І хотілося б сказати, що говорити будемо про племена наяка в гірських місцевостях Південної Індії, але насправді вони виводять нас на розмову про те, що наш американо-європейський модерний спосіб комунікації з навколишньою дійсністю не є універсальним і єдиним правильним. Те, що ви почуєте, дуже розсуває картину світу й змушує ще раз згадати про нашу квантову реальність, яка оформлюється, коли неї дивляться, а не менш важливим є те, ХТО на неї дивиться.
Слово «індивід» відоме всім. Це – вміст особистості, який має деяку завершеність і автономність і протиставляється іншим індивідам, цілісним і завершеним. А що, якщо уявити особу, яка складається не з внутрішнього замкненого змісту, а зі стосунків? Особа – це сукупність стосунків з іншими особами, тобто «дивід». Саме так британська антрпологиня Мерилін Стратерн називає представників племені наяка. «Коли я індивідуалізую людину, я мислю її «саму по собі», (як єдину окрему сутність); коли я дивідуалізую її, я усвідомлюю, як вона співвідноситься зі мною» – пише дослідниця. Тож наяка дивідуалізували інших наяка.
Наяка вели свій побут разом, ділилися простором, речами та діями. Вони одночасно переживали те, що діялося з їхніми одноплемінниками. Між поселеннями відбувалося багато переміщень і люди жили одне в одного днями, тижнями й навіть місяцями. Ділитися усім – діями, речами й простором – це основа соціального життя наяка, тому цього очікували від усіх. Наприклад, зазвичай люди ділилися речами, про які їх просили, але коли вони не хотіли з чимось розлучатися, то не порушували відчуття спільності, а просто ховали цю річ, або уникали людей, випереджаючи таким чином прохання поділитися. Люди надмірно просили щось у тих, кого хотіли осоромити.
Вони пізнавали не те, як кожен говорить, а те, як кожен говорить з іншими, не те, як кожен працює, а те, як кожен працює з іншими, як кожен ділиться з іншими. Вони пізнавали не інших наяка як самих по собі, а наяка у спорідненості з іншими наяка. Вони описували інших наяка за їхньою поведінкою стосовно себе – «Матен, який багато сміється», «Матен, який уважно слухає». Будь-кого, з ким вони постійно спілкувалися, вони вважали своїм родичем, навіть антрополога, який приїхав у їхнє село на польові дослідження. Вони навіть називали себе nama sonta, що можна перекласти як «наша родина». Наяка – це, швидше за все, слово малаялам, яким племена називали аутсайдери.
А тепер – увага! Наяка бачили так не лише одне одного, а й усе середовище навколо – тварин, гори, каміння тощо. Тільки якщо йдеться про стосунки з нелюдьми, то цими дивідами є девару. Наприклад, давару пагорба – це фактично стосунки наяка з пагорбом. «Значення» не нав’язується речам, воно не є наперед заданим у свідомості, а відкривається в процесі дії. Пагорб не має наперед заданого значення, а набуває його в процесі взаємодії з ним. Одна жінка Деві (40 років) вказала на конкретний камінь, що стояв поруч і кількома іншими подібними каменями в селі, і розповіла, що вона глибоко копала в лісі коріння, коли раптом «цей девару підійшов до неї». Інший чоловік розповів, вказуючи на камінь поруч із попереднім, що цей девару «застрибнув на коліна» його невістці. Тому обидві жінки принесли ці камені в село. Безліч інших каменів у цій місцевості не були девару, а лише простим камінням.
Також показовим є приклад зі слонами девару. Не кожен слон, як і камінь, є девару. Для респондента Чатена девару став слон, який «не шкодячи прогулювався» між будинками. А для респондента Челлана – слон у глибокому лісі, який «подивися йому просто в очі». Ці конкретні слони були девару тому, що вони відповідно ставилися до наяка. Девару не обмежуються певними класами речей, це певні речі-в-ситуаціях, ба навіть просто ситуації. Місцеві індуїстські божества теж можуть бути девару.
Протягом усієї ранньої історії антропології від Тайлора до Леві-Строса «одухотворення» предметів вважалося наївністю людства, його дитячою стадією і помилкою мислення, безплідною вигадкою, яка не мала пізнавального значення. Наяка, так само як багато сучасних антропологів, довели, що таке «дивідуальне» бачення світу має, крім іншого, має епістемологічну, тобто пізнавальну цінність. «Спілкування» з каменями, слонами та пагорбами – це те, що дозволяє наяка виживати в лісі, бо вони уважні до всього в ньому, що «говорить» до них, або реагує на їхні дії. Тож, структурувати світ і комунікацію з ним можна і в такий спосіб. І не кажіть, що ви ніколи не говорили зі своїм комп’ютером чи автомобілем.
А повна стаття, як і решту цікавих парадигмальних праць про анімізм знайдете в хрестоматії «Новий анімізм» від Видавництва Руслана Халікова, яка побачила світ завдяки колегам:
Новий Анімізм. Хрестоматія / упорядник В. Щепанський. Київ: Видавництво Руслана Халікова, 2024. 263 с.