Миколай Карпіцький. Рене Декарт – життя і вчення

Зрозуміти філософію означає зрозуміти самого філософа, його особистість. У науці не так. На основі наукової теорії ми нічого не можемо сказати про особистість ученого. Однак для Рене Декарта наука і філософія були нероздільні й слугували вираженням його особистої життєвої позиції. Тим паче, що Декарту довелося жити в період, коли тривав пошук нових не протоптаних шляхів розвитку науки. У цю перехідну епоху ставили принципово нові питання і створювали нові концепції, які не вкладалися в стару середньовічну картину світу. Тому в пошуку нових шляхів розвитку науки найважливішим ставала сама особистість ученого, його переконання і життєвий досвід.

1. Життя

Рене Декарт (1596 – 1650 рр.) не просто жив у перехідну епоху, а й сам виявився активним її творцем, справивши вирішальний вплив на подальший розвиток науки й філософії. Він був видатним математиком, фізиком і фізіологом. Ми досі використовуємо створену ним математичну символіку, а його система координат відображає інтуїтивне уявлення людини епохи Нового часу про нескінченний простір. Однак Декарт був не просто вченим, але одним з основоположників нової наукової традиції. Завдання вченого в тому, щоб примножувати й опрацьовувати емпіричну інформацію, тобто знання про зовнішній світ, у той час, як основоположник наукової традиції має передбачати, в якому напрямі розвиватиметься наука, і Декарт справді бачить перспективу науки завдяки власній філософській позиції. 

На відміну від ученого філософ розвиває знання винятково теоретично, у межах розуму, на основі інтуїтивно знайдених передумов, які засвідчуються його особистим життєвим досвідом як самоочевидні істини. Тому так важливо зрозуміти найголовніше життєве устремління філософа, що він вважає самоочевидним і з якої ідеї виходить у розумінні себе і свого місця у світі. Для Декарта таким основним життєвим устремлінням було пізнання світу, але не просто пізнання якихось зовнішніх речей або подій, а їхнє розуміння на міцній основі, яку дає теоретичний розум. Цей шлях Декарт прагнув пройти чесно, не замовчуючи суперечності і не ховаючись від нерозв'язних питань. Тому, маючи найрізнобічніші інтереси в галузі фізики, біології та психології, він прагнув спиратися на фундамент філософії та математики, які давали безсумнівне теоретичне знання.

Для людини середньовічної епохи міцною основою будь-якого знання було божественне одкровення. Пояснити що-небудь із позиції середньовічної науки означало зрозуміти у світлі божественного розуму, співвіднести з найвищою істиною одкровення. Сучасний учений шукає пояснення зовсім в іншому, а саме, в розумінні того, як пов'язані структурні елементи явища між собою і з навколишньою дійсністю. Однак Декарт належав до перехідної епохи, і тому пояснення він шукає у співвіднесеності з цілісним самоочевидним знанням, тільки основою такого знання стає вже не саме божественне одкровення, а принципи та самоочевидні ідеї, які закладені в розумі самої людини. Цей новий підхід відкриває шлях критичного переосмислення вихідних теоретичних передумов усякого знання, які ми тепер беремо не на віру, а через дослідження і вирішення сумнівів.

Народився Декарт 31 березня 1596 року у Франції, у старовинному, але збіднілому дворянському роду. Мати померла, коли йому був рік. Допитливість Декарт виявляв з раннього віку, і батько навіть жартома називав його маленьким філософом. Батько Декарта був суддею і радником парламенту в іншому місті, і на сина в нього залишилося мало часу, тому вихованням займалася бабуся по матері.

У дитинстві Декарт не вирізнявся міцним здоров'ям, тому до єзуїтського коледжу вступив пізно, лише 1607 року. У коледжі він здобув не тільки релігійну освіту, а й знання з математики та фізики, познайомившись також із роботами Галілео Галілея. Після закінчення коледжу він два роки вивчав право в університеті Пуатьє, і 1616 року здобув ступінь бакалавра з канонічного і цивільного права, потім переїхав до Парижа, де вів різноманітне і безладне життя. Втома від світського життя і прагнення до подорожей спонукали його вступити на службу в армію. У 1618 році Декарт приєднався до протестантської армії в Голландії, поєднуючи військову службу із заняттями математикою. У цей час він знайомиться з іншим видатним ученим свого часу Ісааком Бекманом, і вже разом вони розробляли математичний підхід до аналізу фізичних процесів. Бекман був одним із перших учених Нового часу, які розробляли атомістичну теорію, проте Декарт не поділяв вчення про атоми, запропонувавши згодом концепцію нескінченної подільності матерії.

У 1619 р. Декарт вступив на службу до герцога баварського Максиміліана і під час Тридцятирічної війни служив уже в католицькій армії в Німеччині, брав участь у битві за Прагу, а пізніше брав участь у знаменитій облозі Ла-Рошелі.

У 1629 році Декарт оселився в Голландії, віддавшись науковій роботі. У 1634 році він закінчив свою першу програмну працю «Світ», але так і не наважився її видати, почувши про засудження Галілея, чиї погляди щодо руху Землі були йому близькі. Далі Декарт пише «Міркування про метод» (1637 р.), «Роздуми про першу філософію» (1641 р.), «Першооснови філософії» (1644 р.).

У 1635 році у Декарта народилася позашлюбна дочка Франсіна, яка у віці п'яти років померла від скарлатини. Її смерть стала найтяжчою втратою в його житті. 

У 1649 році Декарт приймає запрошення шведської королеви Христини, яка давно цікавилася його філософією, і переїжджає до Стокгольма. Декарт дає королеві уроки тричі на тиждень о п'ятій ранку, але незабаром застуджується і помирає, ймовірно, від пневмонії.

1663 року Папа помістив роботи Декарта до індексу заборонених книг, а 1671 року Людовик XIV заборонив викладати картезіанство в навчальних закладах Франції.

Проте вплив Декарта на уми наступних мислителів був величезний. Його внесок у філософію неможливо переоцінити. Декарт заклав основу раціоналізму в новоєвропейській філософській традиції. Цьому сприяли три обставини: талант, прагнення до пізнання і час, у який йому довелося жити .

2. Передумови філософії

З одного боку, Декарт у своїх натурфілософських міркуваннях багато в чому мислить як середньовічний учений. Зокрема, він обґрунтовує наукове знання про фізичні процеси не на основі експерименту, як його сучасник Галілео Галілей, а на інтуїтивних здогадках розуму винятково методом умогляду. З іншого боку, багато явищ світу він осмислює вже як людина нової епохи, зокрема, ідею нескінченності світу. Думка Декарта належить двом різним епохам, має перехідний характер і відповідає на виклик Нового часу. Цим викликом стало нерозв'язне питання, яке й досі ставить у глухий кут. Яким чином можна переконатися в справжності пізнання світу? Декарт вважає життєво значущим знайти відповідь на це питання, для чого використовує метод радикального сумніву – засумніватися у всьому, в чому тільки можна, завдяки цьому виявити безсумнівне і побудувати на ньому міцну будівлю філософії та науки.

Це питання не стояло ні перед античними, ні перед середньовічними мислителями. Воно оформилося чотири століття тому і досі ставить людей у глухий кут. Коли, наприклад, вони дивляться фантастичні фільми, в яких світ виявляється породженням чиєїсь свідомості або віртуальною реальністю. 

Початок епохи Нового часу ознаменований великими географічними відкриттями, революцією в науці, утвердженням геліоцентричної концепції, орієнтацією науки на експеримент, Реформацією і Тридцятирічною війною. У цей період у культурній свідомості змінюється засаднича пізнавальна установка, яка потім оформилася у філософській ідеї пізнання як відображення реального світу у свідомості людини. В античній і середньовічній культурі людина не ставить під сумнів реальність світу, тому що від самого початку засвідчує своє існування тільки всередині світу. Однак людина Нового часу спочатку засвідчує своє існування всередині власної свідомості, і вже на основі цього засвідчує реальність навколишнього світу. У результаті виникає двоїстість світорозуміння, яку не могли уявити люди більш ранньої епохи: з одного боку, світ існує сам собою, з іншого боку, світ явлений людині всередині її свідомості, утворюючи внутрішній всесвіт людини – суб'єктивність.

Розглянемо ідею пізнання як відображення на простому прикладі. Припустимо, очі вловлюють відбите від дерева світло і передають сигнал у мозок. Своєю чергою, робота мозку породжує образ дерева у свідомості. Людина має тільки внутрішній світ її свідомості – суб'єктивність, тому вона сприймає не дерево як воно є, а образ дерева, відображений у свідомості. В античної людини не було уявлення про суб'єктивність – внутрішній світ свідомості, тому зовнішні речі дані не у відображенні, а самі, як вони є. Тобто якщо людина бачить дерево, то й сприймає саме дерево як таке. Давньогрецькі філософи обґрунтовували пізнання як сприйняття самої реальності. Платон вважав, що розумом можна бачити сутність речі – її ідею. Ця ідея втілюється в матерії й в такому вигляді безпосередньо сприймається органами відчуттів. Це означає, що видимий світ і є реальний світ як такий, тому засумніватися в реальності світу ні Платон, ні який-небудь інший античний або середньовічний філософ не міг.

3. Філософія

За часів Декарта вже склалося уявлення про внутрішній світ свідомості, в якому відображається світ зовнішніх речей. Але якщо так, то як ми можемо переконатися, що речі саме такі, як виглядають у сприйнятті. Можливо, вони породжені навіюванням або власною фантазією, а весь навколишній світ – ілюзія? До речі, сучасні нейрофізіологи підтверджують, що активність мозку під час галюцинації ідентична активності під час реального сприйняття об'єкта. Усі образи, в яких ми сприймаємо світ, мозок може продукувати самостійно.

У такому разі як можна переконатися, що світ, який мене оточує, не сон і не гіпноз? Можливо, ми всі живемо у віртуальній реальності? Її вторгнення в життя сучасних людей привернуло увагу до цього питання, яке обігрується в кіно й у фантастичній літературі. Однак Рене Декарт продумав його чотири сотні років тому.

Тут може виникнути здивування. Якщо я можу знати світ лише так, як він явлений мені в моїй свідомості, то яка різниця, який він сам собою? І ось тут ми дізнаємося про особливу життєву спрямованість до справжності, яка в одних людей чомусь виявляється, а в інших – ні. Здавалося б, яка різниця чоловікові, чи кохає його жінка, чи лише імітує це кохання? Адже можна все життя прожити в щасливому невіданні, і єдине, що цьому заважає, – прагнення до справжності, що змушує замислюватися, а як же насправді. Саме це прагнення до справжності й спонукало Декарта шукати непорушні основи справжнього пізнання світу. Йому було життєво важливо переконатися, що справа його життя – пізнання світу – це не порожня гра уяви, і що світ, у якому він живе, ухвалює відповідальні рішення, чогось прагне, є справжнім. Однак Декарт розумів, наскільки легко поставити під сумнів наше сприйняття світу, тому філософське обґрунтування надійного знання про нього стає його головним завданням. 

Для розв’язування цього завдання він звертається до методичного сумніву – методу радикального сумніву. Припустімо, як гіпотетично припустив Декарт, якийсь підступний демон створює ілюзію реальності світу для мене, або, можливо, я в гіпнозі, маренні, сновидінні або віртуальній реальності, і навколо тільки ілюзія, але навіть у цьому разі безсумнівно, що двічі два буде чотири. Можна засумніватися в реальності світу, але неможливо засумніватися в тому, що трикутник обмежений трьома лініями. 

У цьому Декарт виявляє самоочевидні істини, які називає «вродженими ідеями». Термін невдалий, бо наштовхує на хибну думку, ніби в немовляти з народження вже є якісь ідеї. Критикуючи Декарта, Джон Лок писав, що свідомість новонародженого подібна до чистої дошки, і жодних вроджених ідей там бути не може. Ця критика несправедлива, оскільки Декарт не мав на увазі, що ідеї закладені в готовому вигляді з народження. Йдеться про те, що людина приходить до ідей незалежно від характеру досвіду. Наприклад, вона може і не вивчати математику, але якщо почне вивчення, то прийде до істин, які ні від чого не залежать. Правильніше було б назвати такі ідеї не вродженими, а апріорними. Але це слово ввів у вжиток Іммануїл Кант, за часів Декарта його ще не використовували.

Вроджених ідей багато, але необхідна одна особлива, яка дала б змогу обґрунтувати реальність пізнаваного світу. Декарта осяяло під час військового походу. Було холодно, ніде сховатися, кругом згорілі будинки, і лише грубки залишалися цілими, зберігаючи тепло після пожежі. Щоб зігрітися, Декарт закривається всередині однієї такої печі, і там у темряві й тиші опиняється наодинці із собою, відрізаним від навколишнього світу. Навіть якби світ і був ілюзією, є самоочевидне, яке незалежно від сприйняття світу – це самоочевидність власного мислення. Неможливо поставити під сумнів ідею: мислю, отже, існую (cogito ergo sum). Ідеться зовсім не про логічний висновок «якщо..., то...», а про самоочевидність виявлення власного існування. 

Ця самоочевидна істина не залежить ні від чого. Вона апріорна, тобто первинна стосовно емпіричної реальності. Через століття Іммануїл Кант зробить революційний переворот у філософії – він зробить чисту від емпіричного досвіду апріорну свідомість головним предметом вивчення. Але відкрив цей рівень свідомості ще Декарт, коли усвідомив себе як мислячий суб'єкт, незалежний від емпіричного досвіду.

Виходячи з ідеї «cogito ergo sum» Декарт обґрунтовує спочатку існування Бога, а потім і світу. Саме в такому порядку, оскільки, як би це не здалося багатьом дивним, але існування Бога обґрунтувати простіше. Якщо атеїст заперечує Бога, залишається якесь поле для дискусій з ним, можливість обговорювати ті чи інші доводи за або проти позиції атеїзму. Але якби атеїст перейшов на позицію нігіліста, який заперечує існування світу, то поле для дискусій різко скоротилося б.

Декарт вибудовує умоглядний ланцюжок міркувань без опори на емпіричний досвід, який все одно, як він вважає, сумнівний. Оскільки я сумніваюся, я істота недосконала. Але в мені є ідея досконалої істоти, до якої я не можу сам додуматися, оскільки не маю досконалості. Отже, ця ідея вкладена в мене самою досконалою істотою, тобто Богом. 

На цій передумові обґрунтовується існування світу: Бог досконалий, тому не буде обманювати, створюючи для людини ілюзію світу. Світ існує саме так, як його пізнає людина, інакше Бог не вкладав би в неї впевненості в існуванні творіння. Світ пізнаваний, оскільки Бог вклав у розум людини ті самі закони, які заклав у світобудову, а також наділив людський розум здатністю виправляти помилки в пізнанні.

Надалі під час опису законів природи Декарт постійно підкреслює, що виводить їх із самоочевидної ідеї існування Бога. В основі середньовічної картини світу лежала очевидність цього існування, і людина засвідчувала істинність власного буття на основі причетності буттю Бога. Для людини Нового часу первинною очевидністю є вона сама, її власне існування, яке засвідчує буття світу або буття Бога. У своїй радикальній критиці пізнавальних здібностей людини Декарт є людиною нової епохи, проте в обґрунтуваннях законів природи він апелює до того, що очевидно для людини попередньої епохи. Це підкреслює перехідний характер думки Декарта.

Ця філософська позиція визначила характер наукового підходу Декарта. У сучасній науці можна виокремити два підходи: або вчений виходить із пояснення конкретних фактів, знаходить теоретичні пояснення конкретним процесам, але не надто турбується о узагальнювальній теорії, або від самого початку вибудовує фундаментальну теорію, покликану узагальнити всі відомі факти, і лише потім перевіряє її спостереженнями й експериментами. Перший підхід пов'язаний із традицією емпіризму, відповідно до якого все знання ми беремо із зовнішнього чуттєвого досвіду. Другий підхід – із традицією раціоналізму, згідно з якою справжність знання не можна обґрунтувати тільки на чуттєвому досвіді, оскільки зі спостережуваного взаємозв'язку не випливає, що цей взаємозв'язок має необхідний, а не випадковий характер. Тому обґрунтувати необхідний характер усіх природних процесів і явищ можна тільки на основі законів, які засвідчуються розумом.

Декарт, як основоположник європейської традиції раціоналізму, починає всяке наукове дослідження не з аналізу окремих природних явищ, а з пояснення загальних законів природи, на основі яких він пояснює всю світобудову загалом, і вже на основі цього переходить до дослідження конкретних явищ.

Поняття закону природи використовував ще Кеплер, а Галілей хоч і відкрив безліч законів природи, проте майже не використовував цей термін. Так чи інакше, саме Декарт першим сформулював поняття закону природи в тому розумінні, яким і досі користується сучасна наука. Водночас він приходить до основоположної для всієї філософської традиції раціоналізму ідеї про те, що закони, за якими розум пізнає світ, відповідають законам природи. Більшість учених, не замислюючись, приймає цю ідею на віру. Можна запитати фізика або біолога: наукові закони, які ми відкриваємо, відповідають законам зовнішнього світу, або ж вони є тільки умовним способом його опису? Учений може відповісти, що ці закони ми засвідчуємо на досвіді. 

На це можна навести багато заперечень. По-перше, зі спостережуваних фактів не випливає їхня необхідність, по-друге, факти можна узагальнити різними способами, і, нарешті, по-третє, можливо, самі факти спотворюються під час сприйняття або ж за них ми приймаємо ілюзії свідомості.

Але чи можна довести, що закони пізнання відповідають законам природи, і тому світ саме такий, який він має вигляд у науковому пізнанні? Декарт чесно спробував довести це, проте переконливо для всіх обґрунтувати, що світ реальний і закони розуму відповідають законам природи, неможливо в принципі. Декарт знайшов обґрунтування, нехай і не переконливе для всіх, але здатне задовольнити споріднених йому за способом мислення людей. 

Однак він прекрасно бачив можливі заперечення. Навіть якщо Бог вкладає в мене закони розуму, як дізнатися, що я не перекрутив їх подібно до божевільного, який живе у своєму вигаданому світі?

Складну ідею легко перекрутити, але неможливо перекрутити гранично просту, не надавши їй більшої складності. Отже, надійним захистом від хибних думок буде вміння розкладати будь-які складні пояснення на прості складові та робити їх відповідними з очевидними істинами розуму. Для цього Декарт розробляє правила для керівництва розуму: виходити з очевидно істинного, розкладати складну проблему на складові її прості, потім переходити від простих речей до складніших, максимально враховуючи всі чинники й нічого не пропускаючи. Так, будь-яке складне завдання зводиться до набору простих.

Світ має відповідати простим і ясним законам розуму, бо саме простота законів забезпечує адекватність пізнання світу. Серед усіх законів природи найпростішими для розуміння є механічні, тому саме вони лежать в основі складніших законів. Декарт описує всі фізичні явища як зіткнення рухомих мас відповідно до трьох основних законів, у яких він передбачив закони класичної механіки Ньютона. Згідно з ними загальна кількість руху у світі залишається незмінною з моменту його створення. Закони природи універсальні й однаковою мірою діють у будь-якому місці та в будь-який час. Відповідно до них світ міг існувати від початку і як завгодно довго без жодного божественного втручання. За умови знання вихідних умов можна точно визначити розвиток усіх фізичних процесів за законами природи. 

Здавалося б, таке розуміння суперечить вченню про створення світу, але Декарт і тут знаходить пояснення: Бог творить світ таким, яким цей світ міг би існувати за законами природи завжди. Але чому тоді Бог, у владі якого створити будь-які світи й змінювати істинність етичних і математичних законів, створює саме такий фізичний світ, у який практично не втручається? Але і на це запитання у Декарта є відповідь: закони світу відповідають законам розуму, оскільки саме в такому вигляді відображають досконалість Бога. Адже для Декарта безсумнівність і самоочевидність для розуму і є ознака досконалості, тому Бог творить саме такий світ, а не інший, тобто самодостатній у своєму існуванні й прозорий для пізнання розумом.

З одного боку Декарт був предтечею сучасної науки, але з іншого боку, Декарт вибудовував теорію фізичного світу, спираючись на умогляд, а не на експеримент. У цьому аспекті він був ближчим до середньовічної науки, ніж до природознавства в сучасному розумінні. Це проявлялося в тому, з якою невимушеністю він створював умоглядні пояснення фізичних процесів. Зокрема Декарт вибудовує значну частину своєї теорії на умоглядній передумові, згідно з якою протяжність є властивістю субстанції, а не порожнього простору. Відповідно порожнеча, на думку Декарта, це ніщо, яке саме собою не може мати протяжності. Ця передумова бере початок ще в античності. Відповідно до уявлень стародавніх греків космос – це гармонія тілесних форм, у якій немає порожнього місця, отже, саме форма тіл задавала їхній простір, а не навпаки.

Наприклад, якби з глечика викачали будь-яку матерію, то він, на думку Декарта, схлопнувся б, оскільки не може бути в просторі порожнього місця. Отже, будь-яке місце, з якого що-небудь видалено, має тут же заповнюватися іншою матерією. Оскільки протяжність – це властивість субстанції, то жодна субстанція не може розширюватися в просторі, а спостережуване розширення відбувається шляхом вбирання інших субстанцій, подібно до того, як губка набухає, вбираючи воду. Аналогічно і тіло рухається таким чином, що залишене ним місце одразу ж заповнюється іншими тілами. Оскільки заповнення відбувається безперервно, то і матерія має бути безперервною, що виключає існування атомів. З цих умоглядних міркувань Декарт робить висновок, що матерія подільна до нескінченності й на різних щаблях процесу свого дроблення вона утворює, тверді тіла, повітря, зірки й міжзоряний простір.

Деякі умоглядні висновки Декарта сучасні вчені вважали б зовсім вже наївними. Наприклад, те, що матерія Сонця дуже рухлива подібно до матерії полум'я, однак на відміну від полум'я Сонце не потребує живлення. Для сучасної фізики такі умоглядні побудови неприйнятні, а сучасна модель ядерних реакцій на Сонці отримана шляхом не умогляду, а узагальнення спостережуваних процесів. Хоча й тут не все так однозначно: у середині XX століття фізик Микола Козирєв пропонував не визнану сучасною науковою спільнотою, але дуже цікаву теорію про те, що Сонце світить не завдяки внутрішнім процесам горіння, а завдяки дії, спричиненій особливою властивістю часу, яку він постулював. Тому умоглядний декартівський підхід у фізиці хоч і не є зараз основним, проте може виявитися плідним на стадії формування наукових гіпотез, розширюючи горизонти наукової творчості.

Оскільки Декарт обґрунтовує світобудову дедуктивним шляхом з умоглядної передумови, а не з експериментальних даних, то багатьом сучасним фізикам такий підхід буде здаватися довільним, проте він цілком прийнятний у теоретичних науках – передусім у математиці та частково у фундаментальній фізиці.

Умоглядний підхід давав змогу Декарту звести всі складні закони світу до простих механічних. Це давало Декарту впевненість в адекватності пізнання світу, але привело його до позиції механіцизму, що уподібнює світ годинниковому механізму. Таке спрощення розуміння складних явищ призвело до нової нерозв'язної суперечності. Адже якщо тіло людини підпорядковане законам фізичного світу, то як тоді обґрунтувати свободу волі, яка керує тілом? Якщо ж розум керує згідно із законами фізичного світу, то свободі волі зовсім не залишається місця. Тому продовжувачі традиції раціоналізму Спіноза і Ляйбніц зовсім відмовилися від ідеї свободи волі. 

Декарт, однак, не відмовляється від цієї ідеї й намагається пояснити, яким чином воля може керувати тілом. Адже тіло, вважає він, належить матеріальній субстанції, основною властивістю якої є протяжність. Усі процеси в такій субстанції визначаються законами руху і зіткнення, і не передбачають вільну волю, яка належить ідеальній субстанції. Отже, у світі тільки дві субстанції, і людина складається з обох. 

Сучасна наука дає змогу описати рух руки складнішим способом, ніж у Декарта: як складну біохімічну реакцію, що викликає скорочення м'язів. Але суть від цього не змінюється. У будь-якому разі кожен фізіологічний процес у тілі людини зумовлений попереднім процесом, і в цьому ланцюжку причинно-наслідкових відносин немає місця для свободи волі. Причому мозок такий самий матеріальний об'єкт, як і все тіло, і також зумовлений біохімічними реакціями, тому сам не може відтворити дію вільної волі. У самосвідомості ж людина ясно відчуває, що сама вільно керує рукою.

Отже, сучасна наука не може пояснити, яким чином людина може керувати тілом за своєю вільною волею. Адже скільки б ми не досліджували фізіологію мозку та нервової системи, ознак свободи волі ніколи не знайдемо. Це змушує сучасних нейрофізіологів визнати свободу волі ілюзією, яку формує мозок. 

Однак Декарт намагається розв'язати суперечність між усвідомленням власної вільної волі й фізіологічною зумовленістю всіх процесів у тілі. Він описує афекти як тілесні стани й розробляє теорію рефлексу, яка пояснює роботу тіла без втручання душі, що дало поштовх розвитку фізіології. Крім того, він вводить закон збереження руху: акт свідомості людини не може створити нового тілесного імпульсу, але може переспрямувати вже наявні імпульси в нове річище. Коли імпульси руху в руці перебувають у рівновазі, рука спочиває, коли отримують команду змінити напрямок, рука приходить у рух, але кількість імпульсів від цього не змінюється.

Тварин Декарт уподібнював механізмам без душі й тому щодо них не бачив жодної суперечності в такому поясненні. Усе було б набагато простіше, якби й людину можна було б описати як такий самий механізм. Однак людина має самосвідомість і здатна сама своєю вільною волею керувати собою, а ця обставина виходить за межі фізіологічного пояснення.

Але навіть у цьому поясненні залишається незрозумілим, як свідомість, яка за своєю природою поза простором, дає команди матеріальному тілу? Декарт не може дати на це філософську відповідь і тому дає медичну. Він вказує на епіфіз – шишкоподібну залозу в мозку людини, яка й перерозподіляє команди свідомості в імпульси, що передаються нервовою системою. Філософську відповідь Декарт дати не зміг, бо на таке встановлення питання відповідь у принципі неможлива.

Ця проблема виявилася нерозв'язною не тільки для Декарта, а й для сучасної науки, яка виключає саме поняття свободи як ненаукове. Адже наука вивчає не все, а тільки те, що підпорядковується певним закономірностям, які може засвідчити незалежний спостерігач, тоді як свобода волі, навпаки, входить за межі спостережуваних закономірностей. Однак цю проблему зміг розв'язати Іммануїл Кант через півтори сотні років після того, як її поставив Декарт. Кант обґрунтував, що в емпіричному світі (царині, яку ми осягаємо органами відчуттів) усе підпорядковано закономірностям. Однак людина може виявити апріорне в самосвідомості. Апріорний рівень свідомості є первинним щодо емпіричного світу і не залежить ні від чого, що є в потоці часу. Саме завдяки тому, що етичні принципи апріорні, людина здатна на моральні вчинки незалежно від зовнішніх емпіричних обставин. Якщо людина керується у своїх діях не зовнішніми обставинами, а апріорними принципами, то вона стає вільною від зовнішніх обставин і закономірностей, що панують там.

Помилка Декарта полягала в тому, що він намагався узгодити свободу волі й фізіологічні закономірності, яким підпорядкований процес у тілі, на емпіричному рівні, а це принципово неможливо. І оскільки всяка наука вивчає людину з емпіричної позиції як зовнішній чуттєво даний об'єкт, то вона принципово не може виявити свободу волі, хоч би як загально довго розвивалася. Свобода волі виявляється в самосвідомості тільки на апріорному рівні, який є первинним стосовно зовнішнього світу.

Заслуга Декарта в тому, що він виявив суперечність між свободою і необхідністю, і хоча він не мав теоретичних засобів її розв'язати, проте не став уникати цієї проблеми, а чесно показав усі труднощі, з якими зіткнувся. У цьому проявилася особлива риса характеру Декарта – чесність, яка супроводжувала його прагнення до пізнання.

Декарт стоїть біля витоків нової епохи, його філософія має перехідний характер. Його наукове пояснення світу базується на умоглядних припущеннях, які не перевіряються емпірично. Зокрема, заповненість світу матеріальною субстанцією, що перебуває в постійному русі та нескінченно дробиться, з осколків якої утворюються зорі й небеса. 

Водночас Декарт багато в чому проявляє себе як учений у сучасному розумінні цього слова. Він сформулював поняття наукового закону, запропонував закони руху, які узгоджуються з класичною механікою, оперував ідеєю нескінченності світу, запропонував еволюційне розуміння фізичного світу, розробив сучасну математичну символіку тощо. Але головне, він поставив основне питання, яке визначило подальший розвиток європейської філософії, – питання про пізнаваність світу, – і розв’язував це питання як філософ Нового часу – методом радикалізації сумніву.

Юлія Філь. День святого Валентина в Індії

Чудовий телеграм-канал Lost in India https://t.me/lost_in_india недавно поширив смішну новину про те, що в Індії запропонували святкувати 14 лютого як день обіймів корів. Та насправді за такою милою і невинною пропозицією криється ціла колоніальна й постколоніальна історія, весь буремний шлях Індії з пошуків власної ідентичності, який триває зараз і триватиме в майбутньому.

День закоханих — це справді «позичене» західне свято, до якого мало яка країна світу залишилася байдужою. Тимчасом як в Україні День Валентина все частіше викликає іронічну посмішку, а в сердечках люди починають бачити, як у тому анекдоті про лікаря, червоні дупи, в Індії це свято сприйняли суперсерйозно. Особливо деякі борці з індуською мораллю, представники правлячої індуської партії БДП і не тільки. Вони буквально влаштували «Любовний джихад» у штатах, де мають більшість.

У 2009 році активісти гіндутвістської організації Раштрія Гінду Сена на чолі з Прамодом Мутхаліком, як яструби, почали вистежувати по парках, ресторанах та готелях парочки, які демонструють свою любов публічно. «Наші активісти будуть ходити зі священником, куркумою та мангаласутрою* 14 лютого. Якщо нам траплятимуться пари, які будуть разом на людях, ми відведемо їх до найближчого храму і проведемо шлюбний обряд».

________

*Мангаласутра – жіноча весільна прикраса.

________

«Моральна поліція» в Дні святого Валентина вбачає загрозу традиційним індійським цінностям і атаку на «справжній» «цнотливий» індуїзм. Мабуть, вони не були в Кхаджурахо, не бачили в убранстві храмів численні сексуальні сцени, так само, як навряд чи були в Конарку, де тих сцен не менше. Про Кришну з Радгою — двох романтичних давньоіндійських божественних партнерів (Боже милостивий, вони ж навіть одруженими не були!) — вони теж, швидше за все, не чули, не читали поезію бгактів і Камасутру Ватсьяяни. У їхній образ «справжнього» індуїзму ця срамота не вписується. Вони б і сам кекс заборонили, якби могли, тільки не дуже відомо, як потомки Бгарати за таких умов триватимуть у часі. На повному серйозі, одним із гасел Мутхаліка було «Ми зупинимо секс». У тому ж таки 2009 році вони пішли зупиняти його так, що невинні люди, що відпочивали собі в барі, опинилися в шпиталі через тяжкі тілесні ушкодження, нанесені активістами. Мабуть, важко займатися сексом із поламаними ребрами, погоджуюся.

Власне, йдеться про те, що «справжнього» і «цнотливого» індуїзму не існує, так само, як не існує, власне одного індуїзму. Індуїзм — різний. Індуїзмів багато. Принциповою особливістю гінду дгарми є толерування різних шляхів до Бога й різних способів поклоніння Йому. Силою індуїзму завжди була ця відсутність приписів — «аааа, ви вважаєте цього чоловіка богом, ок, а ми вважаємо, що та матір у камені — богиня», і жодних проблем. Дискусії з приводу індуїзму розпочалися в колоніальні часи, коли індійці, ознайомившись із християнством і західною філософією, самі себе почали питати, а що є той індуїзм? А який індуїзм справжній? А ще не уникнули впливу суперцнотливої вікторіанської культури колонізаторів. Активісти різних гіндутвістських організацій не свідомі того, що борячись проти вестернізації та занепаду традиційних цінностей, вони накладають на індуїзм вестернізовані колонізаторські уявлення. Уже не кажучи про те, що Індія відповідно до Конституції є секулярною державою, із чого випливає, що в громадян є повне право практивувати той індуїзм, який вони вважають справжнім і таким, який відповідає їхній природі. Далеко не всі погоджуються з варіантом індуїзму, пропонованим Мутхаліком.

Та повернемося до обіймів корів. Корова — це найбільш відомий і найбільш потужний символ індуїзму, до якого не соромляться звертатися політики різних мастей для досягнення своїх цілей. Переозначння західного сороміцького свята на суто індуїстське із залученням священного символу — це те, що здатне перекрити нашестя червоних сердечок.

До речі, самі корови загалом індиферентні до такого «свого» свята, хоча деякі — відверто проти. Раджу подивитися смішні відеорепортажі на Lost in India із цього приводу.

«Кохаймося, бо ми того варті», як говорив Данило Яневський.

Миколай Карпіцький. Сучасні вайшнави на пострадянському просторі

Карпіцький М.М. Сучасні вайшнави на пострадянському просторі // Міжкультурна комунікація в контексті глобалізаційного діалогу: стратегії розвитку: матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, 25–26 листопада 2022 р., м. Одеса. Ч.3. Львів – Торунь : Liha-Pres, 2022. С. 220-224.

   

Миколай Карпіцький

Сучасні вайшнави на пострадянському просторі

Індійська релігійна традиція була дуже популярна серед інтелігентів у пізньому Радянському Союзі. Пов'язано це було з духовним голодом, тому що в державі тоді панував атеїзм. Багато хто приходив до християнства через східні релігії. Різні люди читали як академічні видання про ведичну традицію та індуїзм, так і в самвидаві. У той час Міжнародне товариство свідомості Кришни (МТСК) розвивалося паралельно до цього руху. Інтелігенція, яка читала академічні видання упанішад, не сприймала МТСК серйозно. Однак у нульових роках, коли в МТСК з'явилося досить багато академічних учених, які досліджували індуїзм, стали налагоджуватися зв'язки з академічним середовищем. З того часу вайшнави почали освоювати інтернет як свій життєвий простір – вони створювали численні групи у блогах та месенджерах, розповсюджували лекції, проте орієнтовані були переважно на внутрішнє спілкування, а зовні – на проповідь, а не діалог. Це пов'язано зі специфікою їхнього вчення.

Згідно з вайшнавізмом, ми живемо в калі-юґу – найгіршу епоху з усіх чотирьох юґ, які чергуються у нескінченному часі. Війни, страждання людей, занепад моралі – все це неминуче в калі-юзі, і завданням вайшнава є віддатись Кришні та після смерті народитися в його світі, а не в нашому земному. Якщо це можливо, вайшнав має облаштовувати життя в нашому світі, але це не головне. Головне – це любов і відданість Богові незалежно від того, що відбувається у нашому світі. Тому вайшнави спілкувалися з не-вайшнавами тільки з наміром проповідувати своє вчення, а не пізнавати чуже. При цьому вони вважали, що інші релігії також ведуть до Бога, тому не протиставляли себе вірянам інших конфесій і дуже добре приймали їх у храмах.

Ситуація змінилася у 2011 році, коли у Томській області у селі Кандинка знесли будинки вайшнавів лише за те, що вони були вайшнавами. Кампанію за знесення будинків організував голова місіонерського відділу Томської єпархії Російської православної церкви. Тоді вайшнави зрозуміли, що необхідно спілкуватися з громадськістю та ініціювали Міжрелігійний діалог, у якому брали участь представники різних конфесій, вчені, представники академічного середовища. Завдяки діалогу вайшнави стали не лише проповідувати, а й слухати інших, обговорювати духовні питання з урахуванням позиції інших конфесій. Причому це була ініціатива не окремих пересічних вайшнавів, а духовних лідерів, зокрема Садгу Магараджа. Нарешті, суд над Бгаґавадґітою у Томську у 2011-2012 роках повністю змінив ставлення вайшнавів до зовнішнього суспільства на всьому пострадянському просторі. Перед початком суду Московське керівництво МТСК не було ще готове до діалогу з суспільством і тому попросило своїх адвокатів виграти суд не звертаючись до телебачення та інших ЗМІ. Однак, без звертання до громадськості виграти суд було неможливо. Кампанія на захист книги в суспільстві все одно почалася, і коли вдалося викликати громадянський резонанс на захист священної книги, то на захист вайшнавів стали академічні вчені, представники різних релігій – православні, буддисти, журналісти та громадські діячі. Це змінило позицію московського керівництва МТСК, яке підтримало звернення до громадськості як у Росії, так і в Індії. У результаті в Індії почалися масові вуличні протести, на захист книги у різкій формі виступив парламент та уряд Індії.

Коли вайшнави побачили таку широку підтримку, це змінило їхнє ставлення до суспільства, зробило їх набагато відкритішими. Ці події вплинули також на вайшнавів України. Вони побоювалися, що якщо в Росії заборонять вайшнавів, то через якийсь час те саме зроблять в Україні, оскільки під час президентства В. Януковича уряд України копіював багато рішень Росії. Це також підштовхнуло українських вайшнавів до більшої відкритості суспільству. Прикладом такої відкритості стала релігієзнавча школа «Вайшнавська традиція крізь століття», яку проводили вайшнави, проте у ній брали участь академічні вчені. Заходи школи проводились як у вайшнавських центрах, так і в Інституті філософії та у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Російська агресія у 2014 році викликала кризу в МТСК. Ставлення до агресії Росії окремі вайшнави визначають виходячи зі свого попереднього досвіду і переконань, і сама по собі їхня релігійна позиція на це не впливає. Тому серед вайшнавів стільки ж прихильників та противників агресії Росії, скільки їх серед людей, серед яких ці вайшнави живуть. У вайшнавських спільнотах та в Інтернет-просторі почалися суперечки. Як пише Ю. Філь: «Мадгава Кришна дас, президент храму міста Маріуполя, розповідає, що в 2014 році, коли почався конфлікт на Донбасі, в ятрі почалися «бродіння»… суперечки всередині маріупольської ятри тривали не більше місяця» (1, с. 58). Духовні лідери усвідомили небезпеку розколу і доклали всіх зусиль, щоб погасити суперечки. Вони апелювали до вайшнавської концепції пріоритету відданості Богу та усунення від політичних конфліктів та воєн, які супроводжують калі-юґу. Було досягнуто консенсусу, що всередині храму про політику не сперечаються, але якщо вайшнав ухвалює рішення йти в армію, то це рішення поважають, але при цьому ніяк не заохочують.

Однак широкомасштабне вторгнення 2022 року викликало нову кризу. Зараз війна торкнулася кожного українця, і тепер усунутися від неї просто неможливо. Звичайно, серед російських вайшнавів є ті, хто підтримує Україну у війні, проте багато вайшнавів вірять російській пропаганді та виправдовують війну. Справа не тільки в ефективності російської пропаганди, а й в антизахідних настроях, які притаманні Індії та іншим східним країнам. Ці настрої викликані колоніальним минулим та конфліктом між архаїчними традиційними цінностями та сучасністю. Люди, які орієнтуються на середньовічний східний спосіб життя, вбачають у західній цивілізації загрозу своїм цінностям, тому в Індії поширені симпатії до Росії, яка нібито захищає традиційні цінності в протистоянні західній цивілізації. Це призводить до нової міфології Заходу як загрози. І ось цей забобон щодо Заходу, який йде ще від Індії, накладається на російську пропаганду і пливає на свідомість російських вайшнавів, що призводить до дуалістичної картини світу, в якій Росія протистоїть Заходу як злу. У цій картині Захід спровокував війну, і зараз Україна лише поле бою із Заходом.

Пересічні вайшнави в Росії вірять пропаганді. Деякі вайшнавські духовні лідери вірять у деструктивну міфологію протистояння духовного й аскетичного Сходу та гедоністичного й аморального Заходу, який нібито розв'язав війну в Україні проти Росії. Деякі навіть відкрито це проповідують своїм адептам у храмі. У ютубі є лекція Бгакті Расаяни Саґари Свамі «Кому вигідний конфлікт в Україні». Він саньясі, духовний авторитет, і у своїй лекції розвиває дуалістичну картину світу протистояння Сходу та Заходу, виправдовуючи агресію Росії в Україні. Положення ускладнюється тим, що в основі вайшнавізму лежить культ вчителя. У християнстві є розуміння про те, що мірою духовного розвитку зростає небезпека потрапити під владу спокуси, тому будь-яка людина, навіть найдуховніша, може в будь-який момент піддатися демонічній спокусі та впасти. У вайшнавізмі цього розуміння немає. Навпаки, там вважається, що вчителю треба довіряти як Богові. І коли такі вчителі починають самі проповідувати демонічні теорії, то у пересічних вашнавів настає стан повної розгубленості та сум'яття.

Українські вайшнави сприймають такі проповіді як образу й обурюються. Міжнародний керівний орган МТСК – Джі-Бі-Сі, не доносить до пересічних вайшнавів свою позицію щодо війни. Був лист деяких представників Джі-Бі-Сі керівникам російських вашнавів з проханням утримуватися від висловлювань у підтримку війні проти України, але він був прихований від пересічних російських вайшнавів. Виникла реальна загроза розколу у вайшнавізмі. Цю проблему треба обговорювати в інформаційному просторі. Однак попри значну присутність вайшнавів в Інтернеті, зручних майданчиків там для цього зовсім небагато. Більшість вайшнавських сторінок і блогів – або сторінки авторитетних лідерів, або їхніх учнів, або територіальних громад, або організаційних структур. Вони не можуть служити майданчиками для обговорення. Залишаються особисті блоги та відкриті групи без прив'язки до певної вайшнавської інституції. Тому в Інтернеті не багато місць, де можна відкрито висловити думку про кризову ситуацію в МТСК у зв'язку з хибним ставленням до війни.

Оскільки духовні лідери не наважуються обговорювати цю кризу, то лідерство беруть пересічні вайшнави. Наприклад, вайшнав з Миколаєва – Михайло Ташков (духовне ім'я – Мукунда Харі дас) до війни вів канал на ютубі та однойменну групу у фесбуці «Духовна матерія». Нині він служить у ЗСУ, а «Духовну матерію» тематично переорієнтував на ідейну протидію з вайшнаської позиції антиукраїнській ідеології російських імперіалістів, у тому числі й поширенню цієї ідеології серед вайшнавів. По суті, його канал – практично єдиний помітний центр опору проникненню деструктивної ідеології російського імперіалізму до вайшнавського середовища. Його канал викликав величезний резонанс у вайшнавському середовищі, і кількість тих хто підписався стрімко зростає. Є також невеликі вайшнавські канали, такі як телеграм-канал «Велике серце» з Харкова, на яких можна ставити питання про ставлення вайшнів щодо війни. Наприклад, мною там булі розміщені публікації про механізм спокуси, якої піддаються російські вайшнави. Однак важливо те, що це канал учнів найавторитетнішого російського вайшнавського вчителя – Бгакті Віґ'яни Ґосвамі, який керував російським відділенням МТСК. Це показує, що духовний лідер російських вайшнавів адекватно оцінює те, що відбувається в Росії та хто є агресором, бачить неадекватність інших російських вайшнавів та надає можливість своїм учням з України боротися з цим.

Список використаних джерел

1. Філь Ю.С. Міжнародне товариство свідомості Кришни (ISKCON) в період війни на Донбасі (2014 – 2019) Релігійна свобода. 2020. № 25. С. 52-68.

Юлія Філь. Особливості присутності індуїзму в інформаційному просторі сучасної Індії

Філь Ю.С. Особливості присутності індуїзму в інформаційному просторі сучасної Індії // VІ Конгрес сходознавців: збірник матеріалів, м. Київ, 3 грудня 2022 р. Київ: Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського; Львів – Торунь: Liha-Pres, 2022. С.257-259.

 

Юлія Філь

Особливості присутності індуїзму в інформаційному просторі сучасної Індії

Присутність індуїзму в інформаційному просторі Індії має свої особливості в порівнянні з присутністю релігії в медіях секулярних демократичних держав Європи, і вони витікають передусім з особливостей самого індуїзму як релігії, а саме його всепроникаючого цивілізаційного характеру, за якого носії індуїстської культури є менш чутливими до меж між релігійним і світським. Цей факт має два важливі наслідки. По-перше, він робить тему індуїзму не просто актуальною, а дуже гострою в публічних дискусіях — це не просто питання релігії, це питання націоналізму, внутрішньополітичного та зовнішньополітичного курсу Індії, ідентичності як країни в цілому, так і кожного її жителя. Тому про індуїзм майже не говорять нейтрально, а лише виходячи тієї чи іншої політичної позиції, чи картини світу, яку підтримує той чи інший блогер або видання. По-друге, факт всюдисутності індуїзму легітимізує проникнення його в політичну сферу, за якого постійна апеляція політиків до індуїзму, а також політичні акції, спрямовані на підтримку індуїзму, є абсолютною нормою. Для секуляризму західних демократій такий стан речей трактується як відверте втручання держави в релігійні справи, або ж як втручання в особисте життя людей, тимчасом як для індійського суспільства це є нормою, яка своїми коренями сягає глибин індійської історії, особливо періоду індійських князівст середньовіччя, коли раджа був патроном релігії — організовував релігійні фестивалі і фундував будівництво храмів. Недарма донині найбільші й найвідоміші храмові комплекси індійського середньовіччя асоціюються з династіями, які їх будували — Кхаджурахо з Чханделлами, Паттадакал — з Чалук’ями, Бгубанешвар — з Калінгами, не кажучи вже про те, що цілі стилі архітектури називаються за іменем династії, як-от храми Гойсала. Таке сприйняття індуїзму сприяє його надзвичайній політизації в сучасній Індії і відкриває можливості до найрізноманітніших політичних спекуляцій.

Один із дискурсів, у який вбудовують індуїзм в інформаційному полі Індії, — це той, що заснований на опозиції «традиційне — сучасне», яка перетікає в опозицію «Схід — Захід». Цей дискурс, тобто спосіб говоріння про індуїзм, виникає з такої картини світу, у якій усе, що є давнє і традиційне автоматично є моральним, правильним, дгармічним, аскетичним, тимчасом як усе, що є сучасним — аморальним, неправильним, адргармічним, гедоністичним. Відповідно, Західна цивілізація, як взірець усього сучасного, виявляється наділеною вище перерахованими атрибутами, до яких додається імперіалістичність, загарбницький характер, технологічність у гіршому сенсі, а також надмірність і жадібність. Індуїстська ж цивілізація навпаки — стоїть на сторожі світової дгарми (морального закону), є миролюбною, аскетичною й антитехнологічною. Найяскравішим виразником такої картини світу є ідеологія гіндутви, яку ще на початку ХХ ст. розробив індійський політик Вінаяк Дамодар Сарваркар (1883 — 1966). Гіндутва є офіційною ідеологією правлячої партії Бгаратія Джаната. Відповідно, у такому дискурсі працюють медія, які фінансуються правлячою партією, або ж тими силами, що їй політично симпатизують. Нерідко таку точку зору можна зустріти в блогосфері.

Скандально відомий громадський діяч Раджив Мальхотра, фізик за освітою, автор книги «Академічна гіндуфобія» й засновник недержавної організації «Infinity Foundation» («Вічна основа») у Прінстоні на ютуб-каналі фундації часто влаштовує дискусії з приводу індуїзму, відтворюючи в них вище згадану картину світу. Не позбавлений інтересу той факт, що сам Мальхотра, який є індійцем із походження, мешкає в США і з Західною цивілізацією знайомий безпосередньо. Виразним прикладом того, що в ідеологів гіндутви індуїзм вріс в антизахідну картину світу, є інтев’ю з політиком і освітянином Санджеєм Дікшитом із приводу російської агресії в Україні на каналі Мальхотри [1]. Гість послідовно відтворював російський наратив, згідно з яким Донбас був частиною жорстокої громадянської війни вісім років, неонацистські групи, такі як Азов, існують і ростуть, але… Дікшит ставить справедливе питання: «Чи все це виправдовує російське вторгнення в Україну?». І дає на нього контрвідповідь, нібито в рамках індуїзму: «А чи виправдана була війна в Магабгараті?», і сам же відповідає на своє питання: «Пандавів фактично переконали воювати і правильним буде питання, чи була для Росії ця війна останнім засобом спасіння? Хіба в Росії був інший вибір, з огляду на те, як Захід поводився з нею? Особливо, коли вона сама хотіла вестернізуватися, долучитися до Заходу, але була відкинута й пограбована» [1]. Хоча йдеться не про індуїзм, а про війну, автор використовує мову релігії для пояснення суті війни, апелюючи до одного зі священних текстів індуїзму — Магабгарати, ототожнюючи російську сторону з епічними героями пандавами (що репрезентують дгармічний бік), а західну сторону (про українську в його дискурсі не йдеться взагалі) — з кауравами (адгармічними героями, які почали війну). Захід є порушником дгарми, а не її захисником, на його думку.

Ще однією особливістю присутності індуїзму в інформаційному просторі сучасної Індії є те, що він значно більше присутній у масовій культурі Індії, якщо порівнювати з присутністю релігії в інформаційному просторі секулярних країн, хоча б України. Громадянина західної світської демократичної держави, нехай то будуть Сполучені штати, Франція чи Україна, апеляції до релігії в масовій культурі, а тим паче з чітким ідеологічним посилом, будуть радше дратувати, ніж приваблювати. В Індії ж — навпаки. Міфологія й епос (які є частиною релігії) — це дуже жива і важлива частина культури, а тому продукт, який говорить мовою релігії, залучає релігійні символи й архетипи, гарно продається. Антиколоніальна боротьба навряд чи мала би такий успіх і навряд чи до неї доєдналися би широкі маси населення, якби Ґанді не використовував у своєму повідомленні мову релігії. Політичні сили зрозуміли цю тенденцію й активно нею користуються, ведучи культурні війни й відкрито або приховано фінансуючи масовий продукт.

Втім, треба відзначити, що загалом тенденція до чимраз більшої присутності індуїстських сюжетів і символів у масовій культурі є нейтральною, або ж навіть позитивною, адже в такий спосіб також відбувається трансляція традиції і її культивування. Деструктивний елемент цієї тенденції проявляється лише тоді, коли традицію починають маніпулятивно використовувати в антизахідних, антимусульманських та інших дискурсах.

Утім, політичні спекуляції в інформаційному просторі компенсуються його неоднорідністю й конкурентністю. Свобода слова в Індії як у демократичній державі все ж існує й це дає можливість транслювати найрізноманітніші точки зору. Телебачення і преса представлені каналами і виданнями, які мають різних власників — від держави до крупних індійських підприємців, які мають свої медіакорпорації. Великий внесок у різноманітність інформаційного простору робить вільний інтернет, де діє величезна кількість блогерів, публічних інтелектуалів та інших лідерів думки.

 

Список використаних джерел

1. Is the Russian invasion of Ukraine Justified? With Sanjay Dixit [Електронний ресурс]. URL: https://youtu.be/C0PFGDXcm1w

Йенджей Моравецки. Войната е една голяма рана и няма как иначе да се разкаже за нея

Литературен вестник. 25-31.01.2023. С. 14-15. 

   

Литературен вестник 25-31.01.2023. С. 14. 

Войната е една голяма рана и няма как иначе да се разкаже за нея 

Разговор с Йенджей Моравецки 

Въпроси и превод от полски: Кристиян Янев 

Йенджей Моравецки (1977) е преподавател в Института по журналистика и социална комуникация във Вроцлавския университет и автор на множество документални и научни книги. Основният обект на писателския и научния му интерес е Русия и нейните медийни изображения. В книгата си „Киша. Пейзаж след империята“ (Szuga. Krajobraz po imperium, 2022) представя противоречивия и многоизмерен образ на Русия от последните десетилетия и влиза в продуктивен и полемичен диалог с полската традиция на литературния репортаж. В края на 2022 г. Йенджей Моравецки беше в София като гост на Къщата за литература и превод и участник в Софийския международен литературен фестивал, където представи най-новата си книга.

В жанра на литературния репортаж, който стои на границата между фикцията и документалността, отношението между политиката и художествеността е централно предизвикателство. Как бихте представили еволюцията си на писател под въздействието на променените политически условия от последните години?

Не зная доколко това, което ще кажа, е свързано с политиката. От 2014 г., когато говорим за писането за Русия, смятам, че предишните спорове са приключили. Или казано по друг начин, трябва да ги отложим поради войната, макар че са много важни и ще се върнем към тях. Например спорът за формата на документалната литература. В „Киша“ се опитвам да тествам именно границите на жанра и да предложа нови форми. 

Смятам, че полската репортажна школа е много силна, за което следва да се радваме, но в известен смисъл това е също и капан за нея. Опитните репортери често се държат така, сякаш все още сме в 90-те години или в началото на 2000-те. Не става дума за темите, а за начина, по който се пише за тях. Просто така е по-удобно, защото този начин на писане е проверен, вече са възпитани ученици, които повтарят тези форми, издателствата са свикнали с тях, има верни читатели. Репортажът се е превърнал в жанрова литература. Нейните читатели имат своите предпочитания, а писателките и писателите знаят как да отговорят на тези очаквания. Само че за литературата това представлява опасност. С оглед на пазара това е чудесно, защото имаме ниша, свой сегмент и аудитория, но за художествената функция, която е много важна за репортажа, това означава определена закостенялост. 

Друг въпрос е очакването, че репортерите ще обяснят света. Ще дадат отговори. Ще ни разведат из него. Ще опростят и разяснят. Ще ни кажат как е ТАМ. Например как е на изток от Полша. Не ми допадаше как още от края на 90-те години се пишеше за т.нар. Изток, често слагайки под общ знаменател Русия, Украйна и Беларус, както и постсъветските държави. Но по-общо не ми допадаше това, че репортажът става повторителен. Нефикционалната литература ми беше станала скучна. Тоест, от една страна, матрицата, предсказуемостта на формата. А от друга, усилието за атрактивност на историята чрез преувеличаване, украсяване. Това е капан, в който бяхме попаднали, пишейки за т.нар. 

Изток – екзотизацията, изкушението на демонизацията, хиперболизацията. В Полша Людвика Влодек с право обръща внимание към това, че тази литература е патриархална, мъжкарска, малко каубойско-приключенска. Така че репортажът беше придобил форма, която според мен беше повторителна, и беше повече или по-малко ясно как се пише той, какви са правилата на занаята. Просто съществуваше система за производство на текстове, като един от елементите є беше нещо, което наистина се опира на литературата, но е много изтъркано, тоест екзотизацията и ориентализацията, което всъщност беше в ущърб на описваната действителност. 

Самият аз се борех с тези изкушения и капани. Обаче се стараех да вървя по малко по-различен път. И да противореча на самия себе си в следващите си книги, като проблематизирам тези образи, които по-рано съм създал. След това дойде 2014 г. и това беше моментът, в който си помислих, че вероятно вече няма твърде много време да говорим за това, да спорим с други автори на документална литература. Няма вече време за спор с „Империята“, която за мен беше изходна точка и основа при писането за Русия, а същевременно нещо, спрямо което започнах да се бунтувам и да търся собствен път. 

Тоест спорът с Капушчински или с творчеството на Капушчински, спорът с другите полски автори, чиито текстове събирах преди да замина за Русия – изглеждаше, че след 2014 г. това вече няма такова значение. Защото тогава усетих, а през 2016 г. вече много ясно, че това и така е разговор за един свят, който го няма, че тази Русия не съществува. Че сега имаме работа със заплаха, с репресии, с авторитарен свят, който се придвижва към тоталитаризма, който става гротесков. Това, което преди беше хиперболизация, става действителност. Някога ще се върнем към споровете за документалната форма и нашите описания на бившия СССР. Това е важен спор. Но просто сега няма време. 

През 2016 г. си помислих, че трябва да се обединим, че трябва да се срещнем в писането си, да разпознаем какво изобщо се случва там и как оттук нататък да разказваме за тази действителност. И дали не сме се объркали преди, пишейки за тази по-светла Русия, като след това виждаме страшното є лице. Обаче когато започнах да пиша „Киша“, осъзнах, че нещата стоят другояче. Тоест, и едното, и другото е важно. Важни са спорът и тестването на границите на фикцията и факта, защото този референциален пакт между читателя, твореца и героите е все още ключов, както е и важно да се научим да разказваме за действителността – в случая с Украйна, за военната действителност. За мен това беше нещо напълно ново, гранично преживяване, когато отидох в Донбас. И разбира се, важен е въпросът как да функционираш в действителност, която се е оказала тоталитарна, тоест как да пишеш за своите герои в Русия. 

Как изглежда тази военна действителност през очите на репортера? 

Донбас беше моето първо пътешествие във военни условия. Отидох там с Мачей Скавински, мой приятел и фотограф, с когото отдавна пътувам. Той имаше и по-ранни военни преживявания. Изобщо не искахме да отидем там, тоест в самата червена зона. Просто искахме да посетим професор Карпицки. Защото главният герой на „Киша“, Николай Карпицки, руснак, който е избягал от ФСБ, защото е защитавал малцинствата и ги е защитавал толкова успешно, че службите за сигурността започват да му отмъщават, беше избягал в Донбас, от украинската страна. Беше купил жилище в Славянск, където живее и досега въпреки обстрелването. Именно той ни заведе в червената зона. Аз нямах желание да ходя там, защото по принцип работя с диктофона, с разговори, спомени, тоест с вътрешния свят на героите. Така че мислех, че предпочитам да остана в Краматорск, в Славянск, вместо да отида до Маринка, защото предпочитам да разговарям с хората, при които да видя как е въздействала войната пет години след окупацията на Краматорск и Славянск. Смятах, че искам да се фокусирам върху това. Но Карпицки настояваше да отидем в Зоната, до самия фронт. И беше прав. Обаче тогава си мислех: „Какво ще видя там?“. Защото когато гледаме телевизионните кадри, с които сме свикнали, виждаме руини, понякога плачеща възрастна жена. По принцип това са образите, които асоциираме с войната. Но съвсем различно е да срещнеш тази жена, да разговаряш с нея. Така, както с героинята, с която завършва „Киша“. Това е много важен разговор, който разбива на парчета описвания в книгата свят. Накрая изчезват всички посоки и вектори – добро, зло, горе, долу, ние, те. Има само изстрели от всички страни. 

В крайна сметка отидохме в Зоната. А когато пътувахме към фронта, си припомних как Мачей Скавински повтаряше, че на такива места не може да се предвиди нищо, не може да се разбере в кой момент нещата ще се влошат. Това се случва изведнъж. Изглежда, че всичко е наред, а в следващата минута се превръщаш в чувал с месо и кости. И кълбо инстинкти. Превръщаш се, както казва една от героините ми, в животно. 

За съжаление, когато става въпрос за войната, често липсват думи. Не може да се каже нищо повече от вече изтъркани, банални фрази. Например, че хора причиняват това на други хора. Осъзнаваш, че някой съзнателно те убива, че някой е започнал това. В този случай Путин започна тези убийства. Това не е естествено поражение, ние сами създаваме този свят. Започваш да преживяваш това, но така и не можеш да го обхванеш с ума си. А след това започваш да мислиш какво привлича някои хора обратно към войната. Преди си мислех, че това е адреналинът. Може би при някои наистина е това. Има и такива, които просто обичат да убиват, те обаче са малцинство. А както каза един от героите ми, много разумен и одухотворен, войната има свой мирис. Мирисът на нещо, което не може да се опише, но е причината да се връщаш там. В моя случай смятам, че става дума за нещо друго, изобщо не за адреналина. Когато си там, си даваш сметка, че войната е – отново банална фраза – ад. Тя е нещо, заради което част от теб умира. Тъй като бях там за кратко, не бих казал, че част от мен е умряла, но със сигурност ме разтърси силно. Но какво изобщо е моето преживяване в сравнение с това на всички тези бежанци, които идват тук, или на хората, които са останали там? Никога по-рано не съм се намирал в действителност, в която няма надежда. И именно този вкус на безнадеждността, този безкраен мрак е причината, когато се върнеш в София или Вроцлав, да започнеш да усещаш вкуса на живота, който преди това не си оценявал. Но същевременно усещаш крайна самотност, защото носиш в себе си преживяване, което не може да бъде споделено. И това е причината да искаш да се върнеш към този мрак и ад, но за да можеш отново да се измъкнеш оттам и да усетиш вкуса на нормалния живот, на нормалния свят отпреди това. 

Смятате ли, че съществуват етични императиви, които трябва да се спазват при работата над репортаж за такова гранично преживяване? 

В какво би се състояла етиката в писането? В това, че не трябва да се задълбаваш прекалено в спомените, че не трябва да оставяш някого наранен? Войната е една голяма рана и няма как иначе да се разкаже за нея. Пътувайки в България, по крайбрежието, разговарях с жена от Украйна, която ми разказа, че и досега се бои от корабите в морето. Защото първите изстрели в Одеса са дошли именно от корабите и огънят, идващ от морето, е причината хората да осъзнаят, че това не е филм, че това се случва наистина. Узнаваш тези спомени и виждаш как твоята събеседничка плаче. И знаеш, че това няма да е единственият плач днес, че същото ще се случи при следващите срещи и разговори, защото в това се състоят тези интервюта. След това събеседникът ти трябва да се върне на работа, а ти просто си излизаш с диктофона. Това етично ли е? 

От друга страна, моят опит след Донбас беше такъв, че в продължение на половин година изобщо не посегнах към записаните материали. През първите две седмици постоянно имах сънища за войната, кошмари и остатъчни образи. По-късно това премина, но диктофонът лежеше в чекмеджето. А след шест месеца започнах да записвам всичко, изслушах тези разговори наново, отново преживях тези срещи. Отворих файл и след 15 минути – сякаш встъпление, разгрявка – вече имах 5-7 страници. Това са истории, които по-рано не бяха разказвани в такава форма и които – това мога да кажа в защита на репортажа – сега могат да бъдат чути благодарение на документалната работа. При това не само историите на украинците за войната, но и на руснаците, които разговарят със собствените си имена. Аз дори питах дали мога да ги отбележа във Фейсбук и именно тези, които говореха за най-рискованите неща, се съгласяваха. Отговаряха, че и така са застрашени всеки ден, че това вече няма значение. В известен смисъл това е оставяне на свидетелство, което показва, че съществуват хора, които се стараят да са достойни, да бъдат хора или да запазят човечността си по време на война. И да разкажат за своето страдание. Или да дадат свидетелство за бъдещето. Да покажат, че в действителността в страната на агресора, която се е превърнала в тоталитарна действителност, е имало хора, които мислят по друг начин. 

* * * 

Литературен вестник 25-31.01.2023. С. 15. 

Йенджей Моравецки. Из „Киша. Пейзаж след Империята“ 

Империята 2 

Именно Капушчински разкри Изтока пред мен. За първи път прочетох „Империята“ още в гимназията. Бях погълнат от магията на снежната белота, телените аграждения, страха, лагерите и тайнствената, поробена, но толкова запленяваща руска душа. Четях Капушчински, четях неговите имитатори, по-млади конкуренти и аспиранти. Събрах голям класьор с репортажи за Русия, в тяхното търсене преравях полските вестници и седмичници. Главата ми беше изпълнена с лед и сняг, затварях очи и виждах суровите погледи на руските войници, чувствах диханието на мафията, представях си мрачните пейзажи на страната, която изобилства от нафта, задушава със замърсяването си, тревожи с екологичните си катастрофи, плаши със следите на тоталитарното минало. Когато завърших гимназия, на автостоп поех към Москва. Пътувах с полски тираджии, които ме черпеха с хляба си, контрабандна водка и яйца, сварени върху резервоара с нафта. Слушах страшните им истории. Добродушните смели шофьори ме убеждаваха, че „Русия е страната на курвите и сатаната“. Вярвах им. Техните описания потвърждаваха това, което бях чел у Капушчински и по-младите, сега известни репортери. В моята глава се идеализираше Русия, изграждаше се антиутопията, необходима за инициацията, за да се превърнеш в истински мъж, да пишеш тежки, но завладяващи текстове и да седиш в мълчание край бара (защото какво да кажеш след всичко това, което си видял на Изток, от Другата Страна?). Клод Леви-Строс сравнява пътешествениците и журналистите, които заминават за „дивите“ региони на света, с младия индианец, който отива в планината, а да може там, в усамотение, да прекрачи границата на зрелостта: „Младежът, който в течение на седмици или месеци се е отделил от групата, за да се изложи ...] на една екстремна ситуация, се връща обогатен със сила, която у нас се изразява чрез вестникарски статии, големи тиражи и конференции на закрито, но чийто магически характер се установява чрез процеса на колективна самозаблуда, която обяснява явлението във всички случаи“. [Цит. по К. Леви-Строс, „Тъжни тропици“, прев. от френски Галина Меламед, София: Издателска къща „ЛИК“, 2008, с. 45]

А може би Капушчински наистина е бил в тази страна? Може би аз и моите по-възрастни колеги, чиито текстове прибирах в класьора, просто сме закъснели и не сме имали шанс да се докоснем до СССР, какъвто той го е видял? Обаче годините на моите първи пътешествия (след 1994 г.) са близки до най-новите наблюдения на Капушчински в „Империята“. 

Посетих Русия и останах разочарован. Не намерих света, за който бях чел. Съветският преход беше наистина ужасен, значително по-отблъскващ от този в Полша, близък до филмите на Балабанов. Не преживях обаче ледения ад и разпада, не видях това, за което говореха тираджиите. Но пък забелязах, че те не навлизаха в сатанинската Москва; спяха няколко дни на охраняваните паркинги на околовръстното, пестяха от храната и чакаха стоката си. Пиеха водка „Бяли ожел“, няколко пъти по-скъпа от тази в близкия магазин ядяха полски яйца и си споделяха пътешественически разкази, докато разтревожено гледаха подаващите се ад ламаринената ограда на паркинга блокове. 

Открих друга Русия – различна, очароваща, която не даваше гаранции за бърз блясък, затвърдяване на чертите и благородния печат, характерен за мъжете, които се връщат от дъното на ада. […] 

Написах „Магическият турпизъм“, [Въвеждане на елементи, свързани с грозотата; използване на естетика на грозното. От лат. turpis – грозен; бел. прев.] публикуван в „Тигодник повшехни“. Поделих медийния образ на Русия на четири доминиращи сфери. Първи стереотип – „Русия е бедността“. Вторият – „Русия е Колима“. Третият – „Русия е алкохолът“. Четвъртият – „Русия е врагът“. Наблюдавах зараждането на задължаващата поетика при описанието на Русия, за която „Империята“ (незадължително преднамерено) става важен генератор на постоянни епитети и сравнения. Капушчински пише „Михаил ме закара с овехтелия си, но пъргав москвич до града“ [Цит. по Р. Капушчински, „Империята“, прев. от полски Благовеста Лингорска, София: Издателска къща „Фльорир“, 1994, с. 151] (овехтели, но движещи се с луда скорост москвичи се появяват често в „Империята“). От този момент разпадащото се, крайно опасно превозно средство става „лайтмотив“ на руските улици. В „Политика“ пишат за „немногобройните лади и раздрънканите москвичи“, които „отстъпват от пътя на още по-малобройните, сякаш зловещи със своите огледални стъкла, черни беемвета и бели понтиаци“. Няма други коли на улицата; автомобилите се превръщат във въплъщение на глобалната визия за руския контраст – бедността на москвича, разпада, корозията (москвичът трябва да бъде овехтял, други все пак няма) и зловещото богатство на мафията в беемветата. Както написах в „Магическият турпизъм“: 

Също толкова ужасяващо трябва да изглежда руския град: „В Астрахан лишените от прави ъгли, пълни с дефекти, пукнатини, процепи и лишеи блокове нямат конкуренция. […] Още с построяването си се нуждаят от ремонт. Прокажени бетонни великани със стени с олющена мазилка“ („Газета виборча“). Трудно е да се оспори истинността на това описание. Само че това не е единствено руска гледка – такива има и в другите страни от Централна и Източна Европа, както и в Полша. […] В същото време благодарение на полските медии Русия се превръща в сметище, руина, апокалиптична картина. „Бившият кмет ме прие в своя апартамент в блока. Входът изглеждаше сякаш през него беше минал ураган. Нито една права стена, изпочупени прозорци. Входната врата беше изкъртена, на пода лежи мъртъв гълъб, разяждан от червеи“ („Жечпосполита“). В тези текстове образът на Русия все повече напомня „Мърша“ на Бодлер – турпизмът става характеристика за начина на описание на Изтока. [J. Morawiecki, Turpizm magiczny, „Tygodnik Powszechny”, 10 maja 1998, s. 1, 4]

 Престанах да вярвам на Капушчински и на текстовете в медиите. […] 

Отново чета „Империята“ на Капушчински. Откривам много пластични субективни скици. В тях разчитам голяма репортерска наблюдателност, не само декларативна. От перспективата на времето се вижда, че авторът на „Империята“ улавя ключови неща, симптоматични за промените през деветдесетте години. 

Капушчински е „магьосник на репортажа“. Но дали репортажът трябва да омагьосва, дали трябва да бъде „медийна приказка“? Липсват ни такива приказки, нуждаем се от тях. Капушчински ни ги дава. Води ни в други пространства, странни, омагьосани, изпълнени с белота, вълшебна ледена земя, поробваща разума. […] Това не е приказка за деца. Това е вълнуващ и страшен свят, но камерно страшен, по наша мярка. Вървим рамо до рамо с наблюдателния репортер хуманист, който не е герой за гимназистите, не е Иля от билините, не е герой за масите. Той е нов, наш е и е като нас – като интелектуалците, гледащи с тревога и очарование към „полифоничния“ разнороден свят в движение. Наглед слаб и деликатен. Не крие своите страхове, но продължава нататък, въпреки болестта, умората, въпреки туберкулозата или маларията. Трябва да продължи. За да ни покаже истинския свят. Защото приказката съществува – наистина, не сред нас, не тук, но отвъд границата, на съседните континенти, толкова различни от нашия. Магическият турпизъм е отговор на тъгата по въплътените ад и небе, откриването им на земята въпреки теориите за секуларизацията, въпреки хомогенизирането на света, слуховете за неговата идентичност, въпреки гласовете за смъртта на страната на Питър Пан. Освен това Капушчински е наистина наблюдателен, деликатен. […] 

Капушчински ни предлага много лично, деликатно пътешествие. След това очертава много точна скица за демократите и тяхната обремененост от комунистическия опит. Друг въпрос е, че Капушчински пропуска много аспекти на прехода. Трудно е обаче да пише за всички… Той е просто наблюдател. А как наблюдава? 

Когато прекрачва границата в Забайкалск, Капушчински разделя чужденците на три групи: 

– вътрешно яростни; 

– тези, които се съгласяват със съществуващата действителност и подражават на начина на мислене и поведението на съветските хора; 

– тези, за които „всичко е най-вече интересно, необикновено, невероятно, които искат да опознават, да изследват, да разберат този толкова различен, непознат до този момент свят. Те са в състояние да се въоръжат с търпение и да запазят дистанция (но не и високомерие!), да гледат на всичко със спокоен, внимателен, трезв поглед“. [Цит. по Р. Капушчински, „Империята“, прев. от полски Благовеста Лингорска, София: Издателска къща „Фльорир“, 1994, с. 31]

Изглежда, че вписва себе си в третата група, според собствената си декларация трябва да бъде именно внимателен, търпелив и невисокомерен. 

Обаче забелязваме, че в „Империята“ руснаците обикновено са по-лоши, изоставащи, не са научени на самостоятелно мислене, подчинени са от Империята. Репортерът, който пише за нервните (може би гладни) кучета вълча порода, за забелязаните от прозореца на влака войници (които със сигурност се целят в него), за телените заграждения и за пътниците, които заговаря в тесния коридор и които отговарят с едносрични думи (сигурно защото се боят да разговарят с чужденец, шпионин), сякаш в своята хиперболизация изпада в параноя, обаче твърди, че именно руснаците (съветските хора) са параноици. […] 

Може би в хиперболизираните описания на Капушчински се крие ирония? Игра с читателя? Но дали читателят ще чете така репортажа? И дали интерпретацията на документалния текст може да бъде произволно многозначна? 

А ако проблемът е качеството на дискурса, а не самата книга „Империята“? Читателското въодушевление? Полската склонност да се съгласяваме с майсторите, безкритично да обожаваме папата на репортажа? Моята собствена наивност? Може би, борейки се с „Империята“, сам се затворих в нея. Борех се с турпизма и едновременно украсявах действителността. Оцветявах Изтока, разкрасявах го напук на другите репортери. За Русия казвах, че все пак не е Беларус. За Беларус – че там не е само Лукашенко. А също така, че Съветския съюз го няма и пред нас се е разкрил полифоничен, мултирелигиозен и мултиетнически свят, който очарова с разнообразието си и пробива нашия европоцентричен балон. Само че в будката на „Комсомолски“ видях именно в луксозно списание надписа „СССР 2.0“. Луксозна версия. 

Превод от полски: Кристиян Янев 

Преводът е направен по Jędrzej Morawiecki, Szuga. Krajobraz po imperium. Warszawa: Czytelnik, 2022, s. 68-76. 

Миколай Карпіцький. Критерій істини. Як відокремити правду від брехні під час війни?

Сьогодні 17 вересня я у Слов'янську. Після успішного контрнаступу розпочалася фаза важких боїв. Росіяни окопалися в Лимані й стійко тримають оборону. Головна перевага російського солдата в тому, що він готовий відчайдушно боротися у безглуздій ситуації. Від Лимана цілком можна вести обстріл нашого міста. Виходить, що російські солдати жертвують життям заради того, щоб мати можливість стріляти по моєму будинку. Це якась шалена некрофілія. І найприкріше, що мої знайомі, які говорили про добро і моральність, яких я захищав у суді від неминучого переслідування, зараз підтримують право російських солдатів вбивати мене. Може, вони просто не можуть розібратися, де істина? Але чому тоді вони не напишуть мені, не спитають, як все насправді?

У зв'язку з цим я хотів би неупереджено поговорити про критерій істини. Йде війна, і як нам відокремити правду від брехні? У разі тотальної пропаганди пересічний мешканець Росії не може зробити цього. Інша річ, якщо він багато років стежив за політикою і тоді він виробив для себе критерії перевірки на істину. Як правило, це адекватні люди, і вони підтримують Україну. Але що робити, якщо людина не цікавилася політикою? До мене зверталися такі люди, які питали, чи справді в Україні відбувається те, що говорять по телевізору. Я їм відповідаю, що це повне марення, такого бути не може. Вони беруть мої слова до уваги – це цілком адекватні люди. Але є й такі, які не вірять мені, відкидають будь-які аргументи й мене ж звинувачують у тому, що я відмовляюся вірити пропагандистській брехні.

У мене є знайомий у Росії, теж доктор філософських наук, при цьому вайшнав. До революції гідності він часто приїжджав в Україну, спілкувався з українськими вченими, вайшнавами, але потім чомусь повірив, ніби Майдан організували американці, які змусили Росію напасти на Україну. При цьому він вірить, що в Україні начебто нацисти, а українські військові обстрілюють мирних жителів. Я пропонував йому відкриту дискусію у прямому ефірі, але він відмовився, тому ми дискутуємо отак опосередковано.

Я йому пишу, що він завжди може запитати мене, як насправді, на що він відповідає, що в мене дисидентський досвід, і тому мої судження суб'єктивні. Дисидент – це інакодумець, той, хто не вірить офіційній пропаганді. Так, я не вірю російській пропаганді, як раніше не вірив радянській… Нехай так. Але чому тоді він не хоче слухати своїх колег вчених чи одновірців з України?

Оскільки він доктор філософських наук, то я запропонував йому філософський принцип безумовності. Суть у тому, що ми критично ставимося до всього, будь-якої інформації, будь-яких ідеологічних установок, поки не докопаємося до первинно очевидного, на чому можемо будувати дискусію. Він відповів, що це дуже правильний принцип, дійсно, потрібно відмовитися від усіх пропагандистських установок і подивитися на ситуацію, як вона є: ми спостерігаємо конфлікт, а в будь-якому конфлікті винні всі сторони – і Росія, і Україна, і США. Приймаючи одну зі сторін, ми відходимо від об'єктивності.

Я заперечив, що ця позиція вже обумовлена настановою, ніби є конфлікт, і в ньому винна і жертва, і непричетні. Допустимо грабіжник напав на перехожого, а ми б стали говорити про конфлікт у якому винен і грабіжник, і жертва, і сторонній, який просто обурився тим, що коїться. Насправді напад Росії на Україну – це не конфлікт, а злочин. На що він мені заперечив: «Ви заздалегідь роздаєте ролі, це вже обумовленість». Ось так ми й ходимо у дискусії по колу, а все тому, що критерієм істини для мого колеги є не відповідність справжньої реальності, а відповідність його картині світу.

У зв'язку з цим виникає питання, чи можна знайти такий критерій істини, який не залежить від того, в якій країні живе людина, від того, чи повністю влада контролює засоби масової інформації, як у Росії, чи навпаки, існує безліч різних поглядів, точок зору і позицій, в яких можна потонути, як в Україні; який не залежить навіть від власної картини світу.

Я вважаю, що істину потрібно перевіряти на відповідність справжньої реальності. Але як ми можемо знати, що є справжньою реальністю? Адже у нас безліч різних уявлень про світ – наукові, релігійні, міфологічні, які історично змінюються. Хтось вважає, що світ є матеріальним, хтось вірить, що світ – симуляція. Як ми можемо знати, який світ? Ну ми й не можемо знати, який світ загалом сам собою, але ми можемо знайти в ньому справжню реальність – це область нашого спілкування, де ми розуміємо один одного. На основі цієї реальності ми можемо надбудовувати будь-які уявлення – наукові, міфологічні, вони можуть змінюватись та суперечити один одному, ми можемо сумніватися в тому, що світ саме такий, як ми його сприймаємо, але те, що ми спілкуємось і розуміємо один одного – це безперечно. Однак і у спілкуванні хтось може бути зловмисний, прагнути підкоряти інших, тому тут потрібне ще одне уточнення. Критерій істини є відповідність досвіду людей, які спілкуються, розуміють один одного і не виправдовують зла стосовно один одного.

Я стверджую, що в Україні немає нацистів, українська армія уникає обстрілу мирних мешканців, а російська армія навпаки цілеспрямовано вбиває мирних жителів. Я роблю це твердження не на основі своєї картини світу, а на основі досвіду порозуміння людей, які мешкають в Україні. Звісно, у будь-якій країні є люди будь-яких поглядів, у тому числі й в Україні. Це настільки очевидно, що тут і говорити нема про що. Різниця України з Росією в тому, що Україна є демократичною країною, і тут не карають за переконання і думкозлочини. Проте в Україні немає нацизму як соціального явища, немає такого соціального суб'єкта, який би втілював програму національної дискримінації, ненависті чи зверхності. В Україні про це відомо всім, оскільки ми тут живемо в загальному інформаційному просторі, і якби нацисти якось себе проявили, то про це ми всі б довідалися б.

У Росії інформаційний простір формує машина пропаганди, але в Україні просто немає такої машини, тож офіційну пропаганду тут ніхто серйозно не сприйме. Тут скоріше кожен свою пропаганду веде яку захоче, але немає жодного єдиного центру пропаганди. У нас в Україні ходить багато фейків, міфологічних чи ідеологічних інтерпретацій, прихильники різних поглядів звинувачують один одного у всіх гріхах, і в цьому калейдоскопі думок простим українцям треба якось орієнтуватися. Тому більшість людей воліє ігнорувати думку політиків та ідеологів, а довіряє своїм друзям, знайомим, які самі є очевидцями. Рівень комунікації тут дуже високий і інформація розноситься стрімко. Тому просто неможливо уявити, щоб в Україні були якісь нацисти, і про це ніхто не знав би. І тим більше якщо вони вчинили б якісь злочини.

Тому я стверджую, що їх немає, не на основі своїх особистих переконань, а на основі досвіду спілкування і взаєморозуміння, на якому вибудовується спільний інформаційний простір українського суспільства. Це не виключає того, що сам інформаційний простір засмічений фейками та різнорідною ідеологічною пропагандою. Визнаю, він засмічений так, що звичайній людині легко заплутатися. Однак орієнтація на досвід спілкування і взаєморозуміння дозволяє бачити фейки як фейки, а пропаганду – саме як пропаганду, а не як істину в останній інстанції, як це виглядає у російському інформаційному просторі.

Ми всі знаємо від очевидців, що під час боїв до житлових будинків влучали й російські, і українські снаряди. Цього ніхто не заперечує. Але точно також знаємо, що крім цього російська сторона цілеспрямовано обстрілювала житлові будинки, коли поряд не було жодних військових цілей. Якби українські військові отримали наказ обстрілювати мирних жителів, то не виконали б його, а якби виконали, то про це ми б знали, бо в українській армії – наші друзі, колеги, і приховати такий факт було б неможливо. Мешканці Росії можуть не знати, чи правда, що Донецьк обстрілювали вісім років, але ми знаємо безпосередньо від наших знайомих, як українським військовим забороняли відповідати, коли їх обстрілювали проросійські бойовики, сподіваючись на укладання перемир'я про припинення вогню. Тобто щоб на окуповану територію не прилітала «отвєтка», бойовикам  достатньо було перестати стріляти.

Однак навряд чи мого російського колегу, доктора філософських наук, переконає апелювання до досвіду самих людей, попри те, що він готовий дотримуватися принципу безумовності. Річ у тому, що він готовий відповідно до цього принципу поставити під сумнів все, що завгодно, що всередині його картини світу, крім передумов цієї картини світу. А ось ці передумови й формують таку картину, що змушує вірити імперській пропаганді. У всьому поганому, щоб ми не зробили, у цій картині світу обов'язково винен ворог. Пошук ворога обґрунтовується тим, що зло спочатку притаманне якійсь частині світу. У давнину були такі вчення, в яких стверджувалося, що Бог – злий, створив ворожий світ, або що існує два боги, і той, що злий, править матеріальним світом. Пізніше ці вчення трансформувалися в політичні ідеології, в яких зло приписувалося або біологічній та расовій природі людини, як у гітлерівському нацизмі, або соціальній природі людини, як у більшовизмі. Нинішні російські імперіалісти приписують зло всьому цивілізованому світу, і за цією логікою у всіх їхніх злочинах винні не вони, а Захід на чолі з Америкою. Ось на цій підставі вважають Америку винною в агресії Росії проти України. Звісно, це ніяк не відповідає фактам, але це їм і не потрібно, їм достатньо, щоб це відповідало їхній картині світу.

Картина світу – це спосіб упорядкувати сприйняття світу так, щоб розмежувати, що можливо, а що неймовірно. Одні й самі факти ми можемо узагальнити різними способами й дійти протилежних висновків. Картина світу визначає, який спосіб узагальнення ми виберемо. Якщо не буде картини світу, то ми не зможемо нічого узагальнити, тому навіть у тому випадку, коли я перевіряю істинність на відповідність до самого досвіду життя людей, а не власної картини світу, все одно надалі я впорядковую цей досвід у якусь картину світу. Але чим тоді я відрізняюся від свого колеги, який вірить, що американці винні у нападі Росії на Україну? Адже я теж роблю узагальнення і висновки, хоч й інші.

Був такий філософ Василь Налімов, який розробив спочатку ймовірнісну модель мови, а потім і свідомості. Будь-яке слово, речення чи текст можуть мати невизначену безліч сенсів, але ми вибираємо той сенс, який найбільш адекватний ситуації. Для цього ми маємо вміти виділяти найбільш ймовірні сенси, проте в деяких ментально хворих ця здатність відключається, тому для них як завгодно малоймовірне трактування рівноправне з будь-яким іншим. Припустимо, він бачить біля свого будинку фантик від цукерки, інші б і уваги не звернули, а він робить висновок: «Цукерка – Золотий півник. Це означає, що натякають, що хочуть червоного півня підпустити, погрожують будинок підпалити!» Для такої людини будуть рівноправними твердження, що напад на Україну організувала Росія, Америка чи інопланетні рептилоїди. Звичайно, теоретично можливо, що Путін – рептилоїд, але така ймовірність настільки мала, що нормальна людина її ігнорує. Так само як і те, що війну спровокувала Америка.

Однак можна побудувати таку картину світу, в якій малоймовірне буде найімовірнішим. Відповідно до такої картини світу мій колега, доктор філософських наук, вважає, що саме Америка винна у війні проти України, і оскільки він догматично приймає вихідні передумови своєї картини світу, його неможливо переконати аргументами та фактами. Проте філософський підхід дозволяє критично переоцінювати передумови своєї картини світу. Завдяки цьому я ставлю під сумнів усе, що лежить в основі мого світосприйняття, перевіряю ще раз досвідом спілкування і взаєморозуміння між людьми, а потім знову узагальнюю, що знаю, на основі передумов, у яких заново переконався. Завдяки цьому моя картина світу може перебудовуватися і розширюватися, вона відкрита для сприйняття того нового, для якого ще немає готових пояснень, тоді як обиватель визнає тільки те, для чого він уже має пояснення в його картині світу. Тому його неможливо ні в чому переконати.

Отже, підіб'ємо підсумки. Ментально хвора людина не має критерію істини й не розрізняє можливе та неймовірне. Догматично мисляча людина перевіряє істину на відповідність своїй картині світу, і відкидає все, що їй відповідає. Критично мисляча людина перевіряє істину на відповідність досвіду життя людей, які спілкуються, розуміють один одного і при цьому не виправдовують зла щодо один одного. Творчо мисляча людина критично ставиться до передумов своєї картини світу, здатна їх аналізувати, переглядати, і завдяки цьому бачить те нове, що не вкладається в її картину світу, здібна робити стрибки думки до принципово нових ідей, робити відкриття.

Звідси висновок. Якщо ми стикаємося з людиною, яка вірить імперській пропаганді російської влади, то її марно переконувати фактами й аргументами. Потрібно відразу переводити дискусію до рівня аналізу вихідних передумов її картини світу. Якщо вона здатна на цьому рівні вести дискусію, з нею треба розмовляти, а якщо не здатна, то тоді нічого не вдієш, і розмовляти з нею далі також безглуздо, як переконувати ментально хворого, що фантик від цукерки – це просто фантик, а не загроза спалити його будинок.

Слов'янськ, 17 вересня 2022