Йенджей Моравецки. Войната е една голяма рана и няма как иначе да се разкаже за нея

Литературен вестник. 25-31.01.2023. С. 14-15. 

   

Литературен вестник 25-31.01.2023. С. 14. 

Войната е една голяма рана и няма как иначе да се разкаже за нея 

Разговор с Йенджей Моравецки 

Въпроси и превод от полски: Кристиян Янев 

Йенджей Моравецки (1977) е преподавател в Института по журналистика и социална комуникация във Вроцлавския университет и автор на множество документални и научни книги. Основният обект на писателския и научния му интерес е Русия и нейните медийни изображения. В книгата си „Киша. Пейзаж след империята“ (Szuga. Krajobraz po imperium, 2022) представя противоречивия и многоизмерен образ на Русия от последните десетилетия и влиза в продуктивен и полемичен диалог с полската традиция на литературния репортаж. В края на 2022 г. Йенджей Моравецки беше в София като гост на Къщата за литература и превод и участник в Софийския международен литературен фестивал, където представи най-новата си книга.

В жанра на литературния репортаж, който стои на границата между фикцията и документалността, отношението между политиката и художествеността е централно предизвикателство. Как бихте представили еволюцията си на писател под въздействието на променените политически условия от последните години?

Не зная доколко това, което ще кажа, е свързано с политиката. От 2014 г., когато говорим за писането за Русия, смятам, че предишните спорове са приключили. Или казано по друг начин, трябва да ги отложим поради войната, макар че са много важни и ще се върнем към тях. Например спорът за формата на документалната литература. В „Киша“ се опитвам да тествам именно границите на жанра и да предложа нови форми. 

Смятам, че полската репортажна школа е много силна, за което следва да се радваме, но в известен смисъл това е също и капан за нея. Опитните репортери често се държат така, сякаш все още сме в 90-те години или в началото на 2000-те. Не става дума за темите, а за начина, по който се пише за тях. Просто така е по-удобно, защото този начин на писане е проверен, вече са възпитани ученици, които повтарят тези форми, издателствата са свикнали с тях, има верни читатели. Репортажът се е превърнал в жанрова литература. Нейните читатели имат своите предпочитания, а писателките и писателите знаят как да отговорят на тези очаквания. Само че за литературата това представлява опасност. С оглед на пазара това е чудесно, защото имаме ниша, свой сегмент и аудитория, но за художествената функция, която е много важна за репортажа, това означава определена закостенялост. 

Друг въпрос е очакването, че репортерите ще обяснят света. Ще дадат отговори. Ще ни разведат из него. Ще опростят и разяснят. Ще ни кажат как е ТАМ. Например как е на изток от Полша. Не ми допадаше как още от края на 90-те години се пишеше за т.нар. Изток, често слагайки под общ знаменател Русия, Украйна и Беларус, както и постсъветските държави. Но по-общо не ми допадаше това, че репортажът става повторителен. Нефикционалната литература ми беше станала скучна. Тоест, от една страна, матрицата, предсказуемостта на формата. А от друга, усилието за атрактивност на историята чрез преувеличаване, украсяване. Това е капан, в който бяхме попаднали, пишейки за т.нар. 

Изток – екзотизацията, изкушението на демонизацията, хиперболизацията. В Полша Людвика Влодек с право обръща внимание към това, че тази литература е патриархална, мъжкарска, малко каубойско-приключенска. Така че репортажът беше придобил форма, която според мен беше повторителна, и беше повече или по-малко ясно как се пише той, какви са правилата на занаята. Просто съществуваше система за производство на текстове, като един от елементите є беше нещо, което наистина се опира на литературата, но е много изтъркано, тоест екзотизацията и ориентализацията, което всъщност беше в ущърб на описваната действителност. 

Самият аз се борех с тези изкушения и капани. Обаче се стараех да вървя по малко по-различен път. И да противореча на самия себе си в следващите си книги, като проблематизирам тези образи, които по-рано съм създал. След това дойде 2014 г. и това беше моментът, в който си помислих, че вероятно вече няма твърде много време да говорим за това, да спорим с други автори на документална литература. Няма вече време за спор с „Империята“, която за мен беше изходна точка и основа при писането за Русия, а същевременно нещо, спрямо което започнах да се бунтувам и да търся собствен път. 

Тоест спорът с Капушчински или с творчеството на Капушчински, спорът с другите полски автори, чиито текстове събирах преди да замина за Русия – изглеждаше, че след 2014 г. това вече няма такова значение. Защото тогава усетих, а през 2016 г. вече много ясно, че това и така е разговор за един свят, който го няма, че тази Русия не съществува. Че сега имаме работа със заплаха, с репресии, с авторитарен свят, който се придвижва към тоталитаризма, който става гротесков. Това, което преди беше хиперболизация, става действителност. Някога ще се върнем към споровете за документалната форма и нашите описания на бившия СССР. Това е важен спор. Но просто сега няма време. 

През 2016 г. си помислих, че трябва да се обединим, че трябва да се срещнем в писането си, да разпознаем какво изобщо се случва там и как оттук нататък да разказваме за тази действителност. И дали не сме се объркали преди, пишейки за тази по-светла Русия, като след това виждаме страшното є лице. Обаче когато започнах да пиша „Киша“, осъзнах, че нещата стоят другояче. Тоест, и едното, и другото е важно. Важни са спорът и тестването на границите на фикцията и факта, защото този референциален пакт между читателя, твореца и героите е все още ключов, както е и важно да се научим да разказваме за действителността – в случая с Украйна, за военната действителност. За мен това беше нещо напълно ново, гранично преживяване, когато отидох в Донбас. И разбира се, важен е въпросът как да функционираш в действителност, която се е оказала тоталитарна, тоест как да пишеш за своите герои в Русия. 

Как изглежда тази военна действителност през очите на репортера? 

Донбас беше моето първо пътешествие във военни условия. Отидох там с Мачей Скавински, мой приятел и фотограф, с когото отдавна пътувам. Той имаше и по-ранни военни преживявания. Изобщо не искахме да отидем там, тоест в самата червена зона. Просто искахме да посетим професор Карпицки. Защото главният герой на „Киша“, Николай Карпицки, руснак, който е избягал от ФСБ, защото е защитавал малцинствата и ги е защитавал толкова успешно, че службите за сигурността започват да му отмъщават, беше избягал в Донбас, от украинската страна. Беше купил жилище в Славянск, където живее и досега въпреки обстрелването. Именно той ни заведе в червената зона. Аз нямах желание да ходя там, защото по принцип работя с диктофона, с разговори, спомени, тоест с вътрешния свят на героите. Така че мислех, че предпочитам да остана в Краматорск, в Славянск, вместо да отида до Маринка, защото предпочитам да разговарям с хората, при които да видя как е въздействала войната пет години след окупацията на Краматорск и Славянск. Смятах, че искам да се фокусирам върху това. Но Карпицки настояваше да отидем в Зоната, до самия фронт. И беше прав. Обаче тогава си мислех: „Какво ще видя там?“. Защото когато гледаме телевизионните кадри, с които сме свикнали, виждаме руини, понякога плачеща възрастна жена. По принцип това са образите, които асоциираме с войната. Но съвсем различно е да срещнеш тази жена, да разговаряш с нея. Така, както с героинята, с която завършва „Киша“. Това е много важен разговор, който разбива на парчета описвания в книгата свят. Накрая изчезват всички посоки и вектори – добро, зло, горе, долу, ние, те. Има само изстрели от всички страни. 

В крайна сметка отидохме в Зоната. А когато пътувахме към фронта, си припомних как Мачей Скавински повтаряше, че на такива места не може да се предвиди нищо, не може да се разбере в кой момент нещата ще се влошат. Това се случва изведнъж. Изглежда, че всичко е наред, а в следващата минута се превръщаш в чувал с месо и кости. И кълбо инстинкти. Превръщаш се, както казва една от героините ми, в животно. 

За съжаление, когато става въпрос за войната, често липсват думи. Не може да се каже нищо повече от вече изтъркани, банални фрази. Например, че хора причиняват това на други хора. Осъзнаваш, че някой съзнателно те убива, че някой е започнал това. В този случай Путин започна тези убийства. Това не е естествено поражение, ние сами създаваме този свят. Започваш да преживяваш това, но така и не можеш да го обхванеш с ума си. А след това започваш да мислиш какво привлича някои хора обратно към войната. Преди си мислех, че това е адреналинът. Може би при някои наистина е това. Има и такива, които просто обичат да убиват, те обаче са малцинство. А както каза един от героите ми, много разумен и одухотворен, войната има свой мирис. Мирисът на нещо, което не може да се опише, но е причината да се връщаш там. В моя случай смятам, че става дума за нещо друго, изобщо не за адреналина. Когато си там, си даваш сметка, че войната е – отново банална фраза – ад. Тя е нещо, заради което част от теб умира. Тъй като бях там за кратко, не бих казал, че част от мен е умряла, но със сигурност ме разтърси силно. Но какво изобщо е моето преживяване в сравнение с това на всички тези бежанци, които идват тук, или на хората, които са останали там? Никога по-рано не съм се намирал в действителност, в която няма надежда. И именно този вкус на безнадеждността, този безкраен мрак е причината, когато се върнеш в София или Вроцлав, да започнеш да усещаш вкуса на живота, който преди това не си оценявал. Но същевременно усещаш крайна самотност, защото носиш в себе си преживяване, което не може да бъде споделено. И това е причината да искаш да се върнеш към този мрак и ад, но за да можеш отново да се измъкнеш оттам и да усетиш вкуса на нормалния живот, на нормалния свят отпреди това. 

Смятате ли, че съществуват етични императиви, които трябва да се спазват при работата над репортаж за такова гранично преживяване? 

В какво би се състояла етиката в писането? В това, че не трябва да се задълбаваш прекалено в спомените, че не трябва да оставяш някого наранен? Войната е една голяма рана и няма как иначе да се разкаже за нея. Пътувайки в България, по крайбрежието, разговарях с жена от Украйна, която ми разказа, че и досега се бои от корабите в морето. Защото първите изстрели в Одеса са дошли именно от корабите и огънят, идващ от морето, е причината хората да осъзнаят, че това не е филм, че това се случва наистина. Узнаваш тези спомени и виждаш как твоята събеседничка плаче. И знаеш, че това няма да е единственият плач днес, че същото ще се случи при следващите срещи и разговори, защото в това се състоят тези интервюта. След това събеседникът ти трябва да се върне на работа, а ти просто си излизаш с диктофона. Това етично ли е? 

От друга страна, моят опит след Донбас беше такъв, че в продължение на половин година изобщо не посегнах към записаните материали. През първите две седмици постоянно имах сънища за войната, кошмари и остатъчни образи. По-късно това премина, но диктофонът лежеше в чекмеджето. А след шест месеца започнах да записвам всичко, изслушах тези разговори наново, отново преживях тези срещи. Отворих файл и след 15 минути – сякаш встъпление, разгрявка – вече имах 5-7 страници. Това са истории, които по-рано не бяха разказвани в такава форма и които – това мога да кажа в защита на репортажа – сега могат да бъдат чути благодарение на документалната работа. При това не само историите на украинците за войната, но и на руснаците, които разговарят със собствените си имена. Аз дори питах дали мога да ги отбележа във Фейсбук и именно тези, които говореха за най-рискованите неща, се съгласяваха. Отговаряха, че и така са застрашени всеки ден, че това вече няма значение. В известен смисъл това е оставяне на свидетелство, което показва, че съществуват хора, които се стараят да са достойни, да бъдат хора или да запазят човечността си по време на война. И да разкажат за своето страдание. Или да дадат свидетелство за бъдещето. Да покажат, че в действителността в страната на агресора, която се е превърнала в тоталитарна действителност, е имало хора, които мислят по друг начин. 

* * * 

Литературен вестник 25-31.01.2023. С. 15. 

Йенджей Моравецки. Из „Киша. Пейзаж след Империята“ 

Империята 2 

Именно Капушчински разкри Изтока пред мен. За първи път прочетох „Империята“ още в гимназията. Бях погълнат от магията на снежната белота, телените аграждения, страха, лагерите и тайнствената, поробена, но толкова запленяваща руска душа. Четях Капушчински, четях неговите имитатори, по-млади конкуренти и аспиранти. Събрах голям класьор с репортажи за Русия, в тяхното търсене преравях полските вестници и седмичници. Главата ми беше изпълнена с лед и сняг, затварях очи и виждах суровите погледи на руските войници, чувствах диханието на мафията, представях си мрачните пейзажи на страната, която изобилства от нафта, задушава със замърсяването си, тревожи с екологичните си катастрофи, плаши със следите на тоталитарното минало. Когато завърших гимназия, на автостоп поех към Москва. Пътувах с полски тираджии, които ме черпеха с хляба си, контрабандна водка и яйца, сварени върху резервоара с нафта. Слушах страшните им истории. Добродушните смели шофьори ме убеждаваха, че „Русия е страната на курвите и сатаната“. Вярвах им. Техните описания потвърждаваха това, което бях чел у Капушчински и по-младите, сега известни репортери. В моята глава се идеализираше Русия, изграждаше се антиутопията, необходима за инициацията, за да се превърнеш в истински мъж, да пишеш тежки, но завладяващи текстове и да седиш в мълчание край бара (защото какво да кажеш след всичко това, което си видял на Изток, от Другата Страна?). Клод Леви-Строс сравнява пътешествениците и журналистите, които заминават за „дивите“ региони на света, с младия индианец, който отива в планината, а да може там, в усамотение, да прекрачи границата на зрелостта: „Младежът, който в течение на седмици или месеци се е отделил от групата, за да се изложи ...] на една екстремна ситуация, се връща обогатен със сила, която у нас се изразява чрез вестникарски статии, големи тиражи и конференции на закрито, но чийто магически характер се установява чрез процеса на колективна самозаблуда, която обяснява явлението във всички случаи“. [Цит. по К. Леви-Строс, „Тъжни тропици“, прев. от френски Галина Меламед, София: Издателска къща „ЛИК“, 2008, с. 45]

А може би Капушчински наистина е бил в тази страна? Може би аз и моите по-възрастни колеги, чиито текстове прибирах в класьора, просто сме закъснели и не сме имали шанс да се докоснем до СССР, какъвто той го е видял? Обаче годините на моите първи пътешествия (след 1994 г.) са близки до най-новите наблюдения на Капушчински в „Империята“. 

Посетих Русия и останах разочарован. Не намерих света, за който бях чел. Съветският преход беше наистина ужасен, значително по-отблъскващ от този в Полша, близък до филмите на Балабанов. Не преживях обаче ледения ад и разпада, не видях това, за което говореха тираджиите. Но пък забелязах, че те не навлизаха в сатанинската Москва; спяха няколко дни на охраняваните паркинги на околовръстното, пестяха от храната и чакаха стоката си. Пиеха водка „Бяли ожел“, няколко пъти по-скъпа от тази в близкия магазин ядяха полски яйца и си споделяха пътешественически разкази, докато разтревожено гледаха подаващите се ад ламаринената ограда на паркинга блокове. 

Открих друга Русия – различна, очароваща, която не даваше гаранции за бърз блясък, затвърдяване на чертите и благородния печат, характерен за мъжете, които се връщат от дъното на ада. […] 

Написах „Магическият турпизъм“, [Въвеждане на елементи, свързани с грозотата; използване на естетика на грозното. От лат. turpis – грозен; бел. прев.] публикуван в „Тигодник повшехни“. Поделих медийния образ на Русия на четири доминиращи сфери. Първи стереотип – „Русия е бедността“. Вторият – „Русия е Колима“. Третият – „Русия е алкохолът“. Четвъртият – „Русия е врагът“. Наблюдавах зараждането на задължаващата поетика при описанието на Русия, за която „Империята“ (незадължително преднамерено) става важен генератор на постоянни епитети и сравнения. Капушчински пише „Михаил ме закара с овехтелия си, но пъргав москвич до града“ [Цит. по Р. Капушчински, „Империята“, прев. от полски Благовеста Лингорска, София: Издателска къща „Фльорир“, 1994, с. 151] (овехтели, но движещи се с луда скорост москвичи се появяват често в „Империята“). От този момент разпадащото се, крайно опасно превозно средство става „лайтмотив“ на руските улици. В „Политика“ пишат за „немногобройните лади и раздрънканите москвичи“, които „отстъпват от пътя на още по-малобройните, сякаш зловещи със своите огледални стъкла, черни беемвета и бели понтиаци“. Няма други коли на улицата; автомобилите се превръщат във въплъщение на глобалната визия за руския контраст – бедността на москвича, разпада, корозията (москвичът трябва да бъде овехтял, други все пак няма) и зловещото богатство на мафията в беемветата. Както написах в „Магическият турпизъм“: 

Също толкова ужасяващо трябва да изглежда руския град: „В Астрахан лишените от прави ъгли, пълни с дефекти, пукнатини, процепи и лишеи блокове нямат конкуренция. […] Още с построяването си се нуждаят от ремонт. Прокажени бетонни великани със стени с олющена мазилка“ („Газета виборча“). Трудно е да се оспори истинността на това описание. Само че това не е единствено руска гледка – такива има и в другите страни от Централна и Източна Европа, както и в Полша. […] В същото време благодарение на полските медии Русия се превръща в сметище, руина, апокалиптична картина. „Бившият кмет ме прие в своя апартамент в блока. Входът изглеждаше сякаш през него беше минал ураган. Нито една права стена, изпочупени прозорци. Входната врата беше изкъртена, на пода лежи мъртъв гълъб, разяждан от червеи“ („Жечпосполита“). В тези текстове образът на Русия все повече напомня „Мърша“ на Бодлер – турпизмът става характеристика за начина на описание на Изтока. [J. Morawiecki, Turpizm magiczny, „Tygodnik Powszechny”, 10 maja 1998, s. 1, 4]

 Престанах да вярвам на Капушчински и на текстовете в медиите. […] 

Отново чета „Империята“ на Капушчински. Откривам много пластични субективни скици. В тях разчитам голяма репортерска наблюдателност, не само декларативна. От перспективата на времето се вижда, че авторът на „Империята“ улавя ключови неща, симптоматични за промените през деветдесетте години. 

Капушчински е „магьосник на репортажа“. Но дали репортажът трябва да омагьосва, дали трябва да бъде „медийна приказка“? Липсват ни такива приказки, нуждаем се от тях. Капушчински ни ги дава. Води ни в други пространства, странни, омагьосани, изпълнени с белота, вълшебна ледена земя, поробваща разума. […] Това не е приказка за деца. Това е вълнуващ и страшен свят, но камерно страшен, по наша мярка. Вървим рамо до рамо с наблюдателния репортер хуманист, който не е герой за гимназистите, не е Иля от билините, не е герой за масите. Той е нов, наш е и е като нас – като интелектуалците, гледащи с тревога и очарование към „полифоничния“ разнороден свят в движение. Наглед слаб и деликатен. Не крие своите страхове, но продължава нататък, въпреки болестта, умората, въпреки туберкулозата или маларията. Трябва да продължи. За да ни покаже истинския свят. Защото приказката съществува – наистина, не сред нас, не тук, но отвъд границата, на съседните континенти, толкова различни от нашия. Магическият турпизъм е отговор на тъгата по въплътените ад и небе, откриването им на земята въпреки теориите за секуларизацията, въпреки хомогенизирането на света, слуховете за неговата идентичност, въпреки гласовете за смъртта на страната на Питър Пан. Освен това Капушчински е наистина наблюдателен, деликатен. […] 

Капушчински ни предлага много лично, деликатно пътешествие. След това очертава много точна скица за демократите и тяхната обремененост от комунистическия опит. Друг въпрос е, че Капушчински пропуска много аспекти на прехода. Трудно е обаче да пише за всички… Той е просто наблюдател. А как наблюдава? 

Когато прекрачва границата в Забайкалск, Капушчински разделя чужденците на три групи: 

– вътрешно яростни; 

– тези, които се съгласяват със съществуващата действителност и подражават на начина на мислене и поведението на съветските хора; 

– тези, за които „всичко е най-вече интересно, необикновено, невероятно, които искат да опознават, да изследват, да разберат този толкова различен, непознат до този момент свят. Те са в състояние да се въоръжат с търпение и да запазят дистанция (но не и високомерие!), да гледат на всичко със спокоен, внимателен, трезв поглед“. [Цит. по Р. Капушчински, „Империята“, прев. от полски Благовеста Лингорска, София: Издателска къща „Фльорир“, 1994, с. 31]

Изглежда, че вписва себе си в третата група, според собствената си декларация трябва да бъде именно внимателен, търпелив и невисокомерен. 

Обаче забелязваме, че в „Империята“ руснаците обикновено са по-лоши, изоставащи, не са научени на самостоятелно мислене, подчинени са от Империята. Репортерът, който пише за нервните (може би гладни) кучета вълча порода, за забелязаните от прозореца на влака войници (които със сигурност се целят в него), за телените заграждения и за пътниците, които заговаря в тесния коридор и които отговарят с едносрични думи (сигурно защото се боят да разговарят с чужденец, шпионин), сякаш в своята хиперболизация изпада в параноя, обаче твърди, че именно руснаците (съветските хора) са параноици. […] 

Може би в хиперболизираните описания на Капушчински се крие ирония? Игра с читателя? Но дали читателят ще чете така репортажа? И дали интерпретацията на документалния текст може да бъде произволно многозначна? 

А ако проблемът е качеството на дискурса, а не самата книга „Империята“? Читателското въодушевление? Полската склонност да се съгласяваме с майсторите, безкритично да обожаваме папата на репортажа? Моята собствена наивност? Може би, борейки се с „Империята“, сам се затворих в нея. Борех се с турпизма и едновременно украсявах действителността. Оцветявах Изтока, разкрасявах го напук на другите репортери. За Русия казвах, че все пак не е Беларус. За Беларус – че там не е само Лукашенко. А също така, че Съветския съюз го няма и пред нас се е разкрил полифоничен, мултирелигиозен и мултиетнически свят, който очарова с разнообразието си и пробива нашия европоцентричен балон. Само че в будката на „Комсомолски“ видях именно в луксозно списание надписа „СССР 2.0“. Луксозна версия. 

Превод от полски: Кристиян Янев 

Преводът е направен по Jędrzej Morawiecki, Szuga. Krajobraz po imperium. Warszawa: Czytelnik, 2022, s. 68-76. 

Миколай Карпіцький. Критерій істини. Як відокремити правду від брехні під час війни?

Сьогодні 17 вересня я у Слов'янську. Після успішного контрнаступу розпочалася фаза важких боїв. Росіяни окопалися в Лимані й стійко тримають оборону. Головна перевага російського солдата в тому, що він готовий відчайдушно боротися у безглуздій ситуації. Від Лимана цілком можна вести обстріл нашого міста. Виходить, що російські солдати жертвують життям заради того, щоб мати можливість стріляти по моєму будинку. Це якась шалена некрофілія. І найприкріше, що мої знайомі, які говорили про добро і моральність, яких я захищав у суді від неминучого переслідування, зараз підтримують право російських солдатів вбивати мене. Може, вони просто не можуть розібратися, де істина? Але чому тоді вони не напишуть мені, не спитають, як все насправді?

У зв'язку з цим я хотів би неупереджено поговорити про критерій істини. Йде війна, і як нам відокремити правду від брехні? У разі тотальної пропаганди пересічний мешканець Росії не може зробити цього. Інша річ, якщо він багато років стежив за політикою і тоді він виробив для себе критерії перевірки на істину. Як правило, це адекватні люди, і вони підтримують Україну. Але що робити, якщо людина не цікавилася політикою? До мене зверталися такі люди, які питали, чи справді в Україні відбувається те, що говорять по телевізору. Я їм відповідаю, що це повне марення, такого бути не може. Вони беруть мої слова до уваги – це цілком адекватні люди. Але є й такі, які не вірять мені, відкидають будь-які аргументи й мене ж звинувачують у тому, що я відмовляюся вірити пропагандистській брехні.

У мене є знайомий у Росії, теж доктор філософських наук, при цьому вайшнав. До революції гідності він часто приїжджав в Україну, спілкувався з українськими вченими, вайшнавами, але потім чомусь повірив, ніби Майдан організували американці, які змусили Росію напасти на Україну. При цьому він вірить, що в Україні начебто нацисти, а українські військові обстрілюють мирних жителів. Я пропонував йому відкриту дискусію у прямому ефірі, але він відмовився, тому ми дискутуємо отак опосередковано.

Я йому пишу, що він завжди може запитати мене, як насправді, на що він відповідає, що в мене дисидентський досвід, і тому мої судження суб'єктивні. Дисидент – це інакодумець, той, хто не вірить офіційній пропаганді. Так, я не вірю російській пропаганді, як раніше не вірив радянській… Нехай так. Але чому тоді він не хоче слухати своїх колег вчених чи одновірців з України?

Оскільки він доктор філософських наук, то я запропонував йому філософський принцип безумовності. Суть у тому, що ми критично ставимося до всього, будь-якої інформації, будь-яких ідеологічних установок, поки не докопаємося до первинно очевидного, на чому можемо будувати дискусію. Він відповів, що це дуже правильний принцип, дійсно, потрібно відмовитися від усіх пропагандистських установок і подивитися на ситуацію, як вона є: ми спостерігаємо конфлікт, а в будь-якому конфлікті винні всі сторони – і Росія, і Україна, і США. Приймаючи одну зі сторін, ми відходимо від об'єктивності.

Я заперечив, що ця позиція вже обумовлена настановою, ніби є конфлікт, і в ньому винна і жертва, і непричетні. Допустимо грабіжник напав на перехожого, а ми б стали говорити про конфлікт у якому винен і грабіжник, і жертва, і сторонній, який просто обурився тим, що коїться. Насправді напад Росії на Україну – це не конфлікт, а злочин. На що він мені заперечив: «Ви заздалегідь роздаєте ролі, це вже обумовленість». Ось так ми й ходимо у дискусії по колу, а все тому, що критерієм істини для мого колеги є не відповідність справжньої реальності, а відповідність його картині світу.

У зв'язку з цим виникає питання, чи можна знайти такий критерій істини, який не залежить від того, в якій країні живе людина, від того, чи повністю влада контролює засоби масової інформації, як у Росії, чи навпаки, існує безліч різних поглядів, точок зору і позицій, в яких можна потонути, як в Україні; який не залежить навіть від власної картини світу.

Я вважаю, що істину потрібно перевіряти на відповідність справжньої реальності. Але як ми можемо знати, що є справжньою реальністю? Адже у нас безліч різних уявлень про світ – наукові, релігійні, міфологічні, які історично змінюються. Хтось вважає, що світ є матеріальним, хтось вірить, що світ – симуляція. Як ми можемо знати, який світ? Ну ми й не можемо знати, який світ загалом сам собою, але ми можемо знайти в ньому справжню реальність – це область нашого спілкування, де ми розуміємо один одного. На основі цієї реальності ми можемо надбудовувати будь-які уявлення – наукові, міфологічні, вони можуть змінюватись та суперечити один одному, ми можемо сумніватися в тому, що світ саме такий, як ми його сприймаємо, але те, що ми спілкуємось і розуміємо один одного – це безперечно. Однак і у спілкуванні хтось може бути зловмисний, прагнути підкоряти інших, тому тут потрібне ще одне уточнення. Критерій істини є відповідність досвіду людей, які спілкуються, розуміють один одного і не виправдовують зла стосовно один одного.

Я стверджую, що в Україні немає нацистів, українська армія уникає обстрілу мирних мешканців, а російська армія навпаки цілеспрямовано вбиває мирних жителів. Я роблю це твердження не на основі своєї картини світу, а на основі досвіду порозуміння людей, які мешкають в Україні. Звісно, у будь-якій країні є люди будь-яких поглядів, у тому числі й в Україні. Це настільки очевидно, що тут і говорити нема про що. Різниця України з Росією в тому, що Україна є демократичною країною, і тут не карають за переконання і думкозлочини. Проте в Україні немає нацизму як соціального явища, немає такого соціального суб'єкта, який би втілював програму національної дискримінації, ненависті чи зверхності. В Україні про це відомо всім, оскільки ми тут живемо в загальному інформаційному просторі, і якби нацисти якось себе проявили, то про це ми всі б довідалися б.

У Росії інформаційний простір формує машина пропаганди, але в Україні просто немає такої машини, тож офіційну пропаганду тут ніхто серйозно не сприйме. Тут скоріше кожен свою пропаганду веде яку захоче, але немає жодного єдиного центру пропаганди. У нас в Україні ходить багато фейків, міфологічних чи ідеологічних інтерпретацій, прихильники різних поглядів звинувачують один одного у всіх гріхах, і в цьому калейдоскопі думок простим українцям треба якось орієнтуватися. Тому більшість людей воліє ігнорувати думку політиків та ідеологів, а довіряє своїм друзям, знайомим, які самі є очевидцями. Рівень комунікації тут дуже високий і інформація розноситься стрімко. Тому просто неможливо уявити, щоб в Україні були якісь нацисти, і про це ніхто не знав би. І тим більше якщо вони вчинили б якісь злочини.

Тому я стверджую, що їх немає, не на основі своїх особистих переконань, а на основі досвіду спілкування і взаєморозуміння, на якому вибудовується спільний інформаційний простір українського суспільства. Це не виключає того, що сам інформаційний простір засмічений фейками та різнорідною ідеологічною пропагандою. Визнаю, він засмічений так, що звичайній людині легко заплутатися. Однак орієнтація на досвід спілкування і взаєморозуміння дозволяє бачити фейки як фейки, а пропаганду – саме як пропаганду, а не як істину в останній інстанції, як це виглядає у російському інформаційному просторі.

Ми всі знаємо від очевидців, що під час боїв до житлових будинків влучали й російські, і українські снаряди. Цього ніхто не заперечує. Але точно також знаємо, що крім цього російська сторона цілеспрямовано обстрілювала житлові будинки, коли поряд не було жодних військових цілей. Якби українські військові отримали наказ обстрілювати мирних жителів, то не виконали б його, а якби виконали, то про це ми б знали, бо в українській армії – наші друзі, колеги, і приховати такий факт було б неможливо. Мешканці Росії можуть не знати, чи правда, що Донецьк обстрілювали вісім років, але ми знаємо безпосередньо від наших знайомих, як українським військовим забороняли відповідати, коли їх обстрілювали проросійські бойовики, сподіваючись на укладання перемир'я про припинення вогню. Тобто щоб на окуповану територію не прилітала «отвєтка», бойовикам  достатньо було перестати стріляти.

Однак навряд чи мого російського колегу, доктора філософських наук, переконає апелювання до досвіду самих людей, попри те, що він готовий дотримуватися принципу безумовності. Річ у тому, що він готовий відповідно до цього принципу поставити під сумнів все, що завгодно, що всередині його картини світу, крім передумов цієї картини світу. А ось ці передумови й формують таку картину, що змушує вірити імперській пропаганді. У всьому поганому, щоб ми не зробили, у цій картині світу обов'язково винен ворог. Пошук ворога обґрунтовується тим, що зло спочатку притаманне якійсь частині світу. У давнину були такі вчення, в яких стверджувалося, що Бог – злий, створив ворожий світ, або що існує два боги, і той, що злий, править матеріальним світом. Пізніше ці вчення трансформувалися в політичні ідеології, в яких зло приписувалося або біологічній та расовій природі людини, як у гітлерівському нацизмі, або соціальній природі людини, як у більшовизмі. Нинішні російські імперіалісти приписують зло всьому цивілізованому світу, і за цією логікою у всіх їхніх злочинах винні не вони, а Захід на чолі з Америкою. Ось на цій підставі вважають Америку винною в агресії Росії проти України. Звісно, це ніяк не відповідає фактам, але це їм і не потрібно, їм достатньо, щоб це відповідало їхній картині світу.

Картина світу – це спосіб упорядкувати сприйняття світу так, щоб розмежувати, що можливо, а що неймовірно. Одні й самі факти ми можемо узагальнити різними способами й дійти протилежних висновків. Картина світу визначає, який спосіб узагальнення ми виберемо. Якщо не буде картини світу, то ми не зможемо нічого узагальнити, тому навіть у тому випадку, коли я перевіряю істинність на відповідність до самого досвіду життя людей, а не власної картини світу, все одно надалі я впорядковую цей досвід у якусь картину світу. Але чим тоді я відрізняюся від свого колеги, який вірить, що американці винні у нападі Росії на Україну? Адже я теж роблю узагальнення і висновки, хоч й інші.

Був такий філософ Василь Налімов, який розробив спочатку ймовірнісну модель мови, а потім і свідомості. Будь-яке слово, речення чи текст можуть мати невизначену безліч сенсів, але ми вибираємо той сенс, який найбільш адекватний ситуації. Для цього ми маємо вміти виділяти найбільш ймовірні сенси, проте в деяких ментально хворих ця здатність відключається, тому для них як завгодно малоймовірне трактування рівноправне з будь-яким іншим. Припустимо, він бачить біля свого будинку фантик від цукерки, інші б і уваги не звернули, а він робить висновок: «Цукерка – Золотий півник. Це означає, що натякають, що хочуть червоного півня підпустити, погрожують будинок підпалити!» Для такої людини будуть рівноправними твердження, що напад на Україну організувала Росія, Америка чи інопланетні рептилоїди. Звичайно, теоретично можливо, що Путін – рептилоїд, але така ймовірність настільки мала, що нормальна людина її ігнорує. Так само як і те, що війну спровокувала Америка.

Однак можна побудувати таку картину світу, в якій малоймовірне буде найімовірнішим. Відповідно до такої картини світу мій колега, доктор філософських наук, вважає, що саме Америка винна у війні проти України, і оскільки він догматично приймає вихідні передумови своєї картини світу, його неможливо переконати аргументами та фактами. Проте філософський підхід дозволяє критично переоцінювати передумови своєї картини світу. Завдяки цьому я ставлю під сумнів усе, що лежить в основі мого світосприйняття, перевіряю ще раз досвідом спілкування і взаєморозуміння між людьми, а потім знову узагальнюю, що знаю, на основі передумов, у яких заново переконався. Завдяки цьому моя картина світу може перебудовуватися і розширюватися, вона відкрита для сприйняття того нового, для якого ще немає готових пояснень, тоді як обиватель визнає тільки те, для чого він уже має пояснення в його картині світу. Тому його неможливо ні в чому переконати.

Отже, підіб'ємо підсумки. Ментально хвора людина не має критерію істини й не розрізняє можливе та неймовірне. Догматично мисляча людина перевіряє істину на відповідність своїй картині світу, і відкидає все, що їй відповідає. Критично мисляча людина перевіряє істину на відповідність досвіду життя людей, які спілкуються, розуміють один одного і при цьому не виправдовують зла щодо один одного. Творчо мисляча людина критично ставиться до передумов своєї картини світу, здатна їх аналізувати, переглядати, і завдяки цьому бачить те нове, що не вкладається в її картину світу, здібна робити стрибки думки до принципово нових ідей, робити відкриття.

Звідси висновок. Якщо ми стикаємося з людиною, яка вірить імперській пропаганді російської влади, то її марно переконувати фактами й аргументами. Потрібно відразу переводити дискусію до рівня аналізу вихідних передумов її картини світу. Якщо вона здатна на цьому рівні вести дискусію, з нею треба розмовляти, а якщо не здатна, то тоді нічого не вдієш, і розмовляти з нею далі також безглуздо, як переконувати ментально хворого, що фантик від цукерки – це просто фантик, а не загроза спалити його будинок.

Слов'янськ, 17 вересня 2022

Миколай Карпіцький. Гріх через невідання з позиції буддизму, вайшнавізму і християнства

У мене таке запитання. Яке злодіяння тяжче, що відбувається свідомо чи через невідання? Ми звикли думати, що якщо людина зробила щось погане через невідання, то це можна пробачити. Якщо йдеться про злодіяння і зовнішнє покарання за нього, так і є. Але є ще й особистісне ставлення до гріха, і релігійне, і внутрішнє - екзистенційне. Тому я не маю готової відповіді, і я виношу свої роздуми на обговорення.

Розглянемо з прикладу. Припустимо, людина, з якою я особисто спілкувався, розриває зі мною стосунки й починає робити мені якісь гидоти. Одна річ, коли вона свідомо вирішила так вчинити, але при цьому чудово розуміє, що я за людина. І інша річ, коли вона просто не стала мене слухати, а натомість наслухалася пліток, і під їх впливом самовизначилася до мене. За моїми відчуттями другий варіант більш тяжко сприймається. Якщо людина самовизначилася усвідомлено, то з нею можна розмовляти як із противником, якщо вона через невідання ще не самовизначилася, сумнівається і не знає як вчинити, з нею можна розмовляти з надією, але якщо вона самовизначилася в невіданні, тобто вибрала свою позицію віри у плітки й відмовилася сумніватися і перевіряти їх, то розмовляти з нею безглуздо.

Припустимо, йдеться не про плітки, а про політичну пропаганду. Чий гріх тяжче, того, хто усвідомлено підтримує зло, або хто підтримує через невідання, ставши жертвою пропаганди? Тут ситуація схожа. Людина сама погоджується бути жертвою пропаганди, і коли вона приймає таке рішення, то закриває будь-яку можливість взаєморозуміння, яка все ж таки залишається, коли людина підтримує зло усвідомлено. Але якщо вона просто не знає, як насправді, і при цьому сумнівається, то вона уже не є жертвою пропаганди.

Підтримка війни Росії проти України є гріхом, проте багато пересічних християн, буддистів, вайшнавів, мусульман підтримують війну через невідання, оскільки просто обдурені некроімперською пропагандою. Проте їхні релігійні лідери мають можливість спілкуватися зі своїми єдиновірцями в Україні, і тому чудово знають, що Україна – демократична країна, там немає жодних нацистів, і напад на Україну нічим не спровокований. Попри це багато хто з них усвідомлено підтримує дії Росії в Україні. На перший погляд здається, що їхній гріх тяжче, адже вони не лише усвідомлено підтримують зло, а ще й обманюють людей, які їм довіряють. Однак в авторитетній для буддизму книзі «Питання Мілінди» я прочитав, що гріх через невідання тяжче ніж гріх, який чиниться усвідомлено. Тому я пропоную розглянути це питання з позиції різних релігій.

Почнемо з буддизму. У «Питаннях Мілінди» стверджується, що гріх через невідання тяжче, бо якщо не розумієш, у чому саме він полягає, то набагато тяжче його подолати або хоча б виявити стриманість, коли його вчиняєш. Це як схопитися за казанок, не знаючи, що він розжарений. Розуміння гріха тут розглядається щодо не ідеї справедливого покарання, а як психологічна закономірність, нерозуміння якої посилює становище.

Річ у тому, що в буддизмі етика, психологія, філософія та релігія збігаються. Гріх – це те, що формує погану карму і має тяжкі наслідки у майбутніх життях. Проте згідно з буддизмом карму обумовлюють не самі собою дії, а психічні зусилля, що супроводжують їх – самскари. Якщо, наприклад, людина щось вкрала, то на майбутнє життя вплине не сам факт злодійства, а психічні зусилля, які спричинили такий вчинок. Але якщо так, то чому гріх, скоєний через невідання породжує наслідки, які тяжче? Адже, здавалося б, лише коли навмисне чиниться злодіяння, виникають зусилля, які реалізують цей намір і формують погану карму, а якщо таких психічних зусиль немає, то й кармічних наслідків не буде.

Річ у тому, що гріх через незнання - це цілком певний вчинок, який також супроводжують психічні зусилля, що формують погану карму. Нехай серед них немає психічних зусиль, що супроводжують зловмисність, зате є психічні зусилля, що супроводжують вибір такої позиції невідання. Вчинок, виходячи з невідання, передбачає не пасивний стан, коли людина просто нічого не робить, бо не знає, що робити, а активну дію, яка стверджує свою позицію невідання як принципову, як відмову від сумніву та пошуку істини. Рішення вчиняти виходячи з незнання прибавляється до того гріха, що вже є. Оскільки згоду на невідання тяжче усвідомити у собі, ніж явну зловмисність, те й гріх буде тяжче за наслідками.

Тепер розглянемо вайшнавську позицію. У вайшнавізмі найголовніше - особисті стосунки з Богом, любов, віддане служіння йому. Здавалося б, головним тут є усвідомлене прагнення до Бога, а те, що відбувається через невідання, не повинно мати значення. Адже набагато гірше, коли людина усвідомлено відмовляється спілкуватися з Богом, ніж коли вона не спілкується з Богом через невідання. Однак одна річ, коли людина просто відмовляється через невідання, тому що не знає про таку можливість, і зовсім інша річ коли людина, виходячи зі свого невідання, самовизначилася так, що вона принципово відмовляється від самої можливості спілкуватися з ним. У цьому випадку гріх включатиме дві складові – відмова від Бога та абсолютизація свого невідання.

Російські вайшнави можуть не знати, що коїться в Україні, і тому або утримуються від висловлювання своєї думки, або навпаки, виходячи зі свого невідання, підтримують війну проти України. Тобто ми маємо розрізняти, коли людина щось не відає, і тому не може наважитися діяти, і коли людина самовизначається виходячи зі свого невідання. У цьому випадку до скоєння гріха вона додає своє самовизначення до брехні, закріплюючи свою позицію невідання як єдино правильну. І тоді гріх через невідання буде тяжче ніж усвідомлений гріх, у тому числі й за наслідками. Але чи це так насправді?

Згідно з вайшнавізмом, коли людина вважає за краще слідувати не любові до Бога, а низовинним своїм бажанням, то Бог створює такий світ пристрастей і страждань, який адекватний бажанням людини. У майбутньому житті душу може чекати переродження навіть у світі тварин, якщо в ній візьмуть гору тваринні пристрасті. Слідування своєму невіданню подібне до слідування своїм ницим бажанням. І якщо людина вирішила виходити зі своєї позиції невідання, то в майбутньому житті вона переродиться в далекому від особи Бога світі, заснованому на цьому невіданні.

Розглянемо тепер це питання із позиції християнства. На перший погляд, тут начебто теж усвідомлений гріх тяжче, ніж гріх через невідання, тому що спасіння дається за умови самовизначення людини, і самовизначення до зла гірше відсутності самовизначення. Однак, здійснюючи гріх через невідання, людина теж вільно самовизначається – відмовляється сумніватися, шукати правду, і ця обставина посилює її гріх, а не полегшує.

Адже Бог не хоче, щоб російські військові вбивали українців, ґвалтували й катували. Якщо хтось виправдовує злочинну війну іменем Бога, то насправді він виступає від імені когось іншого, а не Бога. Ми бачимо, як багато керівників християнських церков виправдовують злочинну війну, проте вони чудово знають, що ця війна є злочинною від своїх єдиновірців в Україні. Тобто вони усвідомлено відступають від Бога, дарма що розуміють, де Бог. Їхні стосунки з Богом перестають бути щирими й прямими, стають двозначними та складними, як у закоренілих грішників. Однак пересічні християни можуть і не знати, у чому сутність війни Росії проти України. Якщо вони усвідомлюють своє незнання і сумніваються, не приймаючи остаточних рішень, то на них немає гріха. Але якщо вони принципово визначаються у підтримці війни Росії проти України, не розуміючи, що вона проти волі Бога, то підкоряються чужій волі. Інакше кажучи, вони поклоняються комусь іншому, хто ворожий Богові, приймаючи його за Бога. У цьому випадку вони повністю розривають зв'язок із Богом.

На цій підставі можна зробити висновок, що з християнської позиції гріх підтримки війни проти України через невідання тяжче ніж усвідомлена підтримка. Але чи це так насправді? Я поки що лише ставлю питання, але не даю на них відповіді.

Слов'янськ, 23 листопада 2022

Миколай Карпіцький. Питання 2022 – Чому так багато людей вибирають зло?

Частина 1. Що таке зло і чи існує об'єктивний критерій зла?

Одні з найважливіших питань, який поставив минулий рік – чому так багато людей, звичайнісіньких у повсякденному житті, не злих, вибирають зло?

Щоб відповісти на це питання, потрібно спочатку визначити, що таке зло і чи є об'єктивний критерій зла? Я стикаюся з тим, що багато хто або не розуміє, що є зло, або вдає, що не розуміє, проповідуючи моральний релятивізм. Так роблять багато християн і вайшнавів, попри, що моральний релятивізм суперечить їх релігії. Також і в академічному середовищі я зустрічав закиди за те, що застосовую поняття «зла» до соціального життя. Мені кажуть, що це поняття оцінне та суб'єктивне. Вони щиро так гадають, бо ототожнюють зло з тим, що погано. Однак це не одне й те саме. Наприклад, якщо вдома безлад – це погано, але це не є злом. Те, що погано для однієї людини, для іншої може бути добре, тобто це суб'єктивна характеристика, яка змінюється залежно від ситуації чи погляду. Однак зло зовсім не результат суб'єктивної оцінки, а те, що визначено вибором вільної волі на основі заперечення за іншим право на існування. Будь-який наш вчинок може зробити комусь погано, але це ще не є злом. Вчинок втілюватиме зло лише в тому випадку, якщо, здійснюючи його, людина заперечує за іншим право на існування, і не важливо, хто і як це суб'єктивно оцінює.

З цього випливає важливий висновок. Якщо хтось приписує зло самої сутності людини, то рано чи пізно він починає чинити виходячи з заперечення права людини на існування, а значить сам стає лиходієм. З цієї причини не можна приписувати людині зло з урахуванням її природних якостей, раси, національності, релігії, мови, громадянства, оскільки це веде до заперечення її існування, причому спочатку у ціннісному сенсі, однак потім це заперечення реалізується у вчинках.

Весь культурний досвід людства каже, що зло не можна розуміти як сутність. Це неприйнятно ні з позиції загальнолюдських цінностей, ні з позиції будь-якої релігії. Це означає, що зло не можна приписувати ні Богові, ні світові, ні людині за її сутністю. У цьому наш загальнолюдський цивілізаційний консенсус. І як тільки ми від нього відступаємо, виникають людиноненависницькі ідеології, які ведуть до особистісної деградації та виправдання будь-яких злодіянь.

Я вважаю, що зло не можна приписувати людині не тільки на основі сутності та її природних або соціальних якостей, але навіть на основі її переконань і оман, хоч би які вони були. Якщо ж у неї людиноненависницькі переконання, я оцінюватиму їх як щось дуже погане. Однак ця оцінка є суб'єктивною. Можливо, її омани стануть тим чинником життєвого досвіду, який згодом спонукає її боротися за істину. Ми цього не знаємо, і тому маємо ставитися до ворожих нам переконань людини як до її особистої внутрішньої справи. Це не робить її лиходієм.

Людина стає лиходієм тільки в момент скоєння вчинку, який втілює зло. Ми маємо критерій його оцінки. Вчинок є злом у разі, якщо він передбачає таке ставлення, у якому заперечується право іншого на існування. Поряд із цим можуть бути й інші погані вчинки, які ми засуджуємо, але не вважаємо їх втіленням зла. Людина стає лиходієм не тоді, коли в неї виникають людиноненависницькі переконання, а тоді, коли вона втілює ці переконання у вчинках. Тому що зло міститься не в сутності людини, не в тому, що заховано всередині неї, а в її ставленні до інших, яке заперечує їхнє існування. Це ставлення формується у неправильному самовизначенні волі, але поки це самовизначення не втілилося у вчинку, воно не є завершеним, тобто воно ще не відбулося, і в людини залишається можливість діяти інакше. Навіть якщо в собі людина погодилася зі злом, вона все одно зберігає можливість вчинити по-доброму. Інакше кажучи, не можна людину вважати лиходієм на основі її переконань з тієї причини, що вона має свободу волі й здатна чинити всупереч своїм переконанням і оманам.

У звичайному житті люди найчастіше не розрізняють зло і те, що погано, і це призводить їх до морального релятивізму. Те, що погано – завжди суб'єктивно, тому що з якоїсь іншої позиції це може бути добре, і навпаки. Наприклад, я вступив до університету, і для мене це добре, а хтось через це не пройшов конкурсу, і для нього це погано. У цьому випадку справді йдеться про суб'єктивну оцінку. Тут те, що погано зовсім не означає зло. Однак деякі допускають довільне узагальнення, стверджуючи, що взагалі все суб'єктивне, і ми не можемо знати правди. Наприклад, коли намагаєшся пояснити деяким росіянам, що Росія творить зло в Україні, і це не суб'єктивна оцінка, а так насправді і є, то деякі християни чи вайшнави відповідають, що ми не можемо знати правди, правду знає лише Бог, усі неправі й у світі взагалі немає правди.

На ютубі є лекція одного проповідника, який ілюстрував відносність будь-якої точки зору прикладом того, як ту саму жінку всі сприймають по-різному. Молодий хлопець – як об'єкт пожадання, імперсоналіст – як ходячий труп, свята особистість, віддана Богові – як вічну душу, а собака – як ходячий шматок м'яса. Усі оцінки суб'єктивні, отже, немає різниці між святою особистістю та собакою – усі неправі. Але якщо так, то немає принципової різниці між ґвалтівником та жертвою насильства, і на цій підставі можна виправдати будь-які злочини.

Тут показовий не так сам приклад, як вибір прикладу, в якому йдеться лише про зовнішню оцінку жінки з боку. При цьому проповідник демонстративно проігнорував найголовніше – позицію самої жінки, як вона сама себе сприймає. Стверджуючи відносність будь-якої точки зору на жінку, він за умовчанням виходить із того, що жінка – не більше ніж зовнішній об'єкт, просто річ. Він об'єктивує її, заперечує її як особистість, що усвідомлює себе, тобто виключає її з реальності особистісних відносин. Але якщо жінку розуміти лише як об'єкт, то справді будь-яка позиція щодо неї буде суб'єктивною. Однак сама проповідь – це теж вчинок. Якщо людина проповідує моральний релятивізм на основі заперечення за іншою особистістю існування, то вона робить зло, і це не моя суб'єктивна думка, а так насправді є. Так само існує простий і зрозумілий всім критерій, як відрізнити те, що погано з суб'єктивної позиції від того, що насправді зло незалежно від наших оцінок.

Наведу інший приклад. Люди можуть по-різному суб'єктивно сприймати напад Росії на Україну, але незалежно від їхнього ставлення цей напад є злом, при цьому існує об'єктивний критерій, щоб так стверджувати: передумовою рішення про напад було заперечення за українцями права на існування. Оцінки, що добре, а що погано, справді є суб'єктивними, проте щодо зла має бути об'єктивний критерій, який дозволить використовувати поняття зла під час аналізу соціальних явищ.

В Україні є громадянське суспільство, і для людей це дуже добре, адже завдяки йому вдається так успішно відбивати російську агресію та допомагати постраждалим від війни. Однак громадянське суспільство ще не має свого політичного представництва, своєї партії, яка б відстоювала його інтереси на противагу інтересам олігархії та бюрократії, і це дуже погано. Але це не є злом, просто так закономірно склалося на певному етапі розвитку України. Однак громадянське суспільство розвивається, і це дуже добре, хоч і повільно, що погано. Але це суб'єктивна оцінка. Звичайно, на цьому історичному шляху трапляються і лиходії, які не просто роблять щось погане, а творять зло, але це їхня особиста відповідальність, а не характеристика історичного розвитку України.

Більшість людей пристосовується до того, за ким сила, питання лише в тому, наскільки далеко вони готові зайти, відмовляючись від своєї совісті. У Росії є такі, хто відверто підтримує знищення України, і ті, хто, пристосовуючись до режиму, не хочуть зізнаватись собі, що підтримують зло, і тому виправдовують себе тим, що у нинішній війні винні всі, і Росія, і Захід, і сама Україна. Це така цинічна позиція зрівнювання лиходія та його жертви. Підкріплюється вона моральним релятивізмом, за яким ніхто не може точно знати, хто винний, а хто ні. Усі неправі. І на доказ того, що все відносно, посилаються, що в Україні теж багато поганого, і корупція, некомпетентна бюрократія, і олігархія, начебто це виправдовує війну і масове вбивство людей. В основі такого самовиправдання лежить ототожнення поняття зла з тим, що погано у суб'єктивному розумінні, через що зло також трактується суб'єктивно. На цій підставі масові вбивства людей, які чинить російська влада, зрівнюються з іншими соціальними проблемами, які дійсно є в Україні. Так моральний релятивізм перетворюється на цинізм.

Насправді труднощі пострадянського розвитку України – це дійсно дуже погано для людей, але це не зло, а ось російський імперіалізм – це безумовне зло, тому що він виходить із заперечення за людьми сусідніх країн права на існування. Змішання цих понять є цинізм та моральний релятивізм.

Багато хто думає, що люди обирають зло під впливом пропаганди. Я вважаю, що навпаки, вони вірять у пропаганду, тому що обирають зло. Нещодавно мені потрапив коментар, у якому автор стверджував, що у війні винен Захід, оскільки проігнорував прохання Путіна не присувати НАТО до кордонів Росії. Здавалося б, його проблема в тому, що він обдурений пропагандою і просто не знає, що НАТО є суто оборонним союзом, який ні на кого не нападає. Насправді його проблема полягає в тому, що ще до обману пропагандою він уже вибрав зло.

Суть цього аргументу полягає в тому, що за Росією визнається право вирішувати за інших, що їм робити. Тобто він виправдовує війну з позиції, яка заперечує за іншими права на самостійне життя, але це вже зло. Можливо, він просто переживає за безпеку своєї країни? Але тоді він ще більший лиходій, бо заперечує право на таку ж безпеку для інших. Адже з іншого боку кордону теж живуть люди, вони теж потребують безпеки, але для автора коментаря їхнє життя значення не має. Можливо, він вважає, що Росія миролюбна та її не треба боятися? Але це суперечить факту, адже вона перша напала на сусідню країну. Можливо, він вважає, що це превентивний удар, щоб убезпечити себе, але тоді він просто небезпечний, тому що вважає виправданим вбивство невинних людей заради усунення гіпотетичної небезпеки. За цією ж логікою виправдовується й оголошена Путіним денацифікація як фізичне знищення українського народу.

Якщо людина вірить пропаганді, чи випливає з цього, що вона лиходій? – Ні! Людина може мати будь-які обмани, дотримуватися будь-яких переконань, навіть людиноненависницьких. Це ще не робить її лиходієм, бо людина має свободу волі й тому здатна чинити всупереч своїм переконанням і оманам. Лиходієм її робить лише вільне самовизначення до зла після того, як воно втілиться у вчинку. В цьому випадку людина стає лиходієм не тоді, коли повірила пропаганді, а коли зробила вчинок – стала ідеологічно виправдовувати війну Росії проти України на підставі пропагандистського аргументу.

Завдяки проведенню відмінності між суб'єктивним розумінням того, що погано, і визначенням зла на основі об'єктивного критерію можна відразу відкинути ту відповідь, яка першою спадає на думку, пояснюючи все схильністю до егоїзму. Адже за всіх часів люди роблять погано, керуючись егоїстичними інтересами. Однак одна річ, коли людина надходить погано у повсякденному житті, але все ж таки у неї є якісь межі, які вона не переступає, і зовсім інша справа, коли людина підтримує нічим не спровоковану війну на знищення сусіднього народу, заплющуючи очі на терор і масові вбивства. Питання не в тому, чому люди чинять погано, а в тому, чому люди обирають нічим не виправдане зло, перетворюють цей вибір на своє переконання і творять злодіяння. Як я вже сказав, це неможливо пояснити вірою у пропаганду, шукати відповідь треба глибше.

Частина 2. Вибір зла та соціальні інстинкти

У кожному конкретному випадку людина вільна і може сама вибрати між добром і злом, проте на соціальному рівні більшість обирає те, до чого примушують обставини. Їхній вибір реактивний, тобто є простою реакцією на ситуацію, і цим вони не відрізняються від тварин. На своїх лекціях я наводив студентам такий приклад. Допустимо, кішка хоче стягнути сир зі столу, але боїться покарання. Вона вибирає як вчинити, однак її свобода вибору ще свідчить про свободу волі, оскільки її вибір – лише реакція на свої бажання і зовнішні обставини. Жодна кішка не утримуватиметься від сиру з моральних міркувань, бо вирішила тримати піст. Свобода волі виявляється лише тоді, коли людина здатна чинити всупереч обставинам, усвідомлено чимось жертвуючи задля цього. Проте більшість людей не готові жертвувати комфортом, безпекою, своїм місцем у суспільстві, тому роблять вибір реактивно без вільного самовизначення.

Людина відрізняється від кішки тим, що здатна оцінювати власні вчинки на основі усвідомлення себе. Вчинки, які не відповідають їй, вона вважає негідними себе, поганими. Однак у більшості випадків люди обирають те, що допомагає їм краще соціально адаптуватися, і такі реактивні вчинки ще не потребують вільного самовизначення. Однак виникають ситуації, коли реактивна дія на обставини вступає в суперечність з усвідомленням своєї природи, і тоді людина потрапляє в ситуацію життєвого вибору, або, як кажуть філософи, екзистенційного вибору, бо цей вибір наново визначає її як особистість.

Або людина зависає в нерішучості, що в житті дуже часто зустрічається, або робить вибір, який вимагає вільного самовизначення: пожертвувати своїм становищем у суспільстві або залишитися вірною собі; слідувати своїй природі або зрадити себе, пожертвувати своєю природою, щоб пристосуватися до обставин. Цей вибір стає реальним лише тоді, коли він завершується вчинком, і доки людина не зробила вчинок, не має значення, що вона думає чи у що вірить. До здійснення вчинку вона залишається особистістю, що не визначилася, про яку ще нічого не можна сказати. Особистості бувають різні, є герої, є лиходії, але вони стають такими тільки в момент вчинку і не раніше.

Людина відрізняється від тварини тим, що в ситуації екзистенційного вибору вона здатна чим завгодно пожертвувати й всупереч обставинам чинити відповідно до себе. Слабкість волі полягає в тому, що людина не хоче робити вибір, проте в екзистенційній ситуації її реактивний вчинок обертається зрадою себе, бо тим самим людина за інерцією примикає до позиції зла. Але це теж вибір. Усвідомлення неминучості вибору – відповідальність, а не усвідомлення – безвідповідальність. Ми бачимо, як зараз у Росії більшість примикає до зла безвідповідально, бо ще не готова зізнатися собі у своєму виборі зради себе.

Наведу приклад зі свого життя. Вже першого тижня після вступу до університету я опинився в ситуації екзистенційного вибору. За незначну провину нашому однокурснику загрожував виключення з університету. Не встигнувши навіть зорієнтуватися в університетському житті, першокурсники мали вирішувати долю однокурсника на загальному зборі. Але ж вони нічого не зробили, щоб нести за нього відповідальність, проте... Відповідальність звалюється несправедливо, але від неї нікуди не подітися. По-людськи всі співчували, але боялися поставити під сумнів своє місце в новому соціальному просторі. Адже вони ще не знали, чим доведеться їм пожертвувати, якщо вони підтримають однокурсника, тому переважна більшість тоді підтримала його виключення, хоча кожен із них особисто не хотів цього. Так виявився соціальний інстинкт.

На цьому прикладі видна різниця між виною та відповідальністю. Студенти не були винні у ситуації, що склалася, проте несли колективну відповідальність за долю однокурсника. Але брати її на себе не хотіли, тому більшість проголосувала так, як на їхню думку вимагали обставини. Вони мимоволі опинилися не просто в ситуації вибору, а екзистенційного вибору, від якого неможливо втекти, тому на кожному, хто підкорився соціальному інстинкту, лежить персональна вина за безвідповідальність.

Тобто вина може бути лише персональною, навіть якщо вона відбувається разом із колективом. Колективної вини не існує. Адже не студенти вигадували правила, і до провини однокурсника вони не були причетні. Колективною може лише відповідальність. Персональна вина кожного визначається тим, як він чинить відповідно до тієї колективної відповідальності, яка на нього покладається нарівні з усіма.

Аналогічно, коли держава нападає на сусідню країну, всі громадяни країни-агресора несуть за це колективну відповідальність, попри що вони не причетні до ухвалення рішення про розв'язання війни. Звичайно, ця відповідальність накладається несправедливо, але вона є, і від неї нікуди не подітися. Персональна вина кожного визначатиметься тим, як він надійде відповідно до колективної відповідальності. Безвідповідальність призводить до реактивних вчинків з метою пристосуватися до ситуації й тим самим стає персональною виною людини.

Відповідальність визначається ситуацією вибору між тим, щоб вчинити відповідно до себе, по-людськи, і відповідно до зовнішніх обставин, які змушують приєднатися до позиції зла. Колективна відповідальність – це неможливість уникнути цього вибору, перед яким людина опинилася не з власної волі. Безвідповідальність – це ігнорування вибору, якого все одно неможливо уникнути. Безвідповідальний вчинок – це лише реакція на зовнішні обставини всупереч собі, своїй природі, і вина за нього має персональний, а не колективний характер.

Однак треба розрізняти, коли людина просто примикає до позиції зла, і коли вона сама усвідомлено стає лиходієм. Адже більшість людей не хочуть ставати лиходіями, проте вони опиняються на боці зла. Тому їм потрібне якесь самовиправдання. У Радянському Союзі таке виправдання давала комуністична ідеологія.

Однак завжди знаходяться люди, які навіть усупереч масовим репресіям надходять вільно, відповідно до себе. І тому їм доводиться багатьом жертвувати. Більшість людей просто намагається пристосуватися до тих, за ким сила, але при цьому вони все одно не хочуть усвідомлювати себе лиходіями. Лише одиниці усвідомлено слідують за злом, вважаючи це своїм важливим вибором. Ті ж, хто хоче виправдати себе у своїх очах, рятуються вірою в те, що каже пропаганда, яка виправдовує це зло. Але вірити брехні – це також вільний вибір, він зовсім не визначений незнанням. Люди вірять, бо хочуть вірити, і кожен, хто говорить правду, автоматично перетворюється на них у ворога, бо в правді вони бачать загрозу для себе. Саме тому таких людей неможливо переконати жодними фактами чи доказами.

Більшість людей керується соціальним інстинктом, відповідно до якого у спокійній ситуації вони обирають ту позицію, яка забезпечує їм комфорт, а в нестабільній та небезпечній – примикають до позиції того, хто сильніший. Наприклад, у перший період правління Путіна більшість його підтримувала, тому що було стабільне зростання добробуту, а в другий період – бо боялося репресій. Потрібна рішучість і зусилля волі, щоб подолати в собі соціальний інстинкт. Це можливо на індивідуальному рівні, але не на рівні людських мас.

Соціальні інстинкти гопників спонукають їх знущаються з жертви тільки тому, що вона чимось відрізняється від них. Якщо серед них знаходиться здатний виявити співчуття жертві, то він опиняється в ситуації екзистенційного вибору, коли доводиться або повністю відмовитися від своєї суб'єктивності й злитися з групою, разом з нею насолоджуючись знущаннями, або виявитися ізгоєм, як ця жертва, піддаючись аналогічним знущанням. Цей вибір породжує внутрішній конфлікт, і щоб позбутися його потрібно лише переконати себе, що жертва – нікчема, що заслуговує знущання.

Соціальні інстинкти одні й самі й у середовищі гопників, й в інтелігентському середовищі. Адже навіть інтелектуали так само змушені пристосовуватися до суспільства, як і решта людей. Питання не в тому, що вони чогось не розуміють, а в тому, що вони не здатні чимось пожертвувати, авторитетом, соціальним статусом, повагою з боку колег, заради того, що змогли усвідомити завдяки своєму розуму, тому так само відмовляються від себе на користь колективу, з яким ідентифікують себе, як це роблять гопники.

Наприклад, якщо на дружній університетській кафедрі у когось виникне особистий конфлікт із завідувачем, то колеги заступляться за слабкого перед сильним, бо їм комфортніше працювати там, де нікого не утискують. Але якщо ж вони постійно відчуватимуть загрозу своєму комфортному життю, то поступово переконають себе, що правий той, хто сильніший. Це – соціальний інстинкт. Іншим прикладом є звільнення актора Дмитра Назарова та його дружини Ольги Васильєвої із Московського художнього театру ім. Чехова. Відповідальність за звільнення лежить на акторі та мистецькому керівнику театру Костянтині Хабенському, який злякався громадянської позиції актора щодо війни Росії проти України. У цьому випадку соціальний інстинкт виявився сильнішим за совість і самоповагу.

Зло як таке обирають мало хто. Більшість же обирає безвідповідальність, слідуючи своїм соціальним інстинктам. Однак російська влада поставила людей у таку ситуацію екзистенційного вибору, в якій безвідповідальність означає пасивну згоду зі злом.

Це підтверджується останніми подіями. Скільки було прогнозів, що визволення Херсона викличе розчарування у Путіні з боку маси обдуреного мілітаристською пропагандою населення. А нічого не сталося! І нічого не станеться, навіть якщо Крим звільнять. Обурюватимуться лише російські фашисти, які усвідомлено обрали зло, але їх небагато. Більшість же обрала позицію влади, бо просто за тих, хто сильніший, проте їм байдуже, як ця влада вчиняє, чи залишить Херсон або Крим, чи навпаки, щось нове захопить, для більшості це не має значення. При цьому новорічна загибель мобілізованих у тилу від обстрілу хаймарса їх справді схвилювала, оскільки кожен може уявити себе на місці загиблих. А ось бомбардування міст України їх хвилює не більше, ніж бомбардування міст у Сирії. Такі соціальні інстинкти, адже не тільки в Росії, а й в інших країнах жахливе знищення Алеппо ніяк не зворушило більшості людей.

Те, що на соціальному рівні – статистична закономірність, на індивідуальному – питання існування себе особистості. Тому на індивідуальному рівні вибір зла не може бути виправданий ані соціальними інстинктами, ані зовнішніми обставинами. Людина сама визначається, чи залишитися їй собою, чи перетворитися на лиходія.

Я показав, що люди, підкоряючись соціальним інстинктам, справді можуть обирати позицію зла. У певних історичних ситуаціях це може набувати масового характеру, як у сталінському Радянському Союзі, гітлерівській Німеччині чи нинішній путінській Росії. Думаю, якщо заглянути глибше в історію, то прикладів можна навести ще більше. Однак тут я маю заперечити сам собі.

Більшість людей чинить так, як їм вигідно. Егоїстична поведінка – це така статистична норма у суспільстві, яка дозволяє описувати суспільні закономірності з позиції економіки, соціології та політології. Кожна окрема людина може чинити всупереч своїм корисливим інтересам, але якби так вільно діяли всі люди, то соціальні науки були б неможливими. Суспільство нормально розвивається тому, що є певні економічні та соціологічні закономірності, які, по суті, є узгодженням егоїстичних інтересів. Ми можемо засуджувати егоїстичну поведінку, вважати її поганою, але з позиції соціальних наук саме вона є нормою. І ці егоїстичні норми поведінки зовсім не припускають, що суспільство обов'язково має перероджуватися в диктатуру, хоча таке часто буває. Але часто вони забезпечують успішні суспільства на підставі культури, а не на насильстві. Тобто тоталітарні режими й масові вбивства зовсім не зумовлені законами суспільства, заснованими на егоїзмі, це лише одна з можливостей розвитку, яку можна уникнути.

Це означає, що сама по собі егоїстична поведінка людей не є злом, і цього фактора недостатньо, щоб утвердилися такі жахливі режими, як нацистський чи більшовицький. Необхідний ще один фактор – людиноненависницька ідеологія, яка нав'язує зло всім людям як обов'язкову норму. Ця ідеологія вибудовується на підставі пошуку ворога, стосовно якого скасовуються всі моральні обмеження, зло вважається добром, а добро – злом. Завдяки цьому зло та добро змінюються місцями. Щоб вижити в суспільстві, люди пристосовуються до ситуації відповідно до своїх соціальних інстинктів, і тому в умовах тоталітаризму вони стають на позицію зла.

Питання, чому так багато людей вибирає зло, виникло не зараз, а після Другої світової війни, коли світ жахнувся, побачивши злочини нацизму. І на нього відповідали мислителі свого часу. Однак зараз це питання виникає зовсім в іншій ситуації.

У Росії немає панування будь-якої ідеології. У суспільстві домінують відносини з урахуванням вузьких егоїстичних інтересів, а не ідеології. У цих умовах Росія без причини й приводу нападає на сусідню країну, не даючи жодного чіткого пояснення цьому, якщо не брати до уваги те, як жителі сусідньої країни довільно оголошуються нацистами. Переконатися в абсурдності такого звинувачення може практично кожен, адже більшість росіян мають знайомих в Україні. Вони можуть безпосередньо дізнатися від очевидців, як насправді є. Але чомусь не хочуть цього робити. У мене є знайомі в Росії, які вірять у брехню про нацистів і підтримують війну проти України. Але за дев'ять років війни жоден з них не спитав мене як очевидця, що насправді відбувається в Україні. Точніше, мене питали про це, але то були нормальні люди, які не піддалися масовому божевіллю. Ті ж, хто вірить у нацистів в Україні, насправді хочуть, щоб було саме так, як вони вірять, тож відмовляється слухати очевидців.

Іншими словами, тут річ навіть не в людиноненависницькій ідеології, а в чомусь ще. З якоїсь причини десятки мільйонів росіян стали на позицію відвертого зла. Якщо під час Другої світової війни люди ще могли вагатися, обираючи з двох зол між двома тоталітарними режимами, то зараз все однозначно. Росія, в якій встановилася нелюдська диктатура, без жодної причини нападає на мирну демократичну країну і веде війну проти всіх, хто в ній живе. Проте десятки мільйонів людей підтримують цю війну.

Таке відчуття, ніби історія поставила експеримент, що буде, якщо людей поставити перед вибором нічим не виправданого і безкорисливого зла, коли одна країна без причини й навіть без будь-якої вигоди для себе розпочинає війну на знищення. І якщо маса людей вибирає це зло, отже, тут є якийсь новий фактор.

Частина 3. Що не так із Росією, що десятки мільйонів обрали зло?

З гітлерівською Німеччиною та зі сталінським Радянським Союзом – зрозуміло, там була людиноненависницька ідеологія. А що не так у нинішній Росії? У чому саме полягає той фактор, який спонукав десятки мільйонів людей підтримати зло всупереч здоровому глузду, корисливим інтересам і навіть інстинкту самозбереження?

З чим саме пов'язаний цей фактор – з національністю, релігією, культурою чи соціальною системою? Якщо говорити про російську націю, вона ще не склалася, а якщо про російський етнос, то підтримка зла в Росії ніяк не корелюється з етнічною приналежністю, як, втім, і з релігійною. Залишається або культура, або соціальна система.

Слово культура охоплює два різні явища. По-перше, це сфера формування нових цінностей, у якій особистість сама визначать свої життєві цілі всупереч тому, що їй нав'язує суспільство. Культура дозволяє піднятися над соціальними інстинктами й цим розчищає всередині суспільства простір для самореалізації особистості. Результатом цієї самореалізації стає мистецтво, релігія, наука, тобто все, у чому втілюються нові цінності, які особистість стверджує всупереч соціальній системі. По-друге, це втілення культури у соціальних структурах, її фіксація у конкретних речах, артефактах, соціальній взаємодії, нормах і законах. Таку саму різницю ми бачимо між релігією як містичним одкровенням згори, досвідом богоспілкування, та її втіленням у соціальній організації, зареєстрованій у Мін'юсті.

Зрозуміло, що культура у першому розумінні не має жодного відношення до вибору зла. Якщо ж говорити про культуру в аспекті соціального втілення, то виявимо, що у суспільстві з нею пов'язані як культурні, і антикультурні установки. Знову ж таки можна провести паралель з релігією. Наприклад, ми спостерігаємо, що з Російською православною церквою як соціальним інститутом, що історично склався, пов'язані не тільки християнські установки, а й такі, які суперечать християнству, наприклад, обрядовірство.

Культурна установка – це ціннісні орієнтири, які всередині суспільства формують новий простір самореалізації особистості. Наприклад, з погляду господарської вигоди живопис не має практичної користі. Проте естетична культурна установка змушує суспільство визнати простір творчої самореалізації художника, хоч його творчість і не приносить суспільству жодної матеріальної вигоди. Антикультурна установка, навпаки, пригнічує особистість, підпорядковує її примітивним соціальним інстинктам. Не буває ідеальних суспільств. У кожному суспільстві зустрічаються свої антикультурні установки, вони всі різні, але якісь обов'язково є. Тому наявність тих чи інших антикультурних установок ще дає підстави вважати те чи інше суспільство злом.

Найбільш деструктивною антикультурною установкою протягом всієї російської історії залишався імперіалізм, точніше, надцінність ідеї збирання земель, що ставиться вище особистості. Причому антикультурною складовою цієї ідеї є таке ігнорування способу життя інших людей, начебто цих людей і не існує, ніби Росія просто збирала безгоспні землі, на яких ніхто не жив. Те, що на цих землях у людей було своє життя, просто на думку не спадає. Їх за замовчуванням одразу виключають з існування. Саме в цьому й проявляється антикультурний характер російського імперіалізму, що стає соціальним рефлексом. Деколи таке ставлення виливалося в геноцид. 2014 року від звичайних людей я чув таке: якщо Янукович втік, то Крим – безгоспний, Росія нічого не забирала, просто підібрала покинуту територію. Корінного населення – кримських татар – в уявленні цих людей просто не існувало.

Пам'ятається, незадовго до розпаду Радянського Союзу, коли я був студентом, мандрував країною і час від часу зупинявся в монастирських готелях. Серед паломників були безхатченки, які курсували між монастирями в електричках. Електрички ходять повільно, і щоб дістатися від одного монастиря до іншого йшло кілька днів. Так вони й мешкали в електричках. І ось сидить у монастирському готелі Троїце-Сергієвої Лаври такий безпритульний, нічого в нього немає, проте переживає, що через Горбачова Росія втратить всі землі, які століттями збирала. Ось настільки глибоко просочила ця антикультурна установка все суспільство від уряду і до останнього безхатченка.

У основі соціального механізму антикультурної установки – інертність поведінки, зумовленої соціальними інстинктами. Соціальна система ставить людину перед вибором, і у тих, хто вибирає за інерцією, виробляється стійкий соціальний рефлекс, тобто стереотип поведінки. Більшість людей у будь-яких суспільствах чинять за інерцією, просто соціальні системи різні й ставлять перед різним вибором. Тому люди поводяться по-різному, наприклад, у Північній Кореї одним чином, а у Південній – зовсім іншим. Хоча спочатку народ і культура були одними й тими самими. Російська імперська свідомість нав'язує свій вибір, і у тих, хто реагує на нього реактивно, виробляються такі рефлекси, що вони готові підтримати зло, не замислюючись. Імперська свідомість як вир затягує всіх, хто схильний до інерції, і це не залежить ні від національності, ні від релігії.

Антикультурна установка пов'язана з нелюдським ставленням до інших. Існує три види нелюдського ставлення. Про двох із них усі знають, а ось на третє зазвичай уваги не звертають. В основі першого виду ставлення лежить ідея, що зло притаманне або самої природи людини, або якоїсь її невіддільної властивості. Це змушує бачити у людині метафізичного ворога, співіснування з яким неможливе. Я не маю на увазі, що насправді вороги ілюзорні. Я сам багатьох людей сприймаю як ворогів, але ставлення у мене до них інше, тому що я бачу зло зовсім не в природі людини, не в її природних чи соціальних властивостях, а в її вчинках, у яких розкривається її самовизначення до зла. Тобто я не вважаю лиходієм людину саму собою, лиходієм вона стає тільки в момент скоєння вчинку. Тому я не займаюся пошуком метафізичних ворогів, щоб вести з ними війну на повне знищення, але лише відповідаю на вільний вибір людини своєю вільною дією.

В основі другого виду нелюдського ставлення лежить перетворення іншої людини на річ чи об'єкт, що називається об'єктивацією. Це егоїстичне ставлення, яке перетворює інших людей на засіб для досягнення власних цілей, і будь-яка інша цінність людини заперечується.

В основі третього виду нелюдського ставлення, про яке рідко говорять, лежить повне ігнорування будь-якої значущості людини навіть як ворога або речі. Вона просто пусте місце. На неї перестають звертати увагу так, начебто б її не існує, тим самим повністю виключають із реальності свого життя. Це ставлення я так і називатиму – виключення зі своєї реальності. Воно веде до заперечення права існування, і тому призводить до злодіянь. При цьому той, хто чинить злодіяння, не помічає цього за собою, оскільки настільки ігнорує існування іншого, що навіть не замислюється, що тим самим він заперечує чиєсь існування.

Архаїчний російський імперіалізм був заснований на найжорстокішому гнобленні народів, але самі народи не сприймалися як вороги. Тобто, тут переважало ставлення до людей як до речей – об'єктивація. Радянський імперіалізм поклав основою своєї ідеології класову боротьбу. Зло приписувалося людині з її соціальної природи, і на основі цього формувалося ставлення до неї як до ворога. Однак нинішній варіант імперіалізму в Росії іншого роду. Він характеризується прагненням до безцільного знищення, навіть коли для імперії в цьому немає ні вигоди, ні сенсу. Адже боротьба з ворогами передбачає мету, перемогу над ними, а тут війна з Україною ведеться заради самої війни, при цьому без жодного сенсу навмисно бомблять мирних жителів. Я розумію, що російська армія не вміє штурмувати міста, не знищуючи їх повністю, але вона бомбардує навіть ті міста, які не штурмує. Який сенс було знищувати житлові квартали Харкова, від штурму якого все одно відмовилися? Це вже некрофілія. Ми, як російський імперіалізм мутував у нову форму – некроімперіалізм.

Імперіалісти ведуть війни з якоюсь метою, яку можна раціонально обґрунтувати, наприклад посилення політичного впливу, розширення імперії, проте некроімперіалісти можуть вести війну заради самої війни без будь-якої мети, тому що для них руйнація і смерть самоцінні, і нема потреби якось їх доводити. З 2014 року Росія вела проти України імперіалістичну війну із цілком ясною метою – підкорити Україну Росії. Для цього Росія шляхом військового і політичного тиску примушувала Україну до виконання умов капітуляції Мінська-2. Це була цілком раціональна імперська політична мета. Однак із початком широкомасштабного вторгнення від цієї мети відмовилися, а нову мету так і не змогли ясно обґрунтувати. Так і незрозуміло, чого зараз домагається Росія в Україні.

Якщо раніше війни могли виправдовуватися різними соціальними чи економічними причинами, часом доводилося обирати між двома лихами, то зараз все однозначно. Росія напала на Україну без жодної причини й приводу, не намагається навіть прояснити мету, пояснити, чого намагається, веде війну на знищення без перспективи перемоги, тероризує та вбиває мирне населення без жодної військової необхідності. Здавалося б будь-яка нормальна людина проти військової агресії Росії. Проте у самій Росії цю агресивну війну та воєнні злочини в Україні підтримали десятки мільйонів. Як пояснити, що така велика кількість людей приєдналася до позиції некроімперіалізму?

В основі некроімперіалізму лежить пошук ворога і страх перед складністю світу. Звідси прагнення спростити світ шляхом знищення, а смерть і руйнація спрощують світ, і тому роблять його менш страшним. Таке світосприйняття є природним для чекістів. Але чому воно почало поширюватися серед звичайних людей? Очевидно, для цього був ґрунт – люмпенізація. Люмпен – це така людина, яка орієнтується не на цінності, а на найближчі потреби й тому не здатна брати відповідальність за свої дії, неспроможна самостійно визначати своє життя і своє майбутнє. Люмпен ототожнює себе з тим, хто має в певній ситуації найбільшу силу, відмовляється від своєї індивідуальності й таким чином адаптується в суспільстві. Він оцінює навколишню дійсність не зі своєї позиції, а з позиції колективу, в якому його індивідуальність розчиняється. Усіх, хто чимось відрізняються від колективу, він сприймає як пряму загрозу собі та своїй ідентифікації з групою, і тому бачить у них ворогів. Люмпена лякає складність світу, і він підтримує тих, хто приносить руйнування, бо це робить світ простішим.

Тому люмпени в Росії не просто підтримали владу, а повністю ототожнились із некроімперською сутністю влади. Їм не потрібне жодне раціональне виправдання для нападу на сусідню країну, їм достатньо того, що в цій країні живуть і думають не так, як вони. Загибель людей, які від них чимось відрізняються, сприймається як спрощення миру, рух до безпечнішого та зрозумілого стану, тому люмпени не засуджують звірства російських військ в Україні, а коли потрапляють до армії, то самі творять ці звірства.

Отже, одна з причин, чому в Росії так багато людей обрало зло, у тому, що процес люмпенізації охопив Росію набагато сильніше за інші країни. Люмпени є всюди, у всіх країнах, чому саме в Росії цей фактор став вирішальним? Очевидно, він якось пов'язаний з антикультурною установкою збирання земель. Проте імперська свідомість притаманна не тільки для Росії, а й для деяких інших країн. Отже, тут річ не просто в імперській свідомості, а в конкретному виді відносин, що супроводжують імперську свідомість, зокрема, у ставленні винятку зі своєї реальності.

Однак таке ставлення зустрічається у всіх суспільствах, але саме в Росії воно настільки поширене практично всюди, не тільки в робочому середовищі, а й серед бюрократії, інтелігенції. В інших країнах ставлення винятку зі своєї реальності обмежує насамперед релігія, а також інші форми культури – етика, мистецтво, правосвідомість, традиції. Наприклад, вищі стани могли не вважати селян за людей, не помічати міську бідноту, проте християнство спонукало ставитися до них як до людей, з якими вони причащаються з однієї чаші. У Росії це чомусь не спрацювало, можливо тому, що релігійне ставлення до людей було придушене імперською установкою. Нелюдське ставлення винятку зі своєї реальності злилося з імперською свідомістю і нав'язувало православ'ю в Росії сектантський характер. Як ми зараз бачимо, річ була зовсім не в православ'ї. Адже не лише рядові адепти, а й навіть духовні лідери інших конфесій у Росії – протестантизму, вайшнавізму, ісламу, морально підтримують війну навіть ціною розколу зі своїми єдиновірцями в Україні. Інакше кажучи, вони просто виключили своїх одновірців зі своєї реальності, перестали сприймати їх у сфері свого особистісного буття.

Уявімо почуття людини з чорноробів або з обслугового персоналу, яка розуміє, що вона – порожнє місце для навколишніх. Її думка не має значущості для інших, ні на кого вона не може вплинути, вона усім абсолютно байдужа, начебто виключена з існування навколишніх людей. Ось таке ставлення поширене у Росії на всіх соціальних рівнях. А тепер уявимо десь у міських нетрях дворову групу людей, які розуміють, що для навколишніх вони ніхто, перспектив у них немає, і у відповідь на це вони прагнуть самоствердитись у запереченні суспільства. На противагу загальноприйнятим цінностям вони створюють свої антицінності, а на ігнорування відповідають агресією. Вони можуть напасти на перехожого і без причини побити його, і це дозволяє їм відчувати свою значущість на противагу навколишньому світу. Але самі собою вони нічого з себе не являють, тому ототожнюють себе зі своєю групою, і всіх, хто чимось відрізняється від них, сприймають агресивно.

Так формується люмпен-пролетаріат, або, як їх називають у Росії – гопники. Ворожий світ лякає їх складністю, і вони готові приєднатися до будь-якої сили, яка зробить його простіше, знищуючи всіх, хто на них не схожий. Тому вони не ідейно, а інстинктивно підтримують нацистів, фашистів, расистів і зараз перетворилися на соціальну опору російського некроімперіалізму. Вина українців для них у тому, що ті відрізняються від росіян. Для них це достатнє виправдання війни на знищення.

Однак це ставлення винятку зі своєї реальності поширене не лише в середовищі гопників, а й серед інтелігенції, державних службовців, священнослужителів, тому існують і люмпен-інтелігенти, і люмпен-православні, і люмпен-вайшнави, які підтримують злочинні дії Росії в Україні. При цьому некроімперіалісти, що узурпували владу, перетворили люмпенів на привілейований прошарок, і всіх, хто не люмпен, знімаються з посад, звільняються з роботи, витісняються з країни.

Звісно, здатність до емпатії звичайних людей має межі. Тому за всіх часів люди схильні були байдуже ставитися до лих інших народів. Наприклад, і зараз більшість людей у всіх країнах не зворушує трагедія уйгурського народу. Навіть в Україні мало хто думав, що довелося пережити жителям Алеппо, коли російська авіація знищувала місто. Однак після пережитого досвіду війни багато українців почали сприймати трагедію Алеппо особистісно, як свою. Так чи інакше в самій установці винятку зі своєї реальності немає нічого особливого. Однак те, що ні етика, ні релігія не змогли обмежити цю установку, призвело до такого високого рівня люмпенізації в Росії, що стало ключовим фактором поширення некроімперіалізму.

З іншого боку, війна в Україні змінила свідомість людей у всьому світі. Я не знаю, чи були в історії такі прецеденти, щоб увесь світ допомагав одній країні, яка потрапила в халепу, як він зараз допомагає Україні. Це означає, що формується загальнолюдська культура, яка сприяє подоланню цієї актикультурної установки винятку зі своєї реальності.

Доповнення з обговорення

Запитання. У чому різниця для особистості між цілеспрямованим винятком із реальності іншої людини та ігноруванням іншої людини через обмеженість емпатії? Наскільки одне може перетікати на інше, чи це принципово різні процеси?

Відповідь. Проблема ось у чому. І навмисне виключення із реальності, й ігнорування через відсутність емпатії може бути обумовлено інертністю, реактивністю на зовнішні обставини. У разі, якщо це зумовлено інертністю, то вибір зла вже передував виникненню відносини винятку з реальності. Якщо цього фактора інертності не було, то вибір зла відбувається пізніше. В одному випадку, коли виключення із реальності відбувається через відсутність емпатії – це ще не завершений процес вибору, в іншому випадку, коли виключення із реальності відбувається через цілеспрямоване рішення – це вже відбувся вибір. Але оскільки людина усвідомлює цей вибір, то залишає у себе можливість переглянути його.

Частина 4. Що спонукає обирати зло?

Для західної громадськості та політиків напад Росії на Україну був чимось немислимим. Там щиро дивуються, як таке взагалі стало можливим.

Коли стикаєшся з незрозумілим злом, то найстрашніше саме його безглуздість. Якщо зло якось можна пояснити, зрозуміти його місце у порядку речей, закономірність його виникнення, можна якось морально підготуватися, виробити раціональну стратегію опору злу. Але якщо немає раціональних пояснень зла, то людина почувається повністю беззахисною. Тому люди не можуть витримати безсенсовність зла, і якщо не знаходять йому пояснень, то вигадують свої.

Знаю це зі свого досвіду. У якийсь момент життя я самовизначився в переконанні, що будь-яка особистість самоцінна, але ніхто не повинен розділяти мою точку зору. Отже, якщо я допомагатиму іншому, то робитиму це просто так, тому що це самоцінне. Це – активна позиція у житті, оскільки спонукає постійно діяти просто так, і вона залучила мене до калейдоскопа різних соціальних ситуацій. Я чинив незалежно від обставин, проте при цьому не обтяжував себе поясненням мотивації своєї поведінки. І це багатьох лякало.

Пригадується, спонтанно вирішив підтримати ідею притулку для безхатченків. Щоб привернути увагу до проблеми, запропонував провести у місті суботник безхатченків з очищення міста. Безхатченки підтримали й навіть стали виходити на суботник у наступні дні, які випадково збіглися з рейдами міліції з відлову безхатченків. Міліції потрібно було виконувати план щодо адміністративних правопорушень, і за законом вони могли арештовувати безхатченків на десять діб кожні два місяці. Ось тоді я отримав масу свідчень про жахливі умови утримання у спецприймачі. Так розпочалося протистояння з міліцією. Потім на зустрічі з міським міліційним начальством вони сказали, що їм самим незрозуміло, як це так, хтось раптом починає відчайдушну боротьбу за права безхатченків. Навіщо? А як я міг пояснити, навіщо це роблю? Адже справді, допомогти безхатченкам майже неможливо, оскільки вони самі за межею того рівня надлому волі, що не здатні скористатися допомогою. Тому не лише міліційному начальству, а й навіть безхатченкам я не міг пояснити, навіщо я включився в боротьбу за них. Через деякий час багато безхатченків почали вважати, що я їм щось винен, що привласнюю собі якісь гроші, які виділяються для них. Це нормально. Будь-яка раціонально незрозуміла поведінка лякає навколишніх, і вони намагаються пояснити по-своєму, як можуть.

Подібна ситуація повторювалася і в університеті, і у політичному житті. Якщо люди не розуміють мотивацію поведінки людини, то самі вигадують її, тому що непередбачуваність людини лякає набагато більше, ніж навіть найжахливіші її вчинки. Тому легше приписати людині злісні наміри, ніж змиритися з тим, що вона робить просто так. Мені часто приписували злісні наміри, а багато хто й досі вважає мене лиходієм. Це природно. Якщо вже вирішуєшся чинити незалежно від думок і очікувань навколишніх, то цим повинен визнати за іншими право погано ставитися до тебе.

Одна річ коли непередбачувано вчиняє окрема людина, яка вносить у життя якийсь безлад, і зовсім інша – коли це робить влада,  яка здатна зруйнувати твоє життя повністю. Від окремої людини люди можуть просто усунутись як від загрози. Тому й приписують їй щось погане, щоби виправдати свій страх. А от від загрози, яку несе непередбачувана влада, усунутись неможливо. Щоб примиритися з таким страхом, виникає прагнення наділити дії влади якимось зрозумілим раціональним змістом. Тут два варіанти. Або приписати низовинні, але прості та зрозумілі мотивації, наприклад, бажання пограбувати країну і жити в розкоші, або якісь піднесені – виконання місії збирання земель, захисту від ворожих сил, які прагнуть пограбувати країну, протистояти моральному розкладанню бездуховного Заходу. Чим жорстокіший правитель, тим добрішим і турботливим він сприймається людьми, життя яких залежить від його свавілля.

Західні політики від початку бачили злочини Путіна – встановлення диктатури, підриви будинків у 1999, воєнні злочини у Чечні, розстріл школи у Беслані. Але вони також знають, що Путін має достатній ядерний потенціал, щоб знищити цивілізацію. Позбутися страху перед ядерним апокаліпсисом їм допомагала віра в те, що люди творять зло заради вигоди, адже з цього погляду Путіну не вигідно знищувати світ. Якщо йому показати, що вигідніше жити у мирі та торгувати, то це розв'яже усі проблеми, Росія поступово інтегрується у світову спільноту і стане цивілізованою країною. Тому західні політики намагалися не загострювати ситуацію і підтримували той режим у Росії, який є. Адже для них було просто неймовірно, що Путін, замість того, щоб сидіти на самітах вісімки, отримувати нечувані доходи від торгівлі сировиною, віддасть перевагу долі ізгоя і без жодної причини розв'яже загарбницькі війни. Тому вони не готові до війни.

Звичайно, багато людей обирають зло відповідно до егоїстичних інтересів, але далеко не всі. Насправді люди часто чинять всупереч тому, що їм вигідно. Таке глибоке нерозуміння політичного режиму у Росії демонстрували не тільки західні політики, а й деякі російські опозиціонери, які вважали, що все зло від корупції й крадіжки. Достатньо замінити президента на чесного, і тоді настане «Прекрасна Росія майбутнього».

Проте сталося те, що неможливо з позиції раціонального егоїзму – самогубне широкомасштабне вторгнення. Яке тут можливо пояснення цьому, якщо річ не у вигоді? Якщо вибір зла зумовлений не економічною мотивацією, то якою? Психологічною? Люди дуже часто вибирають зло всупереч власній вигоді, бо ненавидять, бояться, ревнують, заздрять. Почасти це так, Путін ненавидить цивілізований світ, боїться НАТО, заздрить, що й Україна скоро краще житиме. Постачання зброї в Україну такі повільні, бо багато політиків бояться неадекватної психологічної реакції Путіна. Чи раптом він психане і застосує ядерну зброю? Насправді психологічна мотивація далеко не головна, інакше довгі психотерапевтичні бесіди Макрона з Путіним дали б результат.

Однак люди в Україні, Польщі, Фінляндії й країнах Балтії ще пам'ятають жахи російської агресії й тому бачать іншу імперську ідеологічну мотивацію вибору зла. І це частково так і є. Путін хоче увійти в історію як великий правитель, який відродив Радянський Союз. Ба більше, це було головним завданням чекістів, які прийшли до влади внаслідок перевороту восени 1999 року. З цієї позиції цілком зрозуміла імперіалістична війна Росії проти України з 2014 року, але незрозуміла війна на знищення, яку розв'язав Путін після провалу бліцкригу та поразки під Києвом у 2022 році. Якби він вивів тоді війська з України, то зміг би зміцнити свою владу і підготуватися до нової війни. Тепер же йому загрожує втрата влади й життя, а Росії – смута і розпад.

Отже, всі ці три види мотивацій вибору зла справді відіграють свою роль: егоїстична, психологічна й ідеологічна. Але цього мало, щоб пояснити, чому так багато людей обрало зло. Є ще щось.

Щоб зрозуміти, чому людина вибрала зло, потрібно визначити, на якому рівні вона вибрала: на рівні реакції на ситуацію під впливом емоції та пристрастей, на рівні життєвої позиції відповідно до егоїстичної мотивації, на рівні світогляду під впливом виховання і пропаганди, або ж на екзистенційному рівні, де визначається ставлення до життя цілому. Від самовизначення на екзистенційному рівні залежить те, як людина самовизначається на всіх інших рівнях.

У шкільні роки я за умовчанням приймав комуністичну установку, а потім у якийсь момент самовизначився, зробив вибір позиції самоцінності особистості, тоді як більшість людей перейшло від комуністичної ідеології до позиції самоцінності особистості лише разом із суспільством, коли це стало головним політичним трендом, а потім, з приходом Путіна, знову повернулося до людиноненависницької установи. Є принципова різниця, коли людина змінює свої переконання під тиском змін зовнішньої ситуації, і коли вона змінює їх усупереч усім зовнішнім обставинам.

Однак людина може самовизначитися незалежно від зовнішніх обставин не лише до добра, а й до зла. Тому і в Радянському Союзі були переконані комуністи, які вважали, що можна пожертвувати будь-якою кількістю людей заради перемоги ідеї, і зараз є переконані фашисти, які вважають, що Україна має бути знищена за будь-яку ціну, проте більшість людей самовизначається у пасивному підпорядкуванні зовнішнім обставинам. У Радянському Союзі вони підтримували комуністичний режим і вірили у пропагандистське виправдання війни в Афганістані, а коли з Афганістану вивели війська, то й думати про нього забули. Так само зараз вони підтримують некроімперський режим у Росії та вірять у пропагандистське виправдання війни з Україною, але якби Путін вивів війська з усієї території України, то вони б тут же й забули про неї. Адже забули ж вони про Херсон одразу, як його звільнили.

Ті, хто підкорився владі зовнішніх обставин, зберігають свободу вибору лише всередині певної ситуації, як кішка, яка думає над вибором, стягнути чи ні сир, але не здатна морально оцінити свій вчинок. Якщо ситуація зміниться, вони відразу забувають про свій вибір. Але є й такі, хто робить вибір у всередині собі й слідує йому незалежно від цього, як змінюється життя. Різні люди можуть мати однаковий світогляд, але при цьому він все одно буде різним за природою. В одному випадку світогляд психологічно зумовлений і є результатом згоди на ідеологічну установку, яка узагальнює всі думки, що виражають найпростіші психологічні реакції на ситуацію. В іншому випадку світогляд соціально зумовлений і є результатом соціальної самоідентифікації, ототожнення себе з суспільною позицією. У третьому випадку світогляд є результатом екзистенційного вибору; це внутрішнє переконання, яке ґрунтується на ставленні до життя в цілому.

Розглянемо з прикладу. Після захоплення школи у Беслані російські військові розстріляли терористів разом із дітьми. Випадковим це не було. Стріляли із танків, застосовували запальні снаряди. Логіка в цьому була, хоч і нелюдська – якщо влада покаже, що не цінує життя людей, то марно на неї тиснути подібними терактами. Однак цей метод такий жахливий, що навіть деякі опозиційно налаштовані люди не могли повірити, що обстріл почався навмисно. Вони вже витіснили з пам'яті, що перед цією подією російська влада збила два пасажирські літаки, які захопили терористи. Я пам'ятаю, як вони тоді погрожували, що й надалі збиватимуть у разі подібного захоплення.

Нормальна людина, яка має хоча б мінімум емпатії, не здатна погодитися з такими методами боротьби з тероризмом. Проте більшість у Росії так і не обурилася розстрілом школи. Солдати, які стріляли по школі, діяли за ситуацією. Їхній вибір зла був зумовлений психологічною реакцією на ситуацію. Командири, які наказали про обстріл, просто підкорилися вказівці згори. Їхній вибір зла був зумовлений прагненням пристосуватися до влади. Інстинкт соціальної адаптації змусив їх пожертвувати життям дітей. Проте ні для тих, ні для інших це не було внутрішнім рішенням. Прийняти таке рішення міг лише той, хто внутрішньо самовизначився до зла незалежно від зовнішніх ситуацій. Це важко, але спробуємо уявити таке некрофільне світосприйняття, у якому чим більше жертвуєш іншими людьми, тим більше наповнюєшся власною значущістю. Цінність життя загиблих конвертується в самооцінку того, з чиєї вини вони загинули. Щоб ухвалити рішення про штурм, спочатку треба бути некрофілом, а вже потім можна імітувати раціональну позицію, обґрунтовуючи її доцільністю для запобігання терактам у майбутньому.

Якщо проводити аналогію з біблійною історією, то римські легіонери теж розіп'яли розбійників, тільки ось і Ісуса Христа разом з ними теж. Понтій Пілат не приймав рішення про страту, він просто підкорився обставинам, підкоряючись соціальним інстинктам. Але хто тоді у цій історії головний некрофіл? Начебто такого навіть і немає. Синедріон вирішив пожертвувати однією людиною задля того, щоб уникнути ризику повстання. Юда не вірив, що Ісуса розіпнутий, думав, що той підніме повстання. А коли зрозумів, що схибив, то повісився. Від Путіна такого не дочекаєшся. Єдиний, хто наближається за рівнем лиходійства до нього – це Ірод, який бив немовлят.

Щодо людей у Росії, які підтримували Путіна, то вони просто витіснили зі свідомості події у Беслані. Їхній вибір зла ґрунтувався на принципі виключення цих дітей зі своєї реальності, начебто десь далеко стихійне лихо забрало життя невідомо кого. Коли ж їм нагадуєш, що це саме російські військові розстріляли школу, то вони у відповідь реагують агресивно, що говорить про те, що самі вони ніколи не наважилися б пожертвувати дітьми навіть заради вбивства терористів. Проте вони підтримали зло, яке навіть за їхніми внутрішніми мірками є неприйнятним. Звідси й агресія проти всіх, хто про це нагадує. Ця установка виключення зі своєї реальності широко поширена і в повсякденному житті, не пов'язаному з політикою.

Я кілька разів спостерігав ситуацію, що повторюється. Усі співчували своєму колезі, якого несправедливо утискало начальство. Однак після його звільнення всі про нього одразу забували, начебто його й не існувало. І до начальства всі претензії одразу зникали. Поки колега був присутній у їхній повсякденній реальності, вони переживали за нього, а щойно звільнився, то одразу був виключений із реальності, ніби й не існував ніколи.

Підтримка війни проти України також може бути обумовлена вибором зла на психологічному, соціальному або ідейному рівні. Масу населення, яка підтримує війну, можна уподібнити до комети. Маленьке тверде ядро становлять російські фашисти, які свідомо вибрали зло. Вони були б фашистами у будь-якому суспільстві й не залежать від путінської пропаганди. У будь-якій ситуації й з будь-яких питань вони послідовно вибирають те, що несе найбільше зло, і на переконання підтримують терор і масові вбивства. Найбільш яскраву частину хвоста комети складає маса людей, яка примикає до тих, хто підтримує зло, тому що вони сильніші. Вони ненавидять Україну доти, доки така установка влади. Якщо влада зміниться, то вони одразу забудуть про існування України. Це пристосуванці, котрі навчилися змінювати свої переконання залежно від того, що їм вигідно. І, нарешті, менш яскрава, але найбільша частина хвоста комети – це накачана ненавистю аморфна маса населення. Вона не має жодних переконань і лише емоційно реагує на телевізійну картинку. Якщо по телевізору припинити показувати Україну, то вони думати забудуть про неї.

Усі люди різні, але чому саме так розподіляються у ситуації вибору зла? Якщо скажемо, що випадково або тому, що їх так переконали або обдурили, то це суперечитиме тому, що ми бачимо. Якщо людина пристосуванець, то жодними доводами не зробити її ідейною, але як тільки ситуація зміниться, вона все одно зрадить свої переконання. Тобто позиція пристосуванця повністю залежить від ситуації, але сам факт, що він пристосуванець від зовнішньої ситуації не залежить. Це результат його внутрішнього самовизначення. Бути пристосуванцем, ідейним лиходієм чи неусвідомленою особистістю, що розчинилася у своїх спонтанних реакціях – це внутрішня позиція, яка не залежить від зовнішніх обставин.

Але якщо ця позиція ні від чого не залежить, чим вона визначена? Якщо ми скажемо, що сутністю людини, то самі перетворимося на лиходіїв, тому що цим прийдемо до заперечення права інших на існування. Якщо ця внутрішня позиція, на основі якої людина вибирає зло, визначається не зовнішньою ситуацією і не самою природою людини, то залишається одне – екзистенційне самовизначення, тобто таке самовизначення до свого існування та до життя в цілому, яке передує тому, як людина визначається до конкретних ситуацій.

Слов'янськ, 18-30 січня 2023