Зрозуміти філософію означає зрозуміти самого філософа, його особистість. У науці не так. На основі наукової теорії ми нічого не можемо сказати про особистість ученого. Однак для Рене Декарта наука і філософія були нероздільні й слугували вираженням його особистої життєвої позиції. Тим паче, що Декарту довелося жити в період, коли тривав пошук нових не протоптаних шляхів розвитку науки. У цю перехідну епоху ставили принципово нові питання і створювали нові концепції, які не вкладалися в стару середньовічну картину світу. Тому в пошуку нових шляхів розвитку науки найважливішим ставала сама особистість ученого, його переконання і життєвий досвід.
1. Життя
Рене Декарт (1596 – 1650 рр.) не просто жив у перехідну епоху, а й сам виявився активним її творцем, справивши вирішальний вплив на подальший розвиток науки й філософії. Він був видатним математиком, фізиком і фізіологом. Ми досі використовуємо створену ним математичну символіку, а його система координат відображає інтуїтивне уявлення людини епохи Нового часу про нескінченний простір. Однак Декарт був не просто вченим, але одним з основоположників нової наукової традиції. Завдання вченого в тому, щоб примножувати й опрацьовувати емпіричну інформацію, тобто знання про зовнішній світ, у той час, як основоположник наукової традиції має передбачати, в якому напрямі розвиватиметься наука, і Декарт справді бачить перспективу науки завдяки власній філософській позиції.
На відміну від ученого філософ розвиває знання винятково теоретично, у межах розуму, на основі інтуїтивно знайдених передумов, які засвідчуються його особистим життєвим досвідом як самоочевидні істини. Тому так важливо зрозуміти найголовніше життєве устремління філософа, що він вважає самоочевидним і з якої ідеї виходить у розумінні себе і свого місця у світі. Для Декарта таким основним життєвим устремлінням було пізнання світу, але не просто пізнання якихось зовнішніх речей або подій, а їхнє розуміння на міцній основі, яку дає теоретичний розум. Цей шлях Декарт прагнув пройти чесно, не замовчуючи суперечності і не ховаючись від нерозв'язних питань. Тому, маючи найрізнобічніші інтереси в галузі фізики, біології та психології, він прагнув спиратися на фундамент філософії та математики, які давали безсумнівне теоретичне знання.
Для людини середньовічної епохи міцною основою будь-якого знання було божественне одкровення. Пояснити що-небудь із позиції середньовічної науки означало зрозуміти у світлі божественного розуму, співвіднести з найвищою істиною одкровення. Сучасний учений шукає пояснення зовсім в іншому, а саме, в розумінні того, як пов'язані структурні елементи явища між собою і з навколишньою дійсністю. Однак Декарт належав до перехідної епохи, і тому пояснення він шукає у співвіднесеності з цілісним самоочевидним знанням, тільки основою такого знання стає вже не саме божественне одкровення, а принципи та самоочевидні ідеї, які закладені в розумі самої людини. Цей новий підхід відкриває шлях критичного переосмислення вихідних теоретичних передумов усякого знання, які ми тепер беремо не на віру, а через дослідження і вирішення сумнівів.
Народився Декарт 31 березня 1596 року у Франції, у старовинному, але збіднілому дворянському роду. Мати померла, коли йому був рік. Допитливість Декарт виявляв з раннього віку, і батько навіть жартома називав його маленьким філософом. Батько Декарта був суддею і радником парламенту в іншому місті, і на сина в нього залишилося мало часу, тому вихованням займалася бабуся по матері.
У дитинстві Декарт не вирізнявся міцним здоров'ям, тому до єзуїтського коледжу вступив пізно, лише 1607 року. У коледжі він здобув не тільки релігійну освіту, а й знання з математики та фізики, познайомившись також із роботами Галілео Галілея. Після закінчення коледжу він два роки вивчав право в університеті Пуатьє, і 1616 року здобув ступінь бакалавра з канонічного і цивільного права, потім переїхав до Парижа, де вів різноманітне і безладне життя. Втома від світського життя і прагнення до подорожей спонукали його вступити на службу в армію. У 1618 році Декарт приєднався до протестантської армії в Голландії, поєднуючи військову службу із заняттями математикою. У цей час він знайомиться з іншим видатним ученим свого часу Ісааком Бекманом, і вже разом вони розробляли математичний підхід до аналізу фізичних процесів. Бекман був одним із перших учених Нового часу, які розробляли атомістичну теорію, проте Декарт не поділяв вчення про атоми, запропонувавши згодом концепцію нескінченної подільності матерії.
У 1619 р. Декарт вступив на службу до герцога баварського Максиміліана і під час Тридцятирічної війни служив уже в католицькій армії в Німеччині, брав участь у битві за Прагу, а пізніше брав участь у знаменитій облозі Ла-Рошелі.
У 1629 році Декарт оселився в Голландії, віддавшись науковій роботі. У 1634 році він закінчив свою першу програмну працю «Світ», але так і не наважився її видати, почувши про засудження Галілея, чиї погляди щодо руху Землі були йому близькі. Далі Декарт пише «Міркування про метод» (1637 р.), «Роздуми про першу філософію» (1641 р.), «Першооснови філософії» (1644 р.).
У 1635 році у Декарта народилася позашлюбна дочка Франсіна, яка у віці п'яти років померла від скарлатини. Її смерть стала найтяжчою втратою в його житті.
У 1649 році Декарт приймає запрошення шведської королеви Христини, яка давно цікавилася його філософією, і переїжджає до Стокгольма. Декарт дає королеві уроки тричі на тиждень о п'ятій ранку, але незабаром застуджується і помирає, ймовірно, від пневмонії.
1663 року Папа помістив роботи Декарта до індексу заборонених книг, а 1671 року Людовик XIV заборонив викладати картезіанство в навчальних закладах Франції.
Проте вплив Декарта на уми наступних мислителів був величезний. Його внесок у філософію неможливо переоцінити. Декарт заклав основу раціоналізму в новоєвропейській філософській традиції. Цьому сприяли три обставини: талант, прагнення до пізнання і час, у який йому довелося жити .
2. Передумови філософії
З одного боку, Декарт у своїх натурфілософських міркуваннях багато в чому мислить як середньовічний учений. Зокрема, він обґрунтовує наукове знання про фізичні процеси не на основі експерименту, як його сучасник Галілео Галілей, а на інтуїтивних здогадках розуму винятково методом умогляду. З іншого боку, багато явищ світу він осмислює вже як людина нової епохи, зокрема, ідею нескінченності світу. Думка Декарта належить двом різним епохам, має перехідний характер і відповідає на виклик Нового часу. Цим викликом стало нерозв'язне питання, яке й досі ставить у глухий кут. Яким чином можна переконатися в справжності пізнання світу? Декарт вважає життєво значущим знайти відповідь на це питання, для чого використовує метод радикального сумніву – засумніватися у всьому, в чому тільки можна, завдяки цьому виявити безсумнівне і побудувати на ньому міцну будівлю філософії та науки.
Це питання не стояло ні перед античними, ні перед середньовічними мислителями. Воно оформилося чотири століття тому і досі ставить людей у глухий кут. Коли, наприклад, вони дивляться фантастичні фільми, в яких світ виявляється породженням чиєїсь свідомості або віртуальною реальністю.
Початок епохи Нового часу ознаменований великими географічними відкриттями, революцією в науці, утвердженням геліоцентричної концепції, орієнтацією науки на експеримент, Реформацією і Тридцятирічною війною. У цей період у культурній свідомості змінюється засаднича пізнавальна установка, яка потім оформилася у філософській ідеї пізнання як відображення реального світу у свідомості людини. В античній і середньовічній культурі людина не ставить під сумнів реальність світу, тому що від самого початку засвідчує своє існування тільки всередині світу. Однак людина Нового часу спочатку засвідчує своє існування всередині власної свідомості, і вже на основі цього засвідчує реальність навколишнього світу. У результаті виникає двоїстість світорозуміння, яку не могли уявити люди більш ранньої епохи: з одного боку, світ існує сам собою, з іншого боку, світ явлений людині всередині її свідомості, утворюючи внутрішній всесвіт людини – суб'єктивність.
Розглянемо ідею пізнання як відображення на простому прикладі. Припустимо, очі вловлюють відбите від дерева світло і передають сигнал у мозок. Своєю чергою, робота мозку породжує образ дерева у свідомості. Людина має тільки внутрішній світ її свідомості – суб'єктивність, тому вона сприймає не дерево як воно є, а образ дерева, відображений у свідомості. В античної людини не було уявлення про суб'єктивність – внутрішній світ свідомості, тому зовнішні речі дані не у відображенні, а самі, як вони є. Тобто якщо людина бачить дерево, то й сприймає саме дерево як таке. Давньогрецькі філософи обґрунтовували пізнання як сприйняття самої реальності. Платон вважав, що розумом можна бачити сутність речі – її ідею. Ця ідея втілюється в матерії й в такому вигляді безпосередньо сприймається органами відчуттів. Це означає, що видимий світ і є реальний світ як такий, тому засумніватися в реальності світу ні Платон, ні який-небудь інший античний або середньовічний філософ не міг.
3. Філософія
За часів Декарта вже склалося уявлення про внутрішній світ свідомості, в якому відображається світ зовнішніх речей. Але якщо так, то як ми можемо переконатися, що речі саме такі, як виглядають у сприйнятті. Можливо, вони породжені навіюванням або власною фантазією, а весь навколишній світ – ілюзія? До речі, сучасні нейрофізіологи підтверджують, що активність мозку під час галюцинації ідентична активності під час реального сприйняття об'єкта. Усі образи, в яких ми сприймаємо світ, мозок може продукувати самостійно.
У такому разі як можна переконатися, що світ, який мене оточує, не сон і не гіпноз? Можливо, ми всі живемо у віртуальній реальності? Її вторгнення в життя сучасних людей привернуло увагу до цього питання, яке обігрується в кіно й у фантастичній літературі. Однак Рене Декарт продумав його чотири сотні років тому.
Тут може виникнути здивування. Якщо я можу знати світ лише так, як він явлений мені в моїй свідомості, то яка різниця, який він сам собою? І ось тут ми дізнаємося про особливу життєву спрямованість до справжності, яка в одних людей чомусь виявляється, а в інших – ні. Здавалося б, яка різниця чоловікові, чи кохає його жінка, чи лише імітує це кохання? Адже можна все життя прожити в щасливому невіданні, і єдине, що цьому заважає, – прагнення до справжності, що змушує замислюватися, а як же насправді. Саме це прагнення до справжності й спонукало Декарта шукати непорушні основи справжнього пізнання світу. Йому було життєво важливо переконатися, що справа його життя – пізнання світу – це не порожня гра уяви, і що світ, у якому він живе, ухвалює відповідальні рішення, чогось прагне, є справжнім. Однак Декарт розумів, наскільки легко поставити під сумнів наше сприйняття світу, тому філософське обґрунтування надійного знання про нього стає його головним завданням.
Для розв’язування цього завдання він звертається до методичного сумніву – методу радикального сумніву. Припустімо, як гіпотетично припустив Декарт, якийсь підступний демон створює ілюзію реальності світу для мене, або, можливо, я в гіпнозі, маренні, сновидінні або віртуальній реальності, і навколо тільки ілюзія, але навіть у цьому разі безсумнівно, що двічі два буде чотири. Можна засумніватися в реальності світу, але неможливо засумніватися в тому, що трикутник обмежений трьома лініями.
У цьому Декарт виявляє самоочевидні істини, які називає «вродженими ідеями». Термін невдалий, бо наштовхує на хибну думку, ніби в немовляти з народження вже є якісь ідеї. Критикуючи Декарта, Джон Лок писав, що свідомість новонародженого подібна до чистої дошки, і жодних вроджених ідей там бути не може. Ця критика несправедлива, оскільки Декарт не мав на увазі, що ідеї закладені в готовому вигляді з народження. Йдеться про те, що людина приходить до ідей незалежно від характеру досвіду. Наприклад, вона може і не вивчати математику, але якщо почне вивчення, то прийде до істин, які ні від чого не залежать. Правильніше було б назвати такі ідеї не вродженими, а апріорними. Але це слово ввів у вжиток Іммануїл Кант, за часів Декарта його ще не використовували.
Вроджених ідей багато, але необхідна одна особлива, яка дала б змогу обґрунтувати реальність пізнаваного світу. Декарта осяяло під час військового походу. Було холодно, ніде сховатися, кругом згорілі будинки, і лише грубки залишалися цілими, зберігаючи тепло після пожежі. Щоб зігрітися, Декарт закривається всередині однієї такої печі, і там у темряві й тиші опиняється наодинці із собою, відрізаним від навколишнього світу. Навіть якби світ і був ілюзією, є самоочевидне, яке незалежно від сприйняття світу – це самоочевидність власного мислення. Неможливо поставити під сумнів ідею: мислю, отже, існую (cogito ergo sum). Ідеться зовсім не про логічний висновок «якщо..., то...», а про самоочевидність виявлення власного існування.
Ця самоочевидна істина не залежить ні від чого. Вона апріорна, тобто первинна стосовно емпіричної реальності. Через століття Іммануїл Кант зробить революційний переворот у філософії – він зробить чисту від емпіричного досвіду апріорну свідомість головним предметом вивчення. Але відкрив цей рівень свідомості ще Декарт, коли усвідомив себе як мислячий суб'єкт, незалежний від емпіричного досвіду.
Виходячи з ідеї «cogito ergo sum» Декарт обґрунтовує спочатку існування Бога, а потім і світу. Саме в такому порядку, оскільки, як би це не здалося багатьом дивним, але існування Бога обґрунтувати простіше. Якщо атеїст заперечує Бога, залишається якесь поле для дискусій з ним, можливість обговорювати ті чи інші доводи за або проти позиції атеїзму. Але якби атеїст перейшов на позицію нігіліста, який заперечує існування світу, то поле для дискусій різко скоротилося б.
Декарт вибудовує умоглядний ланцюжок міркувань без опори на емпіричний досвід, який все одно, як він вважає, сумнівний. Оскільки я сумніваюся, я істота недосконала. Але в мені є ідея досконалої істоти, до якої я не можу сам додуматися, оскільки не маю досконалості. Отже, ця ідея вкладена в мене самою досконалою істотою, тобто Богом.
На цій передумові обґрунтовується існування світу: Бог досконалий, тому не буде обманювати, створюючи для людини ілюзію світу. Світ існує саме так, як його пізнає людина, інакше Бог не вкладав би в неї впевненості в існуванні творіння. Світ пізнаваний, оскільки Бог вклав у розум людини ті самі закони, які заклав у світобудову, а також наділив людський розум здатністю виправляти помилки в пізнанні.
Надалі під час опису законів природи Декарт постійно підкреслює, що виводить їх із самоочевидної ідеї існування Бога. В основі середньовічної картини світу лежала очевидність цього існування, і людина засвідчувала істинність власного буття на основі причетності буттю Бога. Для людини Нового часу первинною очевидністю є вона сама, її власне існування, яке засвідчує буття світу або буття Бога. У своїй радикальній критиці пізнавальних здібностей людини Декарт є людиною нової епохи, проте в обґрунтуваннях законів природи він апелює до того, що очевидно для людини попередньої епохи. Це підкреслює перехідний характер думки Декарта.
Ця філософська позиція визначила характер наукового підходу Декарта. У сучасній науці можна виокремити два підходи: або вчений виходить із пояснення конкретних фактів, знаходить теоретичні пояснення конкретним процесам, але не надто турбується о узагальнювальній теорії, або від самого початку вибудовує фундаментальну теорію, покликану узагальнити всі відомі факти, і лише потім перевіряє її спостереженнями й експериментами. Перший підхід пов'язаний із традицією емпіризму, відповідно до якого все знання ми беремо із зовнішнього чуттєвого досвіду. Другий підхід – із традицією раціоналізму, згідно з якою справжність знання не можна обґрунтувати тільки на чуттєвому досвіді, оскільки зі спостережуваного взаємозв'язку не випливає, що цей взаємозв'язок має необхідний, а не випадковий характер. Тому обґрунтувати необхідний характер усіх природних процесів і явищ можна тільки на основі законів, які засвідчуються розумом.
Декарт, як основоположник європейської традиції раціоналізму, починає всяке наукове дослідження не з аналізу окремих природних явищ, а з пояснення загальних законів природи, на основі яких він пояснює всю світобудову загалом, і вже на основі цього переходить до дослідження конкретних явищ.
Поняття закону природи використовував ще Кеплер, а Галілей хоч і відкрив безліч законів природи, проте майже не використовував цей термін. Так чи інакше, саме Декарт першим сформулював поняття закону природи в тому розумінні, яким і досі користується сучасна наука. Водночас він приходить до основоположної для всієї філософської традиції раціоналізму ідеї про те, що закони, за якими розум пізнає світ, відповідають законам природи. Більшість учених, не замислюючись, приймає цю ідею на віру. Можна запитати фізика або біолога: наукові закони, які ми відкриваємо, відповідають законам зовнішнього світу, або ж вони є тільки умовним способом його опису? Учений може відповісти, що ці закони ми засвідчуємо на досвіді.
На це можна навести багато заперечень. По-перше, зі спостережуваних фактів не випливає їхня необхідність, по-друге, факти можна узагальнити різними способами, і, нарешті, по-третє, можливо, самі факти спотворюються під час сприйняття або ж за них ми приймаємо ілюзії свідомості.
Але чи можна довести, що закони пізнання відповідають законам природи, і тому світ саме такий, який він має вигляд у науковому пізнанні? Декарт чесно спробував довести це, проте переконливо для всіх обґрунтувати, що світ реальний і закони розуму відповідають законам природи, неможливо в принципі. Декарт знайшов обґрунтування, нехай і не переконливе для всіх, але здатне задовольнити споріднених йому за способом мислення людей.
Однак він прекрасно бачив можливі заперечення. Навіть якщо Бог вкладає в мене закони розуму, як дізнатися, що я не перекрутив їх подібно до божевільного, який живе у своєму вигаданому світі?
Складну ідею легко перекрутити, але неможливо перекрутити гранично просту, не надавши їй більшої складності. Отже, надійним захистом від хибних думок буде вміння розкладати будь-які складні пояснення на прості складові та робити їх відповідними з очевидними істинами розуму. Для цього Декарт розробляє правила для керівництва розуму: виходити з очевидно істинного, розкладати складну проблему на складові її прості, потім переходити від простих речей до складніших, максимально враховуючи всі чинники й нічого не пропускаючи. Так, будь-яке складне завдання зводиться до набору простих.
Світ має відповідати простим і ясним законам розуму, бо саме простота законів забезпечує адекватність пізнання світу. Серед усіх законів природи найпростішими для розуміння є механічні, тому саме вони лежать в основі складніших законів. Декарт описує всі фізичні явища як зіткнення рухомих мас відповідно до трьох основних законів, у яких він передбачив закони класичної механіки Ньютона. Згідно з ними загальна кількість руху у світі залишається незмінною з моменту його створення. Закони природи універсальні й однаковою мірою діють у будь-якому місці та в будь-який час. Відповідно до них світ міг існувати від початку і як завгодно довго без жодного божественного втручання. За умови знання вихідних умов можна точно визначити розвиток усіх фізичних процесів за законами природи.
Здавалося б, таке розуміння суперечить вченню про створення світу, але Декарт і тут знаходить пояснення: Бог творить світ таким, яким цей світ міг би існувати за законами природи завжди. Але чому тоді Бог, у владі якого створити будь-які світи й змінювати істинність етичних і математичних законів, створює саме такий фізичний світ, у який практично не втручається? Але і на це запитання у Декарта є відповідь: закони світу відповідають законам розуму, оскільки саме в такому вигляді відображають досконалість Бога. Адже для Декарта безсумнівність і самоочевидність для розуму і є ознака досконалості, тому Бог творить саме такий світ, а не інший, тобто самодостатній у своєму існуванні й прозорий для пізнання розумом.
З одного боку Декарт був предтечею сучасної науки, але з іншого боку, Декарт вибудовував теорію фізичного світу, спираючись на умогляд, а не на експеримент. У цьому аспекті він був ближчим до середньовічної науки, ніж до природознавства в сучасному розумінні. Це проявлялося в тому, з якою невимушеністю він створював умоглядні пояснення фізичних процесів. Зокрема Декарт вибудовує значну частину своєї теорії на умоглядній передумові, згідно з якою протяжність є властивістю субстанції, а не порожнього простору. Відповідно порожнеча, на думку Декарта, це ніщо, яке саме собою не може мати протяжності. Ця передумова бере початок ще в античності. Відповідно до уявлень стародавніх греків космос – це гармонія тілесних форм, у якій немає порожнього місця, отже, саме форма тіл задавала їхній простір, а не навпаки.
Наприклад, якби з глечика викачали будь-яку матерію, то він, на думку Декарта, схлопнувся б, оскільки не може бути в просторі порожнього місця. Отже, будь-яке місце, з якого що-небудь видалено, має тут же заповнюватися іншою матерією. Оскільки протяжність – це властивість субстанції, то жодна субстанція не може розширюватися в просторі, а спостережуване розширення відбувається шляхом вбирання інших субстанцій, подібно до того, як губка набухає, вбираючи воду. Аналогічно і тіло рухається таким чином, що залишене ним місце одразу ж заповнюється іншими тілами. Оскільки заповнення відбувається безперервно, то і матерія має бути безперервною, що виключає існування атомів. З цих умоглядних міркувань Декарт робить висновок, що матерія подільна до нескінченності й на різних щаблях процесу свого дроблення вона утворює, тверді тіла, повітря, зірки й міжзоряний простір.
Деякі умоглядні висновки Декарта сучасні вчені вважали б зовсім вже наївними. Наприклад, те, що матерія Сонця дуже рухлива подібно до матерії полум'я, однак на відміну від полум'я Сонце не потребує живлення. Для сучасної фізики такі умоглядні побудови неприйнятні, а сучасна модель ядерних реакцій на Сонці отримана шляхом не умогляду, а узагальнення спостережуваних процесів. Хоча й тут не все так однозначно: у середині XX століття фізик Микола Козирєв пропонував не визнану сучасною науковою спільнотою, але дуже цікаву теорію про те, що Сонце світить не завдяки внутрішнім процесам горіння, а завдяки дії, спричиненій особливою властивістю часу, яку він постулював. Тому умоглядний декартівський підхід у фізиці хоч і не є зараз основним, проте може виявитися плідним на стадії формування наукових гіпотез, розширюючи горизонти наукової творчості.
Оскільки Декарт обґрунтовує світобудову дедуктивним шляхом з умоглядної передумови, а не з експериментальних даних, то багатьом сучасним фізикам такий підхід буде здаватися довільним, проте він цілком прийнятний у теоретичних науках – передусім у математиці та частково у фундаментальній фізиці.
Умоглядний підхід давав змогу Декарту звести всі складні закони світу до простих механічних. Це давало Декарту впевненість в адекватності пізнання світу, але привело його до позиції механіцизму, що уподібнює світ годинниковому механізму. Таке спрощення розуміння складних явищ призвело до нової нерозв'язної суперечності. Адже якщо тіло людини підпорядковане законам фізичного світу, то як тоді обґрунтувати свободу волі, яка керує тілом? Якщо ж розум керує згідно із законами фізичного світу, то свободі волі зовсім не залишається місця. Тому продовжувачі традиції раціоналізму Спіноза і Ляйбніц зовсім відмовилися від ідеї свободи волі.
Декарт, однак, не відмовляється від цієї ідеї й намагається пояснити, яким чином воля може керувати тілом. Адже тіло, вважає він, належить матеріальній субстанції, основною властивістю якої є протяжність. Усі процеси в такій субстанції визначаються законами руху і зіткнення, і не передбачають вільну волю, яка належить ідеальній субстанції. Отже, у світі тільки дві субстанції, і людина складається з обох.
Сучасна наука дає змогу описати рух руки складнішим способом, ніж у Декарта: як складну біохімічну реакцію, що викликає скорочення м'язів. Але суть від цього не змінюється. У будь-якому разі кожен фізіологічний процес у тілі людини зумовлений попереднім процесом, і в цьому ланцюжку причинно-наслідкових відносин немає місця для свободи волі. Причому мозок такий самий матеріальний об'єкт, як і все тіло, і також зумовлений біохімічними реакціями, тому сам не може відтворити дію вільної волі. У самосвідомості ж людина ясно відчуває, що сама вільно керує рукою.
Отже, сучасна наука не може пояснити, яким чином людина може керувати тілом за своєю вільною волею. Адже скільки б ми не досліджували фізіологію мозку та нервової системи, ознак свободи волі ніколи не знайдемо. Це змушує сучасних нейрофізіологів визнати свободу волі ілюзією, яку формує мозок.
Однак Декарт намагається розв'язати суперечність між усвідомленням власної вільної волі й фізіологічною зумовленістю всіх процесів у тілі. Він описує афекти як тілесні стани й розробляє теорію рефлексу, яка пояснює роботу тіла без втручання душі, що дало поштовх розвитку фізіології. Крім того, він вводить закон збереження руху: акт свідомості людини не може створити нового тілесного імпульсу, але може переспрямувати вже наявні імпульси в нове річище. Коли імпульси руху в руці перебувають у рівновазі, рука спочиває, коли отримують команду змінити напрямок, рука приходить у рух, але кількість імпульсів від цього не змінюється.
Тварин Декарт уподібнював механізмам без душі й тому щодо них не бачив жодної суперечності в такому поясненні. Усе було б набагато простіше, якби й людину можна було б описати як такий самий механізм. Однак людина має самосвідомість і здатна сама своєю вільною волею керувати собою, а ця обставина виходить за межі фізіологічного пояснення.
Але навіть у цьому поясненні залишається незрозумілим, як свідомість, яка за своєю природою поза простором, дає команди матеріальному тілу? Декарт не може дати на це філософську відповідь і тому дає медичну. Він вказує на епіфіз – шишкоподібну залозу в мозку людини, яка й перерозподіляє команди свідомості в імпульси, що передаються нервовою системою. Філософську відповідь Декарт дати не зміг, бо на таке встановлення питання відповідь у принципі неможлива.
Ця проблема виявилася нерозв'язною не тільки для Декарта, а й для сучасної науки, яка виключає саме поняття свободи як ненаукове. Адже наука вивчає не все, а тільки те, що підпорядковується певним закономірностям, які може засвідчити незалежний спостерігач, тоді як свобода волі, навпаки, входить за межі спостережуваних закономірностей. Однак цю проблему зміг розв'язати Іммануїл Кант через півтори сотні років після того, як її поставив Декарт. Кант обґрунтував, що в емпіричному світі (царині, яку ми осягаємо органами відчуттів) усе підпорядковано закономірностям. Однак людина може виявити апріорне в самосвідомості. Апріорний рівень свідомості є первинним щодо емпіричного світу і не залежить ні від чого, що є в потоці часу. Саме завдяки тому, що етичні принципи апріорні, людина здатна на моральні вчинки незалежно від зовнішніх емпіричних обставин. Якщо людина керується у своїх діях не зовнішніми обставинами, а апріорними принципами, то вона стає вільною від зовнішніх обставин і закономірностей, що панують там.
Помилка Декарта полягала в тому, що він намагався узгодити свободу волі й фізіологічні закономірності, яким підпорядкований процес у тілі, на емпіричному рівні, а це принципово неможливо. І оскільки всяка наука вивчає людину з емпіричної позиції як зовнішній чуттєво даний об'єкт, то вона принципово не може виявити свободу волі, хоч би як загально довго розвивалася. Свобода волі виявляється в самосвідомості тільки на апріорному рівні, який є первинним стосовно зовнішнього світу.
Заслуга Декарта в тому, що він виявив суперечність між свободою і необхідністю, і хоча він не мав теоретичних засобів її розв'язати, проте не став уникати цієї проблеми, а чесно показав усі труднощі, з якими зіткнувся. У цьому проявилася особлива риса характеру Декарта – чесність, яка супроводжувала його прагнення до пізнання.
Декарт стоїть біля витоків нової епохи, його філософія має перехідний характер. Його наукове пояснення світу базується на умоглядних припущеннях, які не перевіряються емпірично. Зокрема, заповненість світу матеріальною субстанцією, що перебуває в постійному русі та нескінченно дробиться, з осколків якої утворюються зорі й небеса.
Водночас Декарт багато в чому проявляє себе як учений у сучасному розумінні цього слова. Він сформулював поняття наукового закону, запропонував закони руху, які узгоджуються з класичною механікою, оперував ідеєю нескінченності світу, запропонував еволюційне розуміння фізичного світу, розробив сучасну математичну символіку тощо. Але головне, він поставив основне питання, яке визначило подальший розвиток європейської філософії, – питання про пізнаваність світу, – і розв’язував це питання як філософ Нового часу – методом радикалізації сумніву.