій ведійськими текстами. Наприклад, даліти до ХІХ ст. ніколи не чули Вед, та їхній релігійний світогляд та місце в соціумі продиктоване саме ними. Треба підкреслити, що такий підхід не передбачає, що Веди є текстами, які об’єднують різні індуїстські напрямки, як це відбувається зі священними книгами авраамічних релігій. Йдеться про те, що ці тексти створюють парадигму світосприйняття та соціальної практики, в межах якої не обов’язково безпосередньо читати Веди, або навіть визнавати їх. Крім того, якщо слідувати плюралістичному підходу, то індусом може називатися будь-хто, хто має еклектичну свідомість. Або ж навпаки, будь-яка індуїстська деномінація за бажанням може заперечувати свою приналежність до індуїзму, адже декларує свій універсальний характер та прийняття багатогранності істини і множинності шляхів її осягнення. Кожен з індуїстських напрямків має право декларувати бажану ідентичність, та якщо вона прагне юридично закріпити цю ідентичність, одразу виникає проблема формальних визначень – від того, що таке релігія та релігійна деномінація до того, що таке індуїзм і хто такий індус.

В історії Індії було багато судових процесів, на яких релігійні організації вимагали визнати ту чи іншу свою ідентичність. Найбільш відомими у цьому плані були два суди – в Бомбеї у 1958 році, на якому одна із вашнавських течій Свамінараяна сампрадая мала на меті юридично закріпити свою непричетність до індуїзму[4], та суд 1995 року, на якому Місія Рамакришни спробувала довести свою окремішність від індуїзму. Як писав канадійський індолог Трой Вілсон Орган “Сьогодні в Індії не важко знайти людину, яка заперечує, що вона індус, але має таку поведінку, яка у решти асоціюється з індуїзмом” [Organ 1974, 2]. Для винесення рішення, судам довелося формувати критерії, за яким ту чи іншу релігію можна вважати індуїзмом. При формулюванні цих критеріїв були використані обидва підходи – централістський і плюралістичний. Остаточно вони були визначені Верховним судом Індії 1995 року у такому формулюванні:

1. Визнання Вед як найвищого авторитету в релігійних та філософських питаннях та визнання їх індуїстськими мислителями та філософами єдиною основою індуїстської філософії.

2. Наявність духу терпимості та готовність зрозуміти та поважати точку зору опонента, що ґрунтується на розуміння того, що істина багатогранна.

3. Прийняття усіма шістьма даршанами індуїстської філософії великого світового порядку, за якого періоди творіння, підтримання та зникнення [Всесвіту] безперервно слідують один за одним.

4. Прийняття всіма системами індуїстської філософії ідеї переродження та попереднього існування.

5. Визнання факту, що шляхів до спасіння та способів його досягнення багато.

6. Усвідомлення істини, що Богу можна поклонятися різними способами, у тому числі не поклоняючись образам.

7. На відміну від інших релігійних вчень індуїстська релігія не прив’язана до будь-якого визначеного набору філософських концептів[5].

У суді над книгою “Бгаґавадґіта як вона є” в Томську в 2011 році російським вайшнавам ISKCON, на відміну від учнів Рамакришни та представників сампрадаї Свамінараяна, життєво важливим було довести свою індуїстську ідентичність та зв’язок з ведичною традицією. 12 серпня 2011 року розпочався багатомісячний судовий процес про визнання екстремістським матеріалом головного канонічного тексту вайшнавів ISKCON “Бгаґавадґіта як вона є” Бгактіведанти Свамі Прабгупади. Від рішення суду над книгою залежало, чи зможуть вайшнави ISKCON далі відкрито практикувати свою релігію або ж їх діяльність буде заборонена [Тимощук, Филькин 2013, 178–184].

Прокуратура прагнула довести в суді, що ця книга має екстремістський характер і суперечить російському законодавству. Тому може здатися дивним, що перше питання, яке було поставлене експертам, мало зовсім не правовий, а світоглядний характер і покликане було визначити стосунок доктрини, викладеної у вайшнавскій літературі ISKCON, до індійської культури. Ініціатори суду не хотіли виставляти себе неосвіченими борцями з культурою, тому їм важливо було переконати громадськість, що вони борються з сектою, яка не має стосунку до індійської культури. До цієї світоглядної суперечки, яка незабаром вийшла за межі суду, стали долучатися люди з різними позиціями щодо ISKCON. По-перше, це самі адепти традиції ISKCON, серед яких є вчені-релігієзнавці з кандидатськими та докторськими науковими ступенями. По-друге, це представники антикультистського руху в Росії, ідейним лідером яких став Олександр Дворкін. По-третє, це інтелігенція, яка має своє уявлення про культуру та релігію Індії, яке відрізняється від бачення ISKCON. По-четверте, це вчені-індологи, які дуже добре знають сучасну релігійну традицію Індії, такі як Ірина Глушкова, яка взяла активну участь в дискусії з приводу релігійної та культурної ідентичності ISKCON. Тому вайшнавам ISKCON довелося захищати свою ідентичність не тільки в суді, а й за його межами в публічній дискусії.

У зв’язку з цим цікаво простежити хід дискусії про релігійну ідентичність вайшнавів ISKCON у зв’язку з судом над книгою “Бгаґавадґіта як вона є” з позиції сучасних наукових уявлень про індуїзм. Хоча далі в статті дискусії на суді розглядатимуться тільки щодо питання про ідентичність вчення ISKCON, однак для прояснення контексту цієї дискусії слід пояснити значущість самого суду для подальшої долі вайшнавів ISKCON.

ФСБ почало підготовку до суду за кілька років до його початку. За повідомленням завідувачки кафедри теорії мови й методики навчання російській мові та літературі Томського державного педагогічного університету Ольги Орлової ще у 2009 році до неї звернулося ФСБ з пропозицією виявити в книзі “Бгаґавадґіта як вона є” екстремістський зміст. О. Орлова категорично відмовилася, і тоді ФСБ уклало договір про проведення подібної експертизи з деканом філософського факультету Томського державного університету Сергієм Аванесовим, який своєю чергою залучив до роботи над експертизою колег зі свого університету – доцента Валерія Свистунова з філософського факультету і доцента Валерія Наумова з філологічного факультету. Експертиза була повністю підготовлена 25 жовтня 2010 року, і 30 червня 2011 року прокурор Томська В. В. Федотов передав її до Ленінського районного суду м. Томська разом із заявою, в якій просив: «визнати книгу “Бгаґавадґіта як вона є” автора А. Ч. Бгактіведанти Свамі Прабгупади екстремістською». За день до подачі заяви в суд 29 червня 2011 року на особистому сайті керівника місіонерського відділу Томської єпархії Російської православної церкви Максима Степаненка від його імені був розміщений текст під заголовком «Книга засновника Товариства свідомості Кришни Абхай Чарана Де “Бгаґавадґіта як вона є” – всі, хто не кришнаїти – демони, занепалі грішники, дурні й невігласи», в якій наявні текстологічні паралелі з текстом експертизи.

На судових засіданнях вайшнавська спільнота надзвичайно професійно захищала книгу Шріли Прабгупади. У результаті, на засіданні 28 грудня 2011 року суд відмовив томській прокуратурі у визнанні книги екстремістською. Прокуратура оскаржила це рішення, проте 21 березня 2012 року Томський обласний суд відхилив апеляційне подання прокурора Томська.

У разі, якби заяву прокуратури було задоволено, книга “Бгаґавадґіта як вона є” була би внесена до Федерального списку екстремістських матеріалів, і незабаром на підставі цього всією Росією почалися б судові процеси з ліквідації вайшнавських громад із вилучення майна в дохід держави, а практикуючим вайшнавам загрожувало би кримінальне покарання від штрафів до позбавлення волі на тривалий термін. Крім того, успіх ФСБ і прокуратури у Томську міг спровокувати аналогічні процеси проти інших конфесій, тому успішний захист книги Шріли Прабгупади у Томську на кілька років відстрочив початок репресій в Росії за ознакою ставлення до релігії.

Суд у Томську також міг вплинути на ситуацію в Україні, бо в цей період, коли президентом був Віктор Янукович, українська влада схильна була копіювати рішення російської влади. Влітку 2014 року в бесіді з Миколаєм Карпіцьким, який брав участь в суді над книгою Шріли Прабгупади як експерт, регіональний секретар ISKCON України-Молдови Ач’юта Прійя дас зізнався, що українські вайшнави уважно стежили за судовим процесом у Томську. Вони переживали за своїх одновірців у Росії й побоювалися, що заборона ISKCON у Росії могла підштовхнути українську владу до аналогічних дій. Після Революції Гідності такі побоювання можуть здатися дивними, проте у 2011–2012 роках загроза була цілком реальною.

Треба сказати, що прокуратура мала всі шанси виграти процес. По-перше, судова практика показує, що суди в таких справах, як правило, стають на бік прокуратури. Відповідно до російського законодавства суддя оцінює докази на основі внутрішніх переконань, тому має право довіритися думці одного аспіранта і проігнорувати протилежну думку цілої Академії наук. Тому будь-які додаткові експертизи фахівців, які надавала сторона захисту Бгаґавадґіти, суддя мала законне право проігнорувати, оскільки вже мала на руках експертизу від прокуратури.

По-друге, у самому Федеральному законі “Про протидію екстремістській діяльності” поняття екстремістської діяльності трактується дуже широко і включає пропаганду винятковості, переваги або неповноцінності людини за ознакою її соціальної, расової, національної, релігійної або мовної приналежності або ставлення до релігії. Це означає, що дотримання будь-якої релігії, яка визнає винятковість релігійного віровчення та шляху спасіння щодо вчення інших релігій теоретично може бути визнано екстремістською діяльністю. У зв’язку з цим стратегія прокуратури в суді ґрунтувалася на тому, щоб витлумачити як пропаганду винятковості всі уривки з книги, в яких стверджується пріоритет поклонінні Кришні й критика тих, хто ігнорує релігійний та моральний обов’язок.

Однак незадовго до цього 28 червня 2011 року пленум Верховного Суду дав офіційне роз’яснення про те, що критика релігійних переконань або релігійних звичаїв сама по собі не повинна розглядатися як дія, спрямована на збудження ненависті або ворожнечі. У зв’язку з цим перед прокуратурою постало нове завдання – довести, що ISKCON не має стосунку до індійської релігійної традиції, і у зв’язку з цим на його книги не повинно поширюватися роз’яснення пленуму суду. Крім того, вирішуючи це завдання, прокуратура сподівалася захистити себе від критики з боку громадськості від звинувачення в тому, що вона бореться з індійською культурою.

Саме тому вайшнави сприйняли перемогу захисників книги в суді як доказ своєї ідентичності й належності індійській духовній традиції. Це підтвердив член керівної ради ISKCON Бгакті Віґ’яна Ґосвамі: «Дуже важливо, що всі люди в Індії прекрасно розуміють, що йдеться саме про “Бгаґавадґіту як вона є”, не розділяючи коментарі Шріли Прабгупади й сам текст Ґіти. Таким чином, це не просто підтримка священного писання, а й підтримка ISKCON як визнаного представника індуїзму»[7].

Перше питання, яке було поставлене експертам з Томського державного університету вимагало філософського аналізу ідей “Бгаґавадґіти як вона є” у контексті індійської культури. На відміну від всіх інших питань, які також були поставлені перед авторами експертизи, це питання не було націлене на пошук протизаконного змісту, який міг бути підставою для заборони книги, однак саме воно викликало дискусію як на засіданнях суду, так і за його межами.

У лютому 2012 року в Томськ приїхав відомий діяч антисектантського руху голова Експертної ради з проведення державної релігієзнавчої експертизи при Міністерстві юстиції Російської Федерації О. Дворкін. Він провів низку зустрічей у Томському державному університеті й на телебаченні й доводив, що ISKCON не має жодного стосунку до індуїзму. Незабаром після нього у Томськ приїхала І. Глушкова, головний науковий співробітник Центру індійських досліджень Інституту сходознавства РАН і виступила з розгромною критикою авторів експертизи й позиції О. Дворкіна. Також обговоренню підсумків суду і вченню Бгаґавадґіти була присвячена наукова конференція у Томському державному університеті [Карпицкий, Филькин… 2013, 150–152], яка завершилася прийняттям резолюції з різкою критикою експертизи С. С. Аванесова, В. Н. Свистунова і В. Г. Наумова за непрофесійний і ангажований характер [Карпицкий, Глушкова… 2013, 400–402].

Згідно з повідомленням Інтерфакс від 16 лютого 2012 року у зв’язку з судом над книгою дав коментар перший заступник генерального прокурора Росії Олександр Буксман: “У суспільстві це питання подається так, ніби прокуратура взагалі проти основ цієї релігії виступає. Йдеться не про це, а саме про те, що в перекладі російською мовою там з’явилися якісь моменти, які або межують, або заходять за межу і близькі до екстремістських проявів”[8]. Сам факт, що заступник генерального прокурора дав коментарі для ЗМІ з приводу процесу в районному суді, було подією винятковою і безпрецедентною. При цьому він спробував ввести громадськість в оману, стверджуючи, ніби прокуратура звернулася до суду тільки у зв’язку коментарями Свамі Прабгупади, а не у зв’язку з самим текстом Бгаґавадґіти. Насправді в заяві прокуратури йшлося про визнання всієї книги “Бгаґавадґіта як вона є” екстремістською, а не окремої її частини. На підставі цієї заяви суддя Галина Бутенко як при призначенні нової експертизи, так і при винесенні остаточного рішення вважала об’єктом судового розгляду всю книгу, включаючи оригінал тексту санскритом, його транслітерацію, підрядковий та літературний переклад.

Незабаром відбулася ще більш дивна подія. Важко уявити більш абсурдну ситуацію, так ніби правоохоронні органи замість того, щоб представляти докази в суді, стали б викривати злочинців в газетах у надії, що злочинність від сорому сама зникне. Однак обласна незалежна газета “Томський тиждень” від 16 березня 2012”року опублікувала анонімний текст від імені “правоохоронних органів” з критикою книги Шріли Прабгупади й вайшнавів ISKCON не тільки без вказівки на автора, а й без вказівки на відомство, яке надало текст. Треба звернути увагу, що така потайність характерна саме для ФСБ.

У тексті правоохоронців наголошувалося на важливості саме філософського аналізу доктрини: «Доводи захисту кришнаїтів про те, що процес спровокований місцевою “паличною” правоохоронною системою, якій “все одно що судити”, не обґрунтовані. При “тупому” виконанні не було б потреби робити філософську частину дослідження»[9]. На думку правоохоронців книга “Бгаґавадґіта як вона є” – єдине джерело всіх правил життя: «В процесі розгляду з’ясувалося, що кришнаїти повністю орієнтуються не на закон, а на свою основну книгу “Бгаґавадґіта, як вона є” ... Суть коментарів – виклад релігійної доктрини кришнаїтів, яка регламентує аспекти життя послідовника даної релігії»[10]. Така позиція дозволяла правоохоронцям подати ISKCON як течію, яка повністю замкнута на одній книзі свого засновника і повністю відірвана від решти індійської культурної та релігійної традиції. Насправді ж вайшнави ISKCON керуються також іншими книгами традиції ґаудія-вайшнавізму, а в суспільному житті – законами держави й можуть на практиці демонструвати високий рівень знання закону, про що свідчить високий рівень професіоналізму при захисті книги в суді.

Проте автори тексту наполягали, що «“Міжнародне товариство свідомості Кришни” – релігійна течія, яка створена у 20-му столітті у США. [...] Зазначена традиція поширюється не шляхом передачі від одного покоління до іншого, а шляхом сприйняття ідей з книг засновника Прабгупади. Саме книги Прабгупади формують світогляд кришнаїтів. Коментарі книги “Бгаґавадґіта як вона є” фактично є основою всіх книг, що видають кришнаїти»[11]. Це у корені суперечить позиції ISKCON, стосовно якого істинне знання передається за традицією – парампарою – від учителя до учня безпосередньо.

Щоб розібратися в ході дискусії потрібно звернутися до самого її початку, філософського аналізу місця доктрини “Бгаґавадґіти як вона є” в традиції вайшнавізму, який виконав В. Свистунов в рамках експертизи, яка послужила підставою для звернення прокуратури в суд.

На питання: «В якому стосунку перебуває доктрина, яка викладена у “Бгаґавадґіті як вона є” і в іншій літературі, до традиційної індійської культури?» В. Свистунов дає розгорнуту відповідь у тексті експертизи.

На початку В. Свистунов відносить ISKCON до модерністських релігійних груп і ставить під сумнів їх претензію на приналежність до давньоіндійської традиції, в основі якої лежать Веди: “Міжнародне товариство свідомості Кришни (МТСК) можна віднести до численних модерністських місіонерських релігійних груп, для яких дуже важко підібрати дійсний статус. ... Претензія на ведійську спадщину – одна з найбільш суперечливих і утилітарних серед кришнаїтських установок. Така претензія взагалі характерна для релігійних новоробок” [Аванесов… 2010, 3]. Далі він переходить до обґрунтування своєї думки. В інтересах прокуратури було б протиставити ISKCON всім іншим індійським релігійним течіям, однак замість цього В. Свистунов протиставляє Ведам весь бенґальський вайшнавізм починаючи з Чайтаньї. Таким чином експерт хоч і заперечує спадкоємність ISKCON від давньоведійської традиції, проте не ставить під сумнів його традиційність у сенсі приналежності бенґальському вайшнавізму, який існує вже п’ять століть. Безумовно, це твердження представляло інтерес для академічної спільноти, але ніяк не допомагало прокуратурі в досягненні її цілей. Разом з тим аналіз В. Свистунова дозволяє виявити стереотипи стосовно духовної традиції Індії, які склалися в академічному середовищі.

Він трактує всю духовну традицію Індії як процес відходу від Вед, вбачаючи антиведійські течії ще в Упанішадах. При цьому Веди він ототожнює тільки з самгітами. Однак в індійській традиції самгіти невіддільні від своїх коментарів і складають основу Вед, до якої приєднуються коментарі – брагмани, араньяки й упанішади, які теж входять до складу Вед. Хоча варто відзначити, що неправильно змішувати з Ведами інші позаведійські тексти – Магабгарату, Рамаяну, пурани, дарма що у переносному сенсі їх іноді називають “П’ятою Ведою”. Так само не слід з ними змішувати другорядні веди, які виникли в набагато більш пізній час (Аюрведу та ін.).

Відповідно до цього В. Свистунов протиставляє заснований Чайтаньєю ґаудія-вайшнавізм класичному індуїзму на таких підставах: культ Кришни неведійського походження; заперечується варнашрама, яка передбачає приналежність варні тільки за народженням; практикується посвята в брагмани людей з небрагманських сімей; втрачається наступність парампари – передачі ведійського знання від учителя до учня.

Деякі твердження В. Свистунова були оскаржені вже на першому засіданні суду 12 серпня 2011 року. Представник вайшнавської сторони Олександр Шахов попросив запрошеного експерта доктора філософських наук М. Карпіцького визначити місце Бгаґавадґгіти стосовно Вед і прокоментувати зроблене в тексті експертизи твердження В. Свистунова про те, що “ведійське коріння кришнаїзму сумнівне ще і в тому сенсі, що насправді в Індії давно ніхто не слідує Ведам. Веди жодною мірою не є винятковою формою і рушійною силою індійського світогляду”. М. Карпіцький назвав маргінальною позицію, яка заперечує ведичне коріння й авторитет Вед як для ISKCON, так і для сучасного індуїзму в цілому. При цьому він пояснив, що слід розрізняти самі Веди й ведичну традицію, яка визнає авторитет Вед. Зокрема, Бгаґавадґіта є частиною епосу Магабгарата і не належить Ведам, проте вона належить ведичній традиції, в якій визнається авторитет Вед. Оскільки ISKCON визнає авторитет Вед і спирається на один з текстів ведичної традиції, то він також належить цій традиції, навіть якщо там і не звертаються безпосередньо до самих текстів Вед.

На другому судовому засіданні 18 серпня 2011 року В. Свистунов пояснив, що у своєму філософському дослідженні він висловив лише свою думку, яка не остаточна. При цьому свій висновок про те, що “кришнаїзм має очевидне неведійське походження, і пошук спільних коренів переслідує чисто рекламні цілі” [Аванесов… 2010, 5] він зробив на основі дослідження Р. Н. Дандекара.

У своїй книзі “Від Вед до індуїзму. Міфологія, що еволюціонує” індійський індолог Рамчандра Нараян Дандекар стверджує, що культ Кришни мав неведійське місцеве коріння і лише згодом був асимільований ведійською релігією, коли Кришну стали розуміти як аватару Вішну. При цьому Дандекар як гіпотезу висуває концепцію паралельного існування двох релігій – Васудеви й Кришни, які згодом злилися воєдино. “Васудевізм представляв початкову стадію класичного вішнуїзму, а новий кришнаїзм став його другою і, ймовірно, найбільш важливою фазою. Неведійський за своїм походженням і розвитком кришнаїзм став шукати об’єднання з ведизмом – яким би умовним і формальним воно не здавалося – щоб залучити на свою сторону все ще значну кількість ортодоксальних вірян” [Дандекар 2002, 210–211].

При цьому Дандекар розрізняє ведійську релігію й індуїзм. Навіть якщо кришнаїзм і не був ведійського походження з самого початку, проте він вже злився з ведизмом і є цілком традиційною для індуїзму духовною течією. При цьому в індуїзмі немає будь-якого канону або зразка, щоб оцінити ступінь традиційності або ортодоксальності кришнаїта. Як зазначає Дандекар: “Бгаґавадґіта відображає той етап кришнаїзму, коли вішнуїтський елемент був асимільований” [Дандекар 2002, 214]. “Асиміляція кришнаїзмом Вішну, в результаті якої обидва боги злилися воєдино, повинна була завершитися до остаточної редакції Бгаґавадґіти” [Дандекар 2002, 212]. З цього випливає, що навіть якщо слідом за Дандекаром вбачати у Бгаґавадґіті неведійську кришнаїтську основу, то до моменту появи Бгаґавадґіти кришнаїзм вже визнавав авторитет Вед і був складовою частиною ведичної традиції. Відповідно до цього можна заперечити твердження В. Свистунова з представленого в суді тексту експертизи про те, що “сам факт вибору Бгаґавадґіти як єдиного джерела вчення кришнаїтів виводить його за межі ведійської традиції” [Аванесов… 2010, 5]. По-перше, Бгаґавадґіта для ISKCON далеко не єдине джерело їх віровчення, і, по-друге, слід розрізняти давньоведійську традицію епохи створення Вед і ведичну традицію, яка виникла на її основі і якій належить Бгаґавадґіта.

Цілком можливо, що В. Свистунов не хотів спеціально допомагати правоохоронним органам і просто виконував доручення декана, тому переформулював поставлену задачу інакше. Замість того, щоб у тексті експертизи протиставити ISKCON індійській релігійній традиції в цілому, він протиставив їй всю п’ятсотлітню традицію бенґальського вайшнавізму, і таким чином знецінив для прокуратури аргумент про нетрадиційний характер ISKCON. Не дивно, що після закінчення судового засідання ніхто більше не повертався до питання про неведійські корені культу Кришни. Зате інший аргумент В. Свистунова про те, що індуїстом можна тільки народитися, постійно повторювався в обговореннях навіть вже після закінчення суду, причому його самостійно відтворювали різні люди, які не були знайомі з текстом експертизи. Це говорить про те, що в такому випадку В. Свистунов висловив не лише свою приватну думку, а й панівний забобон в середовищі інтелігенції, яка цікавиться культурою Індії.

У тексті експертизи В. Свистунов пише: “Кришнаїти є послідовниками реформаторів у класичному індуїзмі, стараннями яких ця парампара була перервана. Реформатори й їхні кришнаїти-послідовники, передбачають посвячення новонавернених у жерці (брагманство), що є одночасним і неможливим для ортодоксального індуса і є суперечністю в термінах, бо індуїстом народитися можна, а стати ні” [Аванесов… 2010, 4].

Пізніше, до цього аргументу апелює О. Дворкін, який приїхав до Томська перед розглядом апеляції прокуратури у Томському обласному суді з проханням змінити рішення районного суду. 21 лютого 2012 року на прес-конференції в ІА “Інтерфакс-Сибір” на тему “Тоталітарні секти: загроза особистості, суспільству і державі” О. Дворкін заявив: “Товариство свідомості Кришни – це американська секта, яка з’явилася в Нью-Йорку в 1966 році й до традиційного індуїзму вона не має жодного стосунку з тієї простої причини, що традиційний індуїзм – це непрозелітична релігія. Індусом не можна стати, ним можна тільки народитися в індуїстській сім’ї, тільки народитися в касті”[12]. Цю думку поділяє досить багато начитаних в області індійської культури людей. Та загалом індологи говорять про те, що немає критеріїв, які визначають, хто є індусом, а хто ні.

Самі індуси часто намагаються виділити такий набір критеріїв, який, однак, навіть на їхню думку є важливим, але аж ніяк не обов’язковим для індуїста. Наприклад, вище згаданий Т. В. Орган згадує Ґовінду даса, який називає такі ознаки того, що людина – індуїст: якщо вона народилася в сім’ї батьків-індуїстів, якщо народилася в Індії, практикує кастову систему, вірить у корову як священну тварину, носить шикху[13], носить священну нитку, дотримується спеціальної дієти, вірить в карму, реінкарнацію та інкарнацію богів, у брагманів як священництво, дотримується обмежень раси і кольору шкіри[14], практикує індуїстське право [Organ 1974, 2].

Під час перерви на науковій конференції за темою “Бгаґавадґіта в історії й в сучасному суспільстві” в Томському державному університеті 24 лютого 2012 року томські журналісти незалежного телебачення ТВ-2 попросили відому індологиню І. Глушкову прокоментувати це твердження О. Дворкіна. У відповідь вона послалася на рішення Верховного суду Індії у 1995 році, який підтвердив критерії приналежності до індуїзму. Вона підкреслила, що Товариство свідомості Кришни задовольняє цим критеріям, і серед них немає умови народження в індуїстському середовищі або в певній касті (див. 7 критеріїв вище).

Хоча в повсякденному житті Індії зберігається кастовий поділ, однак ставлення до системи варн-джаті в адептів тих чи інших течій індуїзму різний. У зв’язку з цим можна навести думку Дандекара, на книгу якого посилався в суді В. Свистунов: “Строго кажучи, індуїзм як релігію слід відрізняти від індуїзму як соціальної організації. У зв’язку з цим знаменно, що останнім часом серйозні мислителі-індуїсти, які прагнуть зберегти й зміцнити індуїзм як релігію, вважають кастову систему істинним прокляттям і відкрито вимагають її знищення. Зауважимо, до речі, що умови сучасного життя справді більшою мірою сприяють знищенню кастових бар’єрів між індуїстами. Тому дотримання традиційних кастових правил більше не можна розглядати як універсальний і точний критерій індуїзму” [Дандекар 2002, 197].

У той же день 24 лютого 2012 року І. Глушкова проводила пресконференцію в ІА “Интерфакс-Сибир” і розкритикувала позицію Олександра Довркіна, який трьома днями раніше на цьому ж місці 21 лютого проводив свою прес-конференцію. Заочна полеміка І. Глушкової з О. Дворкіним має особливе значення, бо вони є знаковими фігурами: І. Глушкова – провідний фахівець в індології, позиція якої авторитетна для вчених; О. Дворкін – найвпливовіший представник антикультистського руху, на позицію якого орієнтуються не тільки ідейні борці з сектами, а й багато представників РПЦ і державної влади.

Щодо О. Дворкіна І. Глушкова заявила: «Він каже: “Товариство свідомості Кришни до традиційного індуїзму не має жодного стосунку”. Я стверджую, що таке поняття як “традиційний індуїзм” відсутнє, тому що навіть традиції в різних частинах Індії різні й ґрунтуються на різних текстах. Тому, напевно, ніхто крім Дворкіна не знає, що таке “традиційний індуїзм”»[15]. Хоча поняття “традиційний індуїзм” зустрічається у тексті експертизи В. Свистунова, однак там воно використовується швидше як синонім давньоведійської релігії, що ніяк не могло допомогти прокуратурі. О. Дворкін же, навпаки, під “традиційним індуїзмом” розумів власне уявлення про сучасний індуїзм, якому не відповідає ISKCON. І. Глушкова показала на прес-конференції, що це уявлення О. Дворкіна абсолютно не відповідає дійсності: «Індуїзм дуже відрізняється від тих релігій, які називають авраамічними, відрізняється від християнства, ісламу, іудаїзму. Відрізняється тим, що в індуїзмі немає засновника, невідомо, коли він формувався, невідомо навіть конкретно те місце, де це сталося. Взагалі існують різні напрямки серед фахівців. Деякі вважають, що індуїзм йшов-йшов і прийшов з глибини століть. Інші вважають, він в своєму нинішньому вигляді набув деяких форм в ХІХ столітті завдяки тому, що англійцям потрібно було зрозуміти, де вони перебувають, з чим вони мають справу. Існує думка, що індуїзм вміщує в себе різні релігії, існує думка, що індуїзм складається з різних компонентів. [...] Але факт залишається фактом, що там немає нічого єдиного і загальновизнаного. Там немає церковної ієрархії. Там немає головного. Індуїзм складається з різних напрямків. Їх дуже багато. І ці напрямки своєю чергою дробляться на інші напрямки. [...] І ось все це разом я назвала так, як назвала книгу, відповідальним редактором якої була “Древо індуїзму”»[16].

Далі на пресконференції І. Глушкова крок за кроком піддала критиці кожен вислів О. Дворкіна про “Бгаґавадґіту як вона є”. Раніше О. Дворкін заявив на своїй пресконференції, що “Бгаґавадґіта як вона є” має дуже опосередкований стосунок до давньоіндійської книги; це вільний і не зовсім кваліфікований переклад, причому переказ англійською, а потім російською; він перевищує сам текст Бгаґавадґіти в три-чотири рази. На це І. Глушкова заперечила, що ця книга має такий же стосунок, як і будь-який інший коментар; Дворкін не має достатньо підстав судити про кваліфікацію перекладу, в вайшнавізмі переклади Бгаґавадґіти з одної мови на іншу є нормою; інші коментарі перевершують Бгаґавадґіту в 12–15 разів.

Після цієї одповіді на виступ О. Дворкіна керівник місіонерського відділу Томської єпархії Максим Степаненко безпосередньо запитав І. Глушкову: «Бгаґавадґіта та “Бгаґавадґіта як вона є” це однакові книги або різні?»[17]. Для нього було важливо почути таку відповідь, яка дозволила б йому довести, що суд проходив не над самою індійською книгою “Бгаґавадґіта”, а над іншою книгою, яка була написана навіть не в Індії.

І. Глушкова відповіла: «Бгаґавадґіта існує в традиції коментування. Бгаґавадґіта є складовою частиною “Бгаґавадґіти як вона є”. Вони нерозривні». Детальніше вона виклала свою позицію в статті “Способи існування сакрального індуського тексту і образ Росії в Індії” [Глушкова 2013, 138–145].

Треба сказати, що в інтелігентських колах радянського та пострадянського простору переважно читали наукові видання Бгаґавадґіти в перекладі Б. Л. Смирнова або В. С. Семенцова. Тому думка про те, що “Бгаґавадґіта як вона є” Шріли Прабгупади – це вже зовсім інша книга, була досить поширено і постійно відтворювалася всюди, де йшлося про суд над нею.

Позиція І. Глушкової, яку вона висловила під час конференції, присвяченої Бгаґавадґіті, підбиває підсумки цих дискусій: «Бгаґавадґіта й “Бгаґавадґіта як вона є” – нерозривні; вони є частиною однієї культури. Оригінальна Бгаґавадґіта існує як літературна пам’ятка, а як священний текст вона існує тільки у вигляді коментарів. Тому розглядати “Бгаґавадґіту як вона є” з точки зору Кримінального кодексу неприпустимо» [Жарчинская, Чубирко 2012, 12]. Справді, подібно до того, як одне слово в різних контекстах може мати різний сенс, також і Бгаґавадґіта в різних контекстах може виступати як різні тексти – як художній, як філософський або як релігійний. Особливість Бгаґавадґіти в тому, що як священний текст вона втілюється виключно в коментаторській традиції, при цьому вона може мати різні втілення і наповнюватися різними смислами.

Висновки

Суд над книгою “Бгаґавадґіта як вона є” став ареною верифікації різних підходів та рефлексій у межах індуїстських досліджень. Більш практичним та доречним виявився централістський підхід до визначення індуїзму та його варіації, за якого сутнісною рисою індуїзму вважається не лише визнання авторитету Вед, а й уся ведична традиція в широкому сенсі, яка включає в себе коментарі на Веди.

Вище було виділено чотири групи методологічних проблем, пов’язаних із вивченням індуїзму, які різною мірою проявилися в дискусіях навколо цієї релігії, викликаних судом. Найбільше дискусія торкалася методологічної проблеми індуїстської ідентичності, адже належало визначити критерії індуїзму, щоб з’ясувати, як віднести гаудія-вайшнавізм ISKCON до індуїстської релігійної традиції. Також дискусія зачепила питання, пов’язані з термінологічною групою методологічних проблем, бо необхідно було з’ясувати валідність терміну “традиційний індуїзм”. В дискусіях навколо суду майже не торкалися питань, пов’язаних з класифікаторською групою. Стосовно практичної групи слід сказати окремо – кейс із захистом в суді “Бгаґавадґіти як вона є” продемонстрував ще один підхід дослідження індуїзму, який полягає в організації дискусії із залученням провідних та авторитетних опонентів, адептів, вчених та інтелігентських кіл. Під час відкритої полеміки аргументи різних сторін проходять випробовування на здатність підтвердити правоту тієї чи іншої позиції.

Позитивним побічним ефектом суду над книгою “Бгаґавадґіта як вона є” стали дискусії як в академічному середовищі, так і серед громадськості, у яких було досягнуто консенсусу, що ISKCON не є новим релігійним рухом, а належить індуїстській традиції. Казус з судом не лише поставив вайшнавів ISKCON перед потребою захищати свою ідентичність, а дозволив краще зрозуміти зв’язок ISKCON з традицією індуїзму і його місце в індійській культурі.

Примітки

[1] Санатана дгарма (із санскр. “вічний закон”, “вічний порядок”) – самоназва індуїстської релігійної традиції.

[2] ISKCON – абревіатура від International Society for Krishna Consciousness; назва, яку найчастіше використовують для позначення Міжнародного товариства свідомості Кришни.

[3] Детальніше про сприйняття індійських релігій як язичництва: Штитенкрон фон Г. О природе индуизма . О правильном употреблении обманчивого термина // Древо индуизма. Москва, 1999. – С. 248 – 249.

[4] Bombay High Court. The State of Bombay vs Shastri Yagna Purushadasji on 3 October, 1958. URL: https://indiankanoon.org/doc/1336275/ (дата звернення: 1.08.2020).

[5] Supreme Court of India. Bramchari Sidheswar Bhai ... vs State Of West Bengal Etc on 2 July, 1995 // Hinduism Today. URL: https://www.hinduismtoday.com/modules/smartsection/item.php?itemid=5047 (дата звернення: 5.09.2020).

[7] Суд над “Бхагавад-гитой”: письмо Бхакти Вигьяны Госвами // Дом Прабхупады. Газета Киевской общины Международного общества сознания Кришны, 2011, № 192 (24 декабря), c. 10.

[8] Дело “Бхагавад-гиты” искаженно представляется в обществе – первый замгенпрокурора РФ // Интерфакс. 16 февраля 2012 года. URL: http://www.interfax-religion.ru/?act=news&div=44238 (дата звернення: 11.10.2020).

[9] Все не так гладко. Точка зрения правоохранительных органов // Томская неделя (областная независимая газета), 2012 (16 марта), № 11 (1026), c. 19.

[10] Там же, с. 19.

[11] Там же, с. 19.

[12] Пресс-конференция А. Дворкина в Томске. 21 февраля 2012 года. URL: https://youtu.be/Uhi_I3KjmH4 (дата звернення: 25.10.2020).

[13] Шикха – пасмо волосся на потилиці індуса, яке означає приналежність до брагманської касти. Вайшнави ISKCON трактують шикху як символ вищого рівня свідомості, порівнюючи її зі знаменом, що встановлюють на вершині підкореної вершини.

[14] Ймовірно, йдеться про обмеження перетину т. зв. “чорного океану” і правила, які регулюють взаємодію з іноземцями.

[15] Любимова Т. Б., Глушкова И. П., Одинцов М. И. Пресс-конференция в ИА Интерфакс-Сибирь (Томск). 24.02.2012. URL: https://youtu.be/jceGY9GmYcQ (дата звернення: 25.10.2020).

[16] Там же.

[17] Там же.

Література

Аванесов С. С., Свистунов В. Н., Наумов В. Г. Заключение комплексной комиссионной экспертизы от 25.10.2010 / Копия, заверено, помощник прокурора г. Томска Осипова М. С., 2010.

Глушкова И. П. Способы существования сакрального индусского текста и образ России в Индии // Вестник Томского государственного университета. История, 2013, № 4 (24).

Дандекар Р. Н. От Вед к индуизму. Эволюционирующая мифология / Составитель Я. В. Васильков. Ответственный редактор Г. М. Бонгард-Левин. Пер. с англ. К. П. Лукьяненко. Москва, 2002.

Древо индуизма. Москва, 1999.

Жарчинская К., Чубирко Н. Ракетами и вертолетами Индию не задобрить // Дом Прабхупады в Москве, 2012, № 3.

Карпицкий Н. Н., Глушкова И. П., Хазанов О. В. и др. Резолюция научной конференции “Бхагавад-гита в истории и в современном обществе” // Бхагавад-гита в истории и в современном обществе: Материалы V Всероссийской научной конференции с межд. уч. Томск, 2012.

Карпицкий Н. Н., Филькин К. Н., Хазанов О. В. О конференции “Бхагавад-гита в истории и в современном обществе” // Вестник Томского государственного университета. История, 2013, № 4 (24).

Тимощук А. С., Филькин К. Н. Казус суда над Бхагавад-гитой Свами Прабхупады: генезис, анализ, реакция общественности и медиа // Вестник Томского государственного университета. История, 2013, № 4 (24).

Штитенкрон фон Г. О природе индуизма. О правильном употреблении обманчивого термина // Древо индуизма, Москва, 1999.

Davis R. H. Introduction. A Brief History of Religions in India. Religions of India in Practice / Ed. Donald S. Lopez, Jr. Princeton, New Jersey, 1995.

Dumont L. Homo Hierarchicus. The Caste System and Its Implications. Chicago and London, 1980.

Elst K. Hindu Dharma and the Culture Wars. New Delhi, 2019.

Organ T. W. Hinduism. Its Historical Development. New York, 1974.

Radhakrishnan S. The Hindu View of Life. Harper Element, 2015.

Sharma A. What is Hinduism // The Study of Hiduism. University of Southern California Press, 2003.

Карпіцький М.М. Вчення про час у творі Фа Цзана «Золотий лев у хуаянь»

Карпіцький М.М. Вчення про час у творі Фа Цзана «Золотий лев у хуаянь» // Китайська цивілізація: традиції та сучасність: матеріали міжнародної наукової конференції, 24 листопада 2021 р. Київ: Видавничий дім «Гельветика», 2021. С. 59-63.

   


Карпіцький М.М.
Вчення про час у творі Фа Цзана «Золотий лев у хуаянь»

Невеликий твір третього патріарха школи хуаянь Фа Цзана 法藏 (643–712) «Золотий лев у хуаянь» (華嚴金師子章) має парадигмальний характер для цієї буддійської школи. На прикладі статуї золотого лева Фа Цзан розкриває розуміння ступенів розвитку буддизму, просвітлення і нірвани. Школа хуаянь належить магаяні, тому розділяє основне вчення магаяни про те, що сансара і нірвана онтологічно збігаються, і відмінність між ними не у самому бутті, а у погляді на буття. З позиції шуньявади світ явищ – це обумовлений погляд на дгарми, які порожні, безякісні. Тому з необумовленої позиції все є порожнеча. Істина ж це природа Будди, яка невимовна і відкривається в неприв'язаності до того чи іншого погляду. Тут виникає небезпека такої онтологічної інтерпретації єдиної реальності, в якій збігається нірвана і сансара, яка схожа з індійською концепцією атмана. Цієї небезпеки можна уникнути, якщо онтологічні концепти магаяни розуміти як методи досягнення просвітленого стану свідомості, який характеризується неприв'язаністю до жодної онтологічної позиції. Відповідно до цього реальність описується з двох позицій щодо принципу «не обумовлювати й не перешкоджати одне одному». А. Ю. Стрелкова характеризує його як принцип неподвійності, «який випливає з ідеї порожнечі як субстанції істинної реальності, сформульований хуаяньцями у словах "не співпадати і водночас не відрізнятися"» [1, с. 23], що дозволяє говорити «про взаємоприсутність та взаємопроникнення усіх речей (феноменів)» [1, с. 24]. У тибетському буддизмі індивідуальна і розширена свідомість тотожні,  не обумовлюють і не перешкоджають одна одній, при цьому істина, тобто дгармакая, відкривається як ясне світло шляхом відмови від прихильності до будь-якого стану свідомості. У китайському буддизмі (чань і хуаянь) за таким же принципом розкривається тотожність повсякденної й просвітленої свідомості, причому справжнє звільнення досягається шляхом неприв'язаності ні до того, ні до іншого стану свідомості. У школі хуаянь це обґрунтовується тим, що кожен елемент відокремлений і тотожний з усіма іншими елементами та з усією реальністю у цілому. 

У сучасних дослідників переважає субстанціалістська інтерпретація вчення школи хуаянь. К. Ю. Солонін навіть називає філософію школи хуаянь тріумфом китайського онтологізму [2, с. 125]. Однак я пропоную розглянути концепцію часу у творі «Золотий лев в хуаянь» уникаючи такої субстанціалістської інтерпретації та поглянути на онтологію школи хуаянь не як на метафізичні твердження про те, як влаштовано буття, а як на метод досягнення такого стану свідомості, незв'язаного жодною онтологічною позицією.

У творі «Золотий лев в хуаянь» Фа Цзан пише: «剎那之間,分為三際,謂過去、現在、未來。此三際各有過、現、未來,總有三三之位,以立九世,即束為一段法門。雖則九世,各各有隔,相由成立 ,融通無礙,同為一念,名十世隔法異成門» [3, с. 109]. Цей уривок перекладали й переказували такі дослідники як Л. Є. Янгутов, К. Ю. Солонін, Є. Ю. Стабурова. Різниця їхніх інтерпретацій обумовлена багатозначністю давньокитайської мови. Тому необхідне філософське узагальнення результатів, які отримали ці дослідники.

В інтерпретації Л. Є. Янгутова сенс уривка можна передати так: «Мить ділиться на три часи, [про які] кажу: минуле, теперішнє і майбутнє. Кожне з цих трьох часів своєю чергою має минуле, теперішнє і майбутнє. У результаті кожне з цих трьох має по три [часи], утворюючи десять часів, що з'єднуються в один відрізок. Хоча кожен з дев'яти часів відокремлений (однин від іншого), але встановилися вони й продовжують залишатися в гармонії, не перешкоджаючи (один одному) і мисляться як одне. [Це] називаю ворітьми у встановлення і відмінність дгарм, що діляться на десять часів» [3, с. 115]. У лінійному часі, який рухається з минулого в майбутнє, минулий момент має тільки один вимір, в якому він пов'язаний з попереднім і наступним. Однак Фа Цзан пише, що момент «тепер» розпадається не на три, а на три по три напрямки часу, які утворюють разом з ним десять часів, включаючи три виміри минулого і три виміри майбутнього. Так кожен момент пов'язаний не з одним варіантом минулого чи майбутнього, а з різними. Слід погодитися з Є. Ю. Стабуровою, яка стверджує: «Фа Цзан вчив про те, що немає жодної просторово-часової послідовності, або в термінології буддистів, немає "спочатку" і немає "потім". Все відбувається відразу й одночасно» [4, с. 261]. Отже, час нелінійний, рухається не з минулого в майбутнє, а структурується за типом фракталу: момент розкривається в трьох моментах часу, які своєю чергою також розкриваються в трьох моментах, при цьому всі ці моменти існують і самі по собі, й разом з цим перебувають у моменті «тепер». Єдність і відокремленість моментів визначає єдність і відокремленість повсякденної свідомості, яка перебуває в "тепер", і просвітленої свідомості, якій відкриті всі моменти часу, при цьому просвітлена свідомість перебуває в повсякденній. К. Ю. Солонін перекладає текст Фа Цзана інакше. У його перекладі мить поділяється не на три часи, а на три інтервали, які називаються минулим, теперішнім і майбутнім, кожен з яких розпадається на своє минуле, теперішнє і майбутнє. У перекладі Л. Є. Янгутова йдеться про дев'ять часів, однак у К. Ю. Слоніна – вже про дев'ять світів. Однак у переказі того ж уривка К. Ю. Солонін використовує  терміни «час» і «світ» разом: «Так виникають дев'ять часів, які об'єднуються в якийсь вид спільності, що розглядається як десятий час. Десять світів наповнені "змішаним", тобто конкретними речами, що, хоча і тотожні одна одній, але зберігають свою особливість, не змішуючись з іншими феноменами». [2, с. 121]. Пов'язано це різночитання з тим, що для позначення часу Фа Цзан в цьому уривку використовує не один, а кілька різних ієрогліфів з різними сенсами. 

Термін «剎那之間» обидва перекладача перекладали як «мить», однак Є. Ю. Стабурова пропонує перекладати як «шпарина (jiān 間) кшани (剎那)». Кшана – це буддійський термін, який позначає мить часу, яка не ділиться на частини. У зв'язку з цим вона ставить питання, чому неподільна кшана «ділиться на три інтервали (jì 際)»? Замість відповіді вона посилається на складність буддійської картини світу, що змушує буддистів робити висновки, які слабкий людський розум сприймає як взаємозаперечні [4, с. 263]. На мій погляд, тут суперечність виникає тільки за субстанціалістської інтерпретації вчення хуаянь, якої я прагну уникнути. Якщо момент часу не є субстанцією, то він цілком може залишатися неподільним і розкриватися в різних вимірах минулого, теперішнього і майбутнього. В інтерпретації Є. Ю. Стабурової «дев'ять інтервалів можна уявити як якісь віртуальні "осередки", позиції (wèi 位), за якими розподіляються дев'ять світів-ер (shì 世)» [4, с. 263]. Було б точніше це називати не «віртуальними осередками», а просторово-часовими вимірами, які різні й при цьому можуть співіснувати як ціле, до чого приходить і сама Є. Ю. Стабурова. Слово shì 世, яке Л. Є. Янгутов перекладав як «час», а К. Ю. Солонін як «світ», Є. Ю. Стабурова тлумачить як специфічний термін китайського буддизму, який об'єднує два різних індійських поняття – простору і часу, і тому пропонує його переводити як світ-ера. «У "Золотому леві" поняття світ-ера (shì 世) передавало ідею просторово-часових вимірів дгармічного світу. Фа Цзан налічував 10 світів-ер (世), і отже, 10 просторово-часових вимірів» [4, с. 262]. Є. Ю. Стабурова стверджує, що своєрідністю позиції Фа Цзана можна вважати те, що він розглядає простір і час як одне ціле, при цьому вона пропонує таку інтерпретацію його вчення про час: «Ввівши для основного боку дгармічного світу одиницю світу-ери (世), а для ілюзорною боку дев'ять світів-ер (世), Фа Цзан, власне кажучи, запропонував для зміни простору-часу двійкову систему, яка записується цифрами один і дев'ять» [4, с. 267], при цьому обидва боки дгармічного світу, зберігаючи автономність, вміщають один одного подібно до того, як одне сновидіння може вмістити сто років. Причому кожна сторона світу містить повноту всіх десяти світів.

Двійкова система, яку запропонувала Є. Ю. Стабурова для опису вимірів простору-часу, більшою мірою підходить для опису єдності й відмінності повсякденної й просвітленої свідомості. Повсякденна свідомість розкривається в моменті «тепер», просвітлена свідомість розкривається в багатовимірному часі, в якому кожний вимір розкриває свій варіант світу. Тому просвітлена свідомість те саме, що всевідання. При цьому обидва стани тотожні, бо момент «тепер» повсякденної свідомості включає багатовимірність просвітленої свідомості. Це означає, що перебування в повсякденному стані свідомості не обумовлює і не перешкоджає перебуванню в просвітленому стані свідомості. Однак справжній шлях звільнення розкривається в неприв'язаності до того чи іншого стану свідомості. Так субстанціалістське трактування часу долається в контексті мети практики хуаянь – бути неприв'язаним до жодної онтологічної позиції. Субстанціалізм передбачає, що якщо вибираємо ту чи іншу онтологію, то тим самим визнаємо помилковими альтернативні онтології, проте згідно з вченням хуаянь будь-яка онтологічна позиція допускається як можлива, при цьому вона не виключає будь-яку іншу.

Література

1. Стрелкова А. Ю. Містичний універсум Хуаянь // На шляху до синтезу філософії, науки та релігії. Львів, 2015. С. 16–26.
2. Религии Китая. Хрестоматия. Составление Е. А. Торчинова. СПб.: Евразия, 2001. 512 с.
3. Янгутов Л. Е. Философское учение школы хуаянь. Новосибирск: Наука, 1982. 144 с.
4. Стабурова Е. Ю. Пространство и время в философии буддийской школы хуаянь (по тексту Фа-Цзана "Золотой лев") // Общество и государство в Китае. 2012. Т. 42. № 3. С. 257-273.

понеділок, 27 грудня 2021 р.

Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Азеркіни як маркер трансформації суспільної свідомості


Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Азеркіни як маркер трансформації суспільної свідомості // Аграрна освіта: минуле, сучасне, майбутнє: зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 100-річчю ЛНАУ 15-16 лист. 2021 р. Слов’янськ, 2021. С. 445-446.

   

Я. А. Майстренко-Дудковська, М. М. Карпіцький
Азеркіни як маркер трансформації суспільної свідомості

Викладачі першими помічають, як рік у рік змінюється світосприйняття студентів, а зміни за десять років вже такі значні, що потрібно повністю перебудовувати курс лекцій. Ці глибинні процеси трансформації сприйняття реальності призводять до змін у суспільстві, які неможливо заздалегідь прорахувати. Річ у тому, що сенси соціологічних понять визначаються в контексті картини світу нинішнього покоління, яка зараз трансформується. Тому поняття, якими користуємося ми, не застосовні для опису майбутнього, коли нове покоління візьме відповідальність за країну, проте ми можемо виявити нові тенденції у суспільній свідомості, які свідчать про спектр можливостей розвитку суспільства. Маркером таких тенденцій служить зміна сприйняття таких видів самоідентифікації, які раніше вважалися ознакою патології, а зараз у молодіжному середовищі сприймаються як цілком природні. Йдеться про появу такого явища, як азеркіни, тобто ті, хто ідентифікує себе з якоюсь нелюдською істотою. Про це раніше вже було опубліковано статтю, в якій було зроблено висновок, що раніше «будь-яка самоідентифікація всупереч суспільним стереотипам породжувала як зовнішній конфлікт людини з суспільством, так і внутрішній конфлікт людини з самою собою. … Поширення феномена азеркінів вказує на вибір свободи самовизначення і прийняття іншого в тому, чим він відрізняється, а не в тому, в чому він схожий. Це – нова тенденція, яка має протилежну спрямованість щодо панівної тенденції архаїзації суспільства» [1, с. 26]. Продовжуючи цю думку, ми приходимо до розуміння нової тенденції у молодіжному середовищі: чуже, незрозуміле або незвичне явище, яке в архаїчній свідомості сприймалося як небезпечне та вороже, перестає лякати та сприймається природно. Для підтвердження можна навести витяги з бесід із представниками спільноти азеркінів, які у 2019-2020 роках проводила Я. А. Майстренко-Дудковська.

Ми спостерігаємо тривожну суспільну тенденцію наростання страхів та агресії, які спричинені нерозумінням нових реалій життя. Проте все нове і незрозуміле не всіма людьми сприймається як вороже. Респондент «Перевертень-маг» (Краматорськ) розповів, що ставлення до азеркінів у суспільстві різне: «Я завжди був іншим. На якомусь рівні я завжди знав, що я не зовсім людина. Деякі це відчували та поважали, інші відчули це та зневажали мене. Третім було начхати, вони вважали, що й "нормальні" люди іноді бувають такими» [з інтерв'ю 17 травня 2019]. Тобто формується досить великий прошарок людей, який готовий сприймати чуже та незрозуміле явище як нормальне. Респондентка «Мойра» (Костянтинівка) розповіла, що цілком комфортно почувається іншою, і це не заважає їй адаптуватися до суспільства, яке вона не вважає своїм: «Я не збираюся вписуватися в це суспільство, бути прийнятою, зрозумілою людьми навколо мене. Я інша в буквальному значенні. У мене немає проблем із людьми. Я живу у переважно людському світі. В мене звичайна робота. Я плачу за квартиру, гуляю з собакою, маю друзів, і живу власним життям. Але зрозуміло, що я не одна з них. У мене є друзі-люди, вони розумні, винахідливі, можуть співчувати та співчувати, вони розуміють, як вони впливають на навколишній світ. Вони добрі люди, але іноді дуже чужі мені» [з інтерв'ю 19 травня 2019]. Респонденти азеркіни розповідали, що мали психологічні проблеми, поки вони не могли визначитися з власною ідентифікацією. Однак прийняття самого себе як іншої істоти допомогло розв'язати ці проблеми та набути нового сенсу життя. Респондентка «Дракон» (Костянтинівка) розповіла, що не тільки почуває себе самодостатньою, а й усвідомила свою нову місію – бути зберігачкою знань та ділитися ними з навколишніми: «Я знаю, що я дракон і почуваю себе при цьому комфортно. Це може здатися зарозумілим, але насправді я просто знаю, хто я, і мені не потрібно шукати зовнішнього підтвердження і підкріплення. Я не вважаю систему [суспільства] корисною, тому що дію за межами стандартних та прийнятих параметрів речей. Ставити питання – це один зі способів взаємодії зі світом. Інформація та ідеї – це те, чим мені хочеться ділитися з навколишніми. Дуже цікаво спостерігати за тим, як твоя ідея поширюється, змінюється і повертається вже в новому вигляді. Я пам'ятаю, що такі, як я, дракони були зберігачами знань всесвіту, тому найбільший скарб для нас – це знання та інформація» [з інтерв'ю 19 травня 2019].

Історичний досвід показує, що коли люди опиняються в чужій соціальній реальності, то вибудовують таку картину світу, в якій оточені ворожими силами. Це відбувається тоді, коли люди живуть усередині чужої та незрозумілої їм культури або коли вони не встигають адаптуватися до змін у суспільстві, які відбуваються дуже швидко. Таке явище ми спостерігаємо зараз, коли суспільство швидко трансформується в ході інформаційної революції. Інтернет не тільки відкриває доступ до всіх знань, які нагромадило людство, а й вдирається в побут людей, які могли залишатися незміненими роками або навіть століттями. Наприклад, завойовники могли трощити цілі імперії, але вони не могли вдиратися в життя кожного окремого села, як це робить зараз Інтернет. Пересічна подія, яку жителі своєї країни сприймають як нормальну, в іншій частині земної кулі може бути сприйнята як образа і викликати обурення. Це призводить до агресивного сприйняття реальності, загострення соціальних та культурних конфліктів, появи теорій змов тощо. Поширення пандемії коронавірусної інфекції різко загострило ситуацію. Однак водночас зараз усередині молодіжного середовища формується принципово нова тенденція неагресивного ставлення до чужої дійсності, яка збіглася з інформаційною революцією, точніше, з появою нових чинників формування особистості в сучасному інформаційному середовищі, якого не було ще двадцять років тому. 

По-перше, сучасні підлітки практично завжди перебувають у контакті з однолітками, практично ніколи не залишаються одні. У зв'язку з цим самотність, яка раніше була серйозною екзистенційною проблемою для людей їхнього віку, втрачає для них свій звичний зміст. По-друге, вони вільно можуть спілкуватися з однолітками з будь-яких країн, легко вчать іноземні мови й природно сприймають чужі культури та стереотипи поведінки. Тому їм є незрозумілим страх перед чужою культурою чи незвичним способом життя. Отже, у них стихійно формується толерантне ставлення до тих, хто на них не схожий. По-третє, вони завжди можуть знайти в мережі подібних до себе з такими ж проблемами, інтересами й таким же ставленням до життя. Якщо раніше людей їхнього віку часто мучив страх виявитися несхожим на однолітків, ненормальним, не таким, як усі або бути відкинутим, то зараз вони перестають боятися своєї невідповідності уявленням навколишніх. Вони завжди можуть знайти в мережі таких, хто також не відповідає поняттям про нормальність, формувати з ними спільноти й вибудовувати власний світ.

Звичайно, і в колишні епохи існували маргінальні спільноти, які жили у своєму світі, проте практично завжди вони протиставляли його навколишньому світу як ворожому. Такої спільноти є і зараз. Принциповою новизною спільнот, які виникають у молодіжному середовищі, є відсутність протиставлення чинній соціальній реальності. Наприклад, азеркіни не засуджують і не заперечують світ довкола себе, а просто вибудовують паралельно йому свою реальність. Це дозволяє їм мати альтернативну ідентифікацію без втрати соціальної адаптації. Сама можливість співіснування різних картин світу без страху та агресії вселяє оптимізм.  Хоч неможливо передбачити, як зміниться суспільство, коли зросте покоління, для якого таке співіснування є природною установкою, однак зрозуміло, що майбутнє суспільство буде дуже відрізнятися від теперішнього.

Література

1. Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Самоідентифікація азеркінів в контексті сучасної соціокультурної ситуації // Scientific Journal Virtus. 2021. № 54. С. 21-27.

Миколай Карпіцький. Критичне мислення з позиції науки та філософії


Карпіцький М.М. Критичне мислення з позиції науки та філософії // Аграрна освіта: минуле, сучасне, майбутнє: зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 100-річчю ЛНАУ 15-16 лист. 2021 р. Слов’янськ, 2021. С. 410-412.

 

Карпіцький Миколай Миколайович
Критичне мислення з позиції науки та філософії

У сучасних суспільних дискусіях дуже часто зустрічається некритична позиція співрозмовників, яка спирається на світоглядний критерій істини. Таку позицію можуть займати навіть освічені люди, науковці, які в наукових дослідженнях мислять критично, а в суспільних дискусіях дуже часто виходять за межі раціонального мислення. Як бачимо, така некритична позиція не залежить ні від інтелекту, ні від освіти, ні від соціального статусу.

Якщо людина керується світоглядним критерієм істини, то вона ніколи не змінює позицію, яку одноразово вибрала. Наприклад, якщо вона не вірить в існування вірусу COVID-19, то буде тільки зміцнюватися у своїй позиції, коли буде отримувати інформацію про розвиток пандемії. Згідно із світоглядним критерієм істини людина вважає обґрунтованим тільки те, що привела у відповідність зі своєю картиною світу. При цьому у ній виникає ілюзія, що ця процедура і є актом критичного мислення, яке призводить до раціонального знання. Для звичайної людини картина світу і сам світ, в якому вона живе – одне і те ж. Картина світу дозволяє відокремити те, що можливе, від неможливого. Втрата такої цілісної картини лякає людину, тому вона готова приймати за істину будь-яку брехню, якщо це зміцнить її картину світу. Будь-яка чужа думка, що загрожує цілісності картини світу, викликає відторгнення, тому світоглядний критерій істини доповнюється прагматичним критерієм: навіть відверта брехня стає правдою, якщо вона корисна для підтвердження картини світу. Так навколо переконань людини, які вона вважає безумовною істинною, надбудовується коло уявлень, істинність або хибність яких їй байдужа, однак вона оперує ними як нібито істинними.

У дискусії з такою людиною марними є будь-які аргументи, які засновані на фактах, результатах спостережень або експериментів, виявленні суперечності в судженнях, бо вона свідомо не братиме жодні доводи від співрозмовника, якщо у нього інша картина світу. Оскільки її власні світоглядні аргументи також не сприйматимуться співрозмовниками, виникає почуття безсилля від нездатності переконати інших, що трансформується в бажання помститися за це, що своєю чергою призводить до переходу на особистості, агресії та образам. Однак було б помилкою вважати, що така позиція тільки у малоосвічених і нерозумних людей. Навпаки, чим суперечливіша картина світу, тим більше інтелектуальних зусиль потрібно для усунення суперечностей і вбудовування в неї нових фактів.

Світоглядний критерій істини конфліктує з науковим критерієм, що спонукає замінювати раціональне пояснення міфологічним. Міф – такий спосіб осмислення, коли все наділяється будь-яким загальним сенсом, завдяки чому дійсність стає наскрізь зрозумілою і всі питання знімаються. Якщо щось суперечить міфологічному поясненню, то міф ніяк не коригується: або те, що викликає суперечність, ігнорується, або змінюється вся міфологічна картина світу і виникає новий міф, в якому цієї суперечності немає. Якщо людина стикається з чимось, що суперечить міфу, то або ігнорує це, або повністю відмовляється від старого міфу і створює новий міф. Серед інших міфологічних смислів можна виділити найбільш загальні – архетипічні, які визначають всю картину світу в цілому. Для міфологічної свідомості реально тільки те, що відповідає архетиповому сенсу.

Цій позиції можна протиставити або критичність з позиції наукового підходу, або критичність з позиції філософського підходу. Науковий підхід передбачає верифікацію знання шляхом спостереження, вимірювання або експерименту, при цьому не має значення, наскільки це знання відповідає тим чи іншим умоглядним уявленням. Крім цього наукова критичність вимагає, щоб знання допускало можливість фальсифікації. Принцип фальсифікації можна використовувати в дискусії, наприклад, можна запитати співрозмовника, за яких обставин той визнає, що помиляється. Якщо співрозмовник може вказати конкретні умови або факти, які його можуть переконати, то дискусія відразу переходить в конструктивне річище, а якщо не може, то тим самим визнається, що його позиція не відповідає критерію наукової достовірності.

У зв'язку з цим я провів експеримент, під постом людини, яка заперечувала вірус COVID-19 і пандемію, я поставив питання: «за яких умов, за на наявності яких доводів чи фактів ви б визнали, що пандемія реальна і люди дійсно вмирають від вірусу?». При цьому я не висловлював свою точку зору і не критикував позицію автора, тільки уточнив, чи допускається принципова можливість фальсифікації. У коментарях одна з учасниць дискусії відверто заявила, що не змінить свою позицію ні за яких обставин. Інші учасники висловлювалися так: «Дурнішого питання поставити було складно. Я сама протягом 9 місяців вивчаю цю тему, не по офіційному ЗМІ та "зомбоящику". Я слухаю думку академіків, професорів, вірусологів, викладачів вишів, докторів медицини. Ще раз повторю 9 МІСЯЦІВ. А ви вимагаєте дати вам відповідь в парі речень». «Шановний, вгамуйте свою гординю, ставити всіх на місце. І докладіть власних зусиль, щоб знайти цю інформацію самостійно. Це і буде для вас дорогим досвідом, здобутим власноруч». «А ви можете пояснити сплячій людині, що-небудь, якщо вона спить? Звичайно, ні. Ви сплячий, та ще й не хочете прокидатися. Навіщо мені турбувати ваш сон? Хто я така, щоб будити людину проти її волі? Моя відповідь – ні». «Ви в неадекватному стані. Вам потрібна кваліфікована допомога».

Критичність з позиції філософського підходу передбачає проблематизацію не тільки конкретного знання, а й світоглядних установок, які лежати в його основі. Для філософа картина світу дана не  за замовчуванням, а як предмет дослідження, щодо якої ставляться питання. Тому навіть власну картину світу він має ставити під сумнів. Завдяки цьому філософія формує культуру критичного мислення, згідно з яким під сумнів ставиться не тільки чужа думка, а й своя, навіть якщо вона вже вбудована в власну цілісну картину світу і скріплює її.

Критичне мислення вимагає, щоб архетипний зміст картини світу постійно піддавався сумніву з різних точок зору, а ступінь суперечливості знання оцінювалася б не тільки з власної позиції, а й з інших можливих позицій. При цьому процес критичного осмислення має йти паралельно з дослідженням меж власного знання, що змушує утримуватися від будь-якого затвердження, що виходить за його межі. Критичне мислення робить полеміку осмисленої, бо орієнтує співрозмовників на те, щоб вони оцінювали аргументи не тільки зі своєї позиції, а й с позиції того, з ким полемізують. Це дозволяє знаходити внутрішні суперечності у співрозмовника, керуючись його ж власною логікою. Якщо ж його позиція логічна і несуперечлива, то рівень полеміки можна буде підняти до обговорення теоретичних, життєвих або світоглядних передумов, якими обумовлені доводи співрозмовника. Своєю чергою це дозволяє критично оцінити свої переконання. Однак виникає питання, чи можлива продуктивна світоглядна дискусія, якщо людина переконана у справжності свого внутрішнього самовизначення, покликання, одкровення або усвідомлення апріорної істини, при тому що її переконання не залежать від зовнішніх обставин? Тому в дискусії з нею недостатньо просто вказати на зовнішні факти. Світоглядне знання визначається контекстом, який задається не окремими зовнішніми фактами, а ідеями, що визначають картину світу в цілому. Отже, інша картина світу передбачає інший світоглядний контекст, в якому очевидними можуть виявитися прямо протилежні переконання.

Світоглядна дискусія буде продуктивною лише в тому випадку, якщо людина здатна побачити свої переконання в іншому світоглядному контексті. Для цього потрібна філософська рефлексія, яка дозволяє бачити внутрішню логічність і самоочевидність принципово іншої картини світу. Відповідно до цього будь-яка світоглядна дискусія має починатися не з критики чужій позиції, а з філософського прояснення контекстів розуміння, і якщо співрозмовник не здатний порівняти різні контексти, то вести з ним розмову безглуздо.


середа, 22 грудня 2021 р.

Миколай Карпіцький. Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді



 

Карпіцький М.М. Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді // ХХІV Сходознавчі читання А. Кримського: матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 30-річчю Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, 21 грудня 2021 р. Київ: Видавничий дім «Гельветика», 2021. С.216–219.

Карпіцький М.М.

Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді

Каушитака упанішада починається з опису посмертного досвіду людини. Джерела ведичних уявлень про смерть беруть початок у Катхі упанішаді. У ній розповідається історія про Начікетаса, який отримав знання від Ями – божества смерті, який повідав герою, що лише той, хто пізнав свою сутність – Аман, звільняється від смерті. Вічний і нерухомий Атман є сутністю всіх речей, проте людина забуває свою справжню сутність, коли п'ять органів чуттів, які уподібнюються п'ятьом коням колісниці, нестримно захоплюють її у колообігу життя. Про це ж говорить Кришна Арджуні у Бгаґавадґіті: тіло старішає і вмирає, народження і смерть змінюють одне одну в колесі сансари, але справжня сутність не піддається смерті. У середньовічній веданті сформувалося дві традиції. Згідно адвайта-ведантою людина, знаходячи звільнення, розчиняється у вищій безособовій реальності – Атмані, з яким вона ідентифікує себе. Альтернативна позиція, яку зараз представляють сучасні вайшнави, передбачає, що звільнення душі від колеса сансари досягається у вічному спілкуванні з Богом як Особою без злиття з ним. Вайшнав не може ототожнювати себе з Богом, тому ідентифікує себе з душею, яка не є тілом. Сама душа перебуває всередині часу, але її справжня сутність розкривається поза часом у божественному світі. Однак поки душа не досягла звільнення, вона як тріска пливе в потоці колеса народжень і смертей у різних тілах.

Однак у першій частині Каушитаки упанішади розповідається про такий досвід посмертного існування, у контексті якого розкривається принципово інший спосіб самоідентифікації. На самому початку упанішади говориться: «хто йде з цього світу, всі йдуть на місяць. Завдяки їхнім життєвим силам він зростає у першу половину місяця і в другу половину місяця змушує їх народитися [знову]. Воістину, місяць – це Брагман небесного світу». Тут зміна фаз місяця також означає рух часу, смерть і нове народження, а також випробування – померлий має відповісти на запитання місяця «Хто ти?». Той, хто правильно відповідає, того Місяць відпускає, відкриваючи шлях до Брагмана. Хто ж не може правильно відповісти, проливається дощем і знову народжується [1, с.47]. Але для того, щоб відповісти, потрібна справжня самоідентифікація.

Сучасні вайшнави попереджають про небезпеку ідентифікації себе з «хибним Его», за яким розуміється соціальна роль, біологічна форма або просто думка про себе. Натомість вони відповідають: «я не тіло, а душа». Однак згідно з Каушитакою упанішадою правильна відповідь вказує на ідентифікацію себе не з якоюсь сутністю чи явищем, а з самим часом: «Від мудрого, о пори року, принесено [моє] насіння, від п'ятнадцятичастинного, від породженого, від обителі предків» [1, С.48]. Ця відповідь чомусь містить звернення до «пір року», хоча людину запитує місяць. Можливо, тут йдеться про те, що місяць – символ часу. Ще у тексті йдеться, що насіння принесено «від мудрого», хоча автор цього перекладу А. Я. Сиркін також пропонує інші варіанти: «від сяючого», «від видимого», що знову ж таки вказує на місяць: «Згадані тут образи так чи інакше пов'язані з місяцем – він "сяючий", "обитель предків"» [1, с. 244]. Однак «місяць» може означати й небесний об'єкт, і відрізок часу, а оскільки тут він названий «п'ятнадцятичастинним», то йдеться про тривалість часу. Далі померлий каже: «Доставте мене в чоловіка-творця, за допомогою чоловіка, що творить, вилийте мене у матір», але вже у черговому реченні описує це як народження наступного року від попереднього року, що вказує на самоідентифікацію з самим плином часу: «Я народжений і знову народжений як дванадцяти-[або] тринадцятимісячний від батька як дванадцяти-[або] тринадцятимісячного» [1, с.48].

Потім він пояснює, що насправді просить про іншу можливість: «Приведіть мене, о пори року, до безсмертя. Цією правдою, цим подвижництвом я [єсмь] час року. Я – те, що походить від пори року» [1, с.48]. З одного боку, тут підтверджується ототожнення себе з самим часом, але з іншого боку передбачається, що розуміння цього має призвести до безсмертя. Оскільки народження та вмирання – це характеристика самого часу, то безсмертя у цьому контексті – вихід за межі часу. Саме це підтверджує відповідь на повторне запитання місяця: «Хто ти?» – «Я єсмь ти». Так тут людина не тільки ототожнює себе з місяцем, тобто з часом, а й з тим, що лежить в основі часу. Отримавши цю відповідь, місяць відпускає людину до світів богів.

Людина послідовно проходить світи ведійських божеств: Агні, Ваю, Варуни, Індри, Праджапаті, доки досягає світ Брагмана. Але й тут її чекають випробування. Вона повинна силою розуму переправитися через озеро, в якому тонуть ті, хто «знає лише сьогодення», тобто ті, хто не знає істинної природи часу. Потім вона переправляється через річку, яка символізує стан поза віком без старості, і лише після цього вона «обтрушує з себе добрі справи та злі справи», що може означати звільнення від карми: «вільний від добрих справ, вільний від злих справ, знаючи Брагмана, він йде до Брагмана» [1, с.49].

Брагман також запитує: «Хто ти?» На цей раз людина дає подвійну відповідь, спочатку вона ототожнює себе з часом, а потім з Атманом: «Я – пора року, я – той, хто походить від пори року, народжений від простору, [свого] джерела, як насіння – для дружини, сяйво року, Атман кожної істоти. Ти – Атман кожної істоти. Що ти – те і я» [1, с.49]. У цьому розумінні Брагман, з яким ототожнюється людина, є й абсолютним початком – сутністю всіх істот, і всією дійсністю, тобто всім, що існує.

У сучасному вайшнавізмі людина ідентифікує себе із душею як нематеріальною сутністю всередині потоку часу. Час тече, тіла змінюються у низці народжень і смертей, а душа залишається тією ж, тобто тотожною собі у будь-які моменти часу. Інакше кажучи, вона залишається тією самою субстанцією, а час – це те, що є зовнішнім щодо неї.

У першій частині Каушитаки людина ототожнюється з самим потоком часу. Тобто час не зовні, а всередині її екзистенції. Тому неможливо виділити всередині часу окрему сутність душі. Таке розуміння відкриває два можливих шляхи розвитку думки. Або доведеться визнати, що існування – це потік явищ у часі, у якому немає нічого постійного, і цей шлях думки реалізований у буддійській концепції анатмана. Або, як це розкривається у Каушитака упанішаді, Атман – це інший бік всього потоку часу як цілого. На перший погляд, тут виникає суперечність: Атман, який сам незмінний та абсолютний, ототожнюється з процесом, у якому все мінливе та непостійне. Яким чином незмінна субстанція тотожна мінливому процесу?

Цю суперечність можна розв'язати, якщо саму тотожність розуміти не у парадигмі субстанціалізму, а у парадигмі процесуальності. Тобто Атман у різні моменти часу може бути тотожним різним станам, тому що не виявляє себе з позиції потоку часу як одна й та сама незмінна сутність. Його єдність забезпечується не тим, що він залишається тим самим у будь-якому моменті часу, а тим, що він охоплює всі моменти часу. Така єдність, що розкривається в процесуальності, виявляється у символі дихання. У Каушитака упанішаді з диханням ототожнюється і Брагман [1, с.50], і Атман, який пізнає [1, с.56]. Індра каже: «Я дихання. Шануй мене як Атмана, який пізнає, як життя» [1, с.78].

В упанішаді описується процес поглинання диханням всіх явищ світу і нове їх розкриття з дихання: «Брагман сяє, коли палає вогонь, і він вмирає, коли [вогонь] не палає. Тоді жар його йде у сонці, дихання – у вітер» [1, с.56]. Тут сяйво означає, що Брагман, який є абсолютною єдністю, розкритий у становленні різноманітного світу. Вмирання Брагмана означає процес переходу зі стану різноманіття у стан єдності, що описується тут як поглинання вітром, тобто космічним диханням. Отже, дихання – це динамічна тотожність, інакше кажучи, єдність у процесуальності.

Відповідно до такого розуміння, людина, яка шукає єдиний початок, має ототожнювати себе не з окремою сутністю, а з самою процесуальністю світу, що пояснюється в упанішаді як ідентифікація себе з самим часом. Хоча вона народжується в тілі як окрема істота – тварина або людина, але вона не повинна ідентифікувати себе з нею, бо насправді немає поділу окремо часу та екзистенції людини. Тобто людське існування є саме час. Це призводить до децентралізації власного «Я» шляхом ототожнення не з окремою істотою, а зі становленням часу. Отже, абсолютний початок виявляється не у собі як в окремій сутності, а у собі як у становленні, іншим боком якого є абсолютний початок – Атман.

Література:

1. Упанишады. Пер. предисл. и комм. А.Я. Сыркина. М.: Наука, Ладомир, 1991. 336 с.

неділя, 19 грудня 2021 р.

Л. Филипович, Ю. Філь, М. Карпіцький. Дослідження релігійних меншин в Україні: теоретичні та практичні аспекти

Методологічний онлайн-семінар  "Дослідження релігійних меншин в Україні: теоретичні та практичні аспекти"  


Відбувся 06 грудня 2021 року.


В рамках семінару презентовано теоретичну частину проєкту Української асоціації релігієзнавців, який присвячене релігійним меншинах та їхній взаємодії із державними органами влади. 
Обговорюються практичні питання роботи дослідника в полі: Як ставити незручні запитання адептам? Як з'ясувати ставлення адепта до певної проблеми, якщо релігійна традиція вже має готові відповіді? Як власні етичні помилки взаємодії з представниками релігійної громади перетворити на цінне джерело інформації? 
Та як філософський підхід до вивчення релігійних меншин сприяє розумінню специфіки релігійної практики вайшнавів, протестантів та інших релігійних груп України?

Доповідачки та доповідач:

Людмила Филипович - релігієзнавиця, докторка філософських наук, професорка, провідна наукова співробітниця Відділу релігієзнавства Інститут філософії НАНУ.

Юлія Філь - кандидатка історичних наук, молодша наукова співробітниця  Інституту сходознавства НАНУ, членкиня Майстерні академічного релігієзнавства.

Миколай Карпіцький - доктор філософських наук, доцент, співробітник Луганського національного аграрного університету (м. Слов'янськ).



вівторок, 30 листопада 2021 р.

Юлія Філь. Спілкування як самоціль

Дій так, щоби завжди ставитися до людей і до себе також — як до мети
і ніколи — лише як до засобу
Іммануїл Кант

Часто до нас у життя стукаються різні люди. Хтось залишається в ньому, а хтось йде геть, за власною волею, чи за нашою. Хтось усвідомлює, для чого прийшов, а хтось і гадки не має. Щоби якось філософськи осмислити, що відбувається, можна спробувати назвати цих людей.

Гість, який знає, що йому треба переночувати тут, але не знає, чому. Часом, до нас нізвідки приходять люди, які активно шукають дружби і спілкування. Зазвичай «гість» сам ініціює всі зустрічі і у вас є стійке відчуття, що ваша «дружба» тримається більше на його бажанні, а не вашому, що лідером є він, а ви погоджуєтеся, бо загалом теж щось берете з того спілкування. У такому випадку приходять несвідомо, не за конкретними речами і тим паче не за матеріальними. Так приходять до вчителя, інтуїтивно відчуваючи, що саме в цієї людини є досвід і знання, які можуть допомогти. Зазвичай людина швидко отримує відповідь на своє запитання, або ж, будучи неготовою до правдивої відповіді, заперечує вас і йде собі. У цьому випадку не полишає відчуття, що тобою скористалися, але зазвичай це зрозуміло із самого початку, тому немає жодних очікувань і до кінця «дружби» починаєш готуватися просто одразу. Зрозуміло одне – спілкування для такої людини не є самоціллю.

Гість, який прийшов, щоб спробувати узяти у вас річ, яка є у вашому домі, але вдає, що хоче з вами жити. Неприємний тип. Ні, це не обов’язково злодій, до крадіжки він не вдасться. Він просто не розкриває своїх намірів і намагається отримати те, що йому потрібно, вдаючи, що хоче дружити. Хоче отримати від вас безкоштовну послугу, заради чого готовий навіть поспілкуватися. Найгірше те, що ви не знаєте про те, що людині від вас потрібно щось конкретне і наївно починаєте думати, що їй потрібні саме ви. Ви відкриваєтеся, витрачаєте свій час, йдете на компроміси. Чого не зробиш заради дружби. А тоді нарешті бачите реальний запит людини. І тут ви, щоб остаточно перевірити, що стоїть за вашим спілкуванням, пропонуєте таку взаємодію, у якій немає місця вашій послузі. Наприклад, людина використовувала вас, щоб не ходити кудись самій, а коли ви пропонуєте їй скласти вам компанію туди, куди хочеться піти, вона відмовляється, бо ви їй потрібні лише у функції супроводжуючого. Мабуть, такі люди теж не до кінця усвідомлюють свій запит. Крім того, вони можуть бути переконані, що ви зацікавлені дати те, що їм треба, тому можуть не бачити у цьому нічого кримінального. Наприклад, можуть щиро думати, що ви цікавитеся їхнім проєктом і просто мрієте взяти в ньому участь, тому з їхньої перспективи це виглядає не як юзерство, а як співпраця, якщо не благодіяння. Та як би там не було, а зрозуміло одне – спілкування для такої людини не є самоціллю.

Співмешканець, який користується речами у вашому домі, але якщо ви забороните це, він все одно залишиться жити з вами. Це друг, який може активно користуватися якимось вашим ресурсом, але врешті-решт на першому місці у нього ви, а не користування вами. Тож цей тип не є невиправним, бо зрозуміє, якщо ви відмовитеся йому допомагати, або ж і собі вирішите взяти від нього ще щось, крім дружби. Тут важливо те, що дружба для людини – самоціль, хоч на ній проглядається меркантильна плямка.

Співмешканець, який міг би з’їхати в крутіші апартаменти, але в них не буде вас, то ж приймає рішення нікуди не з’їжджати. Це людина, для якої спілкування є цінністю в собі. Воно не залежить від обставин, від того, що ви можете дати, від віку, статі, соціального положення. Це як з любов’ю, яка попри, а не через. Така людина вас не об’єктивує, не зводить до якоїсь функції, не обумовлює своїми бажаннями чи обставинами, вона просто, як і ви, вважає спілкування цінним самим собою і тому готова до нього, бо з вами добре. І це абсолютно не виключає можливості попросити вас щось зробити для неї, або ж можливостей для взаємної допомоги чи користування один одним за потреби. Важить одне, що такій людині нічого від вас не потрібно, крім вас самих. Таке спілкування нелегко знайти, бо мало хто ставить його в пріоритет. Все ж у наш складний урбаністичний час браку часу, люди живуть економно, прораховуючи вигоду, намагаючись не ризикувати витрачати енергію, де це буде невиправдано. Правда, мені здається, за такого ставлення люди найперше економлять на власному щасті, та це питання потребує окремого осмислення.

Тож людина, для якої спілкування є самоціллю – це скарб, який треба берегти і цінувати. Це набуток, гідний усіх матеріальних набутків вкупі.

Київ, 30 червня 2021


Карпіцкі Мікалай. Сіла гісторыі і адчуванне гістарычнага часу

Карпіцкі Мікалай. Сіла гісторыі і адчуванне гістарычнага часу // Глобальні трансформації у сфері культури: виклики сьогодення. Матеріали Міжнародної наукової конференції (м. Львів, 29-30 жовтня 2021 р.). Львів : Львівський національний університет ім. І.Франка, 2021. С. 24-26.

   

Мікалай Карпіцкі (г. Славянск, Украіна)

СІЛА ГІСТОРЫІ І АДЧУВАННЕ ГІСТАРЫЧНАГА ЧАСУ

Гісторыя – гэта не толькі падзеі ў храналагічнай паслядоўнасці, але іх унутраная ўзаемасувязь, якую вывучае гістарычная навука. Як піша Я. С. Ермакоў: «гістарычны час з'яўляецца ва ўласным сэнсе не столькі храналогіяй падзей, колькі іх “сховішчам”, дзе знаходзяцца пэўныя сэнсаўтвараючыя параметры развіцця і функцыянавання сацыяльнай сістэмы, прыносячы ў яго тое, што прынята называць “сэнсам гісторыі”» [2, с. 16]. Аднак гісторыя – гэта не толькі сэнсавая сувязь падзей, якія дадзены ў разуменні гісторыкаў, і нават не вобраз гісторыі ў масавай свядомасці, які падштурхоўвае народ да таго ці іншага выбару. Гісторыя – гэта рэальная сіла, якая звязвае падзеі разам. Асобная падзея – гэта яшчэ не гісторыя. Але ж сведка ўспрымае ў цяперашнім менавіта асобныя падзеі. Ці магчыма яму разглядзець за гэтай падзеяй сілу гісторыі?

Сучасны чалавек зыходзіць з уласных уяўленняў аб гісторыі. Таму гістарычна значныя ўчынкі вызначаюцца не гісторыяй як такой, а рознымі ўяўленнямі пра гісторыю, вельмі часта ілжывымі. Асновай для фарміравання асобных ідэалагічных сістэм могуць служыць вобраз рэальнасці пэўнай сацыяльнай сістэмы, фарміруючы гістарычную памяць, напрыклад, такія вобразы, як «амерыканская мара», «вялікая Расія», «аб'яднаная Еўропа», «Беларусь партызанская» і гэтак далей [2, с. 17]. У сувязі з гэтым пытанне. Ці існуе гісторыя анталагічна, ці цалкам знікае ў нябыт па меры знікнення ў мінулым, пакідаючы толькі свой віртуальны вобраз у напоўненых забабонамі уяўленнях людзей? Калі гісторыя ўжо знікла ў мінулым, то самі па сабе гістарычныя факты ніякага значэння не маюць, мае значэнне толькі іх разуменне. Пры гэтым знікаюць крытэрыі паміж праўдзівым і ілжывым разуменнем гісторыі.

Ці можна знайсці крытэр праўдзівасці, калі самі відавочцы бачаць падзеі па-рознаму? Адны гнілі ў сталінскіх лагерах, іншыя лічылі, што пры Сталіне надышло самае лепшае жыццё. Калі самі відавочцы не разумеюць таго, што адбываецца вакол іх, ангажаваныя гісторыкі і прыдумляюць ўласныя міфы, пераможцы з дапамогай прапагандыстаў фармуюць гістарычную свядомасць, то, магчыма, і няма гісторыі самой па сабе – усе гэта існуе віртуальна ў галовах людзей, таму казаць аб праўдзівасці бессэнсоўна?

Я лічу, што гісторыя анталагічна рэальная і выяўляецца яна ў сіле, якая ўздзейнічае на людзей: «індывіды і грамадства нясуць у сабе мінулае, якое яны не ведаюць, але ўздзеянню якога пасіўна падвяргаюцца» [1, с. 8]. Больш таго, гэтая сіла становіцца сілай людзей, калі яны здзяйсняюць гістарычныя ўчынкі. Праўдзівае або ілжывае разуменне гісторыі ў свядомасці людзей вызначае, ці будзе гэтая сіла ў іх учынках стваральнай або разбуральнай.

Усім катастрафічным падзеям нашай нядаўняй гісторыі – бальшавіцкай рэвалюцыі, нацызму, сусветнай вайне, заўсёды папярэднічалі ілжывыя інтэрпрэтацыі гісторыі. Спроба ўтаймаваць гістарычную сілу з дапамогай ілжывай ідэалагічнай сістэмы прыводзіць да такой супярэчнасці з рэальнасцю, якая рана ці позна разбурае грамадства. З іншага боку, кожны крок на шляху пераадоляння гістарычнай хлусні разнявольвае стваральныя гістарычныя сілы. Германія адрадзілася таму, што немцы здолелі адмовіцца ад нацысцкага разумення гісторыі, а Расея працягвае імкліва дэградаваць, паколькі расейцы не адмовіліся ад хлуслівых савецкіх інтэрпрэтацый гісторыі.

Адрозненне паміж гістарычнай свядомасцю Расіі і Ўкраіны ў тым, што ў Расеі працягваюць жыць гістарычнымі імперскімі міфамі, а ва Ўкраіне разумеюць іх ілжывасць. Гэтага адрознення аказалася дастаткова, каб у ўкраінцаў прачнулася творчая гістарычная сіла, дастатковая, каб зрабіць дэмакратычную рэвалюцыю і выстаяць у вайне, а ў расейцаў не хапіла сіл аказаць супраціў існуючай дыктатуры. І не будзе да тых часоў, пакуль не адмовяцца ад фальшывага разумення гісторыі, навязанага імперскай ідэалогіяй.

Гісторыя – гэта працэс, таму элементы гэтага працэсу носяць падзейны характар і набываюць сэнс толькі ў агульным кантэксце гістарычнага развіцця. Ідэалагічнае пераасэнсаванне гісторыі мае патрэбу ў такім прыпадабненні элементаў гістарычнага працэсу субстанциальным рэчаў, якія можна па-новаму вызначыць у навязанай сістэме ідэалогіі. Такое субстанциальное разуменне элементаў гістарычнага працэсу характэрна для расійскага гістарычнага свядомасці, і не характэрна для ўкраінскага.

Неразуменне паміж расейцамі і ўкраінцамі абумоўлена розным кантэкстам сацыяльных паняццяў, такіх як нацыя, дзяржава, грамадства, народ, краіна. Адны разумеюць краіну субстанцыйна як адчувальна дадзеную рэч з пэўнымі межамі, якія можна пашыраць. Спрэчка ідзе толькі аб тым, якімі прынцыпамі вызначаюцца гэтыя межы – этнічнымі, моўнымі, гістарычнымі і г. д., і ў якой меры варта ўжываць сілу для іх пашырэння.

Іншыя разумеюць краіну падзейна. Краіна – гэта тое, што існуе не само па сабе, а ў канкрэтных падзеях, калі людзі дапамагаюць адзін другому, маюць зносіны з блізкімі. Краіна складаецца з падзей паўсядзённага жыцця, але часам адбываюцца асаблівыя падзеі, якія дазваляюць адразу ўсвядоміць адзінства ўсей краіны ў цэлым.

Гэтыя два розныя разуменні кантэксту фарміруюць розныя сістэмы каштоўнасцяў. У адной сістэме каштоўнасцяў сацыяльныя паняцці (дзяржава, краіна, народ, нацыя) успрымаюцца як самастойныя сутнасці, якія вызначаюць значнасць жыцця людзей, у іншай сістэме каштоўнасцяў значнасць маюць канкрэтныя падзеі, у якіх удзельнічаюць людзі і сваім удзелам вызначаюць каштоўнасны сэнс дадзеных сацыяльных паняццяў.

Сіла гісторыі засведчваецца відавочцамі ў адмысловым адчуванні гістарычнага часу. Адчуванне сучаснага гістарычнага часу фарміруецца ў супрацьпастаўленні таго, што было ў гісторыі, але цяпер ужо немагчыма. І пакуль так адчуваюць усе, зло з мінулага сапраўды не можа адрадзіцца.

У прыватнасці, 23 гады мірнага жыцця ў Украіне сфармавалі адчуванне, што вайна ў іх гарадах немагчымая, таму першыя месяцы вайны ўкраінцы не маглі аказаць супраціву агрэсіі. «У самым пачатку вайны, – распавядала аўтару гэтага артыкула 16 красавіка 2015 года жонка расстралянага дыякана Наталля Брадарская з царквы «Праабражэнне Гасподняе» у Славянску, – ад бацькі адной дзяўчынкі з царквы (які сядзеў у свой час) мы пачулі, што ў горад завозіцца зброя. Тады яшчэ было ўсе спакойна, не верылася: Аб чым гаворка? Якая зброя? – усе гэта здавалася з вобласці фантастыкі». Аднак калі горад быў ужо захоплены, паўстала адчуванне перамяшчэння ў часе ў іншую эпоху: «Каля гараддзела міліцыі пастаянна гучала музыка, быў надпіс: «З намі бог (з маленькай літары) і вера праваслаўная». Ўзнікала адчуванне, што я апынулася ў 20-х гадах XX стагоддзя».

Можна даць такое вызначэнне. Адчуванне сучаснага гістарычнага часу – гэта інтуітыўнае разуменне таго, што магчыма цяпер, а што ўжо немагчыма і не можа вярнуцца з мінулага.

Перад пачаткам вайны ў расейцаў склалася зусім іншае адчуванне сучаснага гістарычнага часу, якое не толькі не выключала вайну, але наадварот, вайна ўспрымаецца як характэрная рыса сучаснасці. Бо Расея практычна ўвесь час вяла вайны на працягу двух апошніх дзесяцігоддзяў. Таму вайна на Ўсходзе Украіны выйшла з нетраў расійскай гістарычнай свядомасці і ўвасабілася ў рэальнасці.

У сувязі з гэтым узнікае пытанне, ці можна казаць аб дэфармацыі адчування гістарычнага часу. Гэта нармальна, што ў расейцаў і ўкраінцаў год таму было абсалютна рознае адчуванне сучаснага гістарычнага часу, ці ж у каго-небудзь з іх ўспрыманне гістарычнага часу было скажонае?

Калі паглядзець на гісторыю мінулага стагоддзя, можна ўбачыць, што ўсім жахлівым злачынствам папярэднічала дэфармацыя адчування гістарычнага часу. Спачатку фармавалася цалкам адарваная ад рэальнасці карціна свету, у аснове якой ляжаў пошук ворага – класавага, нацыянальнага... Створанае таталітарнымі ідэалогіямі фантастычнае ўспрыманне свету руйнавалі адчуванне сучаснага гістарычнага часу, а змясці з ім і мяжы паміж тым, што магчыма і што немагчыма. І тады станавілася магчымым усе, любыя мажлівыя і неймаверныя злачынствы мінулага аказваліся дапушчальнымі і прымальнымі ў сучаснасці.

Расейцам ужо 15 гадоў насаджаюць карціну свету з выдуманымі ворагамі. Даўжэй, чым праіснавала нацысцкая Германія. Дэфармацыя адчуванні сучаснага гістарычнага часу гэтак глыбокая, што любыя межы, якія вызначаюць, што з'яўляецца немагчымым і недапушчальным, ужо цалкам разбураныя. Таму Расія і Украіна разам з астатняй Еўропай апынуліся ў розным гістарычным часе, адным ваенная агрэсія здавалася абсалютна немагчымай, іншым – абсалютна натуральнай. Якое ж зараз сапраўднае гістарычнае час – гэта вызначыць сіла гісторыі, якая адным дапамагае перамагаць, а іншых выракае на няўдачу.

Такім  чынам,  гісторыя існуе не толькі як тэарэтычная канстукцыя, але ж і сама па сабе. Гісторыя валодае сілай, здольнасцю дзейнічаць. Гэтая сіла выяўляецца ва ўчынках і падзеях, надзяляючы іх гістарычным характарам. Відавочца ўспрымае сілу гісторыі ў адмысловым адчуванні гістарычнага часу, які адрозніваецца ва ўкраінскай і расійскай гістарычнай свядомасці.

Літаратура
1. Арон Р. Избранное: Измерения исторического сознания. Москва: РОССПЭН, 2004. 528 с.
2. Ермакоў Я. С. Падставовыя і змястоўныя характарыстыкі «суб'екта гісторыі» // Многомерность  и  полифункциональность  культуры  :  сборник   научных статей. Гомель: ГГУ им. Ф. Скорины, 2020. С. 14–20.