Карпіцький М.М. Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді // ХХІV Сходознавчі читання А. Кримського: матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 30-річчю Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, 21 грудня 2021 р. Київ: Видавничий дім «Гельветика», 2021. С.216–219.
Карпіцький М.М.
Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді
Каушитака упанішада починається з опису посмертного досвіду людини. Джерела ведичних уявлень про смерть беруть початок у Катхі упанішаді. У ній розповідається історія про Начікетаса, який отримав знання від Ями – божества смерті, який повідав герою, що лише той, хто пізнав свою сутність – Аман, звільняється від смерті. Вічний і нерухомий Атман є сутністю всіх речей, проте людина забуває свою справжню сутність, коли п'ять органів чуттів, які уподібнюються п'ятьом коням колісниці, нестримно захоплюють її у колообігу життя. Про це ж говорить Кришна Арджуні у Бгаґавадґіті: тіло старішає і вмирає, народження і смерть змінюють одне одну в колесі сансари, але справжня сутність не піддається смерті. У середньовічній веданті сформувалося дві традиції. Згідно адвайта-ведантою людина, знаходячи звільнення, розчиняється у вищій безособовій реальності – Атмані, з яким вона ідентифікує себе. Альтернативна позиція, яку зараз представляють сучасні вайшнави, передбачає, що звільнення душі від колеса сансари досягається у вічному спілкуванні з Богом як Особою без злиття з ним. Вайшнав не може ототожнювати себе з Богом, тому ідентифікує себе з душею, яка не є тілом. Сама душа перебуває всередині часу, але її справжня сутність розкривається поза часом у божественному світі. Однак поки душа не досягла звільнення, вона як тріска пливе в потоці колеса народжень і смертей у різних тілах.
Однак у першій частині Каушитаки упанішади розповідається про такий досвід посмертного існування, у контексті якого розкривається принципово інший спосіб самоідентифікації. На самому початку упанішади говориться: «хто йде з цього світу, всі йдуть на місяць. Завдяки їхнім життєвим силам він зростає у першу половину місяця і в другу половину місяця змушує їх народитися [знову]. Воістину, місяць – це Брагман небесного світу». Тут зміна фаз місяця також означає рух часу, смерть і нове народження, а також випробування – померлий має відповісти на запитання місяця «Хто ти?». Той, хто правильно відповідає, того Місяць відпускає, відкриваючи шлях до Брагмана. Хто ж не може правильно відповісти, проливається дощем і знову народжується [1, с.47]. Але для того, щоб відповісти, потрібна справжня самоідентифікація.
Сучасні вайшнави попереджають про небезпеку ідентифікації себе з «хибним Его», за яким розуміється соціальна роль, біологічна форма або просто думка про себе. Натомість вони відповідають: «я не тіло, а душа». Однак згідно з Каушитакою упанішадою правильна відповідь вказує на ідентифікацію себе не з якоюсь сутністю чи явищем, а з самим часом: «Від мудрого, о пори року, принесено [моє] насіння, від п'ятнадцятичастинного, від породженого, від обителі предків» [1, С.48]. Ця відповідь чомусь містить звернення до «пір року», хоча людину запитує місяць. Можливо, тут йдеться про те, що місяць – символ часу. Ще у тексті йдеться, що насіння принесено «від мудрого», хоча автор цього перекладу А. Я. Сиркін також пропонує інші варіанти: «від сяючого», «від видимого», що знову ж таки вказує на місяць: «Згадані тут образи так чи інакше пов'язані з місяцем – він "сяючий", "обитель предків"» [1, с. 244]. Однак «місяць» може означати й небесний об'єкт, і відрізок часу, а оскільки тут він названий «п'ятнадцятичастинним», то йдеться про тривалість часу. Далі померлий каже: «Доставте мене в чоловіка-творця, за допомогою чоловіка, що творить, вилийте мене у матір», але вже у черговому реченні описує це як народження наступного року від попереднього року, що вказує на самоідентифікацію з самим плином часу: «Я народжений і знову народжений як дванадцяти-[або] тринадцятимісячний від батька як дванадцяти-[або] тринадцятимісячного» [1, с.48].
Потім він пояснює, що насправді просить про іншу можливість: «Приведіть мене, о пори року, до безсмертя. Цією правдою, цим подвижництвом я [єсмь] час року. Я – те, що походить від пори року» [1, с.48]. З одного боку, тут підтверджується ототожнення себе з самим часом, але з іншого боку передбачається, що розуміння цього має призвести до безсмертя. Оскільки народження та вмирання – це характеристика самого часу, то безсмертя у цьому контексті – вихід за межі часу. Саме це підтверджує відповідь на повторне запитання місяця: «Хто ти?» – «Я єсмь ти». Так тут людина не тільки ототожнює себе з місяцем, тобто з часом, а й з тим, що лежить в основі часу. Отримавши цю відповідь, місяць відпускає людину до світів богів.
Людина послідовно проходить світи ведійських божеств: Агні, Ваю, Варуни, Індри, Праджапаті, доки досягає світ Брагмана. Але й тут її чекають випробування. Вона повинна силою розуму переправитися через озеро, в якому тонуть ті, хто «знає лише сьогодення», тобто ті, хто не знає істинної природи часу. Потім вона переправляється через річку, яка символізує стан поза віком без старості, і лише після цього вона «обтрушує з себе добрі справи та злі справи», що може означати звільнення від карми: «вільний від добрих справ, вільний від злих справ, знаючи Брагмана, він йде до Брагмана» [1, с.49].
Брагман також запитує: «Хто ти?» На цей раз людина дає подвійну відповідь, спочатку вона ототожнює себе з часом, а потім з Атманом: «Я – пора року, я – той, хто походить від пори року, народжений від простору, [свого] джерела, як насіння – для дружини, сяйво року, Атман кожної істоти. Ти – Атман кожної істоти. Що ти – те і я» [1, с.49]. У цьому розумінні Брагман, з яким ототожнюється людина, є й абсолютним початком – сутністю всіх істот, і всією дійсністю, тобто всім, що існує.
У сучасному вайшнавізмі людина ідентифікує себе із душею як нематеріальною сутністю всередині потоку часу. Час тече, тіла змінюються у низці народжень і смертей, а душа залишається тією ж, тобто тотожною собі у будь-які моменти часу. Інакше кажучи, вона залишається тією самою субстанцією, а час – це те, що є зовнішнім щодо неї.
У першій частині Каушитаки людина ототожнюється з самим потоком часу. Тобто час не зовні, а всередині її екзистенції. Тому неможливо виділити всередині часу окрему сутність душі. Таке розуміння відкриває два можливих шляхи розвитку думки. Або доведеться визнати, що існування – це потік явищ у часі, у якому немає нічого постійного, і цей шлях думки реалізований у буддійській концепції анатмана. Або, як це розкривається у Каушитака упанішаді, Атман – це інший бік всього потоку часу як цілого. На перший погляд, тут виникає суперечність: Атман, який сам незмінний та абсолютний, ототожнюється з процесом, у якому все мінливе та непостійне. Яким чином незмінна субстанція тотожна мінливому процесу?
Цю суперечність можна розв'язати, якщо саму тотожність розуміти не у парадигмі субстанціалізму, а у парадигмі процесуальності. Тобто Атман у різні моменти часу може бути тотожним різним станам, тому що не виявляє себе з позиції потоку часу як одна й та сама незмінна сутність. Його єдність забезпечується не тим, що він залишається тим самим у будь-якому моменті часу, а тим, що він охоплює всі моменти часу. Така єдність, що розкривається в процесуальності, виявляється у символі дихання. У Каушитака упанішаді з диханням ототожнюється і Брагман [1, с.50], і Атман, який пізнає [1, с.56]. Індра каже: «Я дихання. Шануй мене як Атмана, який пізнає, як життя» [1, с.78].
В упанішаді описується процес поглинання диханням всіх явищ світу і нове їх розкриття з дихання: «Брагман сяє, коли палає вогонь, і він вмирає, коли [вогонь] не палає. Тоді жар його йде у сонці, дихання – у вітер» [1, с.56]. Тут сяйво означає, що Брагман, який є абсолютною єдністю, розкритий у становленні різноманітного світу. Вмирання Брагмана означає процес переходу зі стану різноманіття у стан єдності, що описується тут як поглинання вітром, тобто космічним диханням. Отже, дихання – це динамічна тотожність, інакше кажучи, єдність у процесуальності.
Відповідно до такого розуміння, людина, яка шукає єдиний початок, має ототожнювати себе не з окремою сутністю, а з самою процесуальністю світу, що пояснюється в упанішаді як ідентифікація себе з самим часом. Хоча вона народжується в тілі як окрема істота – тварина або людина, але вона не повинна ідентифікувати себе з нею, бо насправді немає поділу окремо часу та екзистенції людини. Тобто людське існування є саме час. Це призводить до децентралізації власного «Я» шляхом ототожнення не з окремою істотою, а зі становленням часу. Отже, абсолютний початок виявляється не у собі як в окремій сутності, а у собі як у становленні, іншим боком якого є абсолютний початок – Атман.
Література:
1. Упанишады. Пер. предисл. и комм. А.Я. Сыркина. М.: Наука, Ладомир, 1991. 336 с.