Миколай Карпіцький. Міф і міфологічна свідомість. Конспект лекції

Попереднє визначення міфу

Міф – це не фікція, не вигадка, а сама дійсність життя. Однак багато людей думають, ніби міф є вигадкою. Наприклад, звернемося до уявлення про долю. З одного боку, доля – це не наукове поняття, неможливо раціонально довести, що це обумовлено долею. З іншого боку, людина сприймає свою долю як щось самоочевидне, бо вона страждає і радіє залежно від того, що приносить їй доля.

Міф здається вигадкою тільки якщо дивитися на нього збоку. Наприклад, є люди, які не вірять у долю та вважають її вигадкою. Але щоб зрозуміти, що таке доля, потрібно стати на позицію людини, яка безпосередньо переживає свою долю як очевидний досвід власного життя. Тому для розуміння міфу необхідно стати на позицію самого міфу, і тоді ми побачимо міф зсередини його самого. Тоді стане самоочевидним, що міф – це осмислення дійсності, самого нашого життя, при цьому це осмислення розкриється як самоочевидність.

Те, що я сказав про долю, можна повторити й про любов. Є люди, які вважають, що любов – це вигадка, а насправді все обумовлено фізіологією, гормонами, психологічними комплексами чи звичками, що соціально закріпилися. Саму ж любов не можна науково обґрунтувати або довести, що вона взагалі існує. Щоб зрозуміти любов, потрібно стати на позицію людини, яка переживає любов як самоочевидне.

Для людини архаїчної культури міф є єдиним правильним одкровенням дійсності. Колективне мислення, яке присутнє в будь-якій епосі й в будь-якому суспільстві, завжди відтворює риси міфологічної свідомості незалежно від характеру культури та рівня розвитку. Тому міф в жодному разі не можна вважати пережитком минулого, міфологічна свідомість супроводжує життя людини у всі часи.

Однак міф – це не просто справжня дійсність, а специфічним чином осмислена дійсність. Зрозуміти цей спосіб осмислення означає зрозуміти сутність міфу. Виділимо чотири основні ознаки міфу.

По перше. Міф – це таке осмислення дійсності, яке не ставить, а знімає проблеми. Якщо наука і філософія проблематизують дійсність, то міфологія, навпаки, початкове містить сенси, які заздалегідь передбачають відповіді на будь-які питання. На підставі цього можна розмежувати міфологічне і раціональне мислення. При цьому не правильно було б говорити, що один тип мислення ліпший, ніж інший, або що лише один – правильний. Це два рівноправні шляхи пізнання світу, просто вони на різних рівнях, і кожен з них має свою специфіку. Наприклад, є наукове пояснення про те, що гормони впливають на поведінку людини, і є віра у вічну любов. Не можна говорити, що один спосіб пояснення правильний, а інший помилковий. Це два різні погляди на світ.

По-друге. Міф – це осмислення дійсності у конкретно-чуттєвих образах. Міфологічний сенс завжди сприймається не сам собою, а як втілений у конкретних чуттєвих образах, тому він відтворюється не мовою понять, а мовою образів, які емоційно переживаються. Саме тому міфологічна істина не обґрунтовується теоретично, але переживається емоційно як самоочевидний зміст життя. Наприклад, як доля або як любов.

По-третє. Міф – це смислове узагальнення життя. Міф наділяє життя новим сенсом, надаючи йому єдність вищого рівня. У міфі відбувається абстрагування від окремого сенсу явища і втілення в ньому ширшого міфологічного сенсу, що змінює властивості цього явища. Наприклад, якийсь предмет, припустимо, кільце, може бути звичайною річчю, а може виявитися священною реліквією, якщо ми побачимо в ній втілення найвищого сенсу. Якщо виявляється новий сенс речі, то разом з цим виявляються нові властивості речі. Інший приклад. Для звичайної людини життя в палаці – радість, а пустельництво – це покарання, але коли Будда побачив свою долю у пізнанні істини, то залишив життя у палаці, яка у світлі нового сенсу долі стала як покарання. Так само і ми можемо переглянути своє ставлення до нашого повсякденного життя, якщо виявимо новий сенс, який його охоплює, наприклад, своє призначення або свою долю.

По-четверте. Міф має особистісну форму. Наприклад, деякі фізіологи пояснюють любов через гормональний стан. Однак зрозуміти гормональну зміну організму ми можемо незалежно від того, про яку особистість йдеться і чи є насправді тут особистість. А ось зрозуміти любов без особистості неможливо, бо любов – це завжди прояв особистості. Так само будь-який міф є проявом особистості, хоча й не обов'язково реальною, як, наприклад, родичі чи друзі. Особистість може бути міфологічна, наприклад, Зевс або Афродіта, але вона обов'язково має бути присутньою у свідомості людини.

Розглянемо першу ознаку – зняття проблематизації. Основною характеристикою раціонального мислення є проблематизація дійсності. Проблематизація – це спосіб пізнання через постановку нових проблем, тобто питань. Особливість раціонального пізнання у тому, що кожен крок у пізнанні, кожне нове знання породжує нові питання. Чим далі розвивається знання, тим більше питань виникає. Міфологічне мислення, навпаки, надає всьому осмислений характер, робить дійсність «наскрізь зрозумілою» і тим самим знімає всі проблеми. Розглянемо на прикладах.

Припустимо, студент провалив іспит і намагається це раціонально пояснити: «Я не встиг підготуватися», або – «Викладач мав поганий настрій». Щодо кожного з цих пояснень виникають нові питання: «Що завадило підготуватися?», або – «Хто зіпсував викладачеві настрій?» Питання можна ставити нескінченно, і це дозволяє вести раціональне обговорення. Міфологічне пояснення надає всьому такий сенс, завдяки якому все стає абсолютно зрозумілим і жодних нових питань не виникає. Наприклад, – «Не доля була скласти іспит».

У цьому поясненні доля має міфологічний сенс, який дає розуміння конкретної ситуації у контексті життя людини. Отже, цей сенс поєднує конкретну ситуацію із загальним розумінням життя так, що все стає абсолютно зрозуміло і питань не виникає. Хоча доля – це міф, проте вона не фікція, а реальність, бо провал на іспиті – це реальність, і те, що людина сприймає цей провал у контексті свого життя саме як долю, це також реальність. Хоча міф дає таке осмислення життя, яке відрізняється від раціонального, знімає всі питання, міфологічне пояснення не стає фікцією чи вигадкою, бо відкриває досвід життя як очевидність.

Візьмемо інший приклад. Людина побачила веселку. Якщо вона мислить раціонально, може поставити питання, які саме фізичні властивості світла призвели до такого оптичного ефекту. Тут встановлення питання є умовою набуття нового знання. Як тільки буде розв'язане питання про оптичні властивості світла, відразу виникне низка нових питань, і так до нескінченності.

Міфологічне мислення передбачає такий загальний сенс, який зв'яже появу веселки з іншими явищами свого повсякденного життя та усуне всі сумніви та питання. Якщо, припустимо, людина захворіла, то веселку вона зрозуміє як знак хвороби, якщо ж їй супроводжує успіх на полюванні – то як заступництво мисливцям тощо. Як би не змінилася ситуація, а все рано буде якесь міфологічне пояснення, яке знімає будь-які питання.

Візьмемо сучасний приклад. Приходить до влади новий уряд, і відразу починається обвальне зростання цін. Раціональне мислення дозволяє поставити нові питання у зв'язку з цим. Наприклад, які економічні закономірності призвели до обвалу цін та який ступінь впливу на цей процес має фактор зміни уряду? Тут йдеться про виявлення економічного механізму, і відповіді призводять до нових питань.

Однак міфологічна свідомість об'єднає ці два факти так, що їхній загальний сенс зніме будь-які сумніви та питання в одному простому розумінні: «Зростання цін спричинене тим, що в новому уряді погані люди». Тобто моральний стан урядовців безпосередньо приводить у дію економічні сили, і це саме собою пояснює всі економічні явища. Тут зв'язок між моральним станом людини та економічними процесами має міфологічний, а не раціональний характер. Якщо, припустимо, замість зростання цін виявиться їхнє зниження, то й у цьому випадку все буде пояснено так, що жодних нових питань не виникне. На цьому прикладі можна бачити, що міфологічне мислення збереглося дотепер у формах історичної, масової, ідеологічної та політичної свідомості.

Зняття проблематизації має психологічне значення не тільки для стародавньої, але й сучасної людини. Мірча Еліаде показав, що коли міфологічне мислення знімає проблематизацію, то разом із цим усуває нестерпність страждань та жах перед дійсністю. Страждання стає нестерпним тоді, коли воно незрозуміле і сприймається як сліпий рок. Людина могла терпіти страждання тільки тому, що з позиції міфологічного сприйняття вони не здавалися безпричинними та довільними. Завдяки міфу страждання людини мало сенс; воно завжди відповідало певному порядку, цінність якого не піддавалася сумніву.

Наприклад, посуха знищує посіви, епідемії гублять худобу, від хвороб вмирають діти тощо. Міфологічна свідомість сприймає все це не як випадковості, а як певний магічний чи демонічний вплив, як покарання чи як зловмисність чаклуна. Оскільки все можна пояснити, можна знайти й засіб проти цього, захистити себе в майбутньому або хоча б оцінити ступінь загрози. Не можна знайти засобів захисту лише проти сліпої гри випадку, яка робить людину у всіх сенсах безпорадною і беззахисною.

Мірча Еліаде писав, що людина боїться уявити страждання, яке випадково, довільно і нічим не обґрунтовано. Однак вона може винести страждання, якщо воно має пояснення, наприклад, якщо воно походить або з її вини, або зі злості сусіда, чаклуна, магічного впливу, але завжди має бути причина. Якщо страждання відбувається у загальному зв'язку явищ життя, його вже можна витримати. Страждання викликає сум'яття лише до того часу, поки невідома його причина. Як тільки чаклун чи жрець виявляє причину, через яку вмирають діти чи домашні тварини, триває посуха чи посилюються дощі, страждання стає таким, що його можна витримати, бо воно має сенс і причину.

Мірча Еліаде вважає, що потреба в такому міфологічному поясненні є також і в історичній свідомості людини традиційних культур, де виробляється принцип, відповідно до якого осмислюються страждання. У країнах, де поширений індуїзм та буддизм таким принципом є карма. Пояснення страждань за допомогою карми дозволяє не тільки не боятися їх, але, навпаки, бачити їх позитивний зміст, оскільки через страждання людина полегшує тяжкість кармічних наслідків, провину за які несе вона сама.

Дуже часто людина довіряє очевидній політичній брехні не через свою дурість, а через страх втратити свідомість страждань. Людина захищає себе від довільного та випадкового характеру страждань, і тому готова прийняти ту ідеологію, яка зробить ці страждання осмисленими. Адже нестерпно страшно жити в країні, де її правитель без жодних раціональних причин лише з власної сваволі розв'язує війни проти сусідів і посилає на смерть сотні тисяч людей. Тому, щоб упоратися з цим страхом, люди всіма силами намагаються вірити у пропагандистську брехню, яка виправдовує війну. Цим пояснюється, чому суспільство дуже легко сприймає будь-яку, навіть відверто людиноненависницьку ідеологію. Чим страшніше постає дійсність, тим легше піддаються люди ідеологічній обробці й готові вірити в абсурдні ідеї. Здатність міфу наділяти сенсом всі моменти життя, не залишаючи нічого незрозумілого, дозволяє примирятися зі стражданнями, тому така здатність стає критерієм істини для сучасної людини при виборі тієї чи іншої ідеологічної установки.

Розглянемо другу ознаку міфу – осмислення дійсності у конкретно-чуттєвих образах, з чого випливає, що істина міфу не обґрунтовується теоретично, а відкривається як самоочевидний зміст життя.

Міфологічне мислення схоплює життя не в абстрактних поняттях, а у конкретних чуттєвих образах, і це зближує міф з мистецтвом. Однак на відміну від мистецтва для міфу важливо, щоб чуттєві образи були втілені в конкретних речах і явищах життя. Наприклад, для постановки п'єси не важливо які саме декорації на сцені. Це означає, що для мистецтва байдуже, у якому саме матеріалі втілений образ. З позиції міфу образ не можна відокремити від конкретної речі чи явища. Тому міфологічне мислення оперує не абстрактними теоретичними поняттями, а чуттєвими образами цих предметів. Якщо йдеться про міфологічне божество, магічну силу, талісман тощо, то все це має міфологічний сенс лише тоді, коли ці явища сприймаються в конкретних речах.

З цього випливає, що міф є реальність, що засвідчує сама себе. Істина міфу міститься у самому міфі. Тому, якщо до міфу підходять не зсередини нього самого, а із зовнішньої позиції, то він перестає засвідчувати себе і видається казкою чи вигадкою. Однак для людини, яка мешкає всередині самого міфу, повсякденне життя повністю зливається з міфом.

Тут ми стикаємося з тим, що повсякденна людина не помічає міфу як такого. В одному випадку це відбувається тому, що міф видається вигадкою, в іншому випадку – тому, що міф здається справжньою реальністю. У свідомості сучасної людини міф присутній як і в давнину, проте сучасна людина цього не помічає у своєму повсякденному житті. Тут йдеться не про витіснення міфологічного мислення раціональним, а лише про зміну характеру міфології.

Однак внутрішню правдивість міфу не слід зводити лише до суб'єктивного переконання людини. Міф реально відкриває дійсність світу, яка упорядкована міфологічними законами. Те, що можливо в міфі, вона зустрічає насправді. Якщо міфологічна свідомість припускає можливість вічної любови, то така любов дійсно зустрінеться в житті, якщо відповідно до міфологічної свідомості можливі ті чи інші міфологічні персонажі, то люди будуть і їх зустрічати у своєму повсякденному житті. Наприклад, коли міфологічна свідомість зажадала, щоб у світі з'явилися НЛО, тобто «летючі тарілки» інопланетян, вони справді стали спостерігатися, причому не раніше і не пізніше, а саме тоді, коли в масовій свідомості склалася відповідна міфологія. Однак якщо ми звернемося до історії, то виявимо, що завжди, за всіх часів і в усіх культурах були живі очевидці реальної зустрічі з тими самими міфологічними персонажами, існування яких допускала їхня міфологічна картина світу. Наприклад, коли філологи з Томського університету збирали в сибірських селах розповіді про міфологічні персонажі, такі як домовики, лісовики тощо, вони зіткнулися з тим, що жителі сіл розповідали як очевидці реальних зустрічей з цими персонажами.

У міфологічному сприйнятті реальність знаходять не лише окремі міфологічні явища, а й міфологічний взаємозв'язок між ними, тобто особлива міфологічна причинність, яка відрізняється від наукового розуміння причинності. Наприклад, якщо міфологічна свідомість вимагатиме, щоб людина зцілилася, то вона зцілиться за законами міфологічної свідомості, навіть у тому випадку якщо згідно з природними законами немає причини для одужання. Причому міфологічні закони зцілення діють не тільки тоді, коли стародавні греки зцілювалися, звертаючись до Асклепія або коли наші сучасники звертаються до знахарок, а й тоді, коли вони звертаються до лікарів, які представляють наукову медицину. Адже попри, що лікар підходить до захворювання пацієнта раціонально з наукової позиції, сам пацієнт дуже часто сприймає лікаря і процес лікування відповідно до міфологічної логіки. Міфологічна свідомість пацієнта може наділяти цілющою силою не тільки ліки, а й білий халат лікаря чи градусник.

Розглянемо третю ознаку – міф як смислове узагальнення життя. Основний науковий метод осмислення – аналіз. Наука розкладає сенс на окремі смислові моменти й встановлює між ними зв'язок. У цьому полягає наукове пояснення. Міф, навпаки, передбачає граничне смислове узагальнення дійсності. Як тільки ми піддамо аналізу міфологічне явище, то перетворимо його на щось зовсім інше і втратимо міфологічний сенс.

Наприклад, любов настільки ж реальне явище, як і міфологічне. Як і міф, любов засвідчує саму себе, причому жодними зовнішніми способами, жодними раціональними методами неможливо довести її реальність. При цьому для того, хто ніколи не відчував любов, вона уявляється лише казкою або вигадкою. Як і міф, любов неможливо раціонально аналізувати, хоча її сенс самоочевидний і надає осмисленість всім пов'язаним з нею явищам. Якщо ми спробуємо дати любові раціональне наукове пояснення, наприклад, пояснення через гормональний стан організму, то тим самим втратимо розуміння любові, це буде вже не любов, а зовсім інше явище.

Однак міфологічна свідомість не сприймає абстракції та узагальнені смисли самі собою. Міфологічна свідомість завжди мислить узагальнені сенси як втілені у конкретних речах, і оперує не поняттями, а чуттєвими образами. У цьому міф зближується із мистецтвом. Однак є принципова відмінність міфу від мистецтва.

У мистецтві першорядне значення має художній образ, який втілений у предметі. Причому сам собою предмет відходить на другий план, ми абстрагуємося від нього. Тут відбувається абстрагування від предмета при зосередженні на художньому значенні, який містить образ. У міфі відбувається абстрагування не від предмета, а від його повсякденного змісту. Завдяки цьому у предметі втілюється новий зміст. Наприклад, веселка перестає бути звичайною веселкою і стає ознакою хвороби чи успішного полювання; держава перестає бути простим бюрократичним органом державної машини й перетворюється на втілення зла чи добра тощо. При цьому підтверджується сама реальність явищ, що міфологічно осмислюються.

Цілющий амулет не може бути замінений його підробкою з театрального реквізиту, Якщо я починаю говорити, що амулет зцілює не в буквальному, а алегоричному значенні, він втрачає всякий міфологічний сенс, хоча цілком може бути використаний як художній образ у театральній постановці. Тобто на сцені не важливо, чи справжній амулет, чи його копія, важливо тільки образ амулета, який бачать глядачі. У православному храмі богослужіння може проводити лише священик, і його не може замінити актор, який переодягся у священика. А у художньому фільмі актор цілком може зіграти роль священика. Це означає, що в мистецтві сенс виражається через образи, що складаються в особливу художню реальність, а в міфі сенс виражається через образи, що втілюються у реальні речі нашого життя. У цьому полягає різниця між міфом та мистецтвом.

Так основним принципом міфологічного мислення буде абстрагування від окремого сенсу предмета та втілення у ньому нового сенсу. Як вважає А.Ф. Лосєв, міфологічне абстрагування – це абстрагування від відокремленого існування речей, завдяки чому міфологічний сенс об'єднує їх в нову єдність. У міфі окремі речі поєднуються в єдине життєве ціле, яке одухотворяє їх. Саме тому стародавня міфологічна свідомість сприймала все одухотвореним.

Розглянемо четверту ознаку міфу – міф як особистісне буття.

З особистістю ми можемо спілкуватися безпосередньо, а можемо сприймати її опосередковано через різні речі, які їй належать та якось виражають її. Особистість поєднує окремі речі чи події в особистісному бутті, наділяє їх новим сенсом. Проте в особистісному бутті нам треба розрізняти буття самої особистості, як такої, яка може вільно діяти, спілкуватися, і буття речей та явищ, які виражають особистість, наприклад, предмети побуту, одяг, житло, продукти творчості, витвори мистецтва. Будемо називати «особистісне оформленим буттям» всі речі та явища, які самі собою особистістю не є, але виражають особистість, осмислюються відповідно до особи. Ці речі невіддільні від особистості, стають моментами єдиного життєвого цілого, подібно до того, як міф поєднує в міфологічне ціле розрізнені речі. Це свідчить про те, що смислова структура особистості й структура міфу та сама.

Коли людина безпосередньо сама присутня у спілкуванні, ми звертаємося до самої людини як такої, а не до тієї її частини, яку безпосередньо сприймаємо. Тобто в особистісному спілкуванні ми абстрагуємося від сенсу окремої речі – обличчя як анатомічного об'єкта, голосу чи одягу, і сприймаємо їх як вираз цілого – тобто самої особистості. Особистісне спілкування спрямоване на саму особистість, завдяки цьому ми сприймаємо людину не частинами, які бачимо, а в життєвій єдності, у кожному моменті якої присутня вся особистість як ціле.

Однак щось подібне відбувається і в міфологічній свідомості: ми абстрагуємося від сенсу окремої речі самої собою і сприймаємо її в такій життєвій єдності, яка виражає міфологічний сенс. Оскільки цей вираз має таку ж структуру, як і вираз особистості, то втілення міфологічного сенсу починає сприйматися як вираз тій чи іншій міфологічної особистості. Саме тому архаїчна людина у всіх явищах природи бачила втілення богів чи інших міфологічних особистостей. Весь світ уявлявся їй живим, всі природні сили сприймалися як живі.

Речі, які втілюють присутність міфологічної особистості, набувають нових особистісних властивостей, але при цьому самі особистістю не стають. Теж саме, коли йдеться про речі, які виражають реальну людину. Річ, що входить в особистісне оформлене буття, перестає розумітися як окрема річ, оскільки вона розкриває присутність особистості. Тому вона об'єднується у нову життєву єдність з іншими речами, які також розкривають присутність особистості. Наприклад, ми заходимо в кімнату, де живе людина, і відчуваємо, як її присутність пронизує всі речі, начебто вся кімната стала частиною цієї людини. Однак її кімната та її речі самі не можуть вільно діяти, спілкуватися з нами, це може зробити тільки сама людина, коли повертається до своєї кімнати.

Тобто особистість може бути безпосередньо присутня і самостійно, вільно діяти, а може бути присутня опосередковано через речі, які самі собою неживі й свободи волі не мають. Якщо особистість діє вільно через своє тіло й усвідомлює себе в тілі, то таке втілення особистості у своєму тілі називатимемо «втіленням особистості своєю сутністю». Під сутністю розумітимемо те, що поєднує різні властивості або якості в одне ціле, в одну річ, явище чи подію. Проте сутність ми не можемо сприймати органами відчуттів, вона осягається умоглядно як сенс. Сутність особистості у свободі волі. Ми можемо говорити про те, що особистість присутня сама, за своєю сутністю, якщо бачимо, що вона сама вільно діє.

Коли особистість виражається опосередковано в інших речах, то цим вона передає речам свої окремі якості чи властивості. Це називатимемо «втіленням особистості своїми властивостями». Наприклад, особистість втілена своєю сутністю у своєму тілі, бо вона відчуває саму себе в тілі, проте в одязі вона втілюється не своєю сутністю, а своїми властивостями. Завдяки цьому одяг здатний виражати характер особистості, але через одяг не діє воля людини так, як вона діє через тіло. Сам собою одяг, на відміну від тіла, залишається неживим предметом, нездатним почуватися.

У міфологічній свідомості властивості особистості втілюються в одязі. Наприклад, сила особистості зцілювати, любити чи захищати може втілитися в амулеті чи талісмані. При цьому особистість не почуває себе всередині амулету і не здатна через нього вільно діяти, як вона діє через своє тіло. Отже, у міфологічних речах особистість втілюється не сутністю, а лише своїми властивостями.

Уявимо, як хлопець дарує коханій дівчині кришталевий сувенір. Дівчина поставила його на чільне місце в будинку, але незграбний сусід ненароком розбив його, а потім перепрошував, купив такий самий сувенір і поставив на те саме місце. У фізичному сенсі новий сувенір нічим не відрізняється від старого, але для дівчини він уже не має жодного значення. Може, тому що розбитий сувенір нагадував про кохану людину? Але новий сувенір виглядає так само. Різниця між двома речами тут полягає не у зовнішньому вигляді й не у фізичному змісті, а в значенні. Ритуал дарування смисловим чином втілює в кришталевому сувенірі властивість коханої людини, а саме, її присутність навіть тоді, коли її немає поряд. Однак копія цієї речі не містить такої властивості.

Втім, якби кохана людина не піднесла б цей сувенір як подарунок, а просто дала б гроші зі словами: «Ось, іди, купи собі сама!», то в цьому випадку сувенір нічим би не відрізнявся від точно такого ж, який приніс сусід. Подарунок змінив свої властивості саме у момент ритуалу дарування. Він перестав бути звичайною річчю і перетворився на нову річ, проте зрозуміти це можна не на рівні наукового аналізу, а на рівні міфологічного узагальнення. Під ритуалом розумітимемо будь-які дії, які втілюють у речі новий сенс і тим самим наділяють її новими властивостями. У ритуалі дарування кохана людина включила кришталевий сувенір у сферу свого особистісного буття, завдяки чому подарунок спочатку втілив у собі сенс її особистості, а потім у цьому особистісне оформленому вигляді увійшов до особистісного буття дівчини, коли вона прийняла подарунок і поставила його на чільне місце у своїй кімнаті.

 

Однак цей подарунок – це не тільки особистісне оформлене буття, а й міфологічне буття, до нього відносяться всі характеристики міфу, про які тут говорилося. Подарунок передбачає абстрагування від повсякденного сенсу предмета і втілення у ньому нового сенсу, завдяки якому він входить у сферу особистісного буття. Тут виявляється характерне для міфу смислове узагальнення дійсності. Ритуал дарування має такий сенс, який охоплює всю ситуацію, і ця по-новому осмислена ситуація знімає проблематизацію, тому що дівчина може прийняти подарунок тільки якщо сприйме його сенс як він є, і не ставитиме його під сумнів. Однак у ритуалі дарування важливий не сам собою сенс, а втілення цього сенсу у конкретному подарунку. Інакше висловлюючись, сенс осягається нерозривно з річчю й в образі цієї речі, тобто осягається не через поняття, а саме через образ, що відповідає образно-чуттєвій мові міфологічного мислення.

Тут ми бачимо збіг особистісного та міфологічного буття. Будь-яке міфологічне буття обов'язково має особистісний характер, оскільки завжди розуміється стосовно будь-якої особистості: або особистості людини, або особистості міфологічного персонажа. Якби у світі зникли всі особистості, то разом із цим зникли б і всі міфологічні предмети.

Міфологічна особистість поєднує окремі речі в єдиний міфічний життєвий процес шляхом наділення їх новим сенсом, а разом із цим і новими властивостями. Окремі явища, наприклад, сили природи, вогонь, ліс, океан, які включені в цей процес, абстрагуються від свого окремого сенсу і втілюють у собі новий ширший сенс, перетворюються на духа чи бога вогню, лісу, океану тощо. Наприклад, з біологічної точки зору тіло людини – це система клітин, які не мають свідомості, а з фізичної позиції – це система молекул і атомів, які самі собою навіть не живі, проте коли в цих елементах тіла втілюється новий сенс, вони стають живим втіленням особистості, попри те, що самі фізичні чи біологічні властивості окремих елементів від цього не змінюються. Ось так само архаїчна людина дивилася на явища природи як на живе втілення міфологічних особистостей.

Свята є найпоширенішим ритуалом у нашому житті. Свято – це ритуальне втілення у якомусь моменті часу сенсу події, що сталося або у минулому, або у міфологічному часу. Наприклад, святкування дня народження – це ритуальне повторення народження людини у певному дні. Завдяки цьому ритуалу людина відчуває стан оновлення, коли всі старі претензії, борги, проблеми перестають її торкатися протягом цілого дня. Причому цей святковий настрій починає реально змінювати їй фізичний стан на рівні тіла. Тобто втілений у певний день новий сенс наділяє цей день новими властивостями.

Новий рік у міфологічній свідомості – це день народження космосу. Якщо день народження людини укорінений у реальній події, то новий рік бере початок у стародавніх космогонічних міфах та зводить до події у міфологічному часу. Протягом року накопичується деструктивність, інерція хаосу, але на момент святкування нового року відбувається ритуальне повторення акта творіння космосу, оновлення світу. Звичайна ніч наповнюється новим сенсом та змінює свої властивості. Завдяки цьому новорічна ніч переживається незвичайно, учасники святкування по-особливому починають сприймати все навколо, начебто все наново народжується. Можливо, наступного дня інерція повсякденних проблем знову візьме гору, але в момент святкування вона зникає, і це дозволяє відчувати приховані нові можливості.

Пам'ятні свята, наприклад, день незалежності, дозволяють наново пережити історичні події, до яких вони долучають. Християнські свята долучають до життя Ісуса Христа і протягом річного циклу відтворюють його основні події, головні з яких – Різдво та День Воскресіння Ісуса – Великдень. У святкуванні Великодня християни долучаються до події перемоги над смертю і реально починають відчувати у всьому радість життя, перед яким смерть втрачає свою силу. Однак якщо свято запроваджено урядом довільно, і за ним немає жодної історичної чи міфологічної події, до якої він має бути причетним, то ритуал стає порожнім, люди відчувають лише порожнечу, не знають як святкувати й тому просто напиваються. Прикладами таких порожніх свят є 23 лютого та 4 листопада у Росії. Іноді свято може приховувати якесь інше значення, протилежне тому, що декларується. Наприклад, 1 травня вважається святом весни та праці, а насправді є продовженням Вальпургієвої ночі, під час якої відьми проводили свої демонічні обряди.

У ритуалі циклічно відтворюються міфологічні сенси, які є зразками розуміння життя і поведінки людини. Такі зразки Мірча Еліаде називав міфологічними архетипами. Космогонічний міф творіння світу – це один із міфологічних архетипів, який ритуально відтворюється через свято. Створення світу, як й інші події, що зафіксовані у міфологічних архетипах, відбуваються не у тому часі, у якому ми живемо, а в особливому міфологічному часі.

Якщо у нашому часі все безповоротно йде в минуле, то в міфологічному часі всі минулі події не зникають, а продовжують бути присутніми у теперішньому, і це стає явно через ритуал. Присутність міфологічної події у нашому часі можлива лише як циклічне відтворення через ритуал. В архаїчній свідомості все життя структурувалася відповідно до міфологічних архетипів, і все, що не відповідало якомусь архетипу, сприймалося як випадкове, що не має значення або навіть нереальне. Тому циклічне відтворення міфологічних подій призвело до того, що й сам час, у якому живе людина, також сприймається як циклічність. З цієї причини у всіх давніх культурах формувалося циклічне сприйняття історії. У стародавніх цивілізаціях Індії, Китаю, Греції циклічність історії розумілася по-різному, проте ніде не було лінійного розуміння історії. У першому таке лінійне розуміння формується на основі біблійного одкровення, яке мало унікальний характер, і згодом ідея лінійної історії закріпилася у європейській культурі.

Сила ритуалу полягає в тому, що шляхом втілення нового сенсу він реально змінює властивості речей. Цим пояснюється ефективність цілющих ритуалів, які неможливо пояснити простим самонавіюванням. Мірча Еліаде описував цілющі ритуали, суть яких була у повторенні космогонії. Це міг бути спів космогонічних міфів біля ліжка хворого. У цьому ритуалі теперішній момент часу ставав причетним до міфологічного часу витоків світу, хворий символічно ставав сучасником створення світу, поринав у стан його первісного розквіту, і завдяки цьому він заново починав нове життя, яке вже вільне від хвороби. В інших цілющих ритуалах символічно відтворювався акт народження самої цієї людини, завдяки чому її тіло символічно творилося заново, реально набуваючи нових властивостей.

Нині більшість людей звертаються до знахарок «про всяк випадок» без особливої довіри, проте їхні замовляння однаково мають цілющу силу, що важко пояснити «самонавіюванням». Мені доводилося спостерігати, як знахарка зцілювала грижу у немовляти. У ритуалі зцілення знахарка використовувала камінчик, вимовляла над ним замовляння, прикладала до грижі, потім кидала через плече у бік пічки. Через деякий час немовля одужало, що вже точно неможливо пояснити «самонавіюванням».

У цьому випадку камінчик набув власної цілющої сили, яка діяла об'єктивно, незалежно від волі немовляти. Але сам собою камінь неспроможний мати цілющі властивості, він набуває їх у момент, коли у ньому смисловим чином втілюється особистість знахарки, точніше, її окреме властивість – цілюща здатність. Втілення нового сенсу через ритуал наділяє камінчик новими властивостями, які не пов'язані з його старим сенсом. Камінь перестає бути окремою річчю і входить в особисте буття знахарки та стає носієм її цілющої здібності.

 

Ефективність цілющих ритуалів може бути настільки сильною, що лікування відбувається часом навіть у тому випадку, коли цим ритуалам не довіряє навіть той, хто їх робить. Французький дослідник міфологічної свідомості Клод Леві-Строс описував випадок, коли один дослідник, бажаючи викрити шаманів, сам переодягався у шамана та імітував їхні дії. На подив він виявив, що його дії, які він вважав безглуздими, призвели до зцілення людини. Згодом він повторював експеримент багато разів, і щоразу відбувалося одужання хворого, що принесло йому славу як дуже сильного шамана. Міфологічне сприйняття притаманне також сучасній людині, хоча вона це часом і не помічає. Наприклад, коли лікар використовує методи доказової медицини, пацієнт може сприймати процес лікування за законами міфологічного мислення, сприймаючи дії лікаря як ритуал, що може суттєво впливати на одужання.

Хоча річ смисловим чином втілює в собі властивості особистості й завдяки цьому наділяється тими чи іншими властивостями та якостями цієї особистості, проте не всі люди можуть бачити новий сенс, який втілений у речі. Те, що одні люди сприйматимуть як реальність, інші – як фікцію чи нісенітницю.

Можна уподібнити широту мислення до спектра кольорів, який доступний оку. Кожен колір має свою довжину хвилі, червоний – найдовшу з доступних оку. Якщо довжина хвилі ще більше, світло переходить у невидимий для ока інфрачервоний діапазон. Фіолетовий колір, навпаки, має найкоротшу довжину хвилі, а ультрафіолетове світло також стає невидимим. Подібно до цього умогляд людини, тобто її сприйняття сенсів, також має свої межі.

Кожна людина здатна аналізувати, розкладати сенси на смислові моменти, але тільки до якоїсь межі. Подальший аналіз здається їй якимось безглуздям, яке важко утримати в голові. Таку саму межу має здатність до смислового узагальнення, тобто здатність розуміти, як ширший сенс поєднує різнорідні елементи в життєве ціле. На певному етапі смислового узагальнення людина більш не може сприймати, як сенс втілюється в окремих елементах і створює з них нову сутність, тому починає сприймати цю сутність як щось нереальне, фікцію.

Наприклад, Рене Декарт і фізіолог Павлов сприймали тварин просто як біологічні організми, які подібно до механізмів не мають власного життєвого світу. Здатність більшості людей сприймати тварин особистісно виявилася за межами можливостей їх умогляду подібно до того, як зір звичайної людини не здатний сприймати ультрафіолетове світло. Межа можливостей до умогляду дуже різна у людей, хтось дуже добре може аналізувати, але не здатний сприймати узагальнені сенси, а хтось навпаки. Наприклад, прибічники біхевіоризму навіть особистість людини розкладають на рефлекси й реакції на певні стимули, бо життєве ціле особистості було за межами їх здатності до умогляду.

Однак архаїчна людина навіть неживу природу сприймала особистісно як живу істоту, тому що її здатність бачити узагальнені смисли розвиненіша, ніж у сучасної людини. Завдяки цьому вона сприймала як особистості різні сили природи. Міфологічні персонажі, які були для неї реальні, сучасна людина сприймає як хибну фантазію чи фікцію. На найвищому рівні смислового узагальнення міф сприймається як справжнє життя, і людина не помічає, що це міф. Однак на найнижчому рівні смислового узагальнення, міф сприймається як фікція та вигадка. Тому побачити міф саме як міф важко, він уявляється або реальністю, якщо ми сприймаємо міф зсередини нього самого, або нереальною грою уяви, якщо дивимося на нього збоку.

 

Відмінність між міфом, наукою, філософією та мистецтвом

Наука передбачає аналіз сенсу, пояснення зводиться до розкладання явища на елементи та встановлення з-поміж них смислових відносин. Філософія передбачає смислове узагальнення. Для філософії пояснення полягає у виявленні сутнісного сенсу, що гранично узагальнює будь-які властивості того чи іншого явища, задає ширший контекст розуміння, в якому явище можна зрозуміти з позиції особистості, співвіднести з власним особистісним досвідом.

Скільки б не розвивалася та чи інша конкретна наука, вона в принципі не здатна перейти до найзагальніших питань, що хвилюють людину: «Чи існує світ об'єктивно, або ні?», «Чи є сенс життя?», «У чому сенс самої науки, реальний чи ні її об'єкт?» А філософія, яка ставить перед собою ці питання, водночас абстрагується від окремих сенсів, які розглядаються в конкретних науках.

На перший погляд, філософія і міфологія збігаються. Адже міф, як і філософія, розкриває сенс, що також узагальнює дійсність. Міф передбачає таке сприйняття речей і явищ, у якому вони абстрагуються від окремого обмеженого сенсу і втілюють новий ширший сенс. Але ж і у філософії ми переходимо від окремого сенсу речей до їхнього ширшого сенсу з позиції цілого.

Наприклад, неможливо науково аналізувати любов. Однак можна знайти філософський сенс любові, який поєднує воєдино цілий пласт різних явищ життя, наділяє всі окремі явища новим сенсом і надає їм особливу значущість. Також і міфологічне осмислення любові охоплює те, як воно втілюється в окремих подіях, вчинках, виразі очей, подарунках, сварках, ревнощах тощо. Усе це розуміється не як окремі явища самі собою, а як втілення любові.

Проте є суттєві відмінності. Якщо філософія умоглядно розглядає сенс речі як сенс сам собою, тобто у понятті, то міф ніколи не передбачає сенс сам собою як абстрагований від тілесної реальності. Міф розкриває не просто узагальнені сенси, а сенси, які завжди втілені у конкретних чуттєвих речах. Реальність міфу – це конкретно-чуттєва тілесна реальність, і жодну іншу дійсність міфологічна свідомість не передбачає. Якщо людина любить, то її цікавить не сенс любови сам собою, а втілення любови в словах, рухах тіла, подарунках тощо.

Це означає, якщо й наука, і філософія осмислюють світ мовою понять, то міф (як і мистецтво) – мовою образів, які сприймаються почуттями та емоціями. Однак для мистецтва важливий тільки образ сам собою, а для міфу принципово важлива реальність самої речі. Це своєю чергою зближує міф з філософією, але не з наукою, яка описує лише модель реальності, а не саму реальність. Тому для науки, на відміну від міфу, не важливо, чи існує предмет сам собою.

Так, наприклад, для математики абсолютно байдуже, чи існують числа самі собою, чи вони існують виключно в уяві вченого. Так само і для фізики байдуже, світ, який ми спостерігаємо, існує матеріально або це лише симуляція реальності. У будь-якому випадку фізичні закони описуватимуть ті самі закономірності, незалежно від того, до чого ми їх відноситимемо, до фізичних речей або до симуляції. Наука лише моделює реальність.

Однак для міфу є важливою саме реальність об'єкта. Щойно об'єкт починає сприйматися як модель, а не як справжня реальність, міф перестає бути міфом.

Відмінності між міфом, наукою, філософією та мистецтвом

(таблиця)

	Міф	Наука	Філософія	Мистецтво
Визнання реальності предмета важливо	важливо	байдуже	важливо	байдуже
Проблематизація дійсності	ні	так	так	ні
Спосіб осмислення	узагальнення	аналіз	узагальнення	узагальнення
Мова	образна	понятійна	понятійна	образна