Круглий стіл «Григорій Сковорода в житті сучасної людини»

12 квітня – сумна дата для Слов'янська. У цей день сім років тому місто було захоплене, що стало початком гарячої фази війни. Однак, саме в цей день в Слов'янську вирішили згадати про вічне, і про ту людину, яка вплинула на формування української культури. У рамках підготовки до відзначення 300-річчя з дня народження Григорія Сковороди 12 квітня 2021 року в Луганському національному агарному університеті відбувся круглий стіл «Григорій Сковорода в житті сучасної людини» за участю Товариства українських філософів і релігієзнавців. Студенти й викладачі ЛНАУ спільно з вченими з Києва, Харкова, Рівного та Луцька обговорювали яке значення для них і для їх життя має творчість Григорія Сковороди й що вона може дати сучасній людині.

Круглий стіл відкрив старший викладач ЛНАУ Миколай Карпіцький з доповіддю «Як можливо зрозуміти Григорія Сковороду?» Він звернув увагу на те, що сучасне розуміння Г. Сковороди суперечливе, і розв'язання цих суперечностей дозволить виявити у відомого українського філософа нові філософські ідеї, які раніше були непоміченими. Магістр релігієзнавства, голова Товариства Українських філософів і релігієзнавців Ігор Дмитрук у своїй доповіді «Чи був Сковорода філософом?» підтвердив, що Г. Сковорода дуже недооцінений як оригінальний мислитель. Магістр філософії Тарас Клок з Луцька в доповіді «Еклектизм Григорія Сковороди» показав творчість Г. Сковороди як ідейно-символічний синтез культурного досвіду, магістр філософії з Києва Ярослав Петік пояснив, як поєднуються біблійні сюжети з платонівською діалектикою у творчості Г. Сковороди, аспірант Інституту філософії НАН України Андрій Кулик розкрив метафізику серця українського філософа, а релігієзнавець Богдан Стрикалюк прояснив універсальну основу містичного досвіду Г. Сковороди. Дуже цікаву пропозицію подорожі за пам'ятними місцями життя Г. Сковороди запропонував незалежний дослідник зі Слов'янська, кандидат філософських наук Костянтин Бондурівський. Кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту сходознавства НАН України Юлія Філь у доповіді «Актуальність філософії Григорія Сковороди для сучасного українця» показала, що праці Г. Сковороди мають не тільки теоретичне значення, яке можуть оцінити фахівці, але перш за все духовно-практичне значення для звичайних людей, бо допомагають розв'язувати проблеми душі.

Під час обговорення, в якому активну участь брали студенти й викладачі ЛНАУ, виникла дискусія про співвідношення національного й універсального у творчості Г. Сковороди. Підбиваючи підсумки круглого столу, Миколай Карпіцький дійшов висновку, що філософія Г. Сковороди має кілька рівнів: містичний рівень, на якому відкривається духовний досвід культури, і теоретичний рівень, на якому цей досвід критично переосмислюється; універсальний рівень, на якому синтезуються значущі для різних культур ідеї, й індивідуальний рівень, на якому Г. Сковорода приходить до нових для історії філософії ідей; практичний рівень, пов'язаний з розв'язанням проблем душі повсякденної людини, і соціально-культурний рівень, на якому ідеї Г. Сковороди зіграли ключову роль у формуванні української культури.

Джерело: Круглий стіл «Григорій Сковорода в житті сучасної людини» в ЛугНАУ

Миколай Карпіцький. Двійник: художнє свідоцтво онтологічного розлому людського буття

Двійник з фільму Девіда Фінчера «Бійцівський клуб» за своєю сутністю протилежний двійникові з повісті «Двійник» Ф.М. Достоєвського. У фільмі Фінчера двійник допомагає головному герою самореалізуватися, двійник з повісті Достоєвського ворожий оригіналу, поступово підміняє його і витісняє з життя. Оригінал двійника з «Бійцівського клубу» – людина складна, що не вкладається в стандартні суспільні уявлення, здатна на несподівані вчинки. Головний герой з «Двійника» Достоєвського - це один з багатьох, пересічна людина, яка не може вирішити, чого вона хоче, тому її нерішучість перетворює будь-які її вчинки в банальні дурниці. Двійник з «Бійцівського клубу» втілює в собі всі якості, якими хоче володіти головний герой оригінальність, рішучість, непередбачуваність, відв'язність. Він допомагає своєму оригіналу робити по-справжньому значні речі. Двійник Достоєвського - це лише точна копія оригіналу, що має ту ж зовнішність та ім'я, хіба що трошки нахабніший, і тільки. Спілкування з двійником у «Бійцівському клубі» приводить головного героя до просвітління, а в повісті Достоєвського – до остаточної втрати себе і божевілля.

Але головна відмінність між цими двійниками лежить в їхній онтологічній природі. Двійник з «Бійцівського клубу» існує тільки в суб'єктивній психологічній реальності головного героя, двійник з повісті Достоєвського втілений в інтерсуб'єктивному бутті, він тілесно є присутнім для інших й ні в кого не викликає сумніву у своїй реальності й правомірності. Навколишні сприймають двійника як щось природне, прекрасно бачать схожість і відмінність з оригіналом.

Двійник з повісті Достоєвського висловлює архаїчний пласт свідомості, властивий давній міфологічній картині світу, в якій боги й природні духи реально втручалися в життя людини. Архаїчна свідомість не мала  ніякої автономної суб'єктивної реальності, всі міфологічні персонажі були тілесно втілені в інтерсуб'єктивному бутті. Все, що б не відбувалося, реально відбувається для всіх, а не в окремо взятій свідомості однієї людини.

Двійник з «Бійцівського клубу» є втіленим тільки в психологічній реальності та є невидимим для інших. Виділення автономної суб'єктивної реальності цього двійника характеризує сучасну європейську свідомість. Не всяка даність існує в інтерсуб'єктивному бутті. Виник розкол реальності на внутрішню і зовнішню: феномени внутрішньої суб'єктивності не здатні безпосередньо розкриватися в об'єктивній реальності. Завдяки цьому онтологічному розлому сучасна людина позбавляється від страху перед невідомим і незбагненним. Все загадкове і незрозуміле витісняється з об'єктивної реальності в суб'єктивну. В результаті відбувається спрощення і збіднення картини світу, все стає зрозумілим відповідно до простих природних закономірностей. Саме ця установка породила психоаналіз З. Фройда, згідно з яким несвідоме є бездонною ямою внутрішньої суб'єктивності, куди можна звалювати все, що людину лякає. На саме таке розуміння був запит у європейської людини для того, щоб позбутися від страху перед всім загадковим, шляхом вилучення всього, що загадкове, з інтерсуб’єктивної сфери.

В одній з популярних книг мені попалася фотографія людини, що стоїть, як тварина на чотирьох лапах, з рибою в зубах. Сфотографували її європейські мандрівники, що спостерігали в одному з сіл острова Яви дивну сцену. Місцевий чаклун створив якесь заклинання, після чого один з жителів стрибнув у воду і виринув з рибою в зубах. З точки зору європейських мандрівників, цей місцевий житель уявив себе видрою, виявивши при цьому аномальну для звичайної людини спритність. На їхню думку, все перетворення відбулося тільки в суб'єктній психологічній сфері, а сам місцевий житель як був людиною, так і залишився. Однак і для чаклуна, і для інших жителів села ця людина справді перетворилася на видру. В їхньому світі немає автономної суб'єктивної реальності, і якщо перетворення відбулося, то воно очевидне для всіх. Якби не присутність європейських мандрівників з фотоапаратом, у нас не було б взагалі жодних підстав сумніватися в реальності перетворення. Сумнів виникає тільки за наявності онтологічного розлому на внутрішню і зовнішню реальності, а фотоапарат, як технічний засіб, лише закріплює цей розлом. Однак, замість того, щоб ставити під сумнів реальність перетворення, чи не простіше поставити під сумнів реальність самого цього онтологічного розлому, який є лише плодом сучасної європейської культури, в той час, як решта світу його не знає? А раз так, то цей розлом слід вважати не онтологічною даністю, а суб'єктивним феноменом, породженим європейською культурною свідомістю.

Томськ, 2006  

Миколай Карпіцький. Здогадки про відчуття часу у вовків

Миколай Карпіцький. Здогадки про відчуття часу у вовків (про аніме «Вовчий дощ» Тенсая Окамури)

У нас немає знання про те, як тварини відчувають час. Однак в мистецтві зустрічаються іноді інтуїтивні здогадки, як це можна зустріти у режисера анімаційного фільму «Вовчий дощ» Тенсая Окамури. Герої фільму – вовки – можуть приймати людську подобу і жити, як люди, але при цьому вони зберігають власне відчуття життя, яке відрізняє їх від людей. Вовки живуть не спогадами або очікуваннями, а  теперішнім, в якому немає місця розчаруванням, нудьзі, турботі про завтрашній день, метушні тощо. Вони страждають і радіють з приводу того, що є тут і зараз. Оскільки вовки є вільними від моральних переживань, вони просто роблять те, що вважають у цей момент правильним і, зробивши вибір, більше не жалкують про те, що зроблено. В атмосфері вовчого відчуття життя розгортається апокаліптика фільму.

Вовки шукають свій рай, куди немає дороги людям. Із завершенням їх пошуку мусить настати кінець світу. Занадто довго живучи серед людей, вовки частково піддалися ілюзіям людських сподівань майбутнього раю. Адже рай для людей завжди в майбутньому, він – принципово інший стан щодо життя в сьогоденні. У сновидіннях вовків виникають образи майбутнього раю, однак, щойно вони доходять до останнього місця, залишаючи за собою світ, що гине, то виявляють, що ніякого раю в майбутньому немає і бути не може. Глядачу, який є захопленим очікуванням чисто людської розв'язки фільму (тобто або остаточної загибелі, або здійснення майбутнього спасіння), кінцівка може здатися незрозумілою. Всі очікування майбутнього спасіння – ілюзорні, а загибель світу так і залишиться назавжди в майбутньому, за межами життя в сьогоденні. Увійти в вовчий рай можна лише повернувшись в теперішнє.

Для людей час є лінійно направленим в майбутнє, а теперішнє постійно знищується в минулому. Для вовків час постійно повертається до теперішнього. Прикидаючись людьми, вовки стали про це забувати, тому вирушили на пошуки свого раю, який виявився не десь далеко, а полягає в здатності повертатися в теперішнє, до справжності конкретного повсякденного життя.

Здатність жити в теперішньому – це дар усім живим, який люди поступово втрачають мірою дорослішання. Тварина може годинами нерухомо підстерігати жертву. Для людини довге очікування нудне і втомлююче. Однак тварина не знає довгого очікування, оскільки цілком занурена в теперішнє. Людина, розосередивши своє сприйняття в лінійній послідовності від минулого до майбутнього, втрачає це відчуття теперішнього.

Справжнє життя здійснюється в теперішньому, проте людині важко утримати це відчуття теперішнього. Суперечність між прагненням відмовитися від обтяжливого теперішнього і спрагою повноти життя в теперішньому створює в людині напругу між томлінням від теперішнього й очікуванням майбутнього. Цю напругу можна витримати завдяки тому, що вона з часом відходить у минуле і може бути там забутою.

Реальний світ – це область спілкування. Щойно людина втрачає здатність спілкуватися, вона занурюється у власний ізольований аутистський маленький світ. Справжність життя відчувається тільки в особистому спілкуванні, рушійною силою якого є любов. Однак спілкування передбачає відповідь. Якщо Інший не відповідає, то безперервність відчуття життя порушується порожнечею, яку людина прагне заповнити очікуванням відповіді в майбутньому. Але якщо очікуване так і не стає справжнім, то людина втрачає його, шукаючи опору для відчуття життя лише в минулому або майбутньому. Роздвоєність між очікуваним і фактичним нестерпна, тому людина починає будувати сурогатний світоопис, щоб сховатися від екзистенціальних суперечностей і забутися.

У спілкуванні з Богом розкривається відчуття повноти життя. Людина, яка втратила здатність повертатися в теперішнє, поповнює очікуваннями власну нестачу спілкування з Богом. Якщо ж очікуване недосяжно, то запускаються механізми, що захищають від травмуючої релігійної напруги пр.– обрядовір'я, моралізаторство, ідеологізація релігії тощо. Створюючи сурогатну подобу релігійного досвіду, людина залишається незадоволеною, і все одно прагне до справжнього спілкування з Богом, що виражається в релігійній тузі – сподіванні майбутнього раю. Ця незадоволеність визначає в людській історії періодичність хворобливих апокаліптичних настроїв без реального апокаліпсису. Однак не всі піддаються ілюзії майбутнього раю. Релігійність Сьорена К'єркегора або Льва Шестова виражалася в повстанні проти майбутнього раю, який потойбічний повсякденному життю. Їхні надії знаходяться не в спрямованості до майбутнього, а в набутті теперішнього.

На відміну від людей, вовки не страждають від неповноти особистого спілкування. Для відчування життя їм цілком достатньо природного спілкування зі світом. Саме тому вони не чекають майбутнього спасення, їх рай в теперішньому. У «Вовчому дощі» в нього змогли увійти вовки, але не люди.

Томськ, 2007

Миколай Карпіцький. Синтоїстський дух японського аніме

У японському аніме виразні засоби зведені до мінімуму руху: нерухоме тіло, застигла міміка протягом десятків секунд. Самі рухи схематичні, не виражені індивідуально. Можна навести типовий приклад з Fushigi yuugi: сьоґун Накаґо зустрічає Міаку – дівчинку, яка вирушила в чужий світ рятувати подружку.  Накаґо, що сидить на коні попереду свити, кидає погляд на Міаку. Жодного зайвого руху: він просто дивиться і все. Але в цьому нерухомому погляді сконцентровано безліч смислів: він зауважує, що дівчина з іншого світу, що вона покликана стати жрицею, що вона належить до ворожого табору, і що її зараз треба захопити, що майбутнє, пов'язане з дівчиною, невизначено і т.ін. 

У європейському мультфільмі кожен з цих смислів був би виражений різними мімічними рухами.  Накаґо мав би звернутися до дівчини одним виразним рухом, до свити – іншим, задні думки зобразилися б у міміці й т.ін. Але тут нічого цього немає:  Накаґо сидить на коні, повертає голову, бачить дівчину і більше нічого не відбувається. При цьому його обличчя закутане плащем, видно тільки очі. Ні міміки, ні жестів. Так само і дівчина – просто дивиться і не рухається. В одному застиглому русі виражено все.

У цій особливості японського аніме виражений синтоїстський дух прихованості або непрояви. Камі (японські боги неба й землі, духи будь-яких предметів) – це приховані життєві сили, які позбавлені індивідуальності й тілесності, їх зображення табуйоване. У кожному синтоїстському храмі зберігається сінтай (тіло камі), але що це таке, не знає ніхто, бо воно приховано від погляду людей. Будь-який предмет може стати тілом камі, завдяки чому непроявлене присутнє в емпіричному. Неявна присутність камі зміщує сприйняття людини з зовнішнього вираження речі, на її внутрішню сутність.

Осягнення сутності в емоційному переживанні, що пронизує життєву потенцію речі без приведення її до смислової визначеності, лежить в основі японського естетичного принципу моно-но аваре (прихована чарівність речей). Кожний застиглий рух в японському аніме передає невизначену потенцію смислопроявів, незвідних до змісту будь-якої певної дії або ситуації. Внутрішнє є присутнім, але при цьому не вираженим. На цьому прихованому рівні відбувається основна дія.

Приховану глибину життєвих сил можна співпереживати, але не зображати. Анно Хідеакі в «Євангеліон нового покоління» присвячує цілу окрему серію тому, як спонтанно проривається прихована сутність людини. Чотирнадцятирічний підліток Ікарі Сіндзі на якийсь час втрачає тілесну визначеність. Шар за шаром розпадається свідомість, оголюючи в хаотичному мерехтінні незв'язаних між собою фрагментів все те, що ховається за нерухомим поглядом. Будь-яка спроба звести цей хаос до емпіричної визначеності означала б заперечення внутрішньої сутності людини.

Європейська установка прямо протилежна синтоїстському духу приховування: внутрішній сенс завжди проявляється у міміці, діях, події тощо. З позиції європейського художнього сприйняття тіло має виражатися в русі. Навіть статичні зображення живопису  або скульптури передають динаміку тіла. Для цього використовується спеціальний художній спосіб, що передбачає естетичний синтез різних моментів часу в єдиному акті сприйняття. Тому для європейської мультиплікації першорядне значення має рух як виразна форма, а серед рухів особлива роль відводиться міміці героїв.

Оскільки для європейця умовою розуміння є адекватне вираження сенсу, він погано переносить безглуздий сюжет. Як правило, зміст фільму остаточно з'ясовується в кінці. Європеєць очікує осмисленого кінця, і якщо цей кінець виявляється негативним, то, значить, він служить зав'язкою наступного сюжету. Однак остаточна завершеність може бути тільки в позитивній розв'язці. Завершення фільму на апокаліптичну тематику хепіендом – чисто європейський винахід. Оскільки з позиції японського світовідчуття внутрішнє не знаходить свого завершення в емпіричному, то і Кінець Світу, до розчарування європейських глядачів, виявляється справжнісіньким кінцем без будь-яких надій на появу в останній момент супергероя.

Для європейця вся дійсність повинна бути осмислена з позиції найбільш значущих для нього смислів і цінностей. Цим пояснюється популярність таких течій думки, які зводять все різноманіття світу до якогось одного простого пояснення. Якщо це пояснення значимо для широкого кола обивателів, то відповідна теорія стає дуже популярною, як, наприклад, фройдизм, який пропонує метод редукції до сексуальної інтерпретації будь-яких явищ життя.  

Для японця прихована життєва сутність непорівнювана з конкретним емпіричним фактом і його інтерпретацією. Щоб висловлювати присутність невизначеного, емпіричний факт повинен сприйматися в простоті своєї фактичності без жодних зайвих інтерпретацій. Приклад з серіалу «Євангеліон нового покоління»: сцена в душі, де сидять два оголених підлітки. Один з них каже іншому: «Ти мені подобаєшся. Простіше кажучи, я тебе люблю». Більш того, один з підлітків напрошується до іншого переночувати. У європейського глядача відразу виникають певні асоціації та очікування відповідного розвитку теми. Однак нічого подібного у фільмі немає. Підлітки просто поговорили вночі, і нічого більше. Ситуація зображена у своїй фактичності й не передбачає жодного розвитку.

На цьому прикладі можна бачити відмінність європейського і японського ставлення до сексуальності. Європейцю потрібно осмислювати дійсність відповідно до того, що для нього найбільш значимо, тому він є схильним знаходити сексуальність де завгодно, в будь-яких вчинках, натяках, символах. Таке розосередження сексуальності призводить до того, що її вже не вистачає на сам секс як такий, що стає широко поширеною медичною проблемою.

У японському сприйнятті невизначеність життєвої сутності непорівнянна з емпіричною даністю, тому її неможливо анатомувати примітивними сексуальними інтерпретаціями. Секс належить емпіричній області, коли він є, він повинен бути саме сексом, а не проблемою несвідомого. Коли його немає, немає сенсу шукати сексуальне підґрунтя.

Томськ, 2006

Юлія Філь. Як асимілювати досвід невзаємності

Коли людина стикається з невзаємністю, у неї виникає потреба екологічно переробити її в собі, правильно асимілювати цей досвід, щоби він не нашкодив ні їй, ні іншому учаснику ситуації. Є декілька шляхів зробити це. Найлегше – це піддатися інерційному механізму заперечення, заперечити досвід і його причину, наділити їх негативним змістом і відправити геть зі свідомості. Це, мабуть, найбільш дієвий спосіб для того, щоби стерти пам’ять про людину. Та я не вважаю цей шлях екологічним як мінімум із двох причин. По-перше, у такому разі заперечується все хороше, що було в досвіді, а по-друге, у такий спосіб ми власноруч обмежуємо себе, свою особистість, відрізаючи від неї те, що вже стало її частиною. Та про це трохи пізніше.

Ще один спосіб – вдячність і відпускання. Замість заперечення можна акцентувати увагу на всьому прекрасному, що було в досвіді, дякувати за це і відпускати. Та цей спосіб нелегкий і не завжди дозволяє радикально і безповоротно стерти пам’ять про людину. А тому доводиться жити з відчуттям якоїсь нерозкритої потенційності, яка психологічно обтяжує та однаково супроводжується відчуттям обманутих очікувань і марних надій. «Закрити гештальт» вдячністю і відпусканням не завжди виходить. Так само, як не завжди виходить пояснити собі, навіщо утримувати цей зв’язок далі, якщо він односторонній і не може реалізуватися. Здається, є ще один хороший спосіб асимілювати досвід невзаємності – здійснити операцію усвідомлення себе не як сансаричної істоти, можливості якої справді обмежені в емпіричному світі, а як істоти-потенційності.

Для такої істоти кожен досвід, кожна можливість у житті, хай навіть нереалізована, є такою ж значущою, як будь-які значущі події в житті. Інакше кажучи, можна не редукувати себе до реалізованих подій життя, не обмежувати себе ними, а мислити себе ще й як того, хто включає всі потенційні почуття й досвіди, які могли б статися, але не сталися, бо така вже природа нашого лінійного обмеженого існування в матеріальному світі. Адже якщо людина пережила якийсь досвід – вона вже його знає, він уже стає її частиною і уже передбачає можливість повторення. Хай не в цьому житті, хай не з цією людиною, хай не в такій, але в схожій формі. Для прикладу, можна уявити людину, яка заперечує любов, бо ніколи її не відчувала. А як відчула, то зрозуміла її реальність і уже може розраховувати на повторення цього досвіду. Тому, ставши на таку позицію, людина себе усвідомлює істотою не обділеною чимось, а лише збагаченою, а її зв’язок із тим, хто не відповів взаємністю, перестає бути емпіричним, а набуває якогось онтологічного, позачасового й позапросторового статусу.  

Для кого така позиція звучить занадто абстрактно чи пафосно, поспішу заперечити. Бо в самій позиції уже міститься дуже конкретне і раціональне пояснення, чому так найкраще зробити. Та хоча б тому, щоб не обділяти себе, не звужувати свою свідомість. Це конструктивна раціоналізація, коли можна не лише серцем відчути, як правильно, а й раціонально пояснити собі, чому так правильно.

Київ, 11 квітня 2021

Андрій Кулик. Спокуса тотальної зневіри: богослови, філософи і психологи про «акедію»

Джерело: Андрій Кулик. Спокуса тотальної зневіри:богослови, філософи і психологи про «акедію» // Патріархат. 2020. № 3 (479)

В романі «Дар байдужості» (1963) французької письменниці Сесіль Арно розповідається про дівчину, яка мешкає в Парижі¹. Все своє життя вона відчуває нудьгу, зневіру й байдужість до всього, навіть до власного життя. Робота її не надихає, а кохана людина відповідає тією ж байдужістю і не помічає поруч рідне серце. Для героїні твору стан усвідомлення зневіри й нудьги – реальне життя. Та змінювати нічого вона не хоче і не вбачає в цьому чогось поганого. Прикладів подібного явища в історії й сучасності людства можна навести багато… Спробуймо зрозуміти причини появи й поширення описаної зневіри: для цього явища є давній термін акедія. Спробуймо також відповісти на питання, як християнин може протидіяти акедії й застерегти себе та ближніх від неї.
______________
¹ Cécile Arnaud C. Le don d'indifférence. Paris 1963.

 
«Пустеля замість думок»
Перше: що таке акедія? Грецьке ἀκηδία – недбалість, безтурботність, латинське acedia – зневіра. Це «смерть» душі, тобто її порожнеча – неактивна байдужість, зневіра, льодяний холод до всього, нудьга. Акедія сама по собі породжує самотність, адже є почуттям втрати після вкрай сильного виснаження розуму, тобто викиду ментальної енергії. Як казав французький чернець-бенедиктинець, доктор теології Жан-Шарль Наул: «Акедія – це похмуре поєднання втоми, смутку та відсутність цілеспрямованості в житті людини»².
______________
² Nault J. С. The Noonday Devil: Acedia, the Unnamed Evil of Our Times. San-Francisco 2015. – 207 с.

Погоджуючись з такою тезою, ще хочу процитувати відомого фінського філософа Рольфа Лагерборга. Він писав, що акедія, це: «Колапс всього духовного життя. Пустеля замість думок, жовчність почуттів, відсутність волі… Все байдуже, все здається далеким, як після бурхливої й спустошливої дії проявів почуттів. Повне розслаблення – це не схоже на хороший і добрий відпочинок, пружина розтягнулася і вже не стискається. Лінощі, але не такі, після яких настає приплив енергії, а навпаки, паралізує, і присутнє відчуття задушливості… тління, зола, страждання без сліз, повна індиферентність. Це і є акедія»³.

______________

³ Nault J. С. The Noonday Devil: Acedia, the Unnamed Evil of Our Times. San-Francisco 2015. – 207 с.

У святителя Єфрема Сирина є цікава молитва-звернення до зневіри: «Господи, Владико життя мого, дух мій ледарства, зневіри, марнослів’я і владолюбства не дай мені…». У Святому Письмі знаходимо рецепт від хвилі, що передує акедії: «Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі! Духа не вгашайте! Не гордуйте пророцтвами! Усе досліджуючи, тримайтеся доброго! Стережіться лихого в усякому вигляді!» (1Сол. 5, 16-22). Отож, стан, якому присвячено цю статтю, був відомий ще в античності.

Спокуси давніх еремітів
А тепер звернімося до досвіду давніх еремітів-пустельників, які організувалися в колонії, але мали свої приватні келії. Вони багато молилися, проявляли неабияку християнську побожність, стійкість, смирення й аскетизм. Відсутність матеріальних благ, зовнішніх комунікацій та довготривале голодування вели їх до виховання витримки духу й фізичної загартованості заради служіння Богу. Але під пекельним сонцем у монахів все одно з’являлися спокуси, а іноді видіння, як ось: «Коли він звернувся до Бога, стовп світла спустився, яскравіший за полуденне сонце, і з’явилися дві Особи», зі спогадів пустельників.
 
Пустельники знали, що саме «полуденний демон» обирає собі в жертви і нападає на найчесніших, найвідданіших рабів Божих. В книзі «Акедія» швейцарського православного богослова Габріеля Бунґе, де йдеться про вчення Евагрія Понтійського, сказано, що історія акедії починається від монахів, які повністю розуміли її як стан духа, котрий відпадає від Божественної благодаті. Тож акедія – тяжкий досвід випробування людини, яка прямує шляхом духовного життя. Що примітно, монах у цьому випадку повинен боротися не зі спокусами зовнішнього світу, а з самим собою. Слова ченця Бунґе лишаються й нині актуальними: «Біс зневіри, який також називається “полуденним” (Пс. 90:6), є найважчий з усіх бісів, демонів. Демон акедії дуже підступний».
 
Цей біс-зневіра спонукає ченця постійно дивитися у вікно і вискакувати з келії, щоб глянути на сонце й дізнатися, скільки ще залишилося до дев’ятої години, або чи немає поблизу когось з братів. Цей біс вселяє ченцеві ненависть до місця, способу життя, обраного або благословенного настоятелем монастиря. Ще він посилає думку про те, що любов вичерпалася і немає нікого, хто міг би втішити. Далі біс підводить ченця до бажання змін, наприклад, інших місць, в яких легко знайти все необхідне і де можна займатися ремеслом легшим, але прибутковішим. Нечистий дух додає, що поклоніння Господу не залежить від місця (Ів 4, 21-24). Зрештою він посилає спогади про рідних та колишнє життя; зображує подвижництво монаха, як уже досить тривале⁴.
_____________
⁴ Габриэль Бунге. Акедия. Москва 2014.

Ченці вірили, що цей біс з’являється в середині денного часу і морить тіло голодом та спрагою, коли немає тіні. Сила цього нечистого духа проявлялась в тому, що він може переконати людину, наче сонце не рухається і день триває 50 годин. Він навіює відчуття вічності… Біс шепоче, щоб ченці все покинули і тікали в інші місця.

 Як зазначав Евагрій Понтійський, ченцеві можна тимчасово сховатися при відвідуванні брата чи настоятеля або в усамітненні для сну. Але ці застереження й рецепти виходу недовготривалі, і бувало, що бісові думки тільки посилювалися. Іноді видавалося, що диявол тримає все під тотальним контролем. Як писав відомий справжнім аскетизмом монах-трапіст Томас Мертон, «Існує лише один правдивий аскетизм: той, що його веде наш дух, а Дух Божий. Дух людини мусить спершу скоритися благодаті, і тільки тоді він зможе скорити тіло і благодаті, і собі»⁵. За всіма симптомам акедію можна звести до сильної туги та суму. «Якже ви Духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити» (Рим 8,13).

_______________

⁵ Томас Мертон. Ніхто не є самотнім островом. Львів 2019.

 

Акедію здавна вважають болісним, ядучим або пекучим станом, коли людина просто божеволіє від пресингу. Щоби вберегтися, молодим ченцям рекомендували самоізолюватися, не виходити зі своє келії, проявляти витримку та проводити більше часу в молитовних медитаціях. Водночас їх застерігали при цьому в жодному разі не наближатися до ліжка, бо там буде чекати спокуса, а за нею – і сам демон. Досвідченні монахи також радили для порятунку трудову терапію.

 

Ворог №1 на шляху служіння Богові

Для глибшого зрозуміння стану такої тотальної зневіри, слід звернутися до роздумів німецького католицького богослова і філософа Йоганнеса Гессена. У книзі «Сенс життя» він писав: «Людина – це вінець творіння. Вона стоїть на вершині ієрархії живих істот. Але все живе хоче мати якомога більше життя, йому властивий потяг зростати, здійматися, розкриватись, удосконалюватись⁶. Також Гессен зауважує: «Перед кожним стоїть образ того, чим він має стати, і поки він цим не став, цілковитого спокою йому не знати»⁷. Отож, акедія може зачепити людину, якій видається, що вона йде не тим шляхом, яким мала б. І злий дух використовує це.

______________

⁶ Йоганесс Гессен. Сенс життя. Київ 2009.

⁷ Там же.

 

Не дивно, що в Середньовіччі стан акедії називали чумою і ворогом №1 для тих, хто хоче присвятити своє життя і служіння Богові. Взагалі, що для кожного християнина акедія, тобто зневіра з домішками ресентимету, є смертним гріхом. Вона розміщена серед таких гріхів, як гординя, жадібність, похіть, заздрість, обжерливість, гнів і відчай. Всі ці феномени дуже заважають християнину жити праведним життям. Навіть якщо ви були на сповіді, але нічого не робите, щоби позбутися цих гріхів, то душа не має спокою, життя стає нестерпним.

 

У 1587 році була написана інструкція для сповіді «Summa de vitiis et virtutibus», в якій перераховані поведінкові норми і звички людини, близькі до акедії: байдужість, слабкість, сонливість (млявість), неробство, відкладання на потім, повільність, недбалість, недостатнє терпіння, розслаблення душі, нерішучість, неохайність, лінь (апатія), невіра, відчай, безвихідь, втома від життя.

 

Але кожному з цих гріхів відповідає окрема чеснота для протидії спокусам. Як пише шведська дослідниця Карин Юганнісон у книзі «Історія меланхолії», протидією акедії є терпіння, сила волі й душевний запал⁸. Обдумуючи шляхи боротьби зі зневірою, о. Габріель Бунґе яскраво сформулював співмірні ідеї Евагрія Понтійського. Отож, монах пише: «Його психологічне вчення, отримало широку популярність, служіння єдиній меті: щоб людина знову стала здатна до любові й “здатна до Бога”. Для цього необхідно перемогти пристрасті, які спотворюють саме людське єство, позбавляючи його здатності любити. Для здобуття цієї перемоги належить знати, яким чином пристрасті розпалюються демонами й потім впливають на людську душу»⁹.

______________

⁸ Карин Юханнисон. История меланхолии. Москва 2019.

⁹ Габриэль Бунге. Акедия. Москва 2014.

 

«Не можемо стати святими, просто намагаючись утекти…»

Зрозуміло, що в келіях пустельників спокуси були не такі помітні для сторонніх, з огляду на особливості їх життя, та все ж, дуже реальними й небезпечними – аж до згубних галюцинацій. Коли ж говорити про спільнотне життя, то вияви акедії можна було побачити швидше і монах також швидше міг отримати допомогу. З іншого боку, не секрет, що в різних чернечих спільнотах життя має особливості. Різняться строгість уставу, особливості послуху в різних локаціях, духовні заняття тощо. Як знаємо з історії, аби попередити прояви зневіри в обителях все, що перешкоджало прагненню до Бога, суворо відкидалося. Це в жодному разі не було втечею, але прямування за думкою, що до праведного життя веде саме праведний шлях. Як пише Мертон: «Ми не можемо стати святими, просто намагаючись утекти від матеріальних речей. Мати духовне життя означає мати життя, яке духовне у всій своїй повноті – життя, у якому діяння тіла святі завдяки душі, а душа свята завдяки Богові, що живе і діє в ній. Коли ми живемо таким життям, дух нашого тіла спрямовує до Бога сам Бог, і вони віддають Йому славу і водночас допомагають освячувати душу»¹⁰.

______________

¹⁰ Томас Мертон. Ніхто не є самотнім островом. Львів 2019.

 

Суголосним з цим напрямком думання є досвід Григорія Богослова. Цей святий і Отець Церкви прагнув всією душею до усамітнення, але відчував, що має здійснити якусь, ще не відому йому особисто, особливу місію. Він розумів, що черне життя передбачає похід в пустелю й аскетичну співпрацю, але його розум був спрямований на мудрі книги. Григорій шукав середній шлях поєднання аскетичного чернечого життя з вивченням богослов’я, філософії та Святого Письма. Він прагнув лишатися самітником в келії, але приносити користь людям. Тобто поєднання аскетизму і дії, спрямованої на добро (найвищим Добром же є Господь) для цього святого стало рецептом порятунку від акедії.

 

Сучасні вчені про акедію

Сьогодні більшість фахівців вважає, що акедія – особливий процес, але загальноприйнята діагностика відповідного стану відсутня. На думку психологів, при акедії неуважність розуму переходить в апатію, змінюється відчуттям суму, нудьги, байдужості, занепаду сил тощо. У відповідному дусі термін акедія активно використовують при епістемологічному аналізі часу, творчості й життя різних вчених і письменників¹¹. На думку деяких відомих інтелектуалів, акедію слід розуміти як фактор ризику, що приведе до втрати мотивації та зниження інтересу до предмету власного дослідження¹².

______________

¹¹ G. K. Paster, K. Rowe, M. Floyd-Wilson. Reading the modern passions: essays in the cultural history of emotion. Philadelphia 2004.

¹² Карин Юханнисон. История меланхолии. Москва 2019.

 

Причини появи акедії, на думку вчених, зовнішні. Французька філософиня і психоаналітик Люкреція Лючані-Зідан у книзі «Акедія. Формальна вада християнства. Від Святого Павла до Лакана» розуміє акедію як хворобу ченців-пустельників і водночас як спосіб, в який можна помислити Божу любов, але в дусі Жака Лакана. Відповіді цієї дослідниці парадоксально збігаються то з деякими думками Евагрія Понтійського, то з тезами Фрідріха Ніцше… Але першим справжнім теоретиком акедії, за яким часто йде Лючані-Зідан, був грецький християнський філософ і богослов Оріген. Він розглядав це явище в системі філософії добра і зла, активно оперуючи категоріями любові та аскетизму. Не дивно, що Лючані-Зідан вважає акедію явищем, яке може бути тільки християнським. Але водночас авторка переконливо пропонує легітимізувати термін акедія як доречний в сучасній інтелектуальній думці¹³. Такі підходи з одного боку дозволяють краще зрозуміли різні виміри акедії, а з іншого – таки показують, що й сучасна наша цивілізація у своїх коренях лишається християнською, попри періодичні заперечення цього.

_______________

¹³ Lucrèce Luciani-Zidane. L’acédie. Le vice de forme du christianisme. De saint Paul à Lacan. Paris 2009.

 

Дійсно, про акедію, як ми вже побачили, говорили й говорять інтелектуали-християни. І саме вони запропонували шляхи осмислення та порятунку від неї. Візантійський монах Теодор Студит вів мову про ченця, який страждає від акедії, застосовуючи вислів «той, хто зневірився у власному спасінні». Зневіра є головною рисою цього феномена і в сучасному християнському житті. Лючані-Зідан услід за св. Евагрієм згадує про акедію, як думку, настільки ж погану, як відмова християнина від Божого плану Спасіння¹⁴. Водночас вона вказує, що Оріген виявляє в акедії благовісницький вимір, бо сам Христос пройшов випробування, створивши прецедент чуда і впевненості у майбутті. Якщо міркувати за цією лінією, то досвід опору акедії для монаха, загалом для вірних, є провісником довгого життя в Христовій любові.

______________

¹⁴ Lucrèce Luciani-Zidane. L’acédie. Le vice de forme du christianisme. De saint Paul à Lacan. Paris 2009.

 

Обіцянка Божої благодаті

Універсальною у її простоті є порада св. Макарія Єгипетського, що потрібно примушувати себе постійно думати про Бога, випробовувати своє тіло, часто молитися, виконувати Божі заповіді, любити свого ближнього, бути милосердним, співчувати, прощати кривдників, завжди бажати добра й обмежуючи своє серце. Цей подвижник і вчитель духовності радить бачити благе в людині, «Господь зробить їй милість Свою, позбавить її від ворогів її й від живого гріха в ній, виконуючи це Духом Святим. І таким чином, без примусу вже і без жодних зусиль завжди буде вона в самій істині виконувати заповіді Господні, а краще сказати, сам Господь здійснить в ній заповіді Свої й плоди Духа»¹⁵. Такою є обіцянка Господньої благодаті для подвижника, який прямує тернистим духовним шляхом, безперервно працює з молитвою в серці, бере участь в душпастирстві й волонтерській діяльності, щоб протидіяти гріху і розсіяти тяжкий морок зневіри.

_______________

¹⁵ Преподобный Макарий Египетский. Семь Слов, «Духовные беседы». Сергиев Посад 1994.

 

Акедія показує безсилля, занепад духу, внутрішню тісноту, тугу, тривогу й нудьгу людини, якій видається, що Бог її покинув. Злий дух зумисне насилає подібні думки, особливо чернецтву. Але якщо людина ревно прагне й тягнеться до істини, Церкви та Господа, то рятується. І потім вона, збагачена великим духовним досвідом, зі ще більшим запалом виголошує славу Всевишньому за всі ті випробування, які пройшла. Бо тільки здолавши зневіру, вона розуміє, що іншого шляху для спасіння немає!

 

Література

Бунге Габриэль. Акедия. Москва, 2014.

Гессен Йоганесс. Сенс життя. Київ, 2009.

Макарий Египетский. Семь Слов, «Духовные беседы». Сергиев Посад, 1994.

Мертон Томас. Ніхто не є самотнім островом. Львів, 2019.

Юханнисон Карин. История меланхолии. Москва, 2019.

Cécile Arnaud C. Le don d'indifférence. Paris, 1963.

Lucrèce Luciani-Zidane. L’acédie. Le vice de forme du christianisme. De saint Paul à Lacan. Paris, 2009.

Nault J. С. The Noonday Devil: Acedia, the Unnamed Evil of Our Times. San-Francisco, 2015.

Paster G. K., Rowe K., Floyd-Wilson M. Reading the modern passions: essays in the cultural history of emotion. Philadelphia, 2004.