Андрій Кулик. Спокуса тотальної зневіри: богослови, філософи і психологи про «акедію»

Джерело: Андрій Кулик. Спокуса тотальної зневіри:богослови, філософи і психологи про «акедію» // Патріархат. 2020. № 3 (479)

В романі «Дар байдужості» (1963) французької письменниці Сесіль Арно розповідається про дівчину, яка мешкає в Парижі¹. Все своє життя вона відчуває нудьгу, зневіру й байдужість до всього, навіть до власного життя. Робота її не надихає, а кохана людина відповідає тією ж байдужістю і не помічає поруч рідне серце. Для героїні твору стан усвідомлення зневіри й нудьги – реальне життя. Та змінювати нічого вона не хоче і не вбачає в цьому чогось поганого. Прикладів подібного явища в історії й сучасності людства можна навести багато… Спробуймо зрозуміти причини появи й поширення описаної зневіри: для цього явища є давній термін акедія. Спробуймо також відповісти на питання, як християнин може протидіяти акедії й застерегти себе та ближніх від неї.
______________
¹ Cécile Arnaud C. Le don d'indifférence. Paris 1963.

 
«Пустеля замість думок»
Перше: що таке акедія? Грецьке ἀκηδία – недбалість, безтурботність, латинське acedia – зневіра. Це «смерть» душі, тобто її порожнеча – неактивна байдужість, зневіра, льодяний холод до всього, нудьга. Акедія сама по собі породжує самотність, адже є почуттям втрати після вкрай сильного виснаження розуму, тобто викиду ментальної енергії. Як казав французький чернець-бенедиктинець, доктор теології Жан-Шарль Наул: «Акедія – це похмуре поєднання втоми, смутку та відсутність цілеспрямованості в житті людини»².
______________
² Nault J. С. The Noonday Devil: Acedia, the Unnamed Evil of Our Times. San-Francisco 2015. – 207 с.

Погоджуючись з такою тезою, ще хочу процитувати відомого фінського філософа Рольфа Лагерборга. Він писав, що акедія, це: «Колапс всього духовного життя. Пустеля замість думок, жовчність почуттів, відсутність волі… Все байдуже, все здається далеким, як після бурхливої й спустошливої дії проявів почуттів. Повне розслаблення – це не схоже на хороший і добрий відпочинок, пружина розтягнулася і вже не стискається. Лінощі, але не такі, після яких настає приплив енергії, а навпаки, паралізує, і присутнє відчуття задушливості… тління, зола, страждання без сліз, повна індиферентність. Це і є акедія»³.

______________

³ Nault J. С. The Noonday Devil: Acedia, the Unnamed Evil of Our Times. San-Francisco 2015. – 207 с.

У святителя Єфрема Сирина є цікава молитва-звернення до зневіри: «Господи, Владико життя мого, дух мій ледарства, зневіри, марнослів’я і владолюбства не дай мені…». У Святому Письмі знаходимо рецепт від хвилі, що передує акедії: «Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі! Духа не вгашайте! Не гордуйте пророцтвами! Усе досліджуючи, тримайтеся доброго! Стережіться лихого в усякому вигляді!» (1Сол. 5, 16-22). Отож, стан, якому присвячено цю статтю, був відомий ще в античності.

Спокуси давніх еремітів
А тепер звернімося до досвіду давніх еремітів-пустельників, які організувалися в колонії, але мали свої приватні келії. Вони багато молилися, проявляли неабияку християнську побожність, стійкість, смирення й аскетизм. Відсутність матеріальних благ, зовнішніх комунікацій та довготривале голодування вели їх до виховання витримки духу й фізичної загартованості заради служіння Богу. Але під пекельним сонцем у монахів все одно з’являлися спокуси, а іноді видіння, як ось: «Коли він звернувся до Бога, стовп світла спустився, яскравіший за полуденне сонце, і з’явилися дві Особи», зі спогадів пустельників.
 
Пустельники знали, що саме «полуденний демон» обирає собі в жертви і нападає на найчесніших, найвідданіших рабів Божих. В книзі «Акедія» швейцарського православного богослова Габріеля Бунґе, де йдеться про вчення Евагрія Понтійського, сказано, що історія акедії починається від монахів, які повністю розуміли її як стан духа, котрий відпадає від Божественної благодаті. Тож акедія – тяжкий досвід випробування людини, яка прямує шляхом духовного життя. Що примітно, монах у цьому випадку повинен боротися не зі спокусами зовнішнього світу, а з самим собою. Слова ченця Бунґе лишаються й нині актуальними: «Біс зневіри, який також називається “полуденним” (Пс. 90:6), є найважчий з усіх бісів, демонів. Демон акедії дуже підступний».
 
Цей біс-зневіра спонукає ченця постійно дивитися у вікно і вискакувати з келії, щоб глянути на сонце й дізнатися, скільки ще залишилося до дев’ятої години, або чи немає поблизу когось з братів. Цей біс вселяє ченцеві ненависть до місця, способу життя, обраного або благословенного настоятелем монастиря. Ще він посилає думку про те, що любов вичерпалася і немає нікого, хто міг би втішити. Далі біс підводить ченця до бажання змін, наприклад, інших місць, в яких легко знайти все необхідне і де можна займатися ремеслом легшим, але прибутковішим. Нечистий дух додає, що поклоніння Господу не залежить від місця (Ів 4, 21-24). Зрештою він посилає спогади про рідних та колишнє життя; зображує подвижництво монаха, як уже досить тривале⁴.
_____________
⁴ Габриэль Бунге. Акедия. Москва 2014.

Ченці вірили, що цей біс з’являється в середині денного часу і морить тіло голодом та спрагою, коли немає тіні. Сила цього нечистого духа проявлялась в тому, що він може переконати людину, наче сонце не рухається і день триває 50 годин. Він навіює відчуття вічності… Біс шепоче, щоб ченці все покинули і тікали в інші місця.

 Як зазначав Евагрій Понтійський, ченцеві можна тимчасово сховатися при відвідуванні брата чи настоятеля або в усамітненні для сну. Але ці застереження й рецепти виходу недовготривалі, і бувало, що бісові думки тільки посилювалися. Іноді видавалося, що диявол тримає все під тотальним контролем. Як писав відомий справжнім аскетизмом монах-трапіст Томас Мертон, «Існує лише один правдивий аскетизм: той, що його веде наш дух, а Дух Божий. Дух людини мусить спершу скоритися благодаті, і тільки тоді він зможе скорити тіло і благодаті, і собі»⁵. За всіма симптомам акедію можна звести до сильної туги та суму. «Якже ви Духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити» (Рим 8,13).

_______________

⁵ Томас Мертон. Ніхто не є самотнім островом. Львів 2019.

 

Акедію здавна вважають болісним, ядучим або пекучим станом, коли людина просто божеволіє від пресингу. Щоби вберегтися, молодим ченцям рекомендували самоізолюватися, не виходити зі своє келії, проявляти витримку та проводити більше часу в молитовних медитаціях. Водночас їх застерігали при цьому в жодному разі не наближатися до ліжка, бо там буде чекати спокуса, а за нею – і сам демон. Досвідченні монахи також радили для порятунку трудову терапію.

 

Ворог №1 на шляху служіння Богові

Для глибшого зрозуміння стану такої тотальної зневіри, слід звернутися до роздумів німецького католицького богослова і філософа Йоганнеса Гессена. У книзі «Сенс життя» він писав: «Людина – це вінець творіння. Вона стоїть на вершині ієрархії живих істот. Але все живе хоче мати якомога більше життя, йому властивий потяг зростати, здійматися, розкриватись, удосконалюватись⁶. Також Гессен зауважує: «Перед кожним стоїть образ того, чим він має стати, і поки він цим не став, цілковитого спокою йому не знати»⁷. Отож, акедія може зачепити людину, якій видається, що вона йде не тим шляхом, яким мала б. І злий дух використовує це.

______________

⁶ Йоганесс Гессен. Сенс життя. Київ 2009.

⁷ Там же.

 

Не дивно, що в Середньовіччі стан акедії називали чумою і ворогом №1 для тих, хто хоче присвятити своє життя і служіння Богові. Взагалі, що для кожного християнина акедія, тобто зневіра з домішками ресентимету, є смертним гріхом. Вона розміщена серед таких гріхів, як гординя, жадібність, похіть, заздрість, обжерливість, гнів і відчай. Всі ці феномени дуже заважають християнину жити праведним життям. Навіть якщо ви були на сповіді, але нічого не робите, щоби позбутися цих гріхів, то душа не має спокою, життя стає нестерпним.

 

У 1587 році була написана інструкція для сповіді «Summa de vitiis et virtutibus», в якій перераховані поведінкові норми і звички людини, близькі до акедії: байдужість, слабкість, сонливість (млявість), неробство, відкладання на потім, повільність, недбалість, недостатнє терпіння, розслаблення душі, нерішучість, неохайність, лінь (апатія), невіра, відчай, безвихідь, втома від життя.

 

Але кожному з цих гріхів відповідає окрема чеснота для протидії спокусам. Як пише шведська дослідниця Карин Юганнісон у книзі «Історія меланхолії», протидією акедії є терпіння, сила волі й душевний запал⁸. Обдумуючи шляхи боротьби зі зневірою, о. Габріель Бунґе яскраво сформулював співмірні ідеї Евагрія Понтійського. Отож, монах пише: «Його психологічне вчення, отримало широку популярність, служіння єдиній меті: щоб людина знову стала здатна до любові й “здатна до Бога”. Для цього необхідно перемогти пристрасті, які спотворюють саме людське єство, позбавляючи його здатності любити. Для здобуття цієї перемоги належить знати, яким чином пристрасті розпалюються демонами й потім впливають на людську душу»⁹.

______________

⁸ Карин Юханнисон. История меланхолии. Москва 2019.

⁹ Габриэль Бунге. Акедия. Москва 2014.

 

«Не можемо стати святими, просто намагаючись утекти…»

Зрозуміло, що в келіях пустельників спокуси були не такі помітні для сторонніх, з огляду на особливості їх життя, та все ж, дуже реальними й небезпечними – аж до згубних галюцинацій. Коли ж говорити про спільнотне життя, то вияви акедії можна було побачити швидше і монах також швидше міг отримати допомогу. З іншого боку, не секрет, що в різних чернечих спільнотах життя має особливості. Різняться строгість уставу, особливості послуху в різних локаціях, духовні заняття тощо. Як знаємо з історії, аби попередити прояви зневіри в обителях все, що перешкоджало прагненню до Бога, суворо відкидалося. Це в жодному разі не було втечею, але прямування за думкою, що до праведного життя веде саме праведний шлях. Як пише Мертон: «Ми не можемо стати святими, просто намагаючись утекти від матеріальних речей. Мати духовне життя означає мати життя, яке духовне у всій своїй повноті – життя, у якому діяння тіла святі завдяки душі, а душа свята завдяки Богові, що живе і діє в ній. Коли ми живемо таким життям, дух нашого тіла спрямовує до Бога сам Бог, і вони віддають Йому славу і водночас допомагають освячувати душу»¹⁰.

______________

¹⁰ Томас Мертон. Ніхто не є самотнім островом. Львів 2019.

 

Суголосним з цим напрямком думання є досвід Григорія Богослова. Цей святий і Отець Церкви прагнув всією душею до усамітнення, але відчував, що має здійснити якусь, ще не відому йому особисто, особливу місію. Він розумів, що черне життя передбачає похід в пустелю й аскетичну співпрацю, але його розум був спрямований на мудрі книги. Григорій шукав середній шлях поєднання аскетичного чернечого життя з вивченням богослов’я, філософії та Святого Письма. Він прагнув лишатися самітником в келії, але приносити користь людям. Тобто поєднання аскетизму і дії, спрямованої на добро (найвищим Добром же є Господь) для цього святого стало рецептом порятунку від акедії.

 

Сучасні вчені про акедію

Сьогодні більшість фахівців вважає, що акедія – особливий процес, але загальноприйнята діагностика відповідного стану відсутня. На думку психологів, при акедії неуважність розуму переходить в апатію, змінюється відчуттям суму, нудьги, байдужості, занепаду сил тощо. У відповідному дусі термін акедія активно використовують при епістемологічному аналізі часу, творчості й життя різних вчених і письменників¹¹. На думку деяких відомих інтелектуалів, акедію слід розуміти як фактор ризику, що приведе до втрати мотивації та зниження інтересу до предмету власного дослідження¹².

______________

¹¹ G. K. Paster, K. Rowe, M. Floyd-Wilson. Reading the modern passions: essays in the cultural history of emotion. Philadelphia 2004.

¹² Карин Юханнисон. История меланхолии. Москва 2019.

 

Причини появи акедії, на думку вчених, зовнішні. Французька філософиня і психоаналітик Люкреція Лючані-Зідан у книзі «Акедія. Формальна вада християнства. Від Святого Павла до Лакана» розуміє акедію як хворобу ченців-пустельників і водночас як спосіб, в який можна помислити Божу любов, але в дусі Жака Лакана. Відповіді цієї дослідниці парадоксально збігаються то з деякими думками Евагрія Понтійського, то з тезами Фрідріха Ніцше… Але першим справжнім теоретиком акедії, за яким часто йде Лючані-Зідан, був грецький християнський філософ і богослов Оріген. Він розглядав це явище в системі філософії добра і зла, активно оперуючи категоріями любові та аскетизму. Не дивно, що Лючані-Зідан вважає акедію явищем, яке може бути тільки християнським. Але водночас авторка переконливо пропонує легітимізувати термін акедія як доречний в сучасній інтелектуальній думці¹³. Такі підходи з одного боку дозволяють краще зрозуміли різні виміри акедії, а з іншого – таки показують, що й сучасна наша цивілізація у своїх коренях лишається християнською, попри періодичні заперечення цього.

_______________

¹³ Lucrèce Luciani-Zidane. L’acédie. Le vice de forme du christianisme. De saint Paul à Lacan. Paris 2009.

 

Дійсно, про акедію, як ми вже побачили, говорили й говорять інтелектуали-християни. І саме вони запропонували шляхи осмислення та порятунку від неї. Візантійський монах Теодор Студит вів мову про ченця, який страждає від акедії, застосовуючи вислів «той, хто зневірився у власному спасінні». Зневіра є головною рисою цього феномена і в сучасному християнському житті. Лючані-Зідан услід за св. Евагрієм згадує про акедію, як думку, настільки ж погану, як відмова християнина від Божого плану Спасіння¹⁴. Водночас вона вказує, що Оріген виявляє в акедії благовісницький вимір, бо сам Христос пройшов випробування, створивши прецедент чуда і впевненості у майбутті. Якщо міркувати за цією лінією, то досвід опору акедії для монаха, загалом для вірних, є провісником довгого життя в Христовій любові.

______________

¹⁴ Lucrèce Luciani-Zidane. L’acédie. Le vice de forme du christianisme. De saint Paul à Lacan. Paris 2009.

 

Обіцянка Божої благодаті

Універсальною у її простоті є порада св. Макарія Єгипетського, що потрібно примушувати себе постійно думати про Бога, випробовувати своє тіло, часто молитися, виконувати Божі заповіді, любити свого ближнього, бути милосердним, співчувати, прощати кривдників, завжди бажати добра й обмежуючи своє серце. Цей подвижник і вчитель духовності радить бачити благе в людині, «Господь зробить їй милість Свою, позбавить її від ворогів її й від живого гріха в ній, виконуючи це Духом Святим. І таким чином, без примусу вже і без жодних зусиль завжди буде вона в самій істині виконувати заповіді Господні, а краще сказати, сам Господь здійснить в ній заповіді Свої й плоди Духа»¹⁵. Такою є обіцянка Господньої благодаті для подвижника, який прямує тернистим духовним шляхом, безперервно працює з молитвою в серці, бере участь в душпастирстві й волонтерській діяльності, щоб протидіяти гріху і розсіяти тяжкий морок зневіри.

_______________

¹⁵ Преподобный Макарий Египетский. Семь Слов, «Духовные беседы». Сергиев Посад 1994.

 

Акедія показує безсилля, занепад духу, внутрішню тісноту, тугу, тривогу й нудьгу людини, якій видається, що Бог її покинув. Злий дух зумисне насилає подібні думки, особливо чернецтву. Але якщо людина ревно прагне й тягнеться до істини, Церкви та Господа, то рятується. І потім вона, збагачена великим духовним досвідом, зі ще більшим запалом виголошує славу Всевишньому за всі ті випробування, які пройшла. Бо тільки здолавши зневіру, вона розуміє, що іншого шляху для спасіння немає!

 

Література

Бунге Габриэль. Акедия. Москва, 2014.

Гессен Йоганесс. Сенс життя. Київ, 2009.

Макарий Египетский. Семь Слов, «Духовные беседы». Сергиев Посад, 1994.

Мертон Томас. Ніхто не є самотнім островом. Львів, 2019.

Юханнисон Карин. История меланхолии. Москва, 2019.

Cécile Arnaud C. Le don d'indifférence. Paris, 1963.

Lucrèce Luciani-Zidane. L’acédie. Le vice de forme du christianisme. De saint Paul à Lacan. Paris, 2009.

Nault J. С. The Noonday Devil: Acedia, the Unnamed Evil of Our Times. San-Francisco, 2015.

Paster G. K., Rowe K., Floyd-Wilson M. Reading the modern passions: essays in the cultural history of emotion. Philadelphia, 2004.