Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Азеркіни як маркер трансформації суспільної свідомості

Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Азеркіни як маркер трансформації суспільної свідомості // Аграрна освіта: минуле, сучасне, майбутнє: зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 100-річчю ЛНАУ 15-16 лист. 2021 р. Слов’янськ, 2021. С. 445-446.

   

Я. А. Майстренко-Дудковська, М. М. Карпіцький

Азеркіни як маркер трансформації суспільної свідомості

Викладачі першими помічають, як рік у рік змінюється світосприйняття студентів, а зміни за десять років вже такі значні, що потрібно повністю перебудовувати курс лекцій. Ці глибинні процеси трансформації сприйняття реальності призводять до змін у суспільстві, які неможливо заздалегідь прорахувати. Річ у тому, що сенси соціологічних понять визначаються в контексті картини світу нинішнього покоління, яка зараз трансформується. Тому поняття, якими користуємося ми, не застосовні для опису майбутнього, коли нове покоління візьме відповідальність за країну, проте ми можемо виявити нові тенденції у суспільній свідомості, які свідчать про спектр можливостей розвитку суспільства. Маркером таких тенденцій служить зміна сприйняття таких видів самоідентифікації, які раніше вважалися ознакою патології, а зараз у молодіжному середовищі сприймаються як цілком природні. Йдеться про появу такого явища, як азеркіни, тобто ті, хто ідентифікує себе з якоюсь нелюдською істотою. Про це раніше вже було опубліковано статтю, в якій було зроблено висновок, що раніше «будь-яка самоідентифікація всупереч суспільним стереотипам породжувала як зовнішній конфлікт людини з суспільством, так і внутрішній конфлікт людини з самою собою. … Поширення феномена азеркінів вказує на вибір свободи самовизначення і прийняття іншого в тому, чим він відрізняється, а не в тому, в чому він схожий. Це – нова тенденція, яка має протилежну спрямованість щодо панівної тенденції архаїзації суспільства» [1, с. 26]. Продовжуючи цю думку, ми приходимо до розуміння нової тенденції у молодіжному середовищі: чуже, незрозуміле або незвичне явище, яке в архаїчній свідомості сприймалося як небезпечне та вороже, перестає лякати та сприймається природно. Для підтвердження можна навести витяги з бесід із представниками спільноти азеркінів, які у 2019-2020 роках проводила Я. А. Майстренко-Дудковська.

Ми спостерігаємо тривожну суспільну тенденцію наростання страхів та агресії, які спричинені нерозумінням нових реалій життя. Проте все нове і незрозуміле не всіма людьми сприймається як вороже. Респондент «Перевертень-маг» (Краматорськ) розповів, що ставлення до азеркінів у суспільстві різне: «Я завжди був іншим. На якомусь рівні я завжди знав, що я не зовсім людина. Деякі це відчували та поважали, інші відчули це та зневажали мене. Третім було начхати, вони вважали, що й "нормальні" люди іноді бувають такими» [з інтерв'ю 17 травня 2019]. Тобто формується досить великий прошарок людей, який готовий сприймати чуже та незрозуміле явище як нормальне. Респондентка «Мойра» (Костянтинівка) розповіла, що цілком комфортно почувається іншою, і це не заважає їй адаптуватися до суспільства, яке вона не вважає своїм: «Я не збираюся вписуватися в це суспільство, бути прийнятою, зрозумілою людьми навколо мене. Я інша в буквальному значенні. У мене немає проблем із людьми. Я живу у переважно людському світі. В мене звичайна робота. Я плачу за квартиру, гуляю з собакою, маю друзів, і живу власним життям. Але зрозуміло, що я не одна з них. У мене є друзі-люди, вони розумні, винахідливі, можуть співчувати та співчувати, вони розуміють, як вони впливають на навколишній світ. Вони добрі люди, але іноді дуже чужі мені» [з інтерв'ю 19 травня 2019]. Респонденти азеркіни розповідали, що мали психологічні проблеми, поки вони не могли визначитися з власною ідентифікацією. Однак прийняття самого себе як іншої істоти допомогло розв'язати ці проблеми та набути нового сенсу життя. Респондентка «Дракон» (Костянтинівка) розповіла, що не тільки почуває себе самодостатньою, а й усвідомила свою нову місію – бути зберігачкою знань та ділитися ними з навколишніми: «Я знаю, що я дракон і почуваю себе при цьому комфортно. Це може здатися зарозумілим, але насправді я просто знаю, хто я, і мені не потрібно шукати зовнішнього підтвердження і підкріплення. Я не вважаю систему [суспільства] корисною, тому що дію за межами стандартних та прийнятих параметрів речей. Ставити питання – це один зі способів взаємодії зі світом. Інформація та ідеї – це те, чим мені хочеться ділитися з навколишніми. Дуже цікаво спостерігати за тим, як твоя ідея поширюється, змінюється і повертається вже в новому вигляді. Я пам'ятаю, що такі, як я, дракони були зберігачами знань всесвіту, тому найбільший скарб для нас – це знання та інформація» [з інтерв'ю 19 травня 2019].

Історичний досвід показує, що коли люди опиняються в чужій соціальній реальності, то вибудовують таку картину світу, в якій оточені ворожими силами. Це відбувається тоді, коли люди живуть усередині чужої та незрозумілої їм культури або коли вони не встигають адаптуватися до змін у суспільстві, які відбуваються дуже швидко. Таке явище ми спостерігаємо зараз, коли суспільство швидко трансформується в ході інформаційної революції. Інтернет не тільки відкриває доступ до всіх знань, які нагромадило людство, а й вдирається в побут людей, які могли залишатися незміненими роками або навіть століттями. Наприклад, завойовники могли трощити цілі імперії, але вони не могли вдиратися в життя кожного окремого села, як це робить зараз Інтернет. Пересічна подія, яку жителі своєї країни сприймають як нормальну, в іншій частині земної кулі може бути сприйнята як образа і викликати обурення. Це призводить до агресивного сприйняття реальності, загострення соціальних та культурних конфліктів, появи теорій змов тощо. Поширення пандемії коронавірусної інфекції різко загострило ситуацію. Однак водночас зараз усередині молодіжного середовища формується принципово нова тенденція неагресивного ставлення до чужої дійсності, яка збіглася з інформаційною революцією, точніше, з появою нових чинників формування особистості в сучасному інформаційному середовищі, якого не було ще двадцять років тому. 

По-перше, сучасні підлітки практично завжди перебувають у контакті з однолітками, практично ніколи не залишаються одні. У зв'язку з цим самотність, яка раніше була серйозною екзистенційною проблемою для людей їхнього віку, втрачає для них свій звичний зміст. По-друге, вони вільно можуть спілкуватися з однолітками з будь-яких країн, легко вчать іноземні мови й природно сприймають чужі культури та стереотипи поведінки. Тому їм є незрозумілим страх перед чужою культурою чи незвичним способом життя. Отже, у них стихійно формується толерантне ставлення до тих, хто на них не схожий. По-третє, вони завжди можуть знайти в мережі подібних до себе з такими ж проблемами, інтересами й таким же ставленням до життя. Якщо раніше людей їхнього віку часто мучив страх виявитися несхожим на однолітків, ненормальним, не таким, як усі або бути відкинутим, то зараз вони перестають боятися своєї невідповідності уявленням навколишніх. Вони завжди можуть знайти в мережі таких, хто також не відповідає поняттям про нормальність, формувати з ними спільноти й вибудовувати власний світ.

Звичайно, і в колишні епохи існували маргінальні спільноти, які жили у своєму світі, проте практично завжди вони протиставляли його навколишньому світу як ворожому. Такої спільноти є і зараз. Принциповою новизною спільнот, які виникають у молодіжному середовищі, є відсутність протиставлення чинній соціальній реальності. Наприклад, азеркіни не засуджують і не заперечують світ довкола себе, а просто вибудовують паралельно йому свою реальність. Це дозволяє їм мати альтернативну ідентифікацію без втрати соціальної адаптації. Сама можливість співіснування різних картин світу без страху та агресії вселяє оптимізм.  Хоч неможливо передбачити, як зміниться суспільство, коли зросте покоління, для якого таке співіснування є природною установкою, однак зрозуміло, що майбутнє суспільство буде дуже відрізнятися від теперішнього.

Література

1. Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Самоідентифікація азеркінів в контексті сучасної соціокультурної ситуації // Scientific Journal Virtus. 2021. № 54. С. 21-27.

Миколай Карпіцький. Критичне мислення з позиції науки та філософії

Карпіцький М.М. Критичне мислення з позиції науки та філософії // Аграрна освіта: минуле, сучасне, майбутнє: зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 100-річчю ЛНАУ 15-16 лист. 2021 р. Слов’янськ, 2021. С. 410-412.

 

Карпіцький Миколай Миколайович

Критичне мислення з позиції науки та філософії

У сучасних суспільних дискусіях дуже часто зустрічається некритична позиція співрозмовників, яка спирається на світоглядний критерій істини. Таку позицію можуть займати навіть освічені люди, науковці, які в наукових дослідженнях мислять критично, а в суспільних дискусіях дуже часто виходять за межі раціонального мислення. Як бачимо, така некритична позиція не залежить ні від інтелекту, ні від освіти, ні від соціального статусу.

Якщо людина керується світоглядним критерієм істини, то вона ніколи не змінює позицію, яку одноразово вибрала. Наприклад, якщо вона не вірить в існування вірусу COVID-19, то буде тільки зміцнюватися у своїй позиції, коли буде отримувати інформацію про розвиток пандемії. Згідно із світоглядним критерієм істини людина вважає обґрунтованим тільки те, що привела у відповідність зі своєю картиною світу. При цьому у ній виникає ілюзія, що ця процедура і є актом критичного мислення, яке призводить до раціонального знання. Для звичайної людини картина світу і сам світ, в якому вона живе – одне і те ж. Картина світу дозволяє відокремити те, що можливе, від неможливого. Втрата такої цілісної картини лякає людину, тому вона готова приймати за істину будь-яку брехню, якщо це зміцнить її картину світу. Будь-яка чужа думка, що загрожує цілісності картини світу, викликає відторгнення, тому світоглядний критерій істини доповнюється прагматичним критерієм: навіть відверта брехня стає правдою, якщо вона корисна для підтвердження картини світу. Так навколо переконань людини, які вона вважає безумовною істинною, надбудовується коло уявлень, істинність або хибність яких їй байдужа, однак вона оперує ними як нібито істинними.

У дискусії з такою людиною марними є будь-які аргументи, які засновані на фактах, результатах спостережень або експериментів, виявленні суперечності в судженнях, бо вона свідомо не братиме жодні доводи від співрозмовника, якщо у нього інша картина світу. Оскільки її власні світоглядні аргументи також не сприйматимуться співрозмовниками, виникає почуття безсилля від нездатності переконати інших, що трансформується в бажання помститися за це, що своєю чергою призводить до переходу на особистості, агресії та образам. Однак було б помилкою вважати, що така позиція тільки у малоосвічених і нерозумних людей. Навпаки, чим суперечливіша картина світу, тим більше інтелектуальних зусиль потрібно для усунення суперечностей і вбудовування в неї нових фактів.

Світоглядний критерій істини конфліктує з науковим критерієм, що спонукає замінювати раціональне пояснення міфологічним. Міф – такий спосіб осмислення, коли все наділяється будь-яким загальним сенсом, завдяки чому дійсність стає наскрізь зрозумілою і всі питання знімаються. Якщо щось суперечить міфологічному поясненню, то міф ніяк не коригується: або те, що викликає суперечність, ігнорується, або змінюється вся міфологічна картина світу і виникає новий міф, в якому цієї суперечності немає. Якщо людина стикається з чимось, що суперечить міфу, то або ігнорує це, або повністю відмовляється від старого міфу і створює новий міф. Серед інших міфологічних смислів можна виділити найбільш загальні – архетипічні, які визначають всю картину світу в цілому. Для міфологічної свідомості реально тільки те, що відповідає архетиповому сенсу.

Цій позиції можна протиставити або критичність з позиції наукового підходу, або критичність з позиції філософського підходу. Науковий підхід передбачає верифікацію знання шляхом спостереження, вимірювання або експерименту, при цьому не має значення, наскільки це знання відповідає тим чи іншим умоглядним уявленням. Крім цього наукова критичність вимагає, щоб знання допускало можливість фальсифікації. Принцип фальсифікації можна використовувати в дискусії, наприклад, можна запитати співрозмовника, за яких обставин той визнає, що помиляється. Якщо співрозмовник може вказати конкретні умови або факти, які його можуть переконати, то дискусія відразу переходить в конструктивне річище, а якщо не може, то тим самим визнається, що його позиція не відповідає критерію наукової достовірності.

У зв'язку з цим я провів експеримент, під постом людини, яка заперечувала вірус COVID-19 і пандемію, я поставив питання: «за яких умов, за на наявності яких доводів чи фактів ви б визнали, що пандемія реальна і люди дійсно вмирають від вірусу?». При цьому я не висловлював свою точку зору і не критикував позицію автора, тільки уточнив, чи допускається принципова можливість фальсифікації. У коментарях одна з учасниць дискусії відверто заявила, що не змінить свою позицію ні за яких обставин. Інші учасники висловлювалися так: «Дурнішого питання поставити було складно. Я сама протягом 9 місяців вивчаю цю тему, не по офіційному ЗМІ та "зомбоящику". Я слухаю думку академіків, професорів, вірусологів, викладачів вишів, докторів медицини. Ще раз повторю 9 МІСЯЦІВ. А ви вимагаєте дати вам відповідь в парі речень». «Шановний, вгамуйте свою гординю, ставити всіх на місце. І докладіть власних зусиль, щоб знайти цю інформацію самостійно. Це і буде для вас дорогим досвідом, здобутим власноруч». «А ви можете пояснити сплячій людині, що-небудь, якщо вона спить? Звичайно, ні. Ви сплячий, та ще й не хочете прокидатися. Навіщо мені турбувати ваш сон? Хто я така, щоб будити людину проти її волі? Моя відповідь – ні». «Ви в неадекватному стані. Вам потрібна кваліфікована допомога».

Критичність з позиції філософського підходу передбачає проблематизацію не тільки конкретного знання, а й світоглядних установок, які лежати в його основі. Для філософа картина світу дана не  за замовчуванням, а як предмет дослідження, щодо якої ставляться питання. Тому навіть власну картину світу він має ставити під сумнів. Завдяки цьому філософія формує культуру критичного мислення, згідно з яким під сумнів ставиться не тільки чужа думка, а й своя, навіть якщо вона вже вбудована в власну цілісну картину світу і скріплює її.

Критичне мислення вимагає, щоб архетипний зміст картини світу постійно піддавався сумніву з різних точок зору, а ступінь суперечливості знання оцінювалася б не тільки з власної позиції, а й з інших можливих позицій. При цьому процес критичного осмислення має йти паралельно з дослідженням меж власного знання, що змушує утримуватися від будь-якого затвердження, що виходить за його межі. Критичне мислення робить полеміку осмисленої, бо орієнтує співрозмовників на те, щоб вони оцінювали аргументи не тільки зі своєї позиції, а й с позиції того, з ким полемізують. Це дозволяє знаходити внутрішні суперечності у співрозмовника, керуючись його ж власною логікою. Якщо ж його позиція логічна і несуперечлива, то рівень полеміки можна буде підняти до обговорення теоретичних, життєвих або світоглядних передумов, якими обумовлені доводи співрозмовника. Своєю чергою це дозволяє критично оцінити свої переконання. Однак виникає питання, чи можлива продуктивна світоглядна дискусія, якщо людина переконана у справжності свого внутрішнього самовизначення, покликання, одкровення або усвідомлення апріорної істини, при тому що її переконання не залежать від зовнішніх обставин? Тому в дискусії з нею недостатньо просто вказати на зовнішні факти. Світоглядне знання визначається контекстом, який задається не окремими зовнішніми фактами, а ідеями, що визначають картину світу в цілому. Отже, інша картина світу передбачає інший світоглядний контекст, в якому очевидними можуть виявитися прямо протилежні переконання.

Світоглядна дискусія буде продуктивною лише в тому випадку, якщо людина здатна побачити свої переконання в іншому світоглядному контексті. Для цього потрібна філософська рефлексія, яка дозволяє бачити внутрішню логічність і самоочевидність принципово іншої картини світу. Відповідно до цього будь-яка світоглядна дискусія має починатися не з критики чужій позиції, а з філософського прояснення контекстів розуміння, і якщо співрозмовник не здатний порівняти різні контексти, то вести з ним розмову безглуздо.

Миколай Карпіцький. Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді

 

Карпіцький М.М. Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді // ХХІV Сходознавчі читання А. Кримського: матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 30-річчю Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, 21 грудня 2021 р. Київ: Видавничий дім «Гельветика», 2021. С.216–219.

Карпіцький М.М.

Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді

Каушитака упанішада починається з опису посмертного досвіду людини. Джерела ведичних уявлень про смерть беруть початок у Катхі упанішаді. У ній розповідається історія про Начікетаса, який отримав знання від Ями – божества смерті, який повідав герою, що лише той, хто пізнав свою сутність – Аман, звільняється від смерті. Вічний і нерухомий Атман є сутністю всіх речей, проте людина забуває свою справжню сутність, коли п'ять органів чуттів, які уподібнюються п'ятьом коням колісниці, нестримно захоплюють її у колообігу життя. Про це ж говорить Кришна Арджуні у Бгаґавадґіті: тіло старішає і вмирає, народження і смерть змінюють одне одну в колесі сансари, але справжня сутність не піддається смерті. У середньовічній веданті сформувалося дві традиції. Згідно адвайта-ведантою людина, знаходячи звільнення, розчиняється у вищій безособовій реальності – Атмані, з яким вона ідентифікує себе. Альтернативна позиція, яку зараз представляють сучасні вайшнави, передбачає, що звільнення душі від колеса сансари досягається у вічному спілкуванні з Богом як Особою без злиття з ним. Вайшнав не може ототожнювати себе з Богом, тому ідентифікує себе з душею, яка не є тілом. Сама душа перебуває всередині часу, але її справжня сутність розкривається поза часом у божественному світі. Однак поки душа не досягла звільнення, вона як тріска пливе в потоці колеса народжень і смертей у різних тілах.

Однак у першій частині Каушитаки упанішади розповідається про такий досвід посмертного існування, у контексті якого розкривається принципово інший спосіб самоідентифікації. На самому початку упанішади говориться: «хто йде з цього світу, всі йдуть на місяць. Завдяки їхнім життєвим силам він зростає у першу половину місяця і в другу половину місяця змушує їх народитися [знову]. Воістину, місяць – це Брагман небесного світу». Тут зміна фаз місяця також означає рух часу, смерть і нове народження, а також випробування – померлий має відповісти на запитання місяця «Хто ти?». Той, хто правильно відповідає, того Місяць відпускає, відкриваючи шлях до Брагмана. Хто ж не може правильно відповісти, проливається дощем і знову народжується [1, с.47]. Але для того, щоб відповісти, потрібна справжня самоідентифікація.

Сучасні вайшнави попереджають про небезпеку ідентифікації себе з «хибним Его», за яким розуміється соціальна роль, біологічна форма або просто думка про себе. Натомість вони відповідають: «я не тіло, а душа». Однак згідно з Каушитакою упанішадою правильна відповідь вказує на ідентифікацію себе не з якоюсь сутністю чи явищем, а з самим часом: «Від мудрого, о пори року, принесено [моє] насіння, від п'ятнадцятичастинного, від породженого, від обителі предків» [1, С.48]. Ця відповідь чомусь містить звернення до «пір року», хоча людину запитує місяць. Можливо, тут йдеться про те, що місяць – символ часу. Ще у тексті йдеться, що насіння принесено «від мудрого», хоча автор цього перекладу А. Я. Сиркін також пропонує інші варіанти: «від сяючого», «від видимого», що знову ж таки вказує на місяць: «Згадані тут образи так чи інакше пов'язані з місяцем – він "сяючий", "обитель предків"» [1, с. 244]. Однак «місяць» може означати й небесний об'єкт, і відрізок часу, а оскільки тут він названий «п'ятнадцятичастинним», то йдеться про тривалість часу. Далі померлий каже: «Доставте мене в чоловіка-творця, за допомогою чоловіка, що творить, вилийте мене у матір», але вже у черговому реченні описує це як народження наступного року від попереднього року, що вказує на самоідентифікацію з самим плином часу: «Я народжений і знову народжений як дванадцяти-[або] тринадцятимісячний від батька як дванадцяти-[або] тринадцятимісячного» [1, с.48].

Потім він пояснює, що насправді просить про іншу можливість: «Приведіть мене, о пори року, до безсмертя. Цією правдою, цим подвижництвом я [єсмь] час року. Я – те, що походить від пори року» [1, с.48]. З одного боку, тут підтверджується ототожнення себе з самим часом, але з іншого боку передбачається, що розуміння цього має призвести до безсмертя. Оскільки народження та вмирання – це характеристика самого часу, то безсмертя у цьому контексті – вихід за межі часу. Саме це підтверджує відповідь на повторне запитання місяця: «Хто ти?» – «Я єсмь ти». Так тут людина не тільки ототожнює себе з місяцем, тобто з часом, а й з тим, що лежить в основі часу. Отримавши цю відповідь, місяць відпускає людину до світів богів.

Людина послідовно проходить світи ведійських божеств: Агні, Ваю, Варуни, Індри, Праджапаті, доки досягає світ Брагмана. Але й тут її чекають випробування. Вона повинна силою розуму переправитися через озеро, в якому тонуть ті, хто «знає лише сьогодення», тобто ті, хто не знає істинної природи часу. Потім вона переправляється через річку, яка символізує стан поза віком без старості, і лише після цього вона «обтрушує з себе добрі справи та злі справи», що може означати звільнення від карми: «вільний від добрих справ, вільний від злих справ, знаючи Брагмана, він йде до Брагмана» [1, с.49].

Брагман також запитує: «Хто ти?» На цей раз людина дає подвійну відповідь, спочатку вона ототожнює себе з часом, а потім з Атманом: «Я – пора року, я – той, хто походить від пори року, народжений від простору, [свого] джерела, як насіння – для дружини, сяйво року, Атман кожної істоти. Ти – Атман кожної істоти. Що ти – те і я» [1, с.49]. У цьому розумінні Брагман, з яким ототожнюється людина, є й абсолютним початком – сутністю всіх істот, і всією дійсністю, тобто всім, що існує.

У сучасному вайшнавізмі людина ідентифікує себе із душею як нематеріальною сутністю всередині потоку часу. Час тече, тіла змінюються у низці народжень і смертей, а душа залишається тією ж, тобто тотожною собі у будь-які моменти часу. Інакше кажучи, вона залишається тією самою субстанцією, а час – це те, що є зовнішнім щодо неї.

У першій частині Каушитаки людина ототожнюється з самим потоком часу. Тобто час не зовні, а всередині її екзистенції. Тому неможливо виділити всередині часу окрему сутність душі. Таке розуміння відкриває два можливих шляхи розвитку думки. Або доведеться визнати, що існування – це потік явищ у часі, у якому немає нічого постійного, і цей шлях думки реалізований у буддійській концепції анатмана. Або, як це розкривається у Каушитака упанішаді, Атман – це інший бік всього потоку часу як цілого. На перший погляд, тут виникає суперечність: Атман, який сам незмінний та абсолютний, ототожнюється з процесом, у якому все мінливе та непостійне. Яким чином незмінна субстанція тотожна мінливому процесу?

Цю суперечність можна розв'язати, якщо саму тотожність розуміти не у парадигмі субстанціалізму, а у парадигмі процесуальності. Тобто Атман у різні моменти часу може бути тотожним різним станам, тому що не виявляє себе з позиції потоку часу як одна й та сама незмінна сутність. Його єдність забезпечується не тим, що він залишається тим самим у будь-якому моменті часу, а тим, що він охоплює всі моменти часу. Така єдність, що розкривається в процесуальності, виявляється у символі дихання. У Каушитака упанішаді з диханням ототожнюється і Брагман [1, с.50], і Атман, який пізнає [1, с.56]. Індра каже: «Я дихання. Шануй мене як Атмана, який пізнає, як життя» [1, с.78].

В упанішаді описується процес поглинання диханням всіх явищ світу і нове їх розкриття з дихання: «Брагман сяє, коли палає вогонь, і він вмирає, коли [вогонь] не палає. Тоді жар його йде у сонці, дихання – у вітер» [1, с.56]. Тут сяйво означає, що Брагман, який є абсолютною єдністю, розкритий у становленні різноманітного світу. Вмирання Брагмана означає процес переходу зі стану різноманіття у стан єдності, що описується тут як поглинання вітром, тобто космічним диханням. Отже, дихання – це динамічна тотожність, інакше кажучи, єдність у процесуальності.

Відповідно до такого розуміння, людина, яка шукає єдиний початок, має ототожнювати себе не з окремою сутністю, а з самою процесуальністю світу, що пояснюється в упанішаді як ідентифікація себе з самим часом. Хоча вона народжується в тілі як окрема істота – тварина або людина, але вона не повинна ідентифікувати себе з нею, бо насправді немає поділу окремо часу та екзистенції людини. Тобто людське існування є саме час. Це призводить до децентралізації власного «Я» шляхом ототожнення не з окремою істотою, а зі становленням часу. Отже, абсолютний початок виявляється не у собі як в окремій сутності, а у собі як у становленні, іншим боком якого є абсолютний початок – Атман.

Література:

1. Упанишады. Пер. предисл. и комм. А.Я. Сыркина. М.: Наука, Ладомир, 1991. 336 с.

Л. Филипович, Ю. Філь, М. Карпіцький. Дослідження релігійних меншин в Україні: теоретичні та практичні аспекти

Методологічний онлайн-семінар  "Дослідження релігійних меншин в Україні: теоретичні та практичні аспекти"  

Відбувся 06 грудня 2021 року.

В рамках семінару презентовано теоретичну частину проєкту Української асоціації релігієзнавців, який присвячене релігійним меншинах та їхній взаємодії із державними органами влади. 

Обговорюються практичні питання роботи дослідника в полі: Як ставити незручні запитання адептам? Як з'ясувати ставлення адепта до певної проблеми, якщо релігійна традиція вже має готові відповіді? Як власні етичні помилки взаємодії з представниками релігійної громади перетворити на цінне джерело інформації? 

Та як філософський підхід до вивчення релігійних меншин сприяє розумінню специфіки релігійної практики вайшнавів, протестантів та інших релігійних груп України?

Доповідачки та доповідач:

Людмила Филипович - релігієзнавиця, докторка філософських наук, професорка, провідна наукова співробітниця Відділу релігієзнавства Інститут філософії НАНУ.

Юлія Філь - кандидатка історичних наук, молодша наукова співробітниця  Інституту сходознавства НАНУ, членкиня Майстерні академічного релігієзнавства.

Миколай Карпіцький - доктор філософських наук, доцент, співробітник Луганського національного аграрного університету (м. Слов'янськ).

Юлія Філь. Спілкування як самоціль

Дій так, щоби завжди ставитися до людей і до себе також — як до мети

і ніколи — лише як до засобу

Іммануїл Кант

Часто до нас у життя стукаються різні люди. Хтось залишається в ньому, а хтось йде геть, за власною волею, чи за нашою. Хтось усвідомлює, для чого прийшов, а хтось і гадки не має. Щоби якось філософськи осмислити, що відбувається, можна спробувати назвати цих людей.

Гість, який знає, що йому треба переночувати тут, але не знає, чому. Часом, до нас нізвідки приходять люди, які активно шукають дружби і спілкування. Зазвичай «гість» сам ініціює всі зустрічі і у вас є стійке відчуття, що ваша «дружба» тримається більше на його бажанні, а не вашому, що лідером є він, а ви погоджуєтеся, бо загалом теж щось берете з того спілкування. У такому випадку приходять несвідомо, не за конкретними речами і тим паче не за матеріальними. Так приходять до вчителя, інтуїтивно відчуваючи, що саме в цієї людини є досвід і знання, які можуть допомогти. Зазвичай людина швидко отримує відповідь на своє запитання, або ж, будучи неготовою до правдивої відповіді, заперечує вас і йде собі. У цьому випадку не полишає відчуття, що тобою скористалися, але зазвичай це зрозуміло із самого початку, тому немає жодних очікувань і до кінця «дружби» починаєш готуватися просто одразу. Зрозуміло одне – спілкування для такої людини не є самоціллю.

Гість, який прийшов, щоб спробувати узяти у вас річ, яка є у вашому домі, але вдає, що хоче з вами жити. Неприємний тип. Ні, це не обов’язково злодій, до крадіжки він не вдасться. Він просто не розкриває своїх намірів і намагається отримати те, що йому потрібно, вдаючи, що хоче дружити. Хоче отримати від вас безкоштовну послугу, заради чого готовий навіть поспілкуватися. Найгірше те, що ви не знаєте про те, що людині від вас потрібно щось конкретне і наївно починаєте думати, що їй потрібні саме ви. Ви відкриваєтеся, витрачаєте свій час, йдете на компроміси. Чого не зробиш заради дружби. А тоді нарешті бачите реальний запит людини. І тут ви, щоб остаточно перевірити, що стоїть за вашим спілкуванням, пропонуєте таку взаємодію, у якій немає місця вашій послузі. Наприклад, людина використовувала вас, щоб не ходити кудись самій, а коли ви пропонуєте їй скласти вам компанію туди, куди хочеться піти, вона відмовляється, бо ви їй потрібні лише у функції супроводжуючого. Мабуть, такі люди теж не до кінця усвідомлюють свій запит. Крім того, вони можуть бути переконані, що ви зацікавлені дати те, що їм треба, тому можуть не бачити у цьому нічого кримінального. Наприклад, можуть щиро думати, що ви цікавитеся їхнім проєктом і просто мрієте взяти в ньому участь, тому з їхньої перспективи це виглядає не як юзерство, а як співпраця, якщо не благодіяння. Та як би там не було, а зрозуміло одне – спілкування для такої людини не є самоціллю.

Співмешканець, який користується речами у вашому домі, але якщо ви забороните це, він все одно залишиться жити з вами. Це друг, який може активно користуватися якимось вашим ресурсом, але врешті-решт на першому місці у нього ви, а не користування вами. Тож цей тип не є невиправним, бо зрозуміє, якщо ви відмовитеся йому допомагати, або ж і собі вирішите взяти від нього ще щось, крім дружби. Тут важливо те, що дружба для людини – самоціль, хоч на ній проглядається меркантильна плямка.

Співмешканець, який міг би з’їхати в крутіші апартаменти, але в них не буде вас, то ж приймає рішення нікуди не з’їжджати. Це людина, для якої спілкування є цінністю в собі. Воно не залежить від обставин, від того, що ви можете дати, від віку, статі, соціального положення. Це як з любов’ю, яка попри, а не через. Така людина вас не об’єктивує, не зводить до якоїсь функції, не обумовлює своїми бажаннями чи обставинами, вона просто, як і ви, вважає спілкування цінним самим собою і тому готова до нього, бо з вами добре. І це абсолютно не виключає можливості попросити вас щось зробити для неї, або ж можливостей для взаємної допомоги чи користування один одним за потреби. Важить одне, що такій людині нічого від вас не потрібно, крім вас самих. Таке спілкування нелегко знайти, бо мало хто ставить його в пріоритет. Все ж у наш складний урбаністичний час браку часу, люди живуть економно, прораховуючи вигоду, намагаючись не ризикувати витрачати енергію, де це буде невиправдано. Правда, мені здається, за такого ставлення люди найперше економлять на власному щасті, та це питання потребує окремого осмислення.

Тож людина, для якої спілкування є самоціллю – це скарб, який треба берегти і цінувати. Це набуток, гідний усіх матеріальних набутків вкупі.

Київ, 30 червня 2021

Джерело: https://elanorsvitla.dreamwidth.org/10705.html

Карпіцкі Мікалай. Сіла гісторыі і адчуванне гістарычнага часу

Карпіцкі Мікалай. Сіла гісторыі і адчуванне гістарычнага часу // Глобальні трансформації у сфері культури: виклики сьогодення. Матеріали Міжнародної наукової конференції (м. Львів, 29-30 жовтня 2021 р.). Львів : Львівський національний університет ім. І.Франка, 2021. С. 24-26.

   

Мікалай Карпіцкі (г. Славянск, Украіна)

СІЛА ГІСТОРЫІ І АДЧУВАННЕ ГІСТАРЫЧНАГА ЧАСУ

Гісторыя – гэта не толькі падзеі ў храналагічнай паслядоўнасці, але іх унутраная ўзаемасувязь, якую вывучае гістарычная навука. Як піша Я. С. Ермакоў: «гістарычны час з'яўляецца ва ўласным сэнсе не столькі храналогіяй падзей, колькі іх “сховішчам”, дзе знаходзяцца пэўныя сэнсаўтвараючыя параметры развіцця і функцыянавання сацыяльнай сістэмы, прыносячы ў яго тое, што прынята называць “сэнсам гісторыі”» [2, с. 16]. Аднак гісторыя – гэта не толькі сэнсавая сувязь падзей, якія дадзены ў разуменні гісторыкаў, і нават не вобраз гісторыі ў масавай свядомасці, які падштурхоўвае народ да таго ці іншага выбару. Гісторыя – гэта рэальная сіла, якая звязвае падзеі разам. Асобная падзея – гэта яшчэ не гісторыя. Але ж сведка ўспрымае ў цяперашнім менавіта асобныя падзеі. Ці магчыма яму разглядзець за гэтай падзеяй сілу гісторыі?

Сучасны чалавек зыходзіць з уласных уяўленняў аб гісторыі. Таму гістарычна значныя ўчынкі вызначаюцца не гісторыяй як такой, а рознымі ўяўленнямі пра гісторыю, вельмі часта ілжывымі. Асновай для фарміравання асобных ідэалагічных сістэм могуць служыць вобраз рэальнасці пэўнай сацыяльнай сістэмы, фарміруючы гістарычную памяць, напрыклад, такія вобразы, як «амерыканская мара», «вялікая Расія», «аб'яднаная Еўропа», «Беларусь партызанская» і гэтак далей [2, с. 17]. У сувязі з гэтым пытанне. Ці існуе гісторыя анталагічна, ці цалкам знікае ў нябыт па меры знікнення ў мінулым, пакідаючы толькі свой віртуальны вобраз у напоўненых забабонамі уяўленнях людзей? Калі гісторыя ўжо знікла ў мінулым, то самі па сабе гістарычныя факты ніякага значэння не маюць, мае значэнне толькі іх разуменне. Пры гэтым знікаюць крытэрыі паміж праўдзівым і ілжывым разуменнем гісторыі.

Ці можна знайсці крытэр праўдзівасці, калі самі відавочцы бачаць падзеі па-рознаму? Адны гнілі ў сталінскіх лагерах, іншыя лічылі, што пры Сталіне надышло самае лепшае жыццё. Калі самі відавочцы не разумеюць таго, што адбываецца вакол іх, ангажаваныя гісторыкі і прыдумляюць ўласныя міфы, пераможцы з дапамогай прапагандыстаў фармуюць гістарычную свядомасць, то, магчыма, і няма гісторыі самой па сабе – усе гэта існуе віртуальна ў галовах людзей, таму казаць аб праўдзівасці бессэнсоўна?

Я лічу, што гісторыя анталагічна рэальная і выяўляецца яна ў сіле, якая ўздзейнічае на людзей: «індывіды і грамадства нясуць у сабе мінулае, якое яны не ведаюць, але ўздзеянню якога пасіўна падвяргаюцца» [1, с. 8]. Больш таго, гэтая сіла становіцца сілай людзей, калі яны здзяйсняюць гістарычныя ўчынкі. Праўдзівае або ілжывае разуменне гісторыі ў свядомасці людзей вызначае, ці будзе гэтая сіла ў іх учынках стваральнай або разбуральнай.

Усім катастрафічным падзеям нашай нядаўняй гісторыі – бальшавіцкай рэвалюцыі, нацызму, сусветнай вайне, заўсёды папярэднічалі ілжывыя інтэрпрэтацыі гісторыі. Спроба ўтаймаваць гістарычную сілу з дапамогай ілжывай ідэалагічнай сістэмы прыводзіць да такой супярэчнасці з рэальнасцю, якая рана ці позна разбурае грамадства. З іншага боку, кожны крок на шляху пераадоляння гістарычнай хлусні разнявольвае стваральныя гістарычныя сілы. Германія адрадзілася таму, што немцы здолелі адмовіцца ад нацысцкага разумення гісторыі, а Расея працягвае імкліва дэградаваць, паколькі расейцы не адмовіліся ад хлуслівых савецкіх інтэрпрэтацый гісторыі.

Адрозненне паміж гістарычнай свядомасцю Расіі і Ўкраіны ў тым, што ў Расеі працягваюць жыць гістарычнымі імперскімі міфамі, а ва Ўкраіне разумеюць іх ілжывасць. Гэтага адрознення аказалася дастаткова, каб у ўкраінцаў прачнулася творчая гістарычная сіла, дастатковая, каб зрабіць дэмакратычную рэвалюцыю і выстаяць у вайне, а ў расейцаў не хапіла сіл аказаць супраціў існуючай дыктатуры. І не будзе да тых часоў, пакуль не адмовяцца ад фальшывага разумення гісторыі, навязанага імперскай ідэалогіяй.

Гісторыя – гэта працэс, таму элементы гэтага працэсу носяць падзейны характар і набываюць сэнс толькі ў агульным кантэксце гістарычнага развіцця. Ідэалагічнае пераасэнсаванне гісторыі мае патрэбу ў такім прыпадабненні элементаў гістарычнага працэсу субстанциальным рэчаў, якія можна па-новаму вызначыць у навязанай сістэме ідэалогіі. Такое субстанциальное разуменне элементаў гістарычнага працэсу характэрна для расійскага гістарычнага свядомасці, і не характэрна для ўкраінскага.

Неразуменне паміж расейцамі і ўкраінцамі абумоўлена розным кантэкстам сацыяльных паняццяў, такіх як нацыя, дзяржава, грамадства, народ, краіна. Адны разумеюць краіну субстанцыйна як адчувальна дадзеную рэч з пэўнымі межамі, якія можна пашыраць. Спрэчка ідзе толькі аб тым, якімі прынцыпамі вызначаюцца гэтыя межы – этнічнымі, моўнымі, гістарычнымі і г. д., і ў якой меры варта ўжываць сілу для іх пашырэння.

Іншыя разумеюць краіну падзейна. Краіна – гэта тое, што існуе не само па сабе, а ў канкрэтных падзеях, калі людзі дапамагаюць адзін другому, маюць зносіны з блізкімі. Краіна складаецца з падзей паўсядзённага жыцця, але часам адбываюцца асаблівыя падзеі, якія дазваляюць адразу ўсвядоміць адзінства ўсей краіны ў цэлым.

Гэтыя два розныя разуменні кантэксту фарміруюць розныя сістэмы каштоўнасцяў. У адной сістэме каштоўнасцяў сацыяльныя паняцці (дзяржава, краіна, народ, нацыя) успрымаюцца як самастойныя сутнасці, якія вызначаюць значнасць жыцця людзей, у іншай сістэме каштоўнасцяў значнасць маюць канкрэтныя падзеі, у якіх удзельнічаюць людзі і сваім удзелам вызначаюць каштоўнасны сэнс дадзеных сацыяльных паняццяў.

Сіла гісторыі засведчваецца відавочцамі ў адмысловым адчуванні гістарычнага часу. Адчуванне сучаснага гістарычнага часу фарміруецца ў супрацьпастаўленні таго, што было ў гісторыі, але цяпер ужо немагчыма. І пакуль так адчуваюць усе, зло з мінулага сапраўды не можа адрадзіцца.

У прыватнасці, 23 гады мірнага жыцця ў Украіне сфармавалі адчуванне, што вайна ў іх гарадах немагчымая, таму першыя месяцы вайны ўкраінцы не маглі аказаць супраціву агрэсіі. «У самым пачатку вайны, – распавядала аўтару гэтага артыкула 16 красавіка 2015 года жонка расстралянага дыякана Наталля Брадарская з царквы «Праабражэнне Гасподняе» у Славянску, – ад бацькі адной дзяўчынкі з царквы (які сядзеў у свой час) мы пачулі, што ў горад завозіцца зброя. Тады яшчэ было ўсе спакойна, не верылася: Аб чым гаворка? Якая зброя? – усе гэта здавалася з вобласці фантастыкі». Аднак калі горад быў ужо захоплены, паўстала адчуванне перамяшчэння ў часе ў іншую эпоху: «Каля гараддзела міліцыі пастаянна гучала музыка, быў надпіс: «З намі бог (з маленькай літары) і вера праваслаўная». Ўзнікала адчуванне, што я апынулася ў 20-х гадах XX стагоддзя».

Можна даць такое вызначэнне. Адчуванне сучаснага гістарычнага часу – гэта інтуітыўнае разуменне таго, што магчыма цяпер, а што ўжо немагчыма і не можа вярнуцца з мінулага.

Перад пачаткам вайны ў расейцаў склалася зусім іншае адчуванне сучаснага гістарычнага часу, якое не толькі не выключала вайну, але наадварот, вайна ўспрымаецца як характэрная рыса сучаснасці. Бо Расея практычна ўвесь час вяла вайны на працягу двух апошніх дзесяцігоддзяў. Таму вайна на Ўсходзе Украіны выйшла з нетраў расійскай гістарычнай свядомасці і ўвасабілася ў рэальнасці.

У сувязі з гэтым узнікае пытанне, ці можна казаць аб дэфармацыі адчування гістарычнага часу. Гэта нармальна, што ў расейцаў і ўкраінцаў год таму было абсалютна рознае адчуванне сучаснага гістарычнага часу, ці ж у каго-небудзь з іх ўспрыманне гістарычнага часу было скажонае?

Калі паглядзець на гісторыю мінулага стагоддзя, можна ўбачыць, што ўсім жахлівым злачынствам папярэднічала дэфармацыя адчування гістарычнага часу. Спачатку фармавалася цалкам адарваная ад рэальнасці карціна свету, у аснове якой ляжаў пошук ворага – класавага, нацыянальнага... Створанае таталітарнымі ідэалогіямі фантастычнае ўспрыманне свету руйнавалі адчуванне сучаснага гістарычнага часу, а змясці з ім і мяжы паміж тым, што магчыма і што немагчыма. І тады станавілася магчымым усе, любыя мажлівыя і неймаверныя злачынствы мінулага аказваліся дапушчальнымі і прымальнымі ў сучаснасці.

Расейцам ужо 15 гадоў насаджаюць карціну свету з выдуманымі ворагамі. Даўжэй, чым праіснавала нацысцкая Германія. Дэфармацыя адчуванні сучаснага гістарычнага часу гэтак глыбокая, што любыя межы, якія вызначаюць, што з'яўляецца немагчымым і недапушчальным, ужо цалкам разбураныя. Таму Расія і Украіна разам з астатняй Еўропай апынуліся ў розным гістарычным часе, адным ваенная агрэсія здавалася абсалютна немагчымай, іншым – абсалютна натуральнай. Якое ж зараз сапраўднае гістарычнае час – гэта вызначыць сіла гісторыі, якая адным дапамагае перамагаць, а іншых выракае на няўдачу.

Такім  чынам,  гісторыя існуе не толькі як тэарэтычная канстукцыя, але ж і сама па сабе. Гісторыя валодае сілай, здольнасцю дзейнічаць. Гэтая сіла выяўляецца ва ўчынках і падзеях, надзяляючы іх гістарычным характарам. Відавочца ўспрымае сілу гісторыі ў адмысловым адчуванні гістарычнага часу, які адрозніваецца ва ўкраінскай і расійскай гістарычнай свядомасці.

Літаратура

1. Арон Р. Избранное: Измерения исторического сознания. Москва: РОССПЭН, 2004. 528 с.

2. Ермакоў Я. С. Падставовыя і змястоўныя характарыстыкі «суб'екта гісторыі» // Многомерность  и  полифункциональность  культуры  :  сборник   научных статей. Гомель: ГГУ им. Ф. Скорины, 2020. С. 14–20.

Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Самоідентифікація азеркінів в контексті сучасної соціокультурної ситуації

Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Самоідентифікація азеркінів в контексті сучасної соціокультурної ситуації // Scientific Journal Virtus. 2021. № 54. С. 21-27.

   

УДК 316.613

Майстренко-Дудковська Я. А.

магістрант Луганського національного аграрного університету

maistrenko-dudkovska.yam@lgnau.edu.ua

Україна, м. Старобільськ

Карпіцький М.М.

д. філос.н., доцент, ст.. викладач  Луганського національного аграрного університету karpizky@gmail.com

Україна, м. Старобільськ

 

САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ АЗЕРКІНІВ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ СИТУАЦІЇ

 

Стаття присвячена дослідженню самосвідомості таких особистостей, які вбачають в собі нелюдську сутність або ідентифікують себе не з людьми, а з іншими істотами. З кінця XX століття таких особистостей стали називати азеркінами. В цей час азекріни стали утворювати спільноти й перетворилися в помітне соціокультурне явище. У статті обґрунтовується, що самоідентифікація азеркінів відбувається не на основі суспільних стереотипів, а на основі індивідуального вільного самовизначення. Хоча азеркіни актуалізують символи архаїчної свідомості, проте вони формують до цих символів індивідуалістичне ставлення, яке протидіє процесу архаїзації. У зв'язку з цим доводиться, що поширення феномена азеркінів демонструє формування нової світоглядної установки в суспільній свідомості, відповідно до якої за кожною людиною визнається право бути тим, ким вона сама себе вважає, і відрізнятися від інших, навіть якщо це суперечить стереотипам суспільства.

Ключові слова: азеркіни, субкультура, самоідентифікація, міфологія, реінкарнація, самовизначення, ідентичність

 

Постановка проблеми. В кінці XX – початку XXI століття в суспільстві почало поширюватися нове явище: серед людей стали з'являтися «іншорідні» з іншої, нелюдською самоідентифікацією. Наприклад, теріантропи ідентифікуть себе з тими чи іншими тваринами. Вони розумніють себе як розумного звіра замкненого в людському тілі [1, с. 25]. Поряд з цим з'являються і ті, хто ідентифікує себе не тільки з тваринами, а й з міфологічними персонажами – драконами [2], вампірами, феями тощо. З недавнього часу узагальненим терміном для всіх, хто має нелюдську самоідентифікацію, став використовуватися термін «азеркін». Тут він буде застосовуватися до всіх, хто вважає себе не людиною, а іншою істотою. Термін «азеркін» почав зустрічатися в другій половині 90-х років [3, с. 161] і тепер використовується в науковій літературі. У цій статті ми будемо користуватися визначенням з книги «Польовий путівник по азеркінам» авторки під псевдонімом «Lupa»: «Азеркин – людина, яка вірить, що в нефізичному сенсі чи, значно рідше у фізичному, вона не повністю людина. Це означає будь-кого, хто внутрішньо має стосунок до нелюдських видів через душу, розум, тіло чи енергетичний резонанс, або хто вірить, що вміщує таку істоту в своєму тілі/розумі» [1, с. 26]. Як показують численні дослідження, азеркіни сприймають свою самоідентифікацію природно і не мають почуття неповноцінності, дарма що не відповідають уявленням суспільства. Відповідність певним суспільним нормам і уявленням завжди була умовою успішної соціальної адаптації, а невідповідність – джерелом як зовнішніх, так і внутрішніх конфліктів, що провокувало виникнення відчуття власної неповноцінності. Однак попри відмови від людської самоідентифікації, азеркіни не тільки не мають внутрішніх конфліктів з цього приводу, але здатні соціально адаптуватися, хоча у зв'язку з цим у них можуть виникати певні проблеми. Отже, виникає питання, яким чином характер самоідентифікації азеркінів пов'язаний з трансформацією соціокультурної ситуації в цей час?

Методологічний підхід дослідження. Основними джерелами дослідження азеркінів, по-перше, є архіви інтернету, в яких збереглися теми спілкування і матеріали, якими обмінюються азеркіни, по-друге, інтерв'ю з самими азеркінами – як ті, які провели інші дослідники і насамперед авторка першого великого дослідження з цієї тематики «Польовий путівник по азеркінам» під псевдонімом Lupa, так і ті які проводила Яна Майстренко-Дудковська, співавтор цієї статті, на Сході України в 2019-2020 роках, і, по-третє, дослідження інших вчених, таких як Керол М. Кьюсак, а серед українських дослідників – Катерина Зоря.

Оскільки спосіб самоідентифікації азеркінів суперечить тому, що традиційно в суспільстві завжди вважалося нормальним, ця обставина провокує ставлення до азеркінів як до соціально девіантного явища або навіть як до прояву психологічної або медичної патології. Звичайно, прояв патології можуть зустрічатися серед представників будь-яких спільнот, проте це не має бути основою пояснення складного соціокультурного явища. Тому в основі методології дослідження азеркінів має бути принцип неупередженості. Авторка книги «Польовий путівник по азеркінам», яка включає найповніше систематизоване зібрання польових досліджень, у зв'язку з цим пише: «Насправді той, хто читає про азеркінів, може задуматися над питанням: можливо, все це лише в наших головах? Бути нелюдьми в людському суспільстві – такий концепт може бути трохи важким для визнання розумом, якщо ти новачок у цьому. Такий тип мислення, як правило, веде до давньої міфології або психічного божевілля, в будь-якому випадку, воно передбачає відрив від загального сприйняття реальності. Однак ключ до розуміння полягає у відкритій свідомості. Вивчаючи будь-яку субкультуру, важливо підходити до неї з культурною об’єктивністю – судити про людей за їхніми власними стандартами, а не за вашими» [1, с. 23].

Мета статті. Виявити якою мірою самоідентифікація азеркінів обумовлена ​​сучасною соціокультурною ситуацією, а якою – особистим вільним самовизначенням, і на підставі цього показати нові тенденції в сучасній суспільній свідомості.

Виклад основного матеріалу. Розбіжності між людиною й азеркіном першою чергою мають ментальний характер. Більшість азеркінів сприймають себе духовними нелюдськими істотами, які живуть в людському тілі. Різниця між азеркінами залежить від того, якої світоглядної концепції вони дотримуються. При цьому можна виділити загальні риси для всіх азеркінів.

1. Спогади. Азеркіни сприймають себе як прибульців і тому можуть пам'ятати себе в іншій нелюдській формі в минулому житті або в іншому світі. Для здобуття доступу до спогадів про себе в іншому житті та в іншому тілі деякі азеркіни можуть практикувати техніки зміни свідомості або встановлювати зв'язок з певними духами.

2. Почуття тіла. Азеркіни можуть мати внутрішньотілесні, навіть тактильні відчуття свого іншого тіла, відчувати його частини, яких немає в людському тілі. Це можна порівняти з фантомними відчуттями в тілі. Наприклад, людина, яка втратила руку, може відчувати фантомний біль у відсутній кінцівці. Подібним чином азеркін може відчувати фантомні крила, хвости тощо. Коли він не зосереджений на своєму реальному тілі, його відчуття повертається до фантомного нелюдського образу.

3. Інстинкти. Часом в азеркінів починають проявлятися незвичайні, і навіть нелюдські рефлекси, які обумовлені їхніми зміненими спогадами й тілесними відчуттями. Наприклад, хтось може намагатися не зачепити крилами інших людей, хтось відчуває жагучий потяг до нелюдських сутностей, а хтось намагається видихнути вогонь. Подібні особливості проявляються практично у всіх, і навколишні люди зазвичай їх сприймають як особисті примхи.

Азеркіни зовні схожі на людей, вони народилися як люди, визнають, що їхнє тіло виглядає як людське. При цьому хтось може стверджувати, що в його роду є ельфи, і що його тіло насправді відрізняються від людського. Він може повністю ідентифікувати себе з ельфом, щиро стверджувати, що ельф – це його справжнє «я», його особистість. При цьому він не прикидається, для нього це – реальність, а не гра.

Багато азеркінів кажуть, що їхні уявлення про себе – приватне духовне переконання. Кожен азеркін формує власне уявлення про те, чому він інший, і тільки він сам може зрозуміти, хто він є. Нерідко він говорить, що його дух – не людина, або що в минулому житті він був не людиною. Віра в реінкарнацію і минулі життя характерна для багатьох азеркінів. Деякі з них обґрунтовують свою нелюдську природу духовними причинами. Однак ці переконання не можна вважати релігією. Азеркін може сповідувати будь-яку релігію, і багато з них сповідують неоязичництво. Однак в азеркінів нема потреби слідувати за релігією, щоб говорити, що вони інші.

В ході дослідження у 2019-2020 роках Я. А. Майстренко-Дудковська проводила бесіди з респондентами, які усвідомлювали себе як азеркіни. У ході інтерв'ю були висловлені такі думки про свою нелюдську природу і втілення в людській подобі.

Респондент «Ельф» (Краматорськ): «Моя душа була спеціально створена для певних видів істот, але втілилася як людина. Для цього є низка ймовірних причин: можливо, мій вигляд більше не існує, або мене затягла сюди якась містична сила, або, може бути, я просто вирішив, що хочу змінити обставу» [з інтерв'ю 17 травня 2019]. Це найвідоміша теорія, особливо поширена серед ельфів, драконів та інших «міфологічних» істот, які часто заявляють, що їхній вид був знищений тим чи іншим способом.

Респондент «Метаморф» (Костянтинівка): «Я втілювався багато разів в різних істот. Я робив це так багато разів, що моя душа "звикла до цього вигляду", але я не був людиною досить довго, щоб моя душа могла до цього звикнути. Якщо я продовжу повертатися як людина, то рано чи пізно стану втілюватися людиною» [з інтерв'ю 19 травня 2019]. Ця теорія зазвичай застосовується для пояснення гібридних родичів, які, можливо, багато разів жили як кілька істот, але також популярна серед тих, хто не вірить в те, що душа має якийсь конкретний вигляд.

Респондент «Сельфіда» (Слов'янськ): «Божество спеціально змусило мене мати нелюдську душу, але жити як людина» [з інтерв'ю 23 червня 2019]. Це не дуже відома теорія, але вона поширена серед християн, а також серед тих, хто не вірить в реінкарнацію.

Респондент «Кішка-перевертень» (Торецьк): «У мене є потужний зв'язок з певною тотемною твариною. Зв'язок став настільки сильним, що я фактично є цією твариною» [з інтерв'ю 15 серпня 2019].

Респондент «Темний ельф» (Бахмут): «Десь у моєму родоводі є нелюди, тобто я фізично і генетично не людина. До приходу європейців корінні американці часто заявляли, що в їхньому родоводі є певні тварини (ведмеді, вовки тощо). Однак в наші дні ті, хто заявляє про нелюдську генетику, зазвичай стикаються зі скептицизмом, оскільки жодне таке твердження ніколи не було науково підтверджене» [з інтерв'ю 29 серпня 2019].

Пробудження. Мірою того, як азеркіни замислюються над своєю природою, у них формується власна онтологія світу. Наприклад, що ми живемо у світі, який складається з безлічі шарів сновидінь. Вони знаходять цьому підтвердження у концепції про те, що весь всесвіт – ілюзія або ж певний стан свідомості, яка досить поширена в історії культури й філософії. Відповідно до цього усвідомлення своєї нелюдської природи азеркін розуміє як пробудження в одному з незліченних шарів сновидінь, завдяки чому він згадує себе в іншому житті, коли він був самим собою.

Термін «пробудження» застосовується в деяких духовних практиках для позначення переходу до нової системи світосприйняття або нового стану свідомості. У розумінні азеркіна «пробудження» означає момент усвідомлення того, що він як людина не є виключно людиною. При пробудженні азеркін по-новому оцінює своє життя, і іноді це буває страшно. Він усвідомлює, що з якоїсь причини більше не відчуває (а, можливо, ніколи і не відчував) себе повністю людиною. При цьому відкривається новий рівень свідомості з новими зразками мислення, новими структурами переконань або новими спогадами. Для одних «пробудження» до нового життя відбувається швидко і вони миттєво прозрівають, хто вони насправді. Для інших, і таких більшість, пробудження – це довгий процес, який може розтягнутися на роки.

Пробудження – це усвідомлення своєї справжньої природи, вищої мети в житті. У пробудженні відбувається нове самовизначення особистості, яке відкриває інші шляхи самореалізації. Прокинутися може будь-хто і в будь-якому віці. Цьому можуть сприяти якісь особливі події або спілкування з людьми, які вже прокинулися. Іноді до пробудження підштовхують важкі потрясіння, сильний стрес, досвід клінічної смерті або ж смерть близьких. Хтось проходить етапи пробудження поступово і без потрясінь, а для деяких цей процес шоково швидкий. Також є й такі, хто народився і виріс в родині пробуджених, тому їм не обов'язково проходити етапи пробудження, бо цей досвід вони мають з дитинства.

При пробудженні азеркін може засумніватися у своєму розумі. Адже в його соціальному оточенні вважається, що ельфів, фей, ангелів, драконів та іншого не існує, і попри це раптом він усвідомлює, що є одним з цих істот. Часом це викликає шок або сильне потрясіння. При цьому пробудження можуть супроводжувати спалахи містичної інтуїції, яскраві сновидіння, ефект дежавю тощо. Деякі азеркіни відчувають тугу і пристрасне прагнення повернутися «додому», туди, звідки прийшла їхня душа. З таким почуттям часом важко жити, оскільки й сім'я, і ​​друзі сприймаються як чужі. Це характерно для тих, хто відчуває себе прибульцем, пам'ятає минулі реінкарнації або має духовний зв'язок зі своєю «спорідненістю», особливо, якщо світ його предків – це не наша Земля, а інший світ.

Уявлення і переконання, які характерні для азеркінів. Азеркін, як його визначає Катерина Зоря, це істота, яка «за своєю природою має зв'язок з іншими світами. "Вроджена" властивість в соціальному плані служить деяким захистом від внутрішнього скептицизму колег (який значно важливіший, ніж скептицизм зовнішній)» [3 с. 162]. Тому для азеркіна так важлива переконаність у своїй природі, бо це дозволяє йому впевнено себе почувати в суспільстві, яке не приймає його самоідентифікацію.

Характеризуючи типи азеркінів, можна користуватися класифікацією авторки книги «Польовий путівник по азеркінам», яка дає докладний опис теріантропів [1, с. 111-132], ельфів і фей [1, с. 133-154], драконів, грифонів та інших міфологічних істот [1, с. 155 -174] тощо. Окремо вона виділяє такі види, як вампіри, ангели, демони, кіцуне – дев'ятихвості лисиці-перевертні з далекосхідної міфології, мультіпліви (Multiples) – ті, хто має в собі багато різних сутностей або особистостей, які генетично не пов'язані з його тілом, вселенці (Walk-ins) – ті, хто вселяється, тобто приєднався до тіла вже після народження, Otakukin / Mediakin – ті, хто ототожнює себе з видами істот або героями з аніме, манги,  а також книг, фільмів  і відеоігор у жанрі фентезі. При цьому вони можуть вважати, що сучасна масова культура пропонує інтерпретацію старої міфології про те, що було насправді.

Поряд з цим можна зустріти особливих азеркінів, які не знають нікого, хто відповідав би їх виду. Не виключено, що їм ще належить зустріти свій вид, можливо, у фольклорі, міфології або художній літературі, а може бути їх природа пов'язана з чимось невідомим, про що ніколи раніше ніхто не чув.

Багато азеркінів вважають себе не людьми по духу, але людьми по тілу, в якому втілилися. Це пояснюється реінкарнацією або перебуванням іншої сутності в тілі людини. Деякі з них навіть біологічно відносять себе до представників нелюдського виду або до його нащадків.

Хтось з азеркінів пам'ятає, що був не людиною в минулому житті й народився як людина тільки цього разу. Вони усвідомлюють, що їхнє тіло є точно людським, їх батьки та сім'ї – звичайні люди, проте у них є спогади й відчуття того, що вони хтось ще. Це досить сильно впливає на їхній спосіб мислення й усвідомлення себе тут і зараз, коли вони ідентифікують себе як нелюдську істоту. Є такі, хто відчуває, що перероджувався в різних життях в безлічі різних видів, хоча, як правило, все одно виділяється якийсь певний вид як найближчий по суті.

Існує уявлення і про те, що душі деяких людей йдуть, коли вони поранені, вмирають, і можуть бути заміненими духом, який скористався такою можливістю. В цьому випадку тіло не вмерло, хоча перша душа так і не повернулася. Іноді обидві душі залишаються в тілі.

К. Зоря зазначає, що в середовищі азеркінів «дуже поширені так звані вселенці, тобто комбіновані особистості. Саме слово швидше за все виникло на перетині оккультури й неформальних субкультур. Людина з вселенцем – це людина, яка вважає, що в її тілі живе не тільки буденна особистість, а й інша істота з власною волею і цілями» [3, с. 162]. Також вона зазначає, що вампір в розумінні азеркінів «харчуються не кров'ю, а "енергією", тобто мається на увазі збірна назва загального самопочуття і можливості дії у людини» [3 с. 162]. Втім, таке уявлення про вампірів характерно не тільки для азеркінів, а й для інших людей, включаючи й представників наукової спільноти. Прикладом тому може служити есе Юлії Філь «Вампіризм і яка йому альтернатива» [4].

Також К. Зоря окремо згадує «перевертнів»: «Це поняття теж багатозначне: означає сприйняття себе як тварини в людському тілі, або просто тісний зв'язок з будь-яким тотемом, що дозволяє "обертатися", принаймні, астральний (тобто приймати уявний образ тваринного й отримувати тим самим певні переваги)» [3, с. 163].

З одного боку ми спостерігаємо, що формуються принципово нові способи самоідентифікації в абсолютно нових образах, які сформувалися зовсім недавно. На підставі цього можна припустити, що формується нова тенденція в суспільній свідомості, протилежна тенденції на архаїзацію. З іншого боку, самоідентифікація з перевертнями, навпаки, актуалізуює архаїчні уявлення, пов'язані з тотемізмом. У зв'язку з цим виникає питання: чи поширення феномена азеркінів свідчить про архаїзацію свідомості або ж навпаки, про появу тенденцій, яка протидіє її архаїзації?

Однак було б помилкою шукати відповідь на це питання на підставі того, як в архаїчній свідомості функціонують образи, з якими ідентифікують себе азеркіни. Для розуміння важливо не стільки саме архаїчний зміст образу, скільки ставлення до нього: чи супроводжується самоідентифікація людини підміною її індивідуальної позиції колективістською під впливом роду, племені, нації, держави, або ж, навпаки, її самоідентифікація є її внутрішнім особистісним самовизначенням. Щоб відповісти на це питання, потрібно докладніше зупинитися на тому, як азеркіни сприймають себе, свою природу і своє життя в суспільстві, яке не визнає їхню самоідентифікацію.

Суб'єктивне сприйняття власної інакшості в азеркінів. Деякі азеркіни часто замислюються про те, чи в порядку їх розум, адже суспільні уявлення дуже відрізняються від їхніх переконань. Однак якщо азеркін здатен критично оцінювати свій стан і при цьому жити як нормальна, продуктивна доросла людина, то які тоді можуть бути підстави сумніватися в його психічному здоров'ї? Якщо людина, яка вважає себе драконом, ельфом або інопланетянином, може виконувати свої робочі обов'язки, у неї є будинок, друзі, сім'я, то навколишніх не повинно хвилювати, ким вона при цьому себе вважає. Багато людей після усвідомлення себе іншою істотою починають ліпше розуміти себе, їхнє життя стає більш стабільним. Дуже часто лише після прийняття себе і своєї природи азеркін починає розуміти у себе те, що раніше здавалося безглуздим. Якщо самоідентифікація з іншою природою допомагає людині залишитися в гармонії з собою, то можливо, до цього слід ставитися як до одного зі шляхів самореалізації особистості.

Однак іноді бувають помилки в ідентифікації себе з будь-яким видом. Наприклад, азеркін вирішив, що він демон, а насправді він виявився горгульєю. Оскільки ці види дуже схожі, можна легко помилитися. Наприклад, єдиноріг, усвідомивши, що у нього є не тільки ріг, але і крила, може виявитися пегасом. Або інший, який вважає себе ельфом, раптово виявляє у себе крила і розуміє, що він ангел.

Можливо, що хтось не зумів розібратися в тому, що є природа Іншого, і помилково відносить себе до азеркінів, а насправді у нього може бути множинна особистість або інше психічне захворювання. Завжди є ймовірність, що людині щось здалося, і вона вирішила, що вона азеркін, а насправді вона просто помилилася. Можливо, цьому є якесь інше пояснення, яке не належить до природи Іншого.

Коли азеркін пробуджується, у нього можуть проявлятися симптоми схожі на розлад психіки, однак іноді це може насправді виявитися початком психічного захворювання. Кожному доводиться самостійно розбиратися, коли це прояв природи Іншого, а коли справжнє захворювання, з яким слід звернутися до фахівців. Це складна ситуація, в якій потрібна відповідальність і критичний погляд на себе. На жаль не можна назвати надійних критеріїв, які дозволяють визначити, чи дійсно людина є азеркіном.

Як правило, у справжніх азеркінів після прийняття себе всі такі психологічні проблеми розв'язуються, і вони сприймають себе не людиною цілком природно. Однак сама наявність сумнівів під час усвідомлення і прийняття себе вказує на те, що ми стикаємося з новим феноменом. Якби феномен азеркінів був би наслідком актуалізації архаїчної свідомості, то разом з цим були б задані критерії оцінки цього феномена з позиції архаїчної свідомості. Однак у свідомості азеркіна ми, навпаки, спостерігаємо індивідуалізацію досвіду самоідентифікації, що породжує пов'язані з цим внутрішні суперечності й психологічні труднощі.

Як стверджує К. Кьюсак: «Формування ідентичності стало принциповим духовним проєктом сучасних індивідів і поява нових духовних спільнот та ідентичностей як результат попкультури не дивний, оскільки вимоги інституційних релігій, сімейних очікувань і традиційних джерел самоідентифікації зникають з середини двадцятого століття» [5, с. 44]. З його позицією можна погодитися, однак потрібно особливо підкреслити, що формування ідентичності, про яку він говорить, має індивідуальний вектор, який протилежний колективістському вектору формування ідентичності в архаїчній свідомості.

Феномен спогадів минулих життів у азеркінів. Люди, які говорять, що пам'ятають минулі життя, зустрічаються всюди, незалежно від того, чи відповідає це уявлення культурним і релігійним уявленням суспільства, чи ні. Іноді під спогадами розуміють лише розмиті асоціації, викликані нібито раніше знайомими тими чи іншими подіями або речами. Іноді – певні образи, які не пов'язані з нинішнім життям, раптом спливають у спогадах або приходять у снах. Однак, як зазначає К. Зоря, серед азеркінів поширені «випадки згадування "минулих життів", які відносяться не до нашого світу, а до фантастичних світів» [3, с. 161], такими як світ Гарі Поттера або Земномор'я. На відміну від галюцинацій такі спогади містять сюжет і логічну хронологію до такої міри, що часом здається, що вони не відрізняються від спогадів реального життя.

Азеркіни можуть згадувати щось з іншого світу, що неможливо за законами фізики, можуть пам'ятати себе в іншому образі, не схожому на звичайну людину, наприклад, з різноколірним волоссям, червоними очима, іклами, кігтями, крилами, зростом вище двох метрів тощо, або ж свої надздібності, наприклад, володіння магією, здатністю літати або дихати під водою. Також вони можуть нагадувати такі місця, яких просто немає на Землі, наприклад, села в кронах дерев, фантастичні підземні печери або місто в небесах, можуть згадувати тварин, які давно вимерли або яких ніколи не було. Мимоволі тут пригадується «рукопис Войнича» [6] – загадковий манускрипт XV століття невідомою мовою з описом рослин, яких ніколи не існувало в нашому світі. Цей манускрипт показує, що явища, подібні незвичайним спогадами азеркінів, могли зустрічатися і в минулому.

Спогади про інше життя можуть бути не тільки приємними, а й дуже болючими. Через це вони можуть придушувати або проявлятися як кошмар і навіть викликати стресові розлади й впливати на фізичний стан тіла, наприклад, викликати спазми, головні болі, судоми, швидке серцебиття тощо. Такого роду спогади пов'язані з подіями, які травмують, викликають сильні емоції. Наприклад, людина пам'ятає, що померла насильницькою смертю або довго помирала внаслідок важкої хвороби. Це може бути дуже жорстока смерть на війні, спогади про смерть близьких і друзів або про те, як вона сама брала участь у вбивствах інших. Людина може згадати, як їй відірвало частини тіла, як вона стікала кров'ю тощо. Після таких спогадів можуть з'явитися симптоми посттравматичного стресового розладу, як якби з людиною все це відбувалося насправді. Наприклад, дуже реалістичний спогад про зґвалтування може викликати невротичний страх перед зґвалтуванням, хоча в реальному житті нічого подібного не було. Щодо таких спогадів можуть діяти ті ж самі захисні механізми психіки, які запускаються при травмуючи спогадах про реальні події власного життя.

Слід зазначити, що далеко не у всіх азеркінів є спогади про минулі життя, деякі з них взагалі не визнають реінкарнацію або вважають своє життя першим втіленням. В цьому випадку азеркін самовизначається до життя інакше, вважаючи, що не важливо, хто ти був в минулому, важливо, хто ти зараз в цій реальності. Бо природа іншого в азеркіні проявляється тут і зараз, і визначає його нинішнє життя.

Теорії про те, чому азеркіни зараз на Землі. Цілком зрозуміло, що азеркіни намагаються якось пояснити своє існування, і найпростішим і зрозумілим поясненням є те, що вони жили раніше в іншому світі або в минулому житті. Деякі азеркіни вважають, що самі вибрали своє перебування на Землі, а іноді, що цей вибір хтось з якоюсь метою зробив за них. Мета цього вибору в тому, щоб знайти певний досвід, і для цього вони покликані потрапити в якесь місце чи спільноту, з кимось зустрітися. Перебування на Землі – це чергове життя на шляху проходження до якоїсь своєї мети, щоб чогось навчитися і рухатися далі. У багатьох азеркінів спостерігається ностальгія за іншим світом, де їх дім, однак вони вважають, що прийшли на Землю не випадково і повинні слідувати своєму призначенню. Деякі вважають Землю своїм домом, найчастіше це людиноподібні азеркіни, або ті, які близькі до істот і божеств з міфології нашого світу. Для деяких Земля всім схожа на їхній дім, крім людської культури. У цьому випадку вони сприймають Землю як іншу версію їх світу з паралельного всесвіту.

Іноді зустрічаються і песимістичні погляди, близькі до гностицизму, наприклад, коли Земля прирівнюється до Пекла. У цьому випадку вони вважають, що з якоїсь причини відправлені сюди мучиться і дуже хочуть повернутися додому. Хтось вважає, що його перемістили з однієї реальності в іншу. Деякі з азеркінов думають, що послані на Землю для того, щоб спасти людей або пробудити людство. Є різні сценарії спасіння Землі: хтось вважає, що володіє магією і може пробудити її на Землі, хтось хоче прискорити вдосконалення людства, а хтось спонукати людей використовувати магію і таким шляхом зробити Землю магічним світом. Деякі азеркіни вірять, що настане велика духовна війна, в якій зіткнуться люди й азеркіни. Наслідком цієї війни буде позбавлення світу від простих людей, і тоді настане ера магічного розвитку.

Так, ми бачимо відсутність у спільноті азеркінів будь-якої спільної концепції або системи переконань. Більш того, вони цього не потребують, допускаючи будь-які інтерпретації, які кожен пропонує згідно зі своїм особистим життєвим досвідом.

Азеркіни й суспільство. У більшості азеркінів життя таке ж, як і в інших людей, за винятком того, що має стосунок до природи Іншого. У сучасному суспільстві до переконань азеркінів ставляться по-різному: від байдужого ставлення і недовіри й до агресивного неприйняття та звинувачень в психічній ненормальності. Взаєморозуміння з боку інших людей азеркіни зустрічають рідко, і тому у деяких виникають труднощі з соціальною адаптацією. Почасти це пов'язано з особистими пріоритетами. «Там і тоді» – як вони називають місце, звідки вони прийшли, для них набагато важливіше і цікавіше, ніж нинішнє життя «тут і зараз». У зв'язку з цим деяким азеркінам важко пристосуватися до вимог соціального життя, знайти роботу і завести друзів серед звичайних людей. Важливе значення має і нерозуміння азеркінів у суспільстві, яке переходить в негативне ставлення. Характеризуючи ставлення до них, Н. Г. Садикова пише: «У дев'яності роки представники цієї субкультури були просто міськими божевільними» [7, с. 120]. Негативне ставлення до них виявляється не тільки в суспільстві, а й в науковому середовищі. Наприклад, І. М. Киштимова та А. А. Чжен попереджають: «Видима універсальність субкультур, їх множинність породжують у суб'єкта, який інтеріоризує культурно еклектичні цінності й установки, ілюзію, пов'язану з існуванням в культурі. Але глобальне нехтування цінностями камертонної культури небезпечне як для розвитку окремої особистості, так і суспільства в цілому» [8, с. 76]. З такими забобонами доводиться стикатися не тільки азеркінам, а й неупередженим дослідникам азеркінів.

Проблеми взаємовідносин із суспільством розв'язуються, якщо азеркіни перебувають в колі собі подібних або ж просто неупереджених людей. Тому природним чином складаються спільноти азеркінів, чому сприяє комунікація через Інтернет. Причому комунікація між азеркінами розвивається не на основі будь-яких колективістських установок, а на основі особистих відносин. «Дослідження американського вченого Ліна Скофілда Кларка показує, що молоді люди більше захоплюються альтернативними релігіями й духовними трендами, і що дружба – найсильніший індикатор того, наскільки конкретна віра або практика може бути прийнята» [5, с. 43]. Однак у повсякденному житті їм все одно потрібно ходити в школу, на роботу, в магазин, платити за житло і підкорятися іншим вимогам суспільства.

Зрозуміло, що в будь-якому суспільстві й в будь-яку епоху могли з'являтися люди, чия самоідентифікація принципово відрізнялася від громадянської норми. Якщо розглядати це явище на індивідуальному рівні, то йдеться про особистий конфлікт азеркіна з суспільством і пов'язаним з цим внутрішніми психологічними проблемами. Однак на початку XX століття феномен азеркінів перетворюється в помітне соціокультурне явище, яке вказує на появу нових суспільних тенденцій і трансформацію суспільства в цілому.

Нині феномен азеркінів рівною мірою поширюється і на Заході, й на пострадянському просторі. Як зазначає К. Кьюсак: «На заході XX століття роль інституційних релігій спадає, і очевидний ріст ролі особистої духовності» [5, с. 40]. Формування нових форм ідентичності на внутрішньому особистісному самовизначенні, а не під впливом колективістських установок, закономірно призводить до появи нових форм самоідентифікації аж до визнання себе іншою істотою. Однак соціальний контекст на пострадянському просторі зовсім інший, що ставить під сумнів таку поступову еволюцію від колективістських форм самоідентифікації до її індивідуальних форм.

У сучасній науковій літературі найбільш поширеним поясненням виникнення нових субкультур є вказівка ​​на зниження значущості самоідентифікації з нацією, релігією або державою. Поряд з цим також називають нові можливості комунікації, які дає Інтернет, посилення секуляризму й індивідуалізму, розвиток індустрії розваг тощо. [9, с. 125]. Це правильно лише частково. Ми змушені констатувати, що з 90-х років на пострадянському просторі, навпаки, відбувається архаїзація суспільної свідомості, що в низці випадків призвело до встановлення авторитарних соціальних відносин. Так в 90-х роках А. М. Сагалаєв говорив, що загальна архаїзація культури неминуче приведе до встановлення диктатури в Росії. Ось з такими його оцінками ситуації могли б погодитися і жителі інших країн пострадянського простору: «Сфера етнічного знову виступає тим локусом, де відбувається процес самоідентифікації особистості й суспільства. Старі стереотипи й міфи відіграють важливу роль: міфологізація своєї історії йде повним ходом, бо при повній невизначеності майбутнього і непривабливості сьогодення можна покладатися тільки на минуле» [10, с. 9]. Причому характерною рисою архаїзації свідомості є відчуття спільності або передумова домінування загального над особистим.

Однак нові форми самоідентифікації в суспільстві азеркінів, навпаки, заперечують почуття спільності й виходять з передумови пріоритету індивідуального над загальним. Отже, звертаючись до архаїчних міфологічних пластів суспільної свідомості, азеркіни формують нове індивідуалістичне ставлення до них. Ця обставина показує, що процеси в сучасній суспільній свідомості набагато складніші, ніж це може здатися на перший погляд. З одного боку вони актуалізують архаїчні образи й символи в контексті загальної архаїзації свідомості, з іншого боку формується тенденція індивідуалізації сприйняття самих архаїчних символів і образів.

К. Зоря в низці статей [3; 11] розглянула феномен азеркінів в контексті зміни сприйняття магії на пострадянському просторі. На її думку, в архаїчній свідомості магічна сила знаходилася ззовні шляхом ініціації або прийняття в групу. Однак зараз ми спостерігаємо процес індивідуалізації магічної свідомості, відповідно до якого магічна сила починає розумітися як особиста сила людини: «на пострадянському просторі магія переходить від архаїчної ідеї знання = сила = влада до ідеї сила > знання і влади. На передній план виходить концепція особистої сили, відповідальності за власні обставини (в тому числі й за те, як функціонує Всесвіт навколо). Сухе знання не дає ні влади, ні сили; влада, яка успадкована в результаті ініціації або прийняття в групу, не завжди відбивається як пряма сила впливу на світ; але особиста сила сприймається як найпряміший шлях і до знання, і до влади. Можливо передавати силу, і разом з нею – знання і владу. Отже, бачимо зміщення щодо середньовічних і архаїчних народних елементів до елементів модерну» [3 с. 165]. Як вважає К. Зоря, на формування нового сприйняття магії вплинули два найважливіших поняття Карлоса Кастанеди: поняття особистої сили й поняття наміру, тобто твердої спрямованості волі, яка забезпечує магічну дію. Всі інші засоби, включаючи магічні ритуали, мають допоміжний характер і не є обов'язковими [3, с. 154].

Так, магічне створення, яке є архаїчним, в сучасних умовах індивідуалізується і звільняється від архаїчного характеру. Подібний процес відбувається і щодо нових способів самоідентифікації, що призвело до формування спільноти азеркінів. Соціокультурна ситуація на пострадянському просторі не зумовлює поширення феномена азеркінів, а лише задає поле можливостей. Кожна особистість може по-різному реалізовувати ці можливості або згідно з загальною тенденцією архаїзації свідомості, або всупереч їй. Вибір нової самоідентифікації, яка суперечить нормам суспільства, має вільний характер і не визначений соціальними факторами – це вільний вибір представників нового покоління. Згідно з цим вибором формується нова світоглядна установка визнання за кожною людиною права бути тим, ким вона сама себе вважає, і відрізнятися від інших, навіть якщо це суперечить стереотипам суспільства. Однак формування такої світоглядної установки відбувається в складній ситуації конфлікту з архаїчною свідомістю. Можна припустити, що саме цей конфлікт буде визначати подальший характер розвитку суспільства на пострадянському просторі.

Висновки. Вважати себе не людиною для звичайних людей незвично, це викликає побоювання. Тому тут можливі упередження, від яких слід відмовитися.

Насамперед феномен азеркінів – це не релігія, тому що тут йдеться про прийняття себе як такого. Тут немає церемоній посвяти, духовних лідерів, сакральних текстів, догм, культу і загальних вірувань. Тут людина самовизначається, визначається щодо себе, а не щодо вищого початку. Тому усвідомити себе азеркіном може будь-хто незалежно від релігії й переконань. Це пов'язано з релігією не більше, ніж усвідомлення себе чоловіком або жінкою. Також не можна вважати релігією і міфологічні пояснення азеркінів власного походження, бо це універсальна властивість всіх людей знаходити міфологічні пояснення дійсності, щоб її приймати. Це навіть не є езотеричним знанням, бо тут немає таємниці, які можуть знати тільки посвячені.

Також цей феномен не є психічним захворюванням. Звичайно, психічні патології можуть зустрічатися в будь-яких спільнотах, в тому числі й серед азеркінів. Проте пояснювати їх природу психопатологічними чинниками було б занадто довільним узагальненням. У цьому дослідженні ми прагнули уникнути зведення складного явища до простих пояснювальних принципів, бо це закриває саму можливість розуміння.

Феномен азеркінів – одна з форм особистісної самореалізації. Людина сама в собі має зрозуміти те, чому ніхто збоку не може навчити. Про це в колі азеркінів респондент «Перевертень» (Краматорськ) сказав так: «Ніхто не може тобі сказати, що ти таке. Я не знаю. Я не ти. Я не можу бути тобою, бути тим, ким ти був, і тим, ким ти міг би бути. Тільки ти можеш це зробити» [з інтерв'ю 15 червня 2020]. Кожен йде своїм шляхом до набуття цілісності власної особистості, або, як казав К. Г. Юнг – індивідуації. На цьому шляху людина приймає себе в тому, що суспільством не визнається як реальність, і тим самим долає розкол всередині себе.

Отже, сутність феномену азеркінів полягає в альтернативному способі самоідентифікації, і тільки з такого розуміння можна пояснити це явище. Раніше самоідентифікація людини багато в чому визначалася її причетністю національній, релігійній, професійній, становій або державній спільноті, і будь-яка самоідентифікація всупереч суспільним стереотипам породжувала як зовнішній конфлікт людини з суспільством, так і внутрішній конфлікт людини з самою собою, що призводило до почуття неповноцінності й самозаперечення. Особливість цього традиційного способу самоідентифікації полягає в тому, що людина шукає щось спільне в собі зі сформованими стереотипами й ототожнюється з цим загальним. Це призводить до втрати унікальних особистісних якостей, які не відповідають суспільним стереотипам. Зараз простежується нова тенденція. Представники нового покоління більшою чи меншою мірою починають звільнятися від цього старого способу самоідентифікації й визнають у себе ті особистісні якості, якими вони принципово відрізняються від усіх інших.

Хоча сам по собі феномен азеркіна не новий, бо люди з незвичайною самоідентифікацією існували завжди, новим є відкриті форми прояву і його широке поширення. Можна виділити певні соціальні причини виникнення такого явища, проте так само можна виділити соціальні причини, що сприяють архаїчній колективістській самоідентифікації. Отже, не існує жодного соціального детермінізму, який би зумовив поширення феномена азеркінів. У складних соціальних ситуаціях люди самі вільно роблять свій вибір, який може бути різним. Кожне покоління заново самовизначається щодо панівних у суспільстві тенденцій і формує нові тенденції. Поширення феномена азеркінів вказує на вибір свободи самовизначення і прийняття іншого в тому, чим він відрізняється, а не в тому, в чому він схожий. Це – нова тенденція, яка має протилежну спрямованість щодо панівної тенденції архаїзації суспільства.

 

Література

1. Lupa. A Field Guide to Otherkin. – Publisher: Immanion Press. – 312 p.

2. Трофимов Г. А. Образ дракона в современном молодежном творчестве (на материале сообщества азеркинов) // Мировая классика и молодежная культура. – 2014. – № 2. – С. 85-92.

3. Зоря Е. От заговора к ритуалу: краткий очерк трансформации понятия "магия" на постсоветском пространстве // Государство, религия, Церковь в России и за рубежом. – 2013. – Т. 31. – № 4. – С. 144-167.

4. Філь Ю. Вампіризм і яка йому альтернатива // Читання мандрівника: сторінки філософської есеїстики. – 02.05.2019. – URL: https://mandrivnyk1.blogspot.com/2019/05/blog-post_61.html (дата звернення 20.05.2021)

5. Cusack C. M. Spirituality and self-realization as «Other-than-human»: The Otherkin and Theriathropy communities // Fiction, Invention, and Hyper-reality: From Popular Culture to Religion. – London and New York: Routledge. – 2017. – P. 40–57.

6. Voynich Manuscript // Beinecke Digital Collections. Yale University Beinecke Rare Book & Manuscript Library. – Відскановані копії сторінок манускрипту. – URL: https://collections.library.yale.edu/catalog/2002046 (дата звернення 20.05.2021)

7. Садыкова Н. Т. Обзор молодежных субкультур в современной России // Ценностные ориентации молодежи в условиях модернизации современного общества. Материалы Всероссийской с международным участием научно-практической конференции. – Горно-Алтайск: БИЦ ГАГУ, 2020. – С. 117-124.

8. Кыштымова И. М., Чжен А. А. Психосемантика молодежной субкультуры и ее взаимосвязь с оценкой рекламных образов // Психология в экономике и управлении. –2013. – № 1. – С. 74-81.

9. Федоровский П. П. «Иность», «драконность» и фурри в русскоязычном интернете: многообразие современного «массового зооантропоморфизма» // Исторические типы человеческих сообществ. Материалы I Всероссийской студенческой научной конференции. – Казань: Грумант, 2020. – С. 125-131.

10. Сагалаев А. М. Архаичное миропонимание и современный менталитет России (к постановке проблемы) // Вестник Томского государственного университета. – 1999. – № 268. – С. 9-11.

11. Zorya Kateryna. Magic in the Post-Soviet Space: Definitions, Sources, Verbal Markers // State, Religion and Church. – 2014. – № 1(2). – P.  29-59.

  

Maistrenko-Dudkovska Ya. A.

student of Lugansk National Agrarian University, maistrenko-dudkovska.yam@lgnau.edu.ua

Ukraine, Starobelsk

Karpitsky N.N.

dr. hab. of Philosophy, associate professor, senior teacher of Lugansk National Agrarian University, karpizky@gmail.com

Ukraine, Starobelsk

 

SELF-IDENTIFICATION OF OTHERKIN IN THE CONTEXT OF THE MODERN SOCIOCULTURAL SITUATION

 

The article is devoted to the study of the self-awareness of such individuals who see an inhuman essence in themselves or identify themselves not with the people but with other creatures. Since the end of the 20th century, such personalities have been called Otherkin. At present, the Otherkin have begun to form communities and have become a noticeable sociocultural phenomenon. The article substantiates that self-identification of Otherkin occurs not on the basis of social stereotypes, but on the basis of individual free self-determination. Otherkin the Otherkin actualize the symbols of archaic consciousness, they nevertheless form an individualistic attitude towards these symbols, which counteracts the process of archaization. In this regard, it is proved that the spread of the Otherkin phenomenon demonstrates the formation of a new ideological attitude in the public consciousness, according to which every person is recognized as those who has the right to be who he considers himself to be and to be different from others, even if this contradicts the prevailing stereotypes of society.

Keywords: Otherkin, subculture, self-identification, mythology, reincarnation, self-determination, identity