Кришнаїти на зорі незалежності України. Людмила Филипович. Архівне відео. 90-ті роки ХХ ст.

Журналіст. Скажіть, будь ласка, чим пояснюється проникнення в Україну та поширення серед молоді індуїзму, зокрема релігії «Свідомість Крішни»? Як нам ставитися до цього з погляду сучасної філософії?

Людмила Филипович. Мені здається, що ми пов'язані з індійською культурою генетично, тому сьогодні знаходимо дуже багато спільного між індусами й українцями. Ну скажімо, загальновідомі моменти спорідненості між санскритом — давньоіндійською прамовою — та українською мовою. Сучасні мовознавці знаходять спільність коренів і походження багатьох українських слів від санскриту. Вони пояснюють це, зокрема, через деякі імена, назви річок і географічні топоніми, що збереглися в Україні.

Також можна згадати чуприни, які носили наші козаки. Виявляється, що ще в другому тисячолітті до нашої ери індійські воїни мали такі самі чуприни. Ми можемо знайти ще багато спільного. Вчені дійшли висновку, що світосприйняття, зафіксоване в найдавнішому індійському письмовому джерелі — «Рігведа», дуже цікаво відбите у ранніх курганах, що збереглися на півдні України, зокрема в Херсонській та Запорізькій областях. Тому мені здається, що наша тяга до індійської культури є природною і закономірною.

Зацікавленість молоді можна пояснити багатьма факторами. На мій погляд, найголовніший з них — те, що протягом величезного історичного періоду ми перебували в ситуації духовної кризи. І ось така зацікавленість є специфічною формою виходу з цієї кризи, пошуком певного абсолюту, морального імперативу, прагненням досягти досконалості. Оскільки такі прагнення є серед української молоді, я вважаю, що їх потрібно підтримувати.

Журналіст. Більшість людей ставляться до кришнаїтів як до фанатиків, адже бачать лише зовнішні прояви цієї релігії й не знають її суті. 

Людмила Филипович. Втім, їхній фанатизм не здається мені надто вражаючим. Тим більше, що нам відомі принципи, які проголошують кришнаїти: вони відмовляються від вживання м’яса, риби, яєць, тобто будь-якої тваринної їжі, споживають лише вегетаріанські страви, не вживають алкоголю, наркотиків, не палять, а стосунки між чоловіком і жінкою допускають лише в сім’ї.

Чим вражає кришнаїзм? Насамперед своєю внутрішньою радістю. Коли спілкуєшся з цими людьми, не відчуваєш тієї стурбованості чи журби, які характерні для багатьох інших віруючих. Складається враження, що ці люди взагалі не сумують.

Журналіст. Яке ставлення кришнаїтів до інших релігій? 

Людмила Филипович. Як не дивно, але на відміну від багатьох релігійних – філософське Вони вважають, що Бог єдиний, а всі відомі нам та представники Бога є проявлення Бога на землі. І той же Мойсей, Ісус Христос і Аллах там само визнаються кришнаїтами, як і Кришна. 

Журналіст. А яке ставлення християн до кришнаїтів? 

Людмила Филипович. Доволі складне. Нам ще не вистачає релігійної терпимості, зваженості, визнання того, що кожен має право на власну думку і пропонує свій шлях до Бога. Я думаю, що з часом ми до цього прийдемо.

Юлія Філь. Дивіди наяка

І хотілося б сказати, що говорити будемо про племена наяка в гірських місцевостях Південної Індії, але насправді вони виводять нас на розмову про те, що наш американо-європейський модерний спосіб комунікації з навколишньою дійсністю не є універсальним і єдиним правильним. Те, що ви почуєте, дуже розсуває картину світу й змушує ще раз згадати про нашу квантову реальність, яка оформлюється, коли неї дивляться, а не менш важливим є те, ХТО на неї дивиться.

Слово «індивід» відоме всім. Це – вміст особистості, який має деяку завершеність і автономність і протиставляється іншим індивідам, цілісним і завершеним. А що, якщо уявити особу, яка складається не з внутрішнього замкненого змісту, а зі стосунків? Особа – це сукупність стосунків з іншими особами, тобто «дивід». Саме так британська антрпологиня Мерилін Стратерн називає представників племені наяка. «Коли я індивідуалізую людину, я мислю її «саму по собі», (як єдину окрему сутність); коли я дивідуалізую її, я усвідомлюю, як вона співвідноситься зі мною» – пише дослідниця. Тож наяка дивідуалізували інших наяка.

Наяка вели свій побут разом, ділилися простором, речами та діями. Вони одночасно переживали те, що діялося з їхніми одноплемінниками. Між поселеннями відбувалося багато переміщень і люди жили одне в одного днями, тижнями й навіть місяцями. Ділитися усім – діями, речами й простором – це основа соціального життя наяка, тому цього очікували від усіх. Наприклад, зазвичай люди ділилися речами, про які їх просили, але коли вони не хотіли з чимось розлучатися, то не порушували відчуття спільності, а просто ховали цю річ, або уникали людей, випереджаючи таким чином прохання поділитися. Люди надмірно просили щось у тих, кого хотіли осоромити. 

Вони пізнавали не те, як кожен говорить, а те, як кожен говорить з іншими, не те, як кожен працює, а те, як кожен працює з іншими, як кожен ділиться з іншими. Вони пізнавали не інших наяка як самих по собі, а наяка у спорідненості з іншими наяка. Вони описували інших наяка за їхньою поведінкою стосовно себе – «Матен, який багато сміється», «Матен, який уважно слухає». Будь-кого, з ким вони постійно спілкувалися, вони вважали своїм родичем, навіть антрополога, який приїхав у їхнє село на польові дослідження. Вони навіть називали себе nama sonta, що можна перекласти як «наша родина». Наяка – це, швидше за все, слово малаялам, яким племена називали аутсайдери. 

А тепер – увага! Наяка бачили так не лише одне одного, а й усе середовище навколо – тварин, гори, каміння тощо. Тільки якщо йдеться про стосунки з нелюдьми, то цими дивідами є девару. Наприклад, давару пагорба – це фактично стосунки наяка з пагорбом. «Значення» не нав’язується речам, воно не є наперед заданим у свідомості, а відкривається в процесі дії. Пагорб не має наперед заданого значення, а набуває його в процесі взаємодії з ним. Одна жінка Деві (40 років) вказала на конкретний камінь, що стояв поруч і  кількома іншими подібними каменями в селі, і розповіла, що вона глибоко копала в лісі коріння, коли раптом «цей девару підійшов до неї». Інший чоловік розповів, вказуючи на камінь поруч із попереднім, що цей девару «застрибнув на коліна» його невістці. Тому обидві жінки принесли ці камені в село. Безліч інших каменів у цій місцевості не були девару, а лише простим камінням. 

Також показовим є приклад зі слонами девару. Не кожен слон, як і камінь, є девару. Для респондента Чатена девару став слон, який «не шкодячи прогулювався» між будинками. А для респондента Челлана – слон у глибокому лісі, який «подивися йому просто в очі». Ці конкретні слони були девару тому, що вони відповідно ставилися до наяка. Девару не обмежуються певними класами речей, це певні речі-в-ситуаціях, ба навіть просто ситуації. Місцеві індуїстські божества теж можуть бути девару. 

Протягом усієї ранньої історії антропології від Тайлора до Леві-Строса «одухотворення» предметів вважалося наївністю людства, його дитячою стадією і помилкою мислення, безплідною вигадкою, яка не мала пізнавального значення. Наяка, так само як багато сучасних антропологів, довели, що таке «дивідуальне» бачення світу має, крім іншого, має епістемологічну, тобто пізнавальну цінність. «Спілкування» з каменями, слонами та пагорбами – це те, що дозволяє наяка виживати в лісі, бо вони уважні до всього в ньому, що «говорить» до них, або реагує на їхні дії. Тож, структурувати світ і комунікацію з ним можна і в такий спосіб. І не кажіть, що ви ніколи не говорили зі своїм комп’ютером чи автомобілем. 

А повна стаття, як і решту цікавих парадигмальних праць про анімізм знайдете в хрестоматії «Новий анімізм» від Видавництва Руслана Халікова, яка побачила світ завдяки колегам:

Новий Анімізм. Хрестоматія / упорядник В. Щепанський. Київ: Видавництво Руслана Халікова, 2024. 263 с.