Мої намагання за посередництва наук-попу доторкнутися до глибин астрофізики чи біології в кращому разі можуть бути потрактовані як елементарна допитливість, а в гіршому – як дилетантизм: куди носа пхаю, зі своїм би розібралася. Та, вважаю, важливість такої цікавості виходить далеко за межі чистої допитливості. Бажання знати про об’єкти за мільйони світових років від тебе може носити ще й буттєвий смисл.
Нещодавно натрапила на таку інтерпретацію, чому важливо
цікавитися Всесвітом: «Знання про улаштування космосу не має жодної користі –
це просто цікаво, і саме така допитливість, намагання пізнати те, що з
практичної точки зору не є потрібним, і складає найціннішу рису людини. Багато
хто цього не розуміє і питає: "А навіщо нам знати, які ще є планети, крім
Землі, чи що буде з нашою Галактикою в майбутньому?". Таке знання
потрібне, бо підсилює відчуття життя, дозволяючи відчути весь навколишній світ
як власний дім. Затишок дому складається з дрібниць, дуже часто таких, які не
мають практичної цінності. Ось на ручці шафи бовтається непотрібний дармовис,
але він важливий людині, адже стає частиною її особистого простору, в якому
вона по-особливому відчуває себе. Завдяки таким непотрібним речам домашній
простір насичується відчуттям життя. Однак, відчувати своїм домом можна весь
навколишній світ. Адже ми структуруємо та упорядковуємо картину світу так само,
як прибираємо в домі. І в цій картині світу знання про планети чи про майбутнє
нашої Галактики розширюють кордони відчуття свого дому. Сам Всесвіт стає домом,
й усі марні з практичної позиції знання розширюють відчуття особистої
присутності в ньому, наповнюючи новим відчуттям життя. Тому пізнання світу має
не лише наукове, а й передусім екзистенційне значення».
Не можу з цим не погодитися. Метафора дому дуже влучна,
та вона, крім всього іншого, викликає дуже земні, побутові асоціації. Мене ж
космос вабить своєю позаземністю, Божественністю, якщо хочете. І витікає це
відчуття потойсвіття передусім з усвідомлення космічних масштабів. Звісно, щоб
це пережити, не обов’язково читати Гокінга, досить просто глянути на чисте
нічне небо в Карпатах. Та заглиблюючись в деталі, масштаби стають все ширшими.
Колись, коли вперше дізналася про швидкість світла і
порахувала кілометри до Сонця, ці відстані просто не вкладалися в голові. А це
лише до Сонця, до рідної зірки. А до Проксіми Центаври? А до туманності
Андромеди? Тоді виявилося, що є не лише чорні діри, а й надмасивні чорні діри,
а скупчення галактик формуються в надскупчення. Це усе наскільки гігантське, що
просто поНАД будь-яким побутовим розумінням. Астрофізики, ви серйозно? Одразу в
уяві формується образ якогось індійського пуранічного багаторукого бога, що
жонглює скупченнями галактик. І тут можна було би сказати щось банальне на
кшталт того, що масштабність Всесвіту нагадує нам про нашу в ній мізерність і
скороминущість, та я не про те. А швидше про певне відчуття Піднесеного,
божественного, навіть сакрального, яке виникає з однієї лише думки про розміри
нашої «домівки». Тож, я би сказала, Всесвіт – це не лише наш дім, а і наш
храм, кожну фреску якого хочеться вивчати й роздивлятися в деталях, щоб нічого
раптом не пропустити й підсилити відчуття сакрального, яке в ньому виникає.
Джерело: https://elanorsvitla.dreamwidth.org/7159.html
Джерело: https://elanorsvitla.dreamwidth.org/7159.html