Назріла потреба розрізнити два види любові. Онтологічна любов – це коли особистість розкривається у своїй спрямованості на іншу особистість, а психічна визначається чинниками, які не виходять з особистості.
Справді, можна любити на психічному рівні. Але це означає, що не ви обираєте любов, а любов обирає вас. На практиці це може виглядати так: ви раптом виявляєте себе закоханими. Любов із вами стається. Ось ви ніби знаєте людину сто років, періодично спілкуєтеся, ваші відносини відбуваються в рамках давно і природно сформованого статусу-кво й начебто нема чого остерігатися. Та раптом тиць мій гриць, без раціональних на те причин, ніби хтось б’є вас по голові, або потайки підсипає щось у каву – і ви вже несетеся в стрімкому потоці почуттів до людини, які мають дещо нав’язливий і наркотичний характер. Не можете перестати думати про неї, смакуєте кожне слово, сказане одне одному, всоте програєте в голові діалог, який завершився сміхом, або той момент, коли ви зловили його або її закоханий погляд, або невинний доторк, коли ніхто-ніби-нічого-не-хотів і ніхто-ніби-нічого-не-помітив. Далі стрімкий політ фантазії заносить вас у старість, де ви разом перед каміном у своєму великому двоповерховому котеджі няньчите онучків, а біля вас лежить білий лабрадор, такий же старий, як ви самі. І кругом щастя та блаженство, блаженство й щастя. Підключається розум і говорить, що людина непогана, та з нею добре, справді ж добре. І ніби немає нічого кримінального в цих почуттях і думках, і за ними можна піти, і все може закінчитися білим старим лабрадором біля каміну, чому ні? Але є одне але. Ви цього не обирали, ви попали в почуття, у яких не хотіли і не збиралися бути. То в чому проблема, спитаєте ви, можна ж свідомо піти за цими почуттями, постфактум, так би мовити – «якщо я таке відчуваю до людини, значить треба з нею бути». Звісно, такий вибір можна зробити і він буде вашим. Та він схожий на вибір бути п’яним і бачити світ рожевим, замість того, щоб бути тверезим і бачити його таким, який він є. Чи дуже ми довіряємо рішенням, прийнятим у п’яному стані? Цим п’яним станом я і називаю так звану «психічну» любов, або любов на психічному рівні, яку психологи, мабуть, назвали би «закоханістю». Коли психіка реагує на людину поруч почуттями так само, як емоціями вона реагує на події зовнішнього світу. Нам сумно, бо хтось помер, нам радісно, бо нас похвалили, ми відчуваємо почуття до людини, бо ми разом пережили якийсь досвід або взаємно відкрилися. І, знаєте, така любов має право на існування. Люди найчастіше й починають любити одне одного цією п’янкою любов’ю, коли є сприятливі обставини, які тригерять психічні механізми закоханості. Такими обставинами-тригерами найчастіше є спільний досвід або радісний, або гіркий. Недарма найбільше шлюбів укладається всередині спільнот, де більше шансів отримати цей спільний досвід – одружуються ті, хто працюють в одному офісі, лікарі – з лікарями, а вчені – з вченими, танцівники – з танцівниками. І в цьому нічого поганого немає. Просто це не найвища форма любові і не та, яка гарантовано приведе до відчуття якщо не щастя, то внутрішньої свободи.
Онтологічною я називаю ту любов, яка вивищується над психікою і її реакціями на зовнішні подразники. Вона не приходить, як мана й не викликає спецефектів свідомості та ейфорії. І навіть якщо це все є, то є ще ЩОСЬ. Щось, що проступає крізь спітнілі долоні, пришвидшене серцебиття та солодкі думи. Я не можу це описати, але я знаю одне – таку любов обираєте ви, а не вона обирає вас. Як можна обрати любов, спитаєте ви? Це ж найбільш ірраціональне почуття, в якому немає нічого закономірного, нічого, що би піддавалося нашій волі. Так, ми не можемо змусити себе відчувати любов до людини – вона або є, або її немає. Йдеться не про вибір – любити чи не любити конкретну людину, а про вибір, на яку любов погодитися, яке джерело любові обрати – психічне, чи те, яке вивищується над інерційними процесами психіки та біохімії. І якщо «психічну» любов ще якось можна пояснити – феромонами, гормонами, ендорфінами, інстинктами, прагненням до високого і прекрасного, то оця онтологічна любов, вона непояснювана ні у фізіологічних, ні в психічних категоріях, лише у філософських. Це якраз та любов, яка дає почуття, якщо ви вашою особистістю спрямовані на іншу особистість, а не та, яка виникає в результаті почуттів, які йшли не від вас, а навідалися, як гості іззовні. Можливо, це саме те, що відрізняє людей від тварин, які також здатні на емпатію й любов, але лише оцю, психічну? І навіть якщо в такій любові ви втратите усе, насправді не втратите нічого. Бо те, що самодостатнє й не залежить від мінливого, те неможливо втратити чи заперечити. А найголовніше – в онтологічній любові ви не втрачаєте свободи. Тому свобода є критерієм онтологічної любові, а обирати кожен має сам.