субота, 3 липня 2021 р.

Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Самоідентифікація азеркінів в контексті сучасної соціокультурної ситуації

Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Самоідентифікація азеркінів в контексті сучасної соціокультурної ситуації // Scientific Journal Virtus. 2021. № 54. С. 21-27.

   


УДК 316.613

Майстренко-Дудковська Я. А.

магістрант Луганського національного аграрного університету

maistrenko-dudkovska.yam@lgnau.edu.ua

Україна, м. Старобільськ

Карпіцький М.М.

д. філос.н., доцент, ст.. викладач  Луганського національного аграрного університету karpizky@gmail.com

Україна, м. Старобільськ

 

САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ АЗЕРКІНІВ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ СИТУАЦІЇ

 

Стаття присвячена дослідженню самосвідомості таких особистостей, які вбачають в собі нелюдську сутність або ідентифікують себе не з людьми, а з іншими істотами. З кінця XX століття таких особистостей стали називати азеркінами. В цей час азекріни стали утворювати спільноти й перетворилися в помітне соціокультурне явище. У статті обґрунтовується, що самоідентифікація азеркінів відбувається не на основі суспільних стереотипів, а на основі індивідуального вільного самовизначення. Хоча азеркіни актуалізують символи архаїчної свідомості, проте вони формують до цих символів індивідуалістичне ставлення, яке протидіє процесу архаїзації. У зв'язку з цим доводиться, що поширення феномена азеркінів демонструє формування нової світоглядної установки в суспільній свідомості, відповідно до якої за кожною людиною визнається право бути тим, ким вона сама себе вважає, і відрізнятися від інших, навіть якщо це суперечить стереотипам суспільства.

Ключові слова: азеркіни, субкультура, самоідентифікація, міфологія, реінкарнація, самовизначення, ідентичність

 

Постановка проблеми. В кінці XX – початку XXI століття в суспільстві почало поширюватися нове явище: серед людей стали з'являтися «іншорідні» з іншої, нелюдською самоідентифікацією. Наприклад, теріантропи ідентифікуть себе з тими чи іншими тваринами. Вони розумніють себе як розумного звіра замкненого в людському тілі [1, с. 25]. Поряд з цим з'являються і ті, хто ідентифікує себе не тільки з тваринами, а й з міфологічними персонажами – драконами [2], вампірами, феями тощо. З недавнього часу узагальненим терміном для всіх, хто має нелюдську самоідентифікацію, став використовуватися термін «азеркін». Тут він буде застосовуватися до всіх, хто вважає себе не людиною, а іншою істотою. Термін «азеркін» почав зустрічатися в другій половині 90-х років [3, с. 161] і тепер використовується в науковій літературі. У цій статті ми будемо користуватися визначенням з книги «Польовий путівник по азеркінам» авторки під псевдонімом «Lupa»: «Азеркин – людина, яка вірить, що в нефізичному сенсі чи, значно рідше у фізичному, вона не повністю людина. Це означає будь-кого, хто внутрішньо має стосунок до нелюдських видів через душу, розум, тіло чи енергетичний резонанс, або хто вірить, що вміщує таку істоту в своєму тілі/розумі» [1, с. 26]. Як показують численні дослідження, азеркіни сприймають свою самоідентифікацію природно і не мають почуття неповноцінності, дарма що не відповідають уявленням суспільства. Відповідність певним суспільним нормам і уявленням завжди була умовою успішної соціальної адаптації, а невідповідність – джерелом як зовнішніх, так і внутрішніх конфліктів, що провокувало виникнення відчуття власної неповноцінності. Однак попри відмови від людської самоідентифікації, азеркіни не тільки не мають внутрішніх конфліктів з цього приводу, але здатні соціально адаптуватися, хоча у зв'язку з цим у них можуть виникати певні проблеми. Отже, виникає питання, яким чином характер самоідентифікації азеркінів пов'язаний з трансформацією соціокультурної ситуації в цей час?

Методологічний підхід дослідження. Основними джерелами дослідження азеркінів, по-перше, є архіви інтернету, в яких збереглися теми спілкування і матеріали, якими обмінюються азеркіни, по-друге, інтерв'ю з самими азеркінами – як ті, які провели інші дослідники і насамперед авторка першого великого дослідження з цієї тематики «Польовий путівник по азеркінам» під псевдонімом Lupa, так і ті які проводила Яна Майстренко-Дудковська, співавтор цієї статті, на Сході України в 2019-2020 роках, і, по-третє, дослідження інших вчених, таких як Керол М. Кьюсак, а серед українських дослідників – Катерина Зоря.

Оскільки спосіб самоідентифікації азеркінів суперечить тому, що традиційно в суспільстві завжди вважалося нормальним, ця обставина провокує ставлення до азеркінів як до соціально девіантного явища або навіть як до прояву психологічної або медичної патології. Звичайно, прояв патології можуть зустрічатися серед представників будь-яких спільнот, проте це не має бути основою пояснення складного соціокультурного явища. Тому в основі методології дослідження азеркінів має бути принцип неупередженості. Авторка книги «Польовий путівник по азеркінам», яка включає найповніше систематизоване зібрання польових досліджень, у зв'язку з цим пише: «Насправді той, хто читає про азеркінів, може задуматися над питанням: можливо, все це лише в наших головах? Бути нелюдьми в людському суспільстві – такий концепт може бути трохи важким для визнання розумом, якщо ти новачок у цьому. Такий тип мислення, як правило, веде до давньої міфології або психічного божевілля, в будь-якому випадку, воно передбачає відрив від загального сприйняття реальності. Однак ключ до розуміння полягає у відкритій свідомості. Вивчаючи будь-яку субкультуру, важливо підходити до неї з культурною об’єктивністю – судити про людей за їхніми власними стандартами, а не за вашими» [1, с. 23].

Мета статті. Виявити якою мірою самоідентифікація азеркінів обумовлена ​​сучасною соціокультурною ситуацією, а якою – особистим вільним самовизначенням, і на підставі цього показати нові тенденції в сучасній суспільній свідомості.

Виклад основного матеріалу. Розбіжності між людиною й азеркіном першою чергою мають ментальний характер. Більшість азеркінів сприймають себе духовними нелюдськими істотами, які живуть в людському тілі. Різниця між азеркінами залежить від того, якої світоглядної концепції вони дотримуються. При цьому можна виділити загальні риси для всіх азеркінів.

1. Спогади. Азеркіни сприймають себе як прибульців і тому можуть пам'ятати себе в іншій нелюдській формі в минулому житті або в іншому світі. Для здобуття доступу до спогадів про себе в іншому житті та в іншому тілі деякі азеркіни можуть практикувати техніки зміни свідомості або встановлювати зв'язок з певними духами.

2. Почуття тіла. Азеркіни можуть мати внутрішньотілесні, навіть тактильні відчуття свого іншого тіла, відчувати його частини, яких немає в людському тілі. Це можна порівняти з фантомними відчуттями в тілі. Наприклад, людина, яка втратила руку, може відчувати фантомний біль у відсутній кінцівці. Подібним чином азеркін може відчувати фантомні крила, хвости тощо. Коли він не зосереджений на своєму реальному тілі, його відчуття повертається до фантомного нелюдського образу.

3. Інстинкти. Часом в азеркінів починають проявлятися незвичайні, і навіть нелюдські рефлекси, які обумовлені їхніми зміненими спогадами й тілесними відчуттями. Наприклад, хтось може намагатися не зачепити крилами інших людей, хтось відчуває жагучий потяг до нелюдських сутностей, а хтось намагається видихнути вогонь. Подібні особливості проявляються практично у всіх, і навколишні люди зазвичай їх сприймають як особисті примхи.

Азеркіни зовні схожі на людей, вони народилися як люди, визнають, що їхнє тіло виглядає як людське. При цьому хтось може стверджувати, що в його роду є ельфи, і що його тіло насправді відрізняються від людського. Він може повністю ідентифікувати себе з ельфом, щиро стверджувати, що ельф – це його справжнє «я», його особистість. При цьому він не прикидається, для нього це – реальність, а не гра.

Багато азеркінів кажуть, що їхні уявлення про себе – приватне духовне переконання. Кожен азеркін формує власне уявлення про те, чому він інший, і тільки він сам може зрозуміти, хто він є. Нерідко він говорить, що його дух – не людина, або що в минулому житті він був не людиною. Віра в реінкарнацію і минулі життя характерна для багатьох азеркінів. Деякі з них обґрунтовують свою нелюдську природу духовними причинами. Однак ці переконання не можна вважати релігією. Азеркін може сповідувати будь-яку релігію, і багато з них сповідують неоязичництво. Однак в азеркінів нема потреби слідувати за релігією, щоб говорити, що вони інші.

В ході дослідження у 2019-2020 роках Я. А. Майстренко-Дудковська проводила бесіди з респондентами, які усвідомлювали себе як азеркіни. У ході інтерв'ю були висловлені такі думки про свою нелюдську природу і втілення в людській подобі.

Респондент «Ельф» (Краматорськ): «Моя душа була спеціально створена для певних видів істот, але втілилася як людина. Для цього є низка ймовірних причин: можливо, мій вигляд більше не існує, або мене затягла сюди якась містична сила, або, може бути, я просто вирішив, що хочу змінити обставу» [з інтерв'ю 17 травня 2019]. Це найвідоміша теорія, особливо поширена серед ельфів, драконів та інших «міфологічних» істот, які часто заявляють, що їхній вид був знищений тим чи іншим способом.

Респондент «Метаморф» (Костянтинівка): «Я втілювався багато разів в різних істот. Я робив це так багато разів, що моя душа "звикла до цього вигляду", але я не був людиною досить довго, щоб моя душа могла до цього звикнути. Якщо я продовжу повертатися як людина, то рано чи пізно стану втілюватися людиною» [з інтерв'ю 19 травня 2019]. Ця теорія зазвичай застосовується для пояснення гібридних родичів, які, можливо, багато разів жили як кілька істот, але також популярна серед тих, хто не вірить в те, що душа має якийсь конкретний вигляд.

Респондент «Сельфіда» (Слов'янськ): «Божество спеціально змусило мене мати нелюдську душу, але жити як людина» [з інтерв'ю 23 червня 2019]. Це не дуже відома теорія, але вона поширена серед християн, а також серед тих, хто не вірить в реінкарнацію.

Респондент «Кішка-перевертень» (Торецьк): «У мене є потужний зв'язок з певною тотемною твариною. Зв'язок став настільки сильним, що я фактично є цією твариною» [з інтерв'ю 15 серпня 2019].

Респондент «Темний ельф» (Бахмут): «Десь у моєму родоводі є нелюди, тобто я фізично і генетично не людина. До приходу європейців корінні американці часто заявляли, що в їхньому родоводі є певні тварини (ведмеді, вовки тощо). Однак в наші дні ті, хто заявляє про нелюдську генетику, зазвичай стикаються зі скептицизмом, оскільки жодне таке твердження ніколи не було науково підтверджене» [з інтерв'ю 29 серпня 2019].

Пробудження. Мірою того, як азеркіни замислюються над своєю природою, у них формується власна онтологія світу. Наприклад, що ми живемо у світі, який складається з безлічі шарів сновидінь. Вони знаходять цьому підтвердження у концепції про те, що весь всесвіт – ілюзія або ж певний стан свідомості, яка досить поширена в історії культури й філософії. Відповідно до цього усвідомлення своєї нелюдської природи азеркін розуміє як пробудження в одному з незліченних шарів сновидінь, завдяки чому він згадує себе в іншому житті, коли він був самим собою.

Термін «пробудження» застосовується в деяких духовних практиках для позначення переходу до нової системи світосприйняття або нового стану свідомості. У розумінні азеркіна «пробудження» означає момент усвідомлення того, що він як людина не є виключно людиною. При пробудженні азеркін по-новому оцінює своє життя, і іноді це буває страшно. Він усвідомлює, що з якоїсь причини більше не відчуває (а, можливо, ніколи і не відчував) себе повністю людиною. При цьому відкривається новий рівень свідомості з новими зразками мислення, новими структурами переконань або новими спогадами. Для одних «пробудження» до нового життя відбувається швидко і вони миттєво прозрівають, хто вони насправді. Для інших, і таких більшість, пробудження – це довгий процес, який може розтягнутися на роки.

Пробудження – це усвідомлення своєї справжньої природи, вищої мети в житті. У пробудженні відбувається нове самовизначення особистості, яке відкриває інші шляхи самореалізації. Прокинутися може будь-хто і в будь-якому віці. Цьому можуть сприяти якісь особливі події або спілкування з людьми, які вже прокинулися. Іноді до пробудження підштовхують важкі потрясіння, сильний стрес, досвід клінічної смерті або ж смерть близьких. Хтось проходить етапи пробудження поступово і без потрясінь, а для деяких цей процес шоково швидкий. Також є й такі, хто народився і виріс в родині пробуджених, тому їм не обов'язково проходити етапи пробудження, бо цей досвід вони мають з дитинства.

При пробудженні азеркін може засумніватися у своєму розумі. Адже в його соціальному оточенні вважається, що ельфів, фей, ангелів, драконів та іншого не існує, і попри це раптом він усвідомлює, що є одним з цих істот. Часом це викликає шок або сильне потрясіння. При цьому пробудження можуть супроводжувати спалахи містичної інтуїції, яскраві сновидіння, ефект дежавю тощо. Деякі азеркіни відчувають тугу і пристрасне прагнення повернутися «додому», туди, звідки прийшла їхня душа. З таким почуттям часом важко жити, оскільки й сім'я, і ​​друзі сприймаються як чужі. Це характерно для тих, хто відчуває себе прибульцем, пам'ятає минулі реінкарнації або має духовний зв'язок зі своєю «спорідненістю», особливо, якщо світ його предків – це не наша Земля, а інший світ.

Уявлення і переконання, які характерні для азеркінів. Азеркін, як його визначає Катерина Зоря, це істота, яка «за своєю природою має зв'язок з іншими світами. "Вроджена" властивість в соціальному плані служить деяким захистом від внутрішнього скептицизму колег (який значно важливіший, ніж скептицизм зовнішній)» [3 с. 162]. Тому для азеркіна так важлива переконаність у своїй природі, бо це дозволяє йому впевнено себе почувати в суспільстві, яке не приймає його самоідентифікацію.

Характеризуючи типи азеркінів, можна користуватися класифікацією авторки книги «Польовий путівник по азеркінам», яка дає докладний опис теріантропів [1, с. 111-132], ельфів і фей [1, с. 133-154], драконів, грифонів та інших міфологічних істот [1, с. 155 -174] тощо. Окремо вона виділяє такі види, як вампіри, ангели, демони, кіцуне – дев'ятихвості лисиці-перевертні з далекосхідної міфології, мультіпліви (Multiples) – ті, хто має в собі багато різних сутностей або особистостей, які генетично не пов'язані з його тілом, вселенці (Walk-ins) – ті, хто вселяється, тобто приєднався до тіла вже після народження, Otakukin / Mediakin – ті, хто ототожнює себе з видами істот або героями з аніме, манги,  а також книг, фільмів  і відеоігор у жанрі фентезі. При цьому вони можуть вважати, що сучасна масова культура пропонує інтерпретацію старої міфології про те, що було насправді.

Поряд з цим можна зустріти особливих азеркінів, які не знають нікого, хто відповідав би їх виду. Не виключено, що їм ще належить зустріти свій вид, можливо, у фольклорі, міфології або художній літературі, а може бути їх природа пов'язана з чимось невідомим, про що ніколи раніше ніхто не чув.

Багато азеркінів вважають себе не людьми по духу, але людьми по тілу, в якому втілилися. Це пояснюється реінкарнацією або перебуванням іншої сутності в тілі людини. Деякі з них навіть біологічно відносять себе до представників нелюдського виду або до його нащадків.

Хтось з азеркінів пам'ятає, що був не людиною в минулому житті й народився як людина тільки цього разу. Вони усвідомлюють, що їхнє тіло є точно людським, їх батьки та сім'ї – звичайні люди, проте у них є спогади й відчуття того, що вони хтось ще. Це досить сильно впливає на їхній спосіб мислення й усвідомлення себе тут і зараз, коли вони ідентифікують себе як нелюдську істоту. Є такі, хто відчуває, що перероджувався в різних життях в безлічі різних видів, хоча, як правило, все одно виділяється якийсь певний вид як найближчий по суті.

Існує уявлення і про те, що душі деяких людей йдуть, коли вони поранені, вмирають, і можуть бути заміненими духом, який скористався такою можливістю. В цьому випадку тіло не вмерло, хоча перша душа так і не повернулася. Іноді обидві душі залишаються в тілі.

К. Зоря зазначає, що в середовищі азеркінів «дуже поширені так звані вселенці, тобто комбіновані особистості. Саме слово швидше за все виникло на перетині оккультури й неформальних субкультур. Людина з вселенцем – це людина, яка вважає, що в її тілі живе не тільки буденна особистість, а й інша істота з власною волею і цілями» [3, с. 162]. Також вона зазначає, що вампір в розумінні азеркінів «харчуються не кров'ю, а "енергією", тобто мається на увазі збірна назва загального самопочуття і можливості дії у людини» [3 с. 162]. Втім, таке уявлення про вампірів характерно не тільки для азеркінів, а й для інших людей, включаючи й представників наукової спільноти. Прикладом тому може служити есе Юлії Філь «Вампіризм і яка йому альтернатива» [4].

Також К. Зоря окремо згадує «перевертнів»: «Це поняття теж багатозначне: означає сприйняття себе як тварини в людському тілі, або просто тісний зв'язок з будь-яким тотемом, що дозволяє "обертатися", принаймні, астральний (тобто приймати уявний образ тваринного й отримувати тим самим певні переваги)» [3, с. 163].

З одного боку ми спостерігаємо, що формуються принципово нові способи самоідентифікації в абсолютно нових образах, які сформувалися зовсім недавно. На підставі цього можна припустити, що формується нова тенденція в суспільній свідомості, протилежна тенденції на архаїзацію. З іншого боку, самоідентифікація з перевертнями, навпаки, актуалізуює архаїчні уявлення, пов'язані з тотемізмом. У зв'язку з цим виникає питання: чи поширення феномена азеркінів свідчить про архаїзацію свідомості або ж навпаки, про появу тенденцій, яка протидіє її архаїзації?

Однак було б помилкою шукати відповідь на це питання на підставі того, як в архаїчній свідомості функціонують образи, з якими ідентифікують себе азеркіни. Для розуміння важливо не стільки саме архаїчний зміст образу, скільки ставлення до нього: чи супроводжується самоідентифікація людини підміною її індивідуальної позиції колективістською під впливом роду, племені, нації, держави, або ж, навпаки, її самоідентифікація є її внутрішнім особистісним самовизначенням. Щоб відповісти на це питання, потрібно докладніше зупинитися на тому, як азеркіни сприймають себе, свою природу і своє життя в суспільстві, яке не визнає їхню самоідентифікацію.

Суб'єктивне сприйняття власної інакшості в азеркінів. Деякі азеркіни часто замислюються про те, чи в порядку їх розум, адже суспільні уявлення дуже відрізняються від їхніх переконань. Однак якщо азеркін здатен критично оцінювати свій стан і при цьому жити як нормальна, продуктивна доросла людина, то які тоді можуть бути підстави сумніватися в його психічному здоров'ї? Якщо людина, яка вважає себе драконом, ельфом або інопланетянином, може виконувати свої робочі обов'язки, у неї є будинок, друзі, сім'я, то навколишніх не повинно хвилювати, ким вона при цьому себе вважає. Багато людей після усвідомлення себе іншою істотою починають ліпше розуміти себе, їхнє життя стає більш стабільним. Дуже часто лише після прийняття себе і своєї природи азеркін починає розуміти у себе те, що раніше здавалося безглуздим. Якщо самоідентифікація з іншою природою допомагає людині залишитися в гармонії з собою, то можливо, до цього слід ставитися як до одного зі шляхів самореалізації особистості.

Однак іноді бувають помилки в ідентифікації себе з будь-яким видом. Наприклад, азеркін вирішив, що він демон, а насправді він виявився горгульєю. Оскільки ці види дуже схожі, можна легко помилитися. Наприклад, єдиноріг, усвідомивши, що у нього є не тільки ріг, але і крила, може виявитися пегасом. Або інший, який вважає себе ельфом, раптово виявляє у себе крила і розуміє, що він ангел.

Можливо, що хтось не зумів розібратися в тому, що є природа Іншого, і помилково відносить себе до азеркінів, а насправді у нього може бути множинна особистість або інше психічне захворювання. Завжди є ймовірність, що людині щось здалося, і вона вирішила, що вона азеркін, а насправді вона просто помилилася. Можливо, цьому є якесь інше пояснення, яке не належить до природи Іншого.

Коли азеркін пробуджується, у нього можуть проявлятися симптоми схожі на розлад психіки, однак іноді це може насправді виявитися початком психічного захворювання. Кожному доводиться самостійно розбиратися, коли це прояв природи Іншого, а коли справжнє захворювання, з яким слід звернутися до фахівців. Це складна ситуація, в якій потрібна відповідальність і критичний погляд на себе. На жаль не можна назвати надійних критеріїв, які дозволяють визначити, чи дійсно людина є азеркіном.

Як правило, у справжніх азеркінів після прийняття себе всі такі психологічні проблеми розв'язуються, і вони сприймають себе не людиною цілком природно. Однак сама наявність сумнівів під час усвідомлення і прийняття себе вказує на те, що ми стикаємося з новим феноменом. Якби феномен азеркінів був би наслідком актуалізації архаїчної свідомості, то разом з цим були б задані критерії оцінки цього феномена з позиції архаїчної свідомості. Однак у свідомості азеркіна ми, навпаки, спостерігаємо індивідуалізацію досвіду самоідентифікації, що породжує пов'язані з цим внутрішні суперечності й психологічні труднощі.

Як стверджує К. Кьюсак: «Формування ідентичності стало принциповим духовним проєктом сучасних індивідів і поява нових духовних спільнот та ідентичностей як результат попкультури не дивний, оскільки вимоги інституційних релігій, сімейних очікувань і традиційних джерел самоідентифікації зникають з середини двадцятого століття» [5, с. 44]. З його позицією можна погодитися, однак потрібно особливо підкреслити, що формування ідентичності, про яку він говорить, має індивідуальний вектор, який протилежний колективістському вектору формування ідентичності в архаїчній свідомості.

Феномен спогадів минулих життів у азеркінів. Люди, які говорять, що пам'ятають минулі життя, зустрічаються всюди, незалежно від того, чи відповідає це уявлення культурним і релігійним уявленням суспільства, чи ні. Іноді під спогадами розуміють лише розмиті асоціації, викликані нібито раніше знайомими тими чи іншими подіями або речами. Іноді – певні образи, які не пов'язані з нинішнім життям, раптом спливають у спогадах або приходять у снах. Однак, як зазначає К. Зоря, серед азеркінів поширені «випадки згадування "минулих життів", які відносяться не до нашого світу, а до фантастичних світів» [3, с. 161], такими як світ Гарі Поттера або Земномор'я. На відміну від галюцинацій такі спогади містять сюжет і логічну хронологію до такої міри, що часом здається, що вони не відрізняються від спогадів реального життя.

Азеркіни можуть згадувати щось з іншого світу, що неможливо за законами фізики, можуть пам'ятати себе в іншому образі, не схожому на звичайну людину, наприклад, з різноколірним волоссям, червоними очима, іклами, кігтями, крилами, зростом вище двох метрів тощо, або ж свої надздібності, наприклад, володіння магією, здатністю літати або дихати під водою. Також вони можуть нагадувати такі місця, яких просто немає на Землі, наприклад, села в кронах дерев, фантастичні підземні печери або місто в небесах, можуть згадувати тварин, які давно вимерли або яких ніколи не було. Мимоволі тут пригадується «рукопис Войнича» [6] – загадковий манускрипт XV століття невідомою мовою з описом рослин, яких ніколи не існувало в нашому світі. Цей манускрипт показує, що явища, подібні незвичайним спогадами азеркінів, могли зустрічатися і в минулому.

Спогади про інше життя можуть бути не тільки приємними, а й дуже болючими. Через це вони можуть придушувати або проявлятися як кошмар і навіть викликати стресові розлади й впливати на фізичний стан тіла, наприклад, викликати спазми, головні болі, судоми, швидке серцебиття тощо. Такого роду спогади пов'язані з подіями, які травмують, викликають сильні емоції. Наприклад, людина пам'ятає, що померла насильницькою смертю або довго помирала внаслідок важкої хвороби. Це може бути дуже жорстока смерть на війні, спогади про смерть близьких і друзів або про те, як вона сама брала участь у вбивствах інших. Людина може згадати, як їй відірвало частини тіла, як вона стікала кров'ю тощо. Після таких спогадів можуть з'явитися симптоми посттравматичного стресового розладу, як якби з людиною все це відбувалося насправді. Наприклад, дуже реалістичний спогад про зґвалтування може викликати невротичний страх перед зґвалтуванням, хоча в реальному житті нічого подібного не було. Щодо таких спогадів можуть діяти ті ж самі захисні механізми психіки, які запускаються при травмуючи спогадах про реальні події власного життя.

Слід зазначити, що далеко не у всіх азеркінів є спогади про минулі життя, деякі з них взагалі не визнають реінкарнацію або вважають своє життя першим втіленням. В цьому випадку азеркін самовизначається до життя інакше, вважаючи, що не важливо, хто ти був в минулому, важливо, хто ти зараз в цій реальності. Бо природа іншого в азеркіні проявляється тут і зараз, і визначає його нинішнє життя.

Теорії про те, чому азеркіни зараз на Землі. Цілком зрозуміло, що азеркіни намагаються якось пояснити своє існування, і найпростішим і зрозумілим поясненням є те, що вони жили раніше в іншому світі або в минулому житті. Деякі азеркіни вважають, що самі вибрали своє перебування на Землі, а іноді, що цей вибір хтось з якоюсь метою зробив за них. Мета цього вибору в тому, щоб знайти певний досвід, і для цього вони покликані потрапити в якесь місце чи спільноту, з кимось зустрітися. Перебування на Землі – це чергове життя на шляху проходження до якоїсь своєї мети, щоб чогось навчитися і рухатися далі. У багатьох азеркінів спостерігається ностальгія за іншим світом, де їх дім, однак вони вважають, що прийшли на Землю не випадково і повинні слідувати своєму призначенню. Деякі вважають Землю своїм домом, найчастіше це людиноподібні азеркіни, або ті, які близькі до істот і божеств з міфології нашого світу. Для деяких Земля всім схожа на їхній дім, крім людської культури. У цьому випадку вони сприймають Землю як іншу версію їх світу з паралельного всесвіту.

Іноді зустрічаються і песимістичні погляди, близькі до гностицизму, наприклад, коли Земля прирівнюється до Пекла. У цьому випадку вони вважають, що з якоїсь причини відправлені сюди мучиться і дуже хочуть повернутися додому. Хтось вважає, що його перемістили з однієї реальності в іншу. Деякі з азеркінов думають, що послані на Землю для того, щоб спасти людей або пробудити людство. Є різні сценарії спасіння Землі: хтось вважає, що володіє магією і може пробудити її на Землі, хтось хоче прискорити вдосконалення людства, а хтось спонукати людей використовувати магію і таким шляхом зробити Землю магічним світом. Деякі азеркіни вірять, що настане велика духовна війна, в якій зіткнуться люди й азеркіни. Наслідком цієї війни буде позбавлення світу від простих людей, і тоді настане ера магічного розвитку.

Так, ми бачимо відсутність у спільноті азеркінів будь-якої спільної концепції або системи переконань. Більш того, вони цього не потребують, допускаючи будь-які інтерпретації, які кожен пропонує згідно зі своїм особистим життєвим досвідом.

Азеркіни й суспільство. У більшості азеркінів життя таке ж, як і в інших людей, за винятком того, що має стосунок до природи Іншого. У сучасному суспільстві до переконань азеркінів ставляться по-різному: від байдужого ставлення і недовіри й до агресивного неприйняття та звинувачень в психічній ненормальності. Взаєморозуміння з боку інших людей азеркіни зустрічають рідко, і тому у деяких виникають труднощі з соціальною адаптацією. Почасти це пов'язано з особистими пріоритетами. «Там і тоді» – як вони називають місце, звідки вони прийшли, для них набагато важливіше і цікавіше, ніж нинішнє життя «тут і зараз». У зв'язку з цим деяким азеркінам важко пристосуватися до вимог соціального життя, знайти роботу і завести друзів серед звичайних людей. Важливе значення має і нерозуміння азеркінів у суспільстві, яке переходить в негативне ставлення. Характеризуючи ставлення до них, Н. Г. Садикова пише: «У дев'яності роки представники цієї субкультури були просто міськими божевільними» [7, с. 120]. Негативне ставлення до них виявляється не тільки в суспільстві, а й в науковому середовищі. Наприклад, І. М. Киштимова та А. А. Чжен попереджають: «Видима універсальність субкультур, їх множинність породжують у суб'єкта, який інтеріоризує культурно еклектичні цінності й установки, ілюзію, пов'язану з існуванням в культурі. Але глобальне нехтування цінностями камертонної культури небезпечне як для розвитку окремої особистості, так і суспільства в цілому» [8, с. 76]. З такими забобонами доводиться стикатися не тільки азеркінам, а й неупередженим дослідникам азеркінів.

Проблеми взаємовідносин із суспільством розв'язуються, якщо азеркіни перебувають в колі собі подібних або ж просто неупереджених людей. Тому природним чином складаються спільноти азеркінів, чому сприяє комунікація через Інтернет. Причому комунікація між азеркінами розвивається не на основі будь-яких колективістських установок, а на основі особистих відносин. «Дослідження американського вченого Ліна Скофілда Кларка показує, що молоді люди більше захоплюються альтернативними релігіями й духовними трендами, і що дружба – найсильніший індикатор того, наскільки конкретна віра або практика може бути прийнята» [5, с. 43]. Однак у повсякденному житті їм все одно потрібно ходити в школу, на роботу, в магазин, платити за житло і підкорятися іншим вимогам суспільства.

Зрозуміло, що в будь-якому суспільстві й в будь-яку епоху могли з'являтися люди, чия самоідентифікація принципово відрізнялася від громадянської норми. Якщо розглядати це явище на індивідуальному рівні, то йдеться про особистий конфлікт азеркіна з суспільством і пов'язаним з цим внутрішніми психологічними проблемами. Однак на початку XX століття феномен азеркінів перетворюється в помітне соціокультурне явище, яке вказує на появу нових суспільних тенденцій і трансформацію суспільства в цілому.

Нині феномен азеркінів рівною мірою поширюється і на Заході, й на пострадянському просторі. Як зазначає К. Кьюсак: «На заході XX століття роль інституційних релігій спадає, і очевидний ріст ролі особистої духовності» [5, с. 40]. Формування нових форм ідентичності на внутрішньому особистісному самовизначенні, а не під впливом колективістських установок, закономірно призводить до появи нових форм самоідентифікації аж до визнання себе іншою істотою. Однак соціальний контекст на пострадянському просторі зовсім інший, що ставить під сумнів таку поступову еволюцію від колективістських форм самоідентифікації до її індивідуальних форм.

У сучасній науковій літературі найбільш поширеним поясненням виникнення нових субкультур є вказівка ​​на зниження значущості самоідентифікації з нацією, релігією або державою. Поряд з цим також називають нові можливості комунікації, які дає Інтернет, посилення секуляризму й індивідуалізму, розвиток індустрії розваг тощо. [9, с. 125]. Це правильно лише частково. Ми змушені констатувати, що з 90-х років на пострадянському просторі, навпаки, відбувається архаїзація суспільної свідомості, що в низці випадків призвело до встановлення авторитарних соціальних відносин. Так в 90-х роках А. М. Сагалаєв говорив, що загальна архаїзація культури неминуче приведе до встановлення диктатури в Росії. Ось з такими його оцінками ситуації могли б погодитися і жителі інших країн пострадянського простору: «Сфера етнічного знову виступає тим локусом, де відбувається процес самоідентифікації особистості й суспільства. Старі стереотипи й міфи відіграють важливу роль: міфологізація своєї історії йде повним ходом, бо при повній невизначеності майбутнього і непривабливості сьогодення можна покладатися тільки на минуле» [10, с. 9]. Причому характерною рисою архаїзації свідомості є відчуття спільності або передумова домінування загального над особистим.

Однак нові форми самоідентифікації в суспільстві азеркінів, навпаки, заперечують почуття спільності й виходять з передумови пріоритету індивідуального над загальним. Отже, звертаючись до архаїчних міфологічних пластів суспільної свідомості, азеркіни формують нове індивідуалістичне ставлення до них. Ця обставина показує, що процеси в сучасній суспільній свідомості набагато складніші, ніж це може здатися на перший погляд. З одного боку вони актуалізують архаїчні образи й символи в контексті загальної архаїзації свідомості, з іншого боку формується тенденція індивідуалізації сприйняття самих архаїчних символів і образів.

К. Зоря в низці статей [3; 11] розглянула феномен азеркінів в контексті зміни сприйняття магії на пострадянському просторі. На її думку, в архаїчній свідомості магічна сила знаходилася ззовні шляхом ініціації або прийняття в групу. Однак зараз ми спостерігаємо процес індивідуалізації магічної свідомості, відповідно до якого магічна сила починає розумітися як особиста сила людини: «на пострадянському просторі магія переходить від архаїчної ідеї знання = сила = влада до ідеї сила > знання і влади. На передній план виходить концепція особистої сили, відповідальності за власні обставини (в тому числі й за те, як функціонує Всесвіт навколо). Сухе знання не дає ні влади, ні сили; влада, яка успадкована в результаті ініціації або прийняття в групу, не завжди відбивається як пряма сила впливу на світ; але особиста сила сприймається як найпряміший шлях і до знання, і до влади. Можливо передавати силу, і разом з нею – знання і владу. Отже, бачимо зміщення щодо середньовічних і архаїчних народних елементів до елементів модерну» [3 с. 165]. Як вважає К. Зоря, на формування нового сприйняття магії вплинули два найважливіших поняття Карлоса Кастанеди: поняття особистої сили й поняття наміру, тобто твердої спрямованості волі, яка забезпечує магічну дію. Всі інші засоби, включаючи магічні ритуали, мають допоміжний характер і не є обов'язковими [3, с. 154].

Так, магічне створення, яке є архаїчним, в сучасних умовах індивідуалізується і звільняється від архаїчного характеру. Подібний процес відбувається і щодо нових способів самоідентифікації, що призвело до формування спільноти азеркінів. Соціокультурна ситуація на пострадянському просторі не зумовлює поширення феномена азеркінів, а лише задає поле можливостей. Кожна особистість може по-різному реалізовувати ці можливості або згідно з загальною тенденцією архаїзації свідомості, або всупереч їй. Вибір нової самоідентифікації, яка суперечить нормам суспільства, має вільний характер і не визначений соціальними факторами – це вільний вибір представників нового покоління. Згідно з цим вибором формується нова світоглядна установка визнання за кожною людиною права бути тим, ким вона сама себе вважає, і відрізнятися від інших, навіть якщо це суперечить стереотипам суспільства. Однак формування такої світоглядної установки відбувається в складній ситуації конфлікту з архаїчною свідомістю. Можна припустити, що саме цей конфлікт буде визначати подальший характер розвитку суспільства на пострадянському просторі.

Висновки. Вважати себе не людиною для звичайних людей незвично, це викликає побоювання. Тому тут можливі упередження, від яких слід відмовитися.

Насамперед феномен азеркінів – це не релігія, тому що тут йдеться про прийняття себе як такого. Тут немає церемоній посвяти, духовних лідерів, сакральних текстів, догм, культу і загальних вірувань. Тут людина самовизначається, визначається щодо себе, а не щодо вищого початку. Тому усвідомити себе азеркіном може будь-хто незалежно від релігії й переконань. Це пов'язано з релігією не більше, ніж усвідомлення себе чоловіком або жінкою. Також не можна вважати релігією і міфологічні пояснення азеркінів власного походження, бо це універсальна властивість всіх людей знаходити міфологічні пояснення дійсності, щоб її приймати. Це навіть не є езотеричним знанням, бо тут немає таємниці, які можуть знати тільки посвячені.

Також цей феномен не є психічним захворюванням. Звичайно, психічні патології можуть зустрічатися в будь-яких спільнотах, в тому числі й серед азеркінів. Проте пояснювати їх природу психопатологічними чинниками було б занадто довільним узагальненням. У цьому дослідженні ми прагнули уникнути зведення складного явища до простих пояснювальних принципів, бо це закриває саму можливість розуміння.

Феномен азеркінів – одна з форм особистісної самореалізації. Людина сама в собі має зрозуміти те, чому ніхто збоку не може навчити. Про це в колі азеркінів респондент «Перевертень» (Краматорськ) сказав так: «Ніхто не може тобі сказати, що ти таке. Я не знаю. Я не ти. Я не можу бути тобою, бути тим, ким ти був, і тим, ким ти міг би бути. Тільки ти можеш це зробити» [з інтерв'ю 15 червня 2020]. Кожен йде своїм шляхом до набуття цілісності власної особистості, або, як казав К. Г. Юнг – індивідуації. На цьому шляху людина приймає себе в тому, що суспільством не визнається як реальність, і тим самим долає розкол всередині себе.

Отже, сутність феномену азеркінів полягає в альтернативному способі самоідентифікації, і тільки з такого розуміння можна пояснити це явище. Раніше самоідентифікація людини багато в чому визначалася її причетністю національній, релігійній, професійній, становій або державній спільноті, і будь-яка самоідентифікація всупереч суспільним стереотипам породжувала як зовнішній конфлікт людини з суспільством, так і внутрішній конфлікт людини з самою собою, що призводило до почуття неповноцінності й самозаперечення. Особливість цього традиційного способу самоідентифікації полягає в тому, що людина шукає щось спільне в собі зі сформованими стереотипами й ототожнюється з цим загальним. Це призводить до втрати унікальних особистісних якостей, які не відповідають суспільним стереотипам. Зараз простежується нова тенденція. Представники нового покоління більшою чи меншою мірою починають звільнятися від цього старого способу самоідентифікації й визнають у себе ті особистісні якості, якими вони принципово відрізняються від усіх інших.

Хоча сам по собі феномен азеркіна не новий, бо люди з незвичайною самоідентифікацією існували завжди, новим є відкриті форми прояву і його широке поширення. Можна виділити певні соціальні причини виникнення такого явища, проте так само можна виділити соціальні причини, що сприяють архаїчній колективістській самоідентифікації. Отже, не існує жодного соціального детермінізму, який би зумовив поширення феномена азеркінів. У складних соціальних ситуаціях люди самі вільно роблять свій вибір, який може бути різним. Кожне покоління заново самовизначається щодо панівних у суспільстві тенденцій і формує нові тенденції. Поширення феномена азеркінів вказує на вибір свободи самовизначення і прийняття іншого в тому, чим він відрізняється, а не в тому, в чому він схожий. Це – нова тенденція, яка має протилежну спрямованість щодо панівної тенденції архаїзації суспільства.

 

Література

1. Lupa. A Field Guide to Otherkin. – Publisher: Immanion Press. – 312 p.

2. Трофимов Г. А. Образ дракона в современном молодежном творчестве (на материале сообщества азеркинов) // Мировая классика и молодежная культура. – 2014. – № 2. – С. 85-92.

3. Зоря Е. От заговора к ритуалу: краткий очерк трансформации понятия "магия" на постсоветском пространстве // Государство, религия, Церковь в России и за рубежом. – 2013. – Т. 31. – № 4. – С. 144-167.

4. Філь Ю. Вампіризм і яка йому альтернатива // Читання мандрівника: сторінки філософської есеїстики. – 02.05.2019. – URL: https://mandrivnyk1.blogspot.com/2019/05/blog-post_61.html (дата звернення 20.05.2021)

5. Cusack C. M. Spirituality and self-realization as «Other-than-human»: The Otherkin and Theriathropy communities // Fiction, Invention, and Hyper-reality: From Popular Culture to Religion. – London and New York: Routledge. – 2017. – P. 40–57.

6. Voynich Manuscript // Beinecke Digital Collections. Yale University Beinecke Rare Book & Manuscript Library. – Відскановані копії сторінок манускрипту. – URL: https://collections.library.yale.edu/catalog/2002046 (дата звернення 20.05.2021)

7. Садыкова Н. Т. Обзор молодежных субкультур в современной России // Ценностные ориентации молодежи в условиях модернизации современного общества. Материалы Всероссийской с международным участием научно-практической конференции. – Горно-Алтайск: БИЦ ГАГУ, 2020. – С. 117-124.

8. Кыштымова И. М., Чжен А. А. Психосемантика молодежной субкультуры и ее взаимосвязь с оценкой рекламных образов // Психология в экономике и управлении. –2013. – № 1. – С. 74-81.

9. Федоровский П. П. «Иность», «драконность» и фурри в русскоязычном интернете: многообразие современного «массового зооантропоморфизма» // Исторические типы человеческих сообществ. Материалы I Всероссийской студенческой научной конференции. – Казань: Грумант, 2020. – С. 125-131.

10. Сагалаев А. М. Архаичное миропонимание и современный менталитет России (к постановке проблемы) // Вестник Томского государственного университета. – 1999. – № 268. – С. 9-11.

11. Zorya Kateryna. Magic in the Post-Soviet Space: Definitions, Sources, Verbal Markers // State, Religion and Church. – 2014. – № 1(2). – P.  29-59.

  

Maistrenko-Dudkovska Ya. A.

student of Lugansk National Agrarian University, maistrenko-dudkovska.yam@lgnau.edu.ua

Ukraine, Starobelsk

Karpitsky N.N.

dr. hab. of Philosophy, associate professor, senior teacher of Lugansk National Agrarian University, karpizky@gmail.com

Ukraine, Starobelsk

 

SELF-IDENTIFICATION OF OTHERKIN IN THE CONTEXT OF THE MODERN SOCIOCULTURAL SITUATION

 

The article is devoted to the study of the self-awareness of such individuals who see an inhuman essence in themselves or identify themselves not with the people but with other creatures. Since the end of the 20th century, such personalities have been called Otherkin. At present, the Otherkin have begun to form communities and have become a noticeable sociocultural phenomenon. The article substantiates that self-identification of Otherkin occurs not on the basis of social stereotypes, but on the basis of individual free self-determination. Otherkin the Otherkin actualize the symbols of archaic consciousness, they nevertheless form an individualistic attitude towards these symbols, which counteracts the process of archaization. In this regard, it is proved that the spread of the Otherkin phenomenon demonstrates the formation of a new ideological attitude in the public consciousness, according to which every person is recognized as those who has the right to be who he considers himself to be and to be different from others, even if this contradicts the prevailing stereotypes of society.

Keywords: Otherkin, subculture, self-identification, mythology, reincarnation, self-determination, identity

 


неділя, 27 червня 2021 р.

Тарас Клок. Огляд на фільм Містер Ніхто (MR.NOBODY)

 


«Містер Ніхто» - це фільм від бельгійського кінорежисера і сценариста Жако ван Дормеля (2009 року). Акторський склад: Джаред Лето, Сара Поллі, Діана Крюгер, Ріс Іванс, Джуно Темпл, Наташа Літтл та ін. Операторська робота: Крістоф Бокарн. Композитор: П’єр ван Дормель. Країна виробництва: Бельгія, Франція, Канада, Німеччина. Продюсер: Філіпп Годо. Жанр: наукова фантастика, трилер, екзистенціальна драма, мелодрама, арт-хаус, трагедія. «Містер Ніхто» це захоплююче кіно про складність вибору і роль випадковостей в житті людини. Кожне рішення приводить до наслідків. Вони рідко можуть бути такими, які ми очікуємо.


понеділок, 21 червня 2021 р.

Миколай Карпіцький. Апріорний сенс життя

Сенс життя можна розглядати в різних аспектах.
 
У семантичному розумінні це просто здатність розрізняти смисловий зміст, що дозволяє нам відрізняти сенс життя від сенсу інших речей. Зараз цього аспекту торкатися не будемо.
 
У ціннісному розумінні це те, що надає життю значущість, те, що виправдовує життя, коли ми розуміємо, що життя варте того, щоб жити, попри всі труднощі й страждання.
 
В онтологічному розумінні це причетність до справжнього буття, завдяки чому ми починаємо відчувати справжність свого життя.
 
Поряд з цим можна виділити ще одне розуміння, пов'язане з основним життєвим завданням або покликанням. Йдеться про те, що життя наповнюється сенсом в набутті чогось нового, заповненні того, чого в житті не вистачає або ж у вирішенні якогось життєвого завдання. Інакше кажучи, сенс життя перебуває в самореалізації, яка знову ж таки може бути зрозумілою по-різному.
 
Якщо самореалізація зводиться до розв'язання емпіричної задачі, наприклад, до боротьби за світле майбутнє, побудови нового суспільства тощо, то це призводить до редукції сенсу життя. Інша річ, якщо це життєве завдання визначається апріорною структурою самого життя. В цьому випадку сенс життя не залежить від випадкових емпіричних обставин.
 
Структура самого людського життя передбачає, що людина смертна. Але ж смерть зовсім не обов'язково має розумітися як повне знищення, можливо, свідомість зберігається в іншому стані. Уявити цей стан ми можемо за аналогією з тими своїми станами свідомості, коли вона втрачає зв'язок з емпіричною дійсністю, наприклад, зі сновидіннями.
 
Тут виявляється основна проблема свідомості, яка апріорно закладена в її структурі – це хаотичність і нестійкість. Свідомість не здатна стійко утримувати сприйняття реальності в цілісності, тому їй потрібні зовнішні чинники для підтримки стійкого світосприйняття – емпіричні фактори із зовнішнього світу, тобто, що допомагає людині повернутися в справжню реальність. У сновидінні вони відключаються, і тому сновидіння набуває нестійкого характеру. Якщо вони зникнуть при переході в посмертне буття, то тоді свідомість теж має зануритися в такий же нестійкий хаотичний стан, і в цьому випадку людину після смерті нічого доброго не чекає.
 
Досвід зміненого стану свідомості в алкогольному або наркотичному сп'янінні показує, що хаотична свідомість може скластися у замкнуту хибну картину світу. У цьому випадку потік хаотичних переживань раптом знаходить стійкість, але в спотвореному стані. В цей стан занурюються ментально хворі коли замикаються у власному ізольованому світі. Іноді такому хворому вдається симулювати здоров'я й адаптуватися до суспільства, проте при цьому він продовжує перебувати у своєму замкненому світі й сприймає інших людей як речі або засоби досягнення власних цілей.
 
Логічно припустити, що і після смерті свідомість такої людини замикається у світі власних проекцій, при цьому вже не буде жодних зовнішніх чинників, які могли б допомогти вийти з нього. Це і називають пеклом. Часом пристрасті, такі як образа, злість, ревнощі, перебудовують сприйняття світу, приводячи звичайну людину в ізольований стан. Якщо ж людина слабка і помилково приймає чужий емоційний стан як свій, то тоді її може затягнути туди чужа психічна інерція. Отже, паралельно справжньому життю існує безліч хибних станів у спектрі від неадекватності повсякденної людини й до справжнього пекла. Так стає зрозумілою основна задача життя людини: навчитися переходити з несправжнього стану в справжню реальність. Це завдання обумовлене ​​самою апріорною структурою свідомості та є основним завданням духовної практики.
 
В онтологічному розумінні розв'язання цього завдання полягає в поверненні до свого справжнього стану, але не на основі зовнішніх факторів, які надають стабільності повсякденній реальності, а на основі причетності до абсолютного буття, яке в різних духовних традиціях можуть розуміти по-різному: дао, атман, світ ейдосів, логос, благо тощо. Тому релігії ніколи не зникнуть поки існує людина, бо пошук абсолютного буття закладений в самій апріорній структурі людської свідомості. Однак щоб усвідомити це онтологічне завдання, потрібно вміти розрізняти справжній та несправжній стан життя, а це, своєю чергою, вимагає ціннісного розуміння життя. В хибному стані сенс життя визначається зовнішніми умовами: за одних обставин життя буде здаватися вартим, щоб жити, а за інших – навпаки. Тільки справжній стан дозволяє бачити самоцінність життя, тобто зрозуміти, що жити варто всупереч усьому, будь-яким зовнішнім обставинам.
 
Однак тут слід провести ще одне смислове розмежування. Якщо питання ставиться про сенс життя як сенс власного існування в цілому, то відповіддю буде повнота життя, бо життя, яке осмислюється в граничному узагальненні, передбачає, що це життя розкривається в повноті. Інша річ, якщо питання не про сенс життя взагалі, а про сенс цього конкретного земного життя. Тоді дати відповідь можна шляхом розв'язування основного завдання, яке стоїть перед людиною: навчитися переходити з хибного стану життя в справжнє.
 
Свого часу Карл Густав Юнг говорив, що основна проблема душі сучасної людини – це втрата цілісності. Однак це лише окремий випадок більш загальної проблеми, яка полягає в тому, щоб набути здатності виходити з несправжнього в справжнє. Розв'язання цієї проблеми не тільки розкриває сенс свого земного життя, а й допоможе не втратити себе після смерті, тобто повернутися до справжнього буття навіть тоді, коли вже втрачений зв'язок з усіма емпіричними факторними земного життя.
 
Слов'янськ, 20 червня 2021
 

субота, 19 червня 2021 р.

Юлія Філь. Індія: погляд з великих та маленьких міст Уттар-Прадеша, Західної Бенгалії та Одіші

Філь Ю. С. Індія: погляд з великих та маленьких міст Уттар-Прадешу, Західної Бенгалії та Одіші // Східний світ. – 2019. – №3. – С. 111–126.

 

Туристичний трикутник Делі-Агра-Джайпур ми цього разу зачепили лише злегка. Столицю Акбара – Агру, та «рожеву» перлину раджпутів – Джайпур – вирішили не відвідувати. Натомість склали менш тривіальний маршрут. Належало крім Уттар-прадеша, познайомитися із Західною Бенгалією та Одішею. 

Делі зустріло звичним, ледь вловимим у повітрі смогом – запахом пізнання нового і розширення горизонтів. Саме звідси розпочинається більша частина подорожей – як на північ, так і на південь. Не затримуючись у столиці, ми рушили у південно-східному напрямку, до священного міста Варанасі. Цього разу воно показало свої різні іпостасі – індуїстську, буддійську й сучасну глобалізовану.  

Варанасі

Перший свій релігійний та давній лик Каші, як у давнину називалося Варанасі, відкрив своїми гатами – кам’яними сходами попід берегом священної ріки Ґангу. Насправді на санскриті та гінді її називають у жіночому роді – Ґанга́ – і поклоняються, як богині. Слово «гат» походить від санскритського ghatta, що означає пристань, набережна, сходи біля річки. Гати для Індії не рідкість, втім в жодному місті на субконтиненті немає таких довгих гатів, як у Варанасі. Зараз тут 84 названих та чітко розмежованих гатів, які тягнуться майже на 6 кілометрів уздовж лівого берега річки. Перші згадки про місця для ритуальних купань в Каші збереглися у джатаках, оповідках про минулі життя Будди. Ті ж, які туристи та паломники споглядають зараз, датуються більш пізнім часом. Найстарішим зафіксованим у текстах гатом, який зберігся до наших днів, є Манікарніка-гат, збудований з каменю у 1302 році. Про інші інформація з’являється лише з ХVI ст. Загалом, більшість сходів було збудовано протягом ХVIII, XIX та XX століття під патронатом раджпутських правителів та маратхських пешвів. 

За функціями гати строго не розрізняються – майже кожен з них використовують як з релігійною метою, так і з побутовою. Винятковими є хіба що Манікарніка та Харішчандра, призначені виключно для кремаційних ритуалів. Крім сходів, в конструкції гату є платформа, яка подекуди нагадуює бастіон, включений в сходи на різній висоті. Вони не лише захищають від води, коли та піднімається, але є місцями для роботи чи відпочинку. Тут перуть, рибалять, відправляють ритуали й навіть влаштовують пленери.  

У верхній частині до гатів примикають численні будівлі та вузькі вулички, які поєднують місто з річкою. Колишні палаци правителів, храми, монастирі, санскритські школи, дгармашали1 для паломників та тих, хто приїхав у Варанасі помирати, стоять уздовж берегової лінії, створюючи абсолютно унікальний архітектурний лик набережної міста. Історичні будівлі не раз змінили своїх власників, а зараз більшість з них віддані під релігійні та освітні заклади або готелі. 
________________
1 Будинки відпочинку.
________________

Багато палаців вздовж берегової лінії, які датуються переважно XVIII ст., постали завдяки маратхам. Деякі з гатів носять імена донаторів, як от Бадж Рао та Баладжі. Саме у цей час Варанасі розвивалося як центр шовкового виробництва та торгівлі. Вважалося неабияким привілеєм мати садибу біля річки у священному місті, тому найбагатші раджі, купці та вельможі поспішали побудувати собі тут будинок. Навіть іноземні королі, як от непальський правитель Рана Шамшербагадур, звів собі резиденцію на Гая-гаті, а у 1843 році магараджа Раджендра Вікрам Шах, виконавши останнє бажання своєї дружини, звелів збудувати репліку храму Пашупаті в Непалі на Лаліта-гаті. Заможний і впливовий купець Балдева Прасад Бірла, донатор відомого храму Лакшмі Нараяна в Делі, володів секціями на Тулсі-гаті, де у ХХ столітті постали його пишні садиби та палаци. 

Вишукані, виконані переважно в раджпутському стилі будівлі стоять на підвищенні так, що їхнє відображення видно в річці. Саме тому світанкове катання на човнах є однією з найбільш захопливих туристичних атракцій у Варанасі. За словами німецької дослідниці південноазійського мистецтва Джулії Хегевалд [Hegewald 2005], священна річка Ґанга трансформувалася в невід’ємну частину архітектурного ландшафту міста. Гати – це не лише захист від повеней та зручний доступ до річки, вони створюють відкритий публічний простір для містян, у чому ми вповні змогли переконатися ввечері, коли спала спека й життя на гатах почало жвавішати.

Дійшовши до Манікарніки, ми зрозуміли, що час заглиблюватися в місто у пошуках храму Каші Вішванатха, або, як його ще в народі називають – Золотого храму. Вішванатх – ім’я Шиви, яке означає «Володар Усесвіту». Знайти храм було непросто, адже він розмістився в серці місцевого базару. Почувши вдесяте від поліцейських та торговців на базарі слова “gate number two”2 з характерним жестом руки, мовляв, далі йдіть, ми вже було подумали, що ходимо колами, а індійці з нас знущаються, годуючи завтриками близькості воріт номер два, через які нам нарешті можна буде потрапити в храм. Проте, ходіння базарним лабіринтом мінотавра все ж увінчалося успіхом – пройшовши через ті самі ворота та сувору охорону, ми опинилися всередині, прямо під час виконання вечірньої пуджі. Людей у храмі було не менше, ніж на базарі, тому в sanctum sanctorum нам не вдалося потрапити, лише побачити його на моніторах, розміщених в мандаті3 храму. Десятки, якщо не сотні індусів із кошиками з кокосами, бананами та іншими піднесеннями стояли в черзі, щоб поклонитися Володарю Всесвіту, який на вівтарі перебував як шістдесятиметровий шивалінгам на срібній платформі-йоні – символі Шиви у вигляді фалоса. Так само багато індусів було в бічних святилищах. Вірянам, що сиділи в молитовному залі, поклавши біля себе піднесення, слід було їх пильнувати від мавп, які повсякчас намагалися вкрасти щось їстівне, хай навіть у самого Шиви, для якого вони були призначені. 
__________________
2 Ворота номер два
3 Мандапа – молитовна зала індуїстського храму перед.
__________________

Йдучи до Кашівішванатху, очікували побачити величну індійську храмову архітектуру, натомість ззовні храм ми так і не побачили, бо святиню повністю проковтнув базар. Рясно вкриті золотою фарбою фрактали головної «башти» – шикхари – відкриваються оку хіба що з дахів будівель в околицях. Зате побачили поклоніння Шиві й змогли оцінити значення святині для шайвів, адже Золотий храм вважається одним із джйотір-лінгамів, місцем, де згідно з Шива-магапураною, Володар проявився як стовп світла, якому немає кінця-краю. 

Покинувши храм, ми знову попрямували до гатів. Вечоріло. А це означало, що скоро почнеться Ґанга-аарті – ритуал поклоніння вогнем річці Ґанзі. Великі лампи вже були запалені, грала музика, збиралися люди. Аарті почалося. Гарні металеві світильники у формі зміїних капюшонів у руках семи брагманів піднялися над землею й почали описувати вогняні кола, прославляючи Річку. 

Буддійський спадок Варанасі відкрило наступного дня, коли ми рушили до Сарнатху, місцини в його околицях.  За переказами, отримавши просвітлення у Бодг-Гаї, Будда вирушив саме сюди, де натрапив на своїх давніх знайомих – п’ятьох відлюдників, з якими на початку свого духовного шляху практикував аскезу. Тоді їхні шляхи розійшлися, але тепер, коли Просвітлений прочитав свою першу проповідь про чотири благородні істини і восьмидільний шлях, який пролягає між аскетизмом та гедонізмом, вони стали його найвідданішими учнями та послідовниками. У буддійських текстах цю проповідь Шак’ямуні називають «першим поворотом колеса дгарми»4. Тоді Будду, крім відлюдників, чули два олені. Так з’явився символ буддійського вчення – чакра з вісьмома спицями та оленями по обидва боки. У палійському каноні це місце називають «ісіпатана» (isipatana) – місце, де перебував святий муж. 
________________
4 У даному контексті йдеться про «буддійське вчення».
________________

Імператор Ашока, прийнявши буддизм у ІІІ ст. до н. е., збудував тут монастирський комплекс та ступу, які були зруйновані мусульманськими завойовниками. Відродження комплексу почалося лише у ХІХ ст. завдяки Товаристу Магабодгі, яке взяло на себе місію відновити буддійську дгарму в Індії. До відновлення паломницького центру долучилися буддійські общини всього світу, тому на території комплексу можна бачити шрі-ланкійські, бірманські, тайські, тибетські, японські храми. На жаль, старовинні будівлі не збереглися до наших днів, лише їхні археологічні залишки, тому місцина зараз має радше паломницьке та меморіальне, ніж історико-культурне значення. 

Найбільш велична будівля на території комплексу – 43 метрова ступа Дгамек, побудована в VI ст. на місці зруйнованої ступи Ашоки, яка здавна була тут. Її основа залишилася з тих часів, решта ж відбудована з цегли і каменю. Подекуди на камені збереглося різьблення періоду Гуптів, коли ступа і була відбудована. Нібито саме тут Будда здійснив перший поворот колеса вчення. 

Тайська санга організувала свій комплекс трохи далі від археологічного музею. Його можна впізнати за вісімдесятиметровою статуєю Будди, якою завершується алея зі штучною водоймою з квітучими лотосами, та скульптурами, рясно вкритими такою милою тайцям позолотою. 

Особливий трепет викликало дерево Бодгі. Це не просто висаджений ficus religiosa, рід рослини, яка була пов’язана з Просвітленням принца Сідгарттхи. Це – нащадок того самого дерева Магабодгі в Бодґ-Гаї, під яким просвітлів Учитель. Дочка короля Ашоки, бгікшуні5 Сангамітта привезла свого часу живець цього дерева на Ланку, де очевидно протягом довгих століть слідкували за спадковістю рослини. Уже в ХХ ст., 12 листопада 1931 року, живець шрі-ланкійського фікуса був привезений представниками Товариства Магабодгі в Оленячий Гай,  де його зараз можна споглядати.
__________________
5 Буддійська монахиня
__________________

Сучасний лик Варанасі раптово відкрився дорогою до вокзалу. Великі торгово-розважальні центри, автосалони, макдональдс та H&M ніяк не узгоджувалися з голими садгу на гатах. Індія вкотре показала свою контрастність. Далі нас чекало знайомство з пунктуальністю індійської залізниці. З п’ятигодинним запізненням потяг рушив у напрямку столиці Британської Індії. 

Колката

На 5 день подорожі ми добралися до Колкати, міста грізної богині Калі. Ця богиня – особлива. За словами відомого англійського дослідника шиваїтської тантри Алексіса Сандерсона, матір Калі, або Калі-ма – це той єдиний спосіб, у який індуїстська традиція ладнає з недоліками власної ідеально вибудуваної картини світу. Адже, треба визнати, завжди є випадки, коли система, якою б стрункою вона не була, перестає працювати. Калі нагадує індуїстам про те, що деякі аспекти реальності не можуть бути приручені, очищені та передбачені. Вони завжди будуть підважувати всі кволі спроби людини до впорядкування того, що є невпорядкованим за своєю суттю – самого життя. 

Зовнішність Калі – застрашлива. Колонізаторам вона здавалася демоницею, а не богинею. Ще б пак – ошаленіле обличчя з червоними очима й ротом з неприродно висолопленим язиком, ікла, скуйовджене волосся, голе тіло чорного або синього кольору, яке покриває хіба що спідниця з людських черепів. Вона танцює шалений деструктивний танок на самому Шиві, який визнає і приймає її лють і смиренно лежить під ногами своєї дружини. 

Страшний лик Калі та її нетрадиційна поведінка покликані ознайомити з тією реальністю, яка виходить за межі «нормального», впорядкованого дгармою, суспільства. Медитувати на чорну Богиню, присвятити себе Їй означає вийти з повсякденного, впорядкованого дгармою світу і поринути у світ навиворіт з протилежними законами або й взагалі без них, і саме завдяки цьому відкритися до нових можливостей та світоописів. Калі – це середньовічний карнавал, який описував Бахтін, але по-індійському, це – легальний вихід за межі впорядкованого церквою та державою світу. Іронічний сміх над будь-якою впорядкованістю. 

Калі – це руйнівниця Его. Ось думаємо, що впіймали Бога за бороду, пізнали закони життя, знайшли своє місце в світопорядку. Калі вже тут, щоб розпочати свою тандаву й зруйнувати цю наївну людську гординю. У своїй інакшості, дивності та перверсивності Калі та, хто здатна похитнути всі зручні та наївні висновки про світ, й саме завдяки цьому вона очищує бачення, дозволяє пізнати речі такими, які вони є. Саме тому вона така особлива. Джай, Калі-ма!

До Калігату зараз проведене метро. Колись тут був гат – священні сходи до річки Хуґлі. Ріка змінила своє русло і гату вже давно немає та назва району досі відображає цей історичний факт. Головна дорога до храму вся в ятках з ритуальними предметами і різноманітними образами Богині. Храм не видно здалеку. Він, як і Кашівішванатх, ховається за іншими будівлями та деревами, ніби не потребує особливої презентації – хто ж не знає, де дім Калі? 

Заходимо. Всередині – натовпи людей. Брагман із бейджиком починає нам щось розказувати про храм. Ми просимо його припинити, адже платити за його розповіді не збираємося. Він запевняє нас, що йому ми нічого платити не будемо, все – Калі. Далі пропонує без черги пройти в гарбга-ґріху, до вівтаря, де стоїть головний ідол божества – мурті, де перебуває сама богиня. Скільки? Всього 300 рупій. Погоджуємося. Робимо прадакшину разом із іншими вірянами, обходячи за годинниковою стрілкою вівтар. Деякі віряни дуже екзальтовано себе поводять. Калі у вівтарі зображена геть в іншій формі, про яку розкажу за нагоди. Далі брагман веде нас у інші святилища храму. В одному – Шива-лінгам, в іншому – Лакшмі. Священнослужитель пропонує залишити грошову пожертву богині. Ми ввічливо відмовляємося, кажемо, що вже зробили донейшн у вигляді 300 рупій, які через нього передали на потреби храму. Здається, він нас не зрозумів. А я про себе подумала, що як ти, Калі, не караєш цих зажерливих брагманів, які на тобі заробляють?  А тоді згадала Її природу і посміхнулася. 

Щоденно на спеціальній вівтарні у жертву богині приносять до сорока кіз. Раз на рік – буйвола. Для цих жертвопринесень існує два окремих вівтарика. М’ясо жертовних тварин готують на «святій кухні». Храм кожен день надає безплатні обіди для нужденних. Коли ми побачили козу, яку вели на повідку, зрозуміли, що час рушати. Подякувавши гіду-брагману, поспішили до виходу. На пам’ять нам залишилася червона нитка, яку він пов’язав на ліву руку, та незабутній релігієзнавчий досвід. 

Одіша:  земля Сур’ї та Джаганаттха

Одіша, яка до 2011 року називалася Оріссою, це штат у Центрально-східній Індії, який має власну мову, писемність, танцювальний стиль та історію. Індійці тут користуються мовою одія, яка є офіційною мовою штату. У круглих, декоративних літерах віддалено вгадується давнє письмо брагмі, від якого походить сучасне деванагарі, яким користуються численні індійські мови у різних варіаціях. Коли ми прибули до Пурі, змогли оцінити його красу на вокзальному інформаційному табло, біл-бордах, у газетах та магазинних вивісках. Для індійців Пурі – це не курортне містечко, а передусім паломницьке. Індуїсти з усього світу, а особливо вайшнави стікаються сюди, щоб відвідати численні храми та фестивалі, а особливо храм синкретичного бога Джаганнатха і його фестиваль Ратх Ятру. У цей храм іноземців не пускають, до чого ми були готові з самого початку. Втім, не подивитися на нього хоча б здалеку не могли. Коли ми вовтузилися біля входу, намагаючись знайти хороший ракурс для фотографій, до нас підійшов чоловік, повідомивши, що на храм можна глянути з даху бібліотеки й показав, куди йти. Пройшовши дуже вузькими сходами, ми справді опинилися в приватній бібліотеці з старими книжковими шафами та запиленими дерев’яними столами. У прозорих скляних «вітринах» стояли покручені та вицвілі від сонця журнали, стелажі були дуже старими і подекуди деформованими, тому здавалося, що усе це просто завалиться від найменшого вітру. Втім, був якийсь особливий індійський шарм у тій бібліотеці. Ми навіть завважили одного читача, чому надзвичайно здивувалися. Належало йти вище, на дах, коли бібліотека повною мірою розкрилася у своїй індійськості. Наш провідник почав судомно гортати велетенську книгу, схожу на амбарну, і показувати суми пожертв, залишених туристами. «Бачите, навіть індійці по 400 рупій залишали». Аргумент, який мало кого залишить байдужим. Заплативши донейшн, ми рушили на дах. І ось він, славетний храм Джаганнатха, найвищий храм Одіші, відкрив перед нами свої білі верхівки. 

Справді білі. На відміну від решти храмів Одіші, Джаганнатх вкритий товстим шаром білої вапнякової штукатурки. Як думають деякі дослідники, щорічне фарбування храму робить його ще гарнішим перед Ратх Ятрою, головним фестивалем на честь бога. За іншою версією, штукатурка захищала елементи храму від розкрадання мусульманами, які значною мірою через свої іконоборчі переконання не просто грабували індуїстські храми, але й трощили декори із зображенням живих істот. Втім, мистецтвознавець Гопал Чоулі [Chauley 2001] називає більш прозаїчну причину: практика наносити білу штукатурку на стіни з’явилася у ХVI столітті, щоб захистити храм від природного руйнування. Храм збудований з місцевого тесаного каменю – кхондаліту. Жоден розчин для склейки блоків не використовували. Натомість користувалися металевими кованими скобами, щоб зафіксувати кам’яні блоки на позиціях. Найбільшої шкоди конструкції завдавали саме вони, коли починали іржавіти. Розбухання металу і його тиск на камінь спричиняв обвал цілих шматків декору. Щоб уникнути подальшого руйнування та убезпечити численних паломників, які безперервним потоком відвідували храм, було вирішено покривати зовнішні стіни товстим шаром білої штукатурки. Яким же було здивування експертів з Archeological Survey of India, коли вони в режимі тестування зняли біле покриття у декількох місцях. Під шаром вапняку ховалося прекрасне різьблення, яке було наскільки вправним, що створювало враження різьблення по дереву або слоновій кістці. Одностайним рішенням експертів покриття було визнане сумнівним превентивним заходом, тому реставрація храму зараз полягає саме у звільненні Джаганнатха від білого вбрання. 

Серед «секулярних туристів» славний не стільки Джаганнатх, скільки Конарк, старовинне прибережне містечко, де перебуває унікальний Храм Сур’ї. Вхід у комплекс – зі сходу. За відсутності підготовки при вході можна пережити розчарування, адже видно храм фронтально й він майже повністю у риштуванні. Втім видовище, яке розгортається мірою просування вперед, воістину варте всесвітнього спадку ЮНЕСКО. 

Сур’я – не вельми популярний бог в Індії. Його храмів налічується не більше десяти, три з них стали відомими на весь світ завдяки своєму архітектурному убранству та еротичним мотивам. Один в Модхері (штат Гуджарат), другий в Джайпурі (штат Раджастхан), третій тут, в Конарку. Храм Сонцю за своєю красою та інженерною довершеністю не поступається найвідомішим храмовим комплексам індійського середньовіччя. Хоча структура храмів Сонця не відступає від канону, все ж вона має особливість – всі вони мають вигляд колісниці, тієї, на якій Сур’я об’їжджав небосхил. Колісниця Сонця з Конарку запряжена сімома кіньми, з яких до нашого часу збереглися лише п’ять. Тварини зображені в природній динаміці, так, ніби їм справді доводиться рухати величезну конструкцію з дванадцятьма парами коліс. Та за іронією долі, святая святих храму, ґарбга-ґріга, не збереглася. Її могли зруйнувати як португальські колонізатори, так і землетрус. Учені не мають змоги з’ясувати достеменно, за яких обставин постраждала головна частина храму. Проте, не зважаючи на руйнування та розкрадання колонізаторів, інші споруди храмів та їхні декори збереглися досить добре як для пам’ятки ХІІІ ст. До наших днів дійшли танцювальна зала, мандапа або молитовна зала, храм Сонця та його дружини Тіні, а також захисники храму з північного та південного боку – скульптури слонів та коней. Храмовий комплекс орієнтований зі сходу на захід так, що вранішнє сонце освітлює вівтар – щоранку Сур’я у прямому сенсі заходить у свою обитель. З лівого боку храму-колісниці колеса символізують день, з правого – ніч. Перше колесо храму є продуманим до хвилини сонячним годинником. Його втулка – це гномон, за тінню якого і визначають час. Вісім спиць колеса розділяють добу на тригодинні відрізки. Кожна спиця визначає годину дня. Хвилини ж зображені на ободі колеса між спицями у вигляді цяток-поділок. Наш гід – містер Чандра – вказавши на тінь від втулки і порахувавши відповідну кількість цяток урочисто виголосив час – 9 : 51. Які ж ми були вражені, коли автоматично зиркнувши у телефони, побачили там названий гідом час. 

Іконографічна програма храмів комплексу така різноманітна, що годі її тут детально описати. Звертає на себе увагу те, що поруч із зображеннями божеств, храми рясніють побутовими та еротичними сюжетами. У камені, часто з гумором та іронією, закарбоване навіть не індійське, а універсальне повсякдення. У якій, скажіть-но, культурі не сміються з сімейних відносин. Свекруха, яка улесливо вітає невістку, що тільки-но ввійшла в сім’ю чоловіка, та ж свекруха, яка тепер сварить невістку, адже та вже давно живе в її домі й відносини змінилися; молодиця, що схопила чоловіка за довге волосся і карає його за зраду; понура дівчина та усміхнений стариган біля неї – чоловік, за якого вийшла заміж з примусу; весільна процесія – барельєфи з такими побутовими сценами розміщені на рівні погляду з усіх сторін храму. Між ними – постійно повторювані традиційні для індійської храмової скульптури мотиви: нагакан’ї – напівжінки-напівзмії, або змії-колони, мітхуни – закохані пари, ялі – фігури, у яких поєднується слон, лев та кінь. 

Танцювальна зала прикрашена тематичними зображеннями музикантів та танцівників. Вхід до неї фланкують фігури, які символізують руйнівну дію багатства та влади на людину: лев топче слона, а той душить під собою людину. Перший уособлює владу, а другий – багатство.

Конаркська святиня є одним із так званих «храмів любові», адже славна, поміж іншого, своїми еротичними зображеннями. Хоч звідусіль можна чути численні інтерпретації, часом занадто абсурдні, давні майстри не залишили відповіді на запитання, якій меті служила така скульптура. Тому і вченим доводиться лише висловлювати здогадки, відмітаючи відверто хибні припущення. Серед таких демографічна гіпотеза, мовляв віряни, дивлячись на зображення сексуального характеру набували знань про цю сферу життя, або ж правителі таким чином намагалися збільшити народжуваність в Індії. Сучасні вчені солідарні в думці про те, що у давніх майстрів та донаторів храмів, швидше за все, був комплекс причин. Це і бажання відобразити в камені реальне життя простих людей, які у давнину мали інші уявлення про сексуальну сферу життя й вона не була такою інтимною, як у сучасній культурі. І демонстрація її місця в бажаній ієрархії цінностей, адже вона хоч і є важливою, але не головною. Не дарма сексуальні сцени зображені в нижній частині храмів. Також, любовними сценами, можливо, індійці транслювали просте повідомлення: вірянин, заходячи в храм, має залишити все мирське, в тому числі помисли про любовні втіхи. Або ж, як припускає мандрівник Сергій Мазуркевич, це спосіб шокувати вірянина, вирвати його з повсякденності, як це роблять тантричні практикиАдже, вирваною зі звичного буття, людина більш чутлива до того, з чим їй належить зіткнутися в храмі. [Мазуркевич Древнеиндийская скульптура…].

Пурі запам’ятався не лише своїми всесвітньо відомими пам’ятками, але й океаном. Теплий і могутній, він давав особливий досвід купання, за якого плавати було просто неможливо, лише стрибати на хвилях. Тоді ми ще не знали, що саме в ньому через десять днів зародиться тропічний циклон Фані, який спричинить до руйнівного урагану, епіцентр люті якого припаде на Одішу, зокрема на Пурі. На щастя, індійська влада, маючи досвід реагування на попередні природні катастрофи, евакуювала більшість населення в зоні дії циклону, тому обійшлося без численних людських жертв. 

Бгубанешвар або Екамра-кшетра

Ранковим поїздом з Пурі за півтори години ми доїхали до столиці штату Одіша – Бгубанешвару. Ландшафти за вікном частково підготували нас до зустрічі з містом. Дорогою ми бачили не поля і пустелі, а зелені джунглі з пальмами, квітучими кущами, ставками з лотосами, а також помаранчево-теракотовий ґрунт, який разом із зеленню додавав яскравості пейзажу. 

Яким же було наше здивування, коли їдучи тук-туком до хостелу чималу відстань, перед нами відкрилося досить велике місто, яке відрізнялося як від Делі, так і від Колкати. Бгубанешвар був чистим і охайним (за індійськими мірками, звісно). На великих вулицях були тротуари з смугастими жовто-чорним бордюрами та бетонними огорожами, на кілометри розмальованими яскравими професійними муралами. Перед нами швидко промайнули сцени з індійського епосу, зображення окремих індуїстських божеств, пишні традиційні орнаменти і, що найцікавіше, теми та персонажі з європейської культури. Годі було все розгледіти на швидкості, але з довгої стіни нам висолопив язика Альберт Енштейн, посміхнувся у тонкі вуса Сальвадор Далі, упізналася червоною квіткою в зачісці Фріда Кало. Як виявилося пізніше, Індія – це не лише країна крикету, але й хокею. На траві. У 2018 році Бгубанешвар приймав XIV Світовий Кубок, який, вочевидь, став стимулом перетворити місто на суцільний арт-об’єкт. Недарма воно було проголошене переможцем Smart City Challange – всеіндійської програми з міського благоустрою. Утім, яскраві мурали – це далеко не основне, чим може похвалитися місто. 

Бгубанешвар – це давня Екамра-кшетра – земля Шиви. У Брагма пурані володар Брагма говорить про Екамру, як про землю таку ж благодатну та чудову, як Варанасі. Назва «Екамра», як стверджує пурана, походить від назви мангового дерева, яке стояло тут у попередню кальпу [Donaldson 2001, 13]. Екамрі-кшетрі та її храмам присвячено багато текстів, серед яких найвідомішим є Екамра пурана. Її гіперболізована мова стверджує, що кшетра має сотню тисяч храмів та десять мільйонів лінгамів. Хай там як, а храмів у Бгубанешварі справді величезна кількість. Більшість із них присвячені Шиві. Численні, збережені до наших днів сакральні споруди демонструють тисячолітню, постійно підтримувану архітектурну традицію. 

Спершу ми скерували нашого рікшу до храму Лінгараджа, найбільшого в Екамра-кшетрі. Елегантна та велична шикхара храму вивищується на 45 метрів над землею. На жаль, тільки її верхівку нам і вдалося побачити за великим муром. Неіндуїстів на територію комплексу не пускають за жодних умов. Залишається із сумом розказати про те, чого ми не побачили – а саме вінець архітектурної еволюції в Екамрі третьої чверті ХІ ст. 

На щастя, усі архітектурні риси, які віднайшли свою довершеність у Лінгараджі, можна побачити у низці інших храмів Бгубанешвара. Не побачили цей храм, побачимо інші. А ось культова практика тут особлива. Хоч Лінгарадж і є найбільш відомим шиваїтським храмом в Одіші, поклоніння його Сваямбгу-лінгаму, або самопроявленому образу Шиви, відбувається листками вільви та туласі, рослинами, які асоціюються з Шивою і Вішну  відповідно. Також, у бгога-мандапі, або залі для піднесень, де встановлений сваямбгу, є кронштейни із зображенням Шиви, Вішну та Лакшмі Нараяни, що свідчить про універсальне, космічне значення храму.

Походивши туди-сюди вздовж муру, за яким ховався шедевр, ми з неприхованим розчаруванням хотіли було рушити дивитися решту давніх споруд у місті, та доля вирішила запропонувати нам компенсаційний бонус. Біля храму почалася Рукуна Ратх Ятра, щорічний колісничний фестиваль, який проводиться на 8 день місяця Чайтра індуїстського календаря, присвячений Володарю Лінгараджу. Бронзові статуї трьох божеств з храму подорожують в 35-метровій дерев’яній яскраво розмальованій колісниці до храму Матері Маусі. 

Підійшовши ближче, ми змогли роздивитися колісницю. Позірно вона складалася з трьох частин – нижньої з колесами, середньої, де перебувають статуї та люди, і верхньої, яка нагадувала шикхару індуїстського храму. Кожна зона була рясно прикрашена гірляндами із чорнобривців, які або просто вертикально спадали донизу, або напівкруглими ламбрекенами проходили по периметру конструкції. Верхня частина була обтягнута яскравими тканинами з аплікаціями із зображеннями божеств. Її увінчував шпиль із червоним прямокутним прапорцем із зображенням сонця і місяця – символ Лінгараджа, що у деяких членів нашої групи викликало асоціації з ісламом. Середню частину колісниці рясно обліпили брахмачаріни – хлопчики, які перебувають на шляху учнівства. Сотні людей навколо били в гонги, трубили в мушлі та співали гімни. Оскільки часу було обмаль, ми вирішили не йти за процесією, а ознайомитися із ще однією перлино ю Бгубанешвара – храмом Муктешварі. 

Невеликий храм Муктешварі6 середини Х ст. разом із низкою інших, також невеликих за розміром храмів, став органічною частиною міста, адже цей комплекс, на відміну від Лінгараджу, повністю відкритий і є частиною звичайнісінького міського парку, куди люди приходять не лише помолитися, але й посидіти на газонах і пофотогафуватися. Дивовижно, як природно середньовічні пам’ятки стали частиною сучасного міста. Храм Муктешварі справедливо називають пам’яткою, в якій скульптура та архітектура перебувають у повній гармонії. Орісські храми особливі, їх ще називають храмами Калінга за назвою династії, яка домінувала тут, поки не впала під натиском Маур’їв. Тому для них існує інша архітектурна термінологія.  Зала для вірян тут називається – джагамогана, а вівтарна частина з шикхарою – деул. Перша прикрашена високими рельєфами з традиційними архітектурними мотивами, а також ліпниною, яка імітує мініатюрні святилища. Декори деула у вигляді переплетених стрічок створюють враження тонкого мережива, яке огортає храм й уніфікує його убранство. Стеля джагамогани – кесонована, що є визначальною рисою архітектури Орісси. Перед храмом стоїть пишна торана – декоративна арка, яка робить комплекс ще гарнішим. Маленький храм Муктешварі знаменує кінець цілої архітектурної епохи, після якої сакральне зодчество почало тяжіти до монументальності. На території парку також є невеличкі святилища-шикхари, які стоять рядком перед Муктешварою й один з найстаріших храмів Екамри – Парашумешвара, датований VII століттям. 
__________________
6 Ім’я Шиви, яке означає «володар свободи».
__________________

У комплесі Муктешвари ми провели решту вечора. Коли сонце почало сідати, забираючи з собою спеку, полив вимкнули, ввімкнувши натомість ненав’язливу жовтувато-білу підсвітку. Індійці почали всідатися на траву й пити чай. Ми, наслідуючи їх, також сіли на газон й навіть комарі не заважали споглядати цю давню красу, акцентовану електролампами.

«Modi will fix it»

Цього разу в Індії нам пощастило бачити не тільки Боже, але й кесареве. У квітні 2019 року найбільша демократія світу розпочинала семифазові парламентські вибори. Про це постійно нагадували не лише однотипні білборди, які в найкращих традиціях індійського смаку (чи то несмаку) вигравали всіма кольорами веселки, а й гучні агітаторські машини-рупори, яким доводилося витримувати конкуренцію гучності з численними автами, рикшами і велосипедами, які майже безперервно і часто безпричинно сигналили. З одних рупорів лунали патетичні гасла на гінді (не треба знати мову, щоб здогадатися їх значення), а з інших – атрактивні і навіть гіпнотичні мелодії, які вірусом засідали в голові так, що витруїти їх звідти можна було хіба що іншою агітаторською мелодією. 

 «За кого голосуватимете?». «За Моді, звісно» – так зазвичай розпочиналися розмови про політику. І в Уттар-Прадеші, і в Західній Бенгалії нам поточнювали: «Such diverse country as India needs a strong hand7. Це стандартне формулювання з вуст різних індійців, яких часто об’єднувало хіба знання англійської мови, наштовхнуло нас на думку про міфотворчість, якою активно займаються індійські політики. Інтуїція не підвела. Правляча партія Бгаратія Джаната Парті (БДП), точніше її лідер Нарендра Моді, прем’єр міністр Індії з 2014 року, має чітке уявлення про те, яку думку про себе потрібно створити у виборців й турботливо дає їм мову для її вираження. Медіа грають чимдалі важливішу роль в політиці, й Індія підхоплює цю всесвітню тенденцію. 
__________________
7 Така різноманітна країна, як Індія, потребує сильної руки.
__________________

Індійський журналіст Ручір Шарма переконаний, що жодна індійська передвиборна кампанія не була так ретельно і заздалегідь прорахована, як кампанія Моді. Він зібрав навколо себе найкращих PR-радників й максимально залучив медіа для створення власного образу й поширення своєї обіцянки «Achhe Din» («Хороших днів попереду»). І йому це вдалося. 

Ще б пак, з часу виборів 2009 року кількість власників телевізорів в Індії збільшилася з 53 до 63%, власників смартфонів з 3 до 70 мільйонів, кількість користувачів інтернету з 69 до 213 мільйонів, індійських фесбук-профілів з 10 до 100 мільйонів, You Tube профілів з 5 до 60 мільйонів. Моді утримує першість присутності в інтернеті, особливо у такому популярному в Індії WhatsApp. Крім того, ще за своєї першої передвиборної кампанії він потурбувався про свою фізичну присутність перед виборцями, провівши 1500 ралі перед 15 мільйонами виборців всією країною8.  Через таку активність політика почали поширюватися жарти про клони Моді й його голограми. Хоча опоненти Прем’єр-міністра скептично стверджують, що «хвиля Моді» – це чистісінький теле- й інтернет хайп, що люди не дурні й не проголосують за голограму, в 2014 році індійці проголосували за БДП. Так само байдуже було виборцю до тверджень опонентів про те, що Індія не може дозволити собі лідера-розколювача суспільства, маючи на увазі його анти-мусульманську риторику. Навпаки, в Моді виборець вбачає силу, яка тримати різноманітну Індію купи – we need a strong hand to keep the country together9.
___________________
8 Sharma R. Democracy on the road. A 25-Year journey through India. – Gurgaon, 2019. – P. 247.
9 Ми потребуємо сильної руки, щоб тримати країну купи.
___________________

Також Моді вдалося створити образ політика, який здатний все владнати, при чому еталоном такої його здатності є «гуджаратське диво», економічний підйом рідного штату, який невдовзі пошириться усією Індією. Дійшло до того, що коли в домі ламається сантехніка, індійці жартують – Modi will fix it10.

__________________
10 Моді це полагодить
__________________

Втім, народна підтримка Прем’єр-міністра не абсолютна. Саме у квітні 2019 року у чотири фази проходили вибори до законодавчої ради Одіші, які були особливо помітними в маленькому Пурі. У регіоні основними партіями, що боролися за владу, були Біджу Джаната Дал та Бгаратія Джаната Парті. Про це неважко було здогадатися хоча б з політичної реклами – містечко було зелено-шафрановим. Біла мушля на зеленому тлі – емблема партії Біджу Джаната Дал – красувалася на шпальтах місцевих газет, на величезних банерах, на прапорцях попід дорогою. Шафранові кольори БДП теж захопили місто, але помітно менше. БДД – серйозний конкурент БДП в Одіші. Лідер партії, головний міністр штату та письменник Навін Патнек, вочевидь, є улюбленцем в регіоні, адже штат обирає його головою вже майже 20 років.

***

Індія справді змінюється. Держава налагоджує туристичну інфраструктуру, бере під свій контроль сферу обслуговування. Авторикші забов’язані встановлювати лічильники й вже не можуть спекулювати цінами, з’являються державні готелі та хостели, в яких відбувається контроль за дотриманням європейських стандартів надання послуг.  Проблем з інтернетом немає навіть у маленьких містечках. Будівничий бум, розпочавшись ще у 90-х, зараз лише посилюється. Індія скидається на суцільне будівництво – куди не кинь поглядом, всюди бетонні каркаси, крани і дзижчання перфораторів. Чи то нам здалося, але набридливих продавців, які ладні кілометри йти за потенційним покупцем, на вулицях стало менше. Разом з тим посилилася й шафранізація Індії. Нововідкритий Нарендрою Моді музей чаркхи11 в центрі Нью-Делі на Коннат Плейс був для нас черговим цьому підтвердженням. Чи пов’язане економічне зростання з утвердженням радикальної індуїстської ідеології, невідомо. Чи є загроза секулярній Індії, теж велике питання. Індія рухається своїм власним шляхом й прогнозувати, куди він приведе, нелегко. А поки Індія залишається країною з найшвидшими в світі темпами економічного зростання.

_______________
11 Ручна прядка, яка стала символом анти-колоніальної боротьби в Британській Індії.



Література

Мазуркевич С. Древнеиндийская скульптура: чувственность, фривольность, секс. URL: http://www.vostokolyub.info (дата звернення: 25. 07. 2019).

Мазуркевич С. Храмы любви в Индии. http://www.vostokolyub.info. URL: http://www.vostokolyub.info (дата звернення: 25. 07. 2019).

Hegewald J. B. Ghats and Riverside palaces // Marq. – Vol. 57, Number 2, 2005. – P. 27-37. 

Donaldson T. E.  Bhubaneswar (Ekamra-kshetra: Temple Town and Cultural Center) // Marq. – Vol. 52. – Number 3 (March 2001). – P. 12-28. 

Chauley C. G. Conserving the Temple of Lord Jagannath // Marq. – Vol. 52. – Number 3 (March 2001). – P. 42–57.

Sharma R. Democracy on the road. A 25-Year journey through India. – Gurgaon, 2019. – 389 p.



Yulia Fil
India cognita and incognita: trip to big and small cities of Uttar Pradesh, West Bengal and Odisha.

The chronicle is dedicated to the cultural and anthropological trip taken on April 2019 by the research fellow of A. Krymskyi Institute of Oriental Studies of the National Academy of Science of Ukraine to three Indian states – Uttar Pradesh, West Bengal and Odisha. The places of great religious and cultural significance such as Kashi Vishvanath Temple, ghats, Sarnath (Varanasi), Kali Temple on Kalighat (Kolkata), Jahannatha Temple (Puri), Sun Temple (Konark), Lingaraj Temple and Mukteshwar complex (Bhubaneshwar) appeared under the sharp gaze of traveler. Author not only narrates about precious Indian heritage but also describe her own impressions and associations concerning it based on the knowledge about Indian history and art. Hence the famous sights reveal less famous information about themselves. Besides, author describes situations of communications with different people making anthropological investigation and enriching chronicle with many details from real life of local people and Indian daily routine. 


Юлія Філь. Варанасі


Перший свій релігійний та давній лик Каші, як у давнину називалося Варанасі, відкрив своїми гатами – кам’яними сходами попід берегом священної ріки Ґангу. Насправді на санскриті та гінді її називають у жіночому роді – Ґанга́ – і поклоняються, як богині. Слово «гат» походить від санскритського ghatta, що означає пристань, набережна, сходи біля річки. Гати для Індії не рідкість, втім в жодному місті на субконтиненті немає таких довгих гатів, як у Варанасі. Зараз тут 84 названих та чітко розмежованих гатів, які тягнуться майже на 6 кілометрів уздовж лівого берега річки. Перші згадки про місця для ритуальних купань в Каші збереглися у джатаках, оповідках про минулі життя Будди. Ті ж, які туристи та паломники споглядають зараз, датуються більш пізнім часом. Найстарішим зафіксованим у текстах гатом, який зберігся до наших днів, є Манікарніка-гат, збудований з каменю у 1302 році. Про інші інформація з’являється лише з ХVI ст. Загалом, більшість сходів було збудовано протягом ХVIII, XIX та XX століття під патронатом раджпутських правителів та маратхських пешвів. 

За функціями гати строго не розрізняються – майже кожен з них використовують як з релігійною метою, так і з побутовою. Винятковими є хіба що Манікарніка та Харішчандра, призначені виключно для кремаційних ритуалів. Крім сходів, в конструкції гату є платформа, яка подекуди нагадуює бастіон, включений в сходи на різній висоті. Вони не лише захищають від води, коли та піднімається, але є місцями для роботи чи відпочинку. Тут перуть, рибалять, відправляють ритуали й навіть влаштовують пленери.  

У верхній частині до гатів примикають численні будівлі та вузькі вулички, які поєднують місто з річкою. Колишні палаци правителів, храми, монастирі, санскритські школи, дгармашали  для паломників та тих, хто приїхав у Варанасі помирати, стоять уздовж берегової лінії, створюючи абсолютно унікальний архітектурний лик набережної міста. Історичні будівлі не раз змінили своїх власників, а зараз більшість з них віддані під релігійні та освітні заклади або готелі. 

Багато палаців вздовж берегової лінії, які датуються переважно XVIII ст., постали завдяки маратхам. Деякі з гатів носять імена донаторів, як от Бадж Рао та Баладжі. Саме у цей час Варанасі розвивалося як центр шовкового виробництва та торгівлі. Вважалося неабияким привілеєм мати садибу біля річки у священному місті, тому найбагатші раджі, купці та вельможі поспішали побудувати собі тут будинок. Навіть іноземні королі, як от непальський правитель Рана Шамшербагадур, звів собі резиденцію на Гая-гаті, а у 1843 році магараджа Раджендра Вікрам Шах, виконавши останнє бажання своєї дружини, звелів збудувати репліку храму Пашупаті в Непалі на Лаліта-гаті. Заможний і впливовий купець Балдева Прасад Бірла, донатор відомого храму Лакшмі Нараяна в Делі, володів секціями на Тулсі-гаті, де у ХХ столітті постали його пишні садиби та палаци. 

Вишукані, виконані переважно в раджпутському стилі будівлі стоять на підвищенні так, що їхнє відображення видно в річці. Саме тому світанкове катання на човнах є однією з найбільш захопливих туристичних атракцій у Варанасі. За словами німецької дослідниці південноазійського мистецтва Джулії Хегевалд [Hegewald 2005], священна річка Ґанга трансформувалася в невід’ємну частину архітектурного ландшафту міста. Гати – це не лише захист від повеней та зручний доступ до річки, вони створюють відкритий публічний простір для містян, у чому ми вповні змогли переконатися ввечері, коли спала спека й життя на гатах почало жвавішати.

Дійшовши до Манікарніки, ми зрозуміли, що час заглиблюватися в місто у пошуках храму Каші Вішванатха, або, як його ще в народі називають – Золотого храму. Вішванатх – ім’я Шиви, яке означає «Володар Усесвіту». Знайти храм було непросто, адже він розмістився в серці місцевого базару. Почувши вдесяте від поліцейських та торговців на базарі слова “gate number two”  з характерним жестом руки, мовляв, далі йдіть, ми вже було подумали, що ходимо колами, а індійці з нас знущаються, годуючи завтриками близькості воріт номер два, через які нам нарешті можна буде потрапити в храм. Проте, ходіння базарним лабіринтом мінотавра все ж увінчалося успіхом – пройшовши через ті самі ворота та сувору охорону, ми опинилися всередині, прямо під час виконання вечірньої пуджі. Людей у храмі було не менше, ніж на базарі, тому в sanctum sanctorum нам не вдалося потрапити, лише побачити його на моніторах, розміщених в мандапі  храму. Десятки, якщо не сотні індусів із кошиками з кокосами, бананами та іншими піднесеннями стояли в черзі, щоб поклонитися Володарю Всесвіту, який на вівтарі перебував як шістдесятиметровий шивалінгам на срібній платформі-йоні – символі Шиви у вигляді фалоса. Так само багато індусів було в бічних святилищах. Вірянам, що сиділи в молитовному залі, поклавши біля себе піднесення, слід було їх пильнувати від мавп, які повсякчас намагалися вкрасти щось їстівне, хай навіть у самого Шиви, для якого вони були призначені. 

Йдучи до Кашівішванатху, очікували побачити величну індійську храмову архітектуру, натомість ззовні храм ми так і не побачили, бо святиню повністю проковтнув базар. Рясно вкриті золотою фарбою фрактали головної «башти» – шикхари – відкриваються оку хіба що з дахів будівель в околицях. Зате побачили поклоніння Шиві й змогли оцінити значення святині для шайвів, адже Золотий храм вважається одним із джйотір-лінгамів, місцем, де згідно з Шива-магапураною, Володар проявився як стовп світла, якому немає кінця-краю. 

Покинувши храм, ми знову попрямували до гатів. Вечоріло. А це означало, що скоро почнеться Ґанга-аарті – ритуал поклоніння вогнем річці Ґанзі. Великі лампи вже були запалені, грала музика, збиралися люди. Аарті почалося. Гарні металеві світильники у формі зміїних капюшонів у руках семи брагманів піднялися над землею й почали описувати вогняні кола, прославляючи Річку. 

Буддійський спадок Варанасі відкрило наступного дня, коли ми рушили до Сарнатху, місцини в його околицях.  За переказами, отримавши просвітлення у Бодг-Гаї, Будда вирушив саме сюди, де натрапив на своїх давніх знайомих – п’ятьох відлюдників, з якими на початку свого духовного шляху практикував аскезу. Тоді їхні шляхи розійшлися, але тепер, коли Просвітлений прочитав свою першу проповідь про чотири благородні істини і восьмидільний шлях, який пролягає між аскетизмом та гедонізмом, вони стали його найвідданішими учнями та послідовниками. У буддійських текстах цю проповідь Шак’ямуні називають «першим поворотом колеса дгарми ». Тоді Будду, крім відлюдників, чули два олені. Так з’явився символ буддійського вчення – чакра з вісьмома спицями та оленями по обидва боки. У палійському каноні це місце називають «ісіпатана» (isipatana) – місце, де перебував святий муж. 

Імператор Ашока, прийнявши буддизм у ІІІ ст. до н. е., збудував тут монастирський комплекс та ступу, які були зруйновані мусульманськими завойовниками. Відродження комплексу почалося лише у ХІХ ст. завдяки Товаристу Магабодгі, яке взяло на себе місію відновити буддійську дгарму в Індії. До відновлення паломницького центру долучилися буддійські общини всього світу, тому на території комплексу можна бачити шрі-ланкійські, бірманські, тайські, тибетські, японські храми. На жаль, старовинні будівлі не збереглися до наших днів, лише їхні археологічні залишки, тому місцина зараз має радше паломницьке та меморіальне, ніж історико-культурне значення. 

Найбільш велична будівля на території комплексу – 43 метрова ступа Дгамек, побудована в VI ст. на місці зруйнованої ступи Ашоки, яка здавна була тут. Її основа залишилася з тих часів, решта ж відбудована з цегли і каменю. Подекуди на камені збереглося різьблення періоду Гуптів, коли ступа і була відбудована. Нібито саме тут Будда здійснив перший поворот колеса вчення. 

Тайська санга організувала свій комплекс трохи далі від археологічного музею. Його можна впізнати за вісімдесятиметровою статуєю Будди, якою завершується алея зі штучною водоймою з квітучими лотосами, та скульптурами, рясно вкритими такою милою тайцям позолотою. 

Особливий трепет викликало дерево Бодгі. Це не просто висаджений ficus religiosa, рід рослини, яка була пов’язана з Просвітленням принца Сідгарттхи. Це – нащадок того самого дерева Магабодгі в Бодґ-Гаї, під яким просвітлів Учитель. Дочка короля Ашоки, бгікшуні  Сангамітта привезла свого часу живець цього дерева на Ланку, де очевидно протягом довгих століть слідкували за спадковістю рослини. Уже в ХХ ст., 12 листопада 1931 року, живець шрі-ланкійського фікуса був привезений представниками Товариства Магабодгі в Оленячий Гай,  де його зараз можна споглядати.

Сучасний лик Варанасі раптово відкрився дорогою до вокзалу. Великі торгово-розважальні центри, автосалони, макдональдс та H&M ніяк не узгоджувалися з голими садгу на гатах. Індія вкотре показала свою контрастність. Далі нас чекало знайомство з пунктуальністю індійської залізниці. З п’ятигодинним запізненням потяг рушив у напрямку столиці Британської Індії. 

Київ, 13 жовтня 2019