Миколай Карпіцький. Ритуальний вимір космогонії в Бригадараньяці упанішаді

Карпіцький М.М. Ритуальний вимір космогонії в Бригадараньяці упанішаді // ХХVІ Сходознавчі читання А. Кримського : матеріали міжнародної наукової конференції, 30 листопада 2023 р. Київ: Львів – Торунь : Liha-Pres, 2023. С.121–124.

   

Миколай Карпіцький

Ритуальний вимір космогонії в Бригадараньяці упанішаді

Упанішади складалися в різні періоди, тому ми свідомо чи мимоволі починаємо розуміти найдавніші частини упанішади в контексті пізніших. Звичайно, що опору для тлумачення упанішад дослідники знаходять у своїй релігійній або науковій традиції. Ба більше, різні частини Бригадараньяки упанішади належать до різних часових пластів. Оскільки поза контекстом неможливо розуміти  сенс, однаково не уникнути проєкції сучасних уявлень під час читання давніх текстів. Тому потрібен критичний метод тлумачення, який передбачає виявлення проєкцій сучасних уявлень, які ми робимо мимоволі. Для цього необхідно ставити під сумнів власний контекст розуміння стародавніх текстів через порівняння з іншими можливими контекстами розуміння в пошуку адекватнішого стародавньому світогляду.

У першій брагмані першої частини Бригадараньяки упанішади космос зображений як жертвопринесення коня. Не тільки Бригадараньяка, а й інші упанішади були філософськими коментарями до Вед, які розкривали міф емоційно-образною мовою міфологічного мислення і мали ритуальне значення. Проте укладали упанішади вчителі, для яких ритуал втрачав соціальне значення, коли вони ставали саньясі й відлюдниками. Тому вони вбачали сенс ритуальних текстів не в зовнішньому соціальному просторі, а у внутрішньому – психологічному, тобто в мікрокосмосі, що є тотожним макрокосмосу, а символічні елементи ритуалу витлумачували як водночас психологічні й космічні символи. Асоціативні відповідності між психологічними й космічними процесами призводять до антропоморфного уявлення про космос, який на макрорівні повністю відтворює структуру людини, що зафіксовано в текстах упанішад. Однак тут, навпаки, космос уподібнюється не людині, а коню.

Так, у першій брагмані Бригадараньяки упанішади космос має зооморфну форму в чотиривимірному континуумі, що об'єднує просторові виміри та час: боки коня – сторони світу, кінцівки – місяці, зчленування – дні й ночі. Голова жертовного коня співвідноситься з ранковою зорею, тобто часом перед сходом сонця [1, с. 382]. Отже, саме цей час є початком усього космосу, якщо розглядати його в чотирьох вимірах. Під час жертвопринесення коня з чотирьох боків ставили жертовні посудини. В упанішаді день уподібнюється жертовній посудині перед космічним жертовним конем, ніч – жертовній посудині за ним, і ще дві жертовні посудини з боків. Ці жертовні посудини символічно об'єднують простір і час, тим самим розкриваючи чотиривимірний просторово-часовий континуум космосу в п'ятому ритуальному вимірі. У цьому вимірі космос розкривається в новій динаміці: в образі коня він стає силою, що рухає світи богів, ґандгарвів, асурів і людей. Це уподібнення космосу жертовному коню є давнішим в логічному сенсі за уявлення про антропоморфний космос, що виник із самопожертви Пуруші, і тим паче давніше за уявлення про те, що космос створений Богом-Особистістю або є проявом майї, що приховує безособовий Атман. 

У другій брагмані першої частини Бригадараньяки йдеться про виникнення космосу через космічне жертвопринесення коня. Жертвопринесення – це ритуал, який пов'язує світ богів і світ людей. В архаїчному суспільстві ритуал упорядковував повсякденне життя, і коли цей ритуальний спосіб упорядкування поширювався на сприйняття навколишнього світу, то ритуал набував космічного значення, ставав силою, яка впорядковує космос. Однак хто здійснює цей космічний ритуал? Антропоморфний космос передбачає антропоморфний першообраз, однак тут йдеться про зооморфний космос, тому джерелом світу не може бути ні Бог, ні Атман, ні Пуруша. Тому тут говориться, що спочатку не було нічого, все було оповите смертю, яка є голод.

Голод і смерть символізують стан буття до виникнення світу. Голод – це також відчуття нестачі, тож це слово може вказувати на відсутність будь-чого і водночас на його можливість. Тобто голод може символізувати потенційність. Незрозуміло тоді, чому його ототожнюють зі смертю, адже смерть – це кінець життя, але тут ідеться про стан, що передує будь-якому існуванню. У Катха упанішаді смерть розуміється як те, що все забирає і тим самим дає змогу усвідомити справжню природу речей. Очевидно, тут ще більш раннє уявлення про смерть як про потенційний стан не-життя, що передує існуванню. У ведичній традиції є ще одне розуміння смерті як часу, який все вбиває. Однак у цьому уявленні час ще не виник, тому смерть може вказувати лише на можливість виникнення часу. Тут смерть треба розуміти як вказівку на інтуїцію стану перед виникненням світу, що передувала пізнішій ведійській космогонії, в основі якої лежить Атман, або уявленню про безпочаткову сансару. 

Голод або смерть, тобто первинний стан, не є небуттям, проте передує актуальному існуванню, тобто це чиста потенційність. «Він» побажав бути втіленим і створив розум. Усі космогонічні дії тут і далі здійснюються тим, хто тут позначається тільки займенником «Він». Єдине його найменування тут – голод і смерть, що вказує не на суб'єкт або особистість, а тільки на потенційність свідомості. Існувати, значить виявляти своє існування, тому тут виникнення світу описується як втілення того, хто був чистою потенційністю, в актуальному існуванні, і це стало втіленням у розумі. З його славослів'я виникла вода. Славослів'я як творча сила руху буття вказує на онтологічний оптимізм автора упанішад всупереч тому, що першооснову він вбачає в голоді або смерті. Вода є поширеним у міфологічній свідомості символом первісного стану світу, з її піни виникає земля. «Він» переходить в існування емпіричного світу через роз'єднання себе власною вогненною силою. Виникає впорядкований космос, який має зооморфну форму. Далі «Він» творить друге тіло – це становлення емпіричного світу в часі: рік як тривалість часу, а також речі, яджуси, самани, заклинання, жертвопринесення, людей, худобу. Усе це стає його їжею. Поїдання має два сенси – поїдання часом, і тоді все зникає безповоротно, і поїдання розумом, який внаслідок цього зростає, зберігаючи в собі все наявне у формі знання. Щоб усе наявне не зникло в часі, створюється новий вимір поряд із вимірами простору і часу. Це вимір ритуалу. Весь емпіричний світ у ритуальному вимірі живить розум. «Він» став виснажувати себе, запалився подвижництвом і втілився в тілі коня та приніс його в жертву самому собі. Жертовний вогонь і жертвопринесення коня мають у своїй основі одне – смерть, і хто знає це, той перемагає другу смерть в емпіричному світі, бо єдиний зі споконвічною смертю.

Ритуал – це такі дії, які втілюють новий сенс у подіях або в речах, які в часі. Отже, ритуал породжує час, у якому втілюється новий сенс, і це втілення змінює реальність. Тут ритуалом є акт жертвопринесення, який наділяє космос сенсом у власному вимірі часу, тому внутрішній час космосу співвідноситься з елементами жертовного коня. Оскільки ідея Атмана як основи часу, ще не сформувалася, то стан, який поза межами події космічного жертвопринесення буде розумітися як чиста потенційність, тобто «голод і смерть». Це стан поза подіями, а значіть, і поза будь-якими характеристиками часу. З цього випливає, що уявлення про Атман, яке виникає пізніше, теж проходить еволюцію від Атмана в образі Пуруші, що був самотній і боявся, як це описано в четвертій брагмані першої частини Бригадараньяки [1, с. 393], і до класичного розуміння Атмана як абсолюту.

У зв'язку з цим виникає питання, чим міфологічний час виникнення космосу з жертвопринесення коня відрізняється від міфологічного часу виникнення антропоморфного космосу, про що оповідають пізніші тексти упанішад? Є дві парадигми розуміння часу. Матеріалістичну парадигму, згідно з якою час має опору в зовнішньому матеріальному світі, можна винести за дужки одразу. Друга парадигма, в якій час розуміють як властивість свідомості, поширена ширше і включає різні теорії часу: від стародавньої індійської веданти й до сучасної європейської трансцендентальної філософії. Якщо свідомість – передумова часу, то має бути позачасовий рівень свідомості. Тому обидві ці парадигми припускають, що є якась онтологічна основа часу, чи то матеріальний світ, чи то трансцендентальна свідомість, чи то вічність ейдосів, чи то буття Бога, чи то безособовий абсолют тощо, а події відбуваються всередині часу. Однак автор першої частини Бригадараньяки не міг знати про подібні концепції, що виникли пізніше, тому можна припустити, що він виходив з простішого розуміння, згідно з яким час не є наперед заданим подіям, а те що не існує окремо від самих подій. Пізніше формується уявлення, що світ виникає на основі Атмана або Брагмана, які стали носієм часу, що передує подіям. Однак у першій частині Бригадараньяки йдеться про жертовного коня як такого, що розкривається в чотиривимірному просторово-часовому континуумі без вказівки на будь-який онтологічний носій часу. Це й дає підставу для гіпотези, що тут час виникає в самій події, і так знімається питання про онтологічну першопричину цієї події. Тому ідея Атмана зустрічається лише в четвертій брагмані Бригадараньяки вже після викладу космогонії, а не на самому початку.

Література:

1. Sechzig Upanishad's des Veda. Aus dem Sanskrit übersetzt und mit Einleitungen und Anmerkungen versehen von Dr. Paul Deussen. Leipzig: F. A. Brockhaus, 1921. 928 s.

Карпіцький М.М., Філь Ю.С. Релігійно-етичний парадокс у Магабгараті у контексті індійської культурної традиції

Доповідь з мотивів розмови "Чому герої Магабгарати використовували брехню? Юлія Філь - Миколай Карпіцький 26.10.2023"

Карпіцький М.М., Філь Ю.С. Релігійно-етичний парадокс у Магабгараті у контексті індійської культурної традиції // VІІ Конгрес сходознавців: збірник матеріалів, м. Київ, 27 листопада 2023 року. Київ: Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського; Львів – Торунь: Liha-Pres, 2023. С. 40–44.

   

 Карпіцький М. М., Філь Ю. С.

Релігійно-етичний  парадокс у Магабгараті у контексті індійської культурної традиції

«Сатья» у ведичній традиції це істина, правдивість, і означає не лише етичну чесноту, а також і сутність речей. Таке поєднання етичного й онтологічного сенсу пов'язане з давньоведійським ритуалом, що встановлював зв'язок людей і богів та мав космічну силу, тобто він утілював вищий духовний закон – риту, і завдяки цьому впорядковував космос. Тому слово, яке вимовлялося в ритуалі, мало силу. Ця сила полягала в онтологічному розумінні правдивості слова. В упанішадах всі елементи ритуалу почали розумітися як елементи духовної практики. Вони репрезентують сили, які розкривають єдність мікро- і макрокосмосу на основі абсолютної реальності, і правдивість – це засіб досягнення цієї реальності. У цьому контексті брехня як заперечення прояву абсолютної реальності в слові також набуває онтологічного характеру. Тому брехня для давніх аріїв була неприйнятною не тільки в етичному, а й у релігійному та онтологічному сенсі.

Такому розумінню суперечить низка сюжетів з Магабгарати, де Кришна, тобто сам Бог, підштовхує героїв використовувати брехню для перемоги у війні. Однак Бог не може брехати, бо це поставило б під сумнів одкровення Бога, священні писання, ритуал і сам світопорядок. Зокрема, в одному з епізодів Магабгарати Юдгіштхіра, дотримуючись підказки Кришни, каже Дроні, що вбив слона Ашваттхамана. Юдгіштхіра навмисно тихо вимовляє слово «слон» так, щоб Дрона подумав, що йдеться про його сина Ашваттхамана. У результаті Дрона занепав духом і загинув на полі бою. Формально Юдгіштхіра не збрехав, проте він цілеспрямовано ввів в оману Дрону. З цього епізоду видно, що Дрона впевнений, що Юдгіштхіра не брехатиме, і сам Юдгіштхіра не наважується вимовити слова, які формально були б неправдою, тому вдається до виверту. Тобто сила правдивого слова не ставиться під сумнів жодним учасником цього епізоду. Тоді чому Кришна, який силою правдивого слова підтримує весь світ, підштовхнув Юдгіштхіру до брехні, нехай і з використанням такого виверту?

Є й інші епізоди Магабгарати, в яких Кришна використовував незнання для своїх цілей, щоб відкрити певну лінію розвитку подій, тобто реалізувати певний сюжет історії. Хоч Кришна ніде не вимовляє неправдивих висловлювань, проте використовує незнання людей, тобто спрямовує їх так, щоб вони помилялися, що можна оцінити як використання неправди, нехай навіть з погляду відповідності фактам слово Кришни лишається істинним. Щоб зрозуміти цей парадокс, треба врахувати, чим відрізняється індійська культурна картина світу від християнської. З погляду християнства світ у стані хвороби, тому що людина скоїла первородний гріх. Людина мала свободу волі, але розпорядилася нею неправильно, і через її вільний вибір увесь світ перейшов у неправильний стан, обумовлений гріховною природою. Це проявляється в тому, що всі страждають і помирають, проте страждання за первородний гріх, який проявляється як сукупний гріх усіх людей, розподіляється між ними випадково, і в цьому проявляється трагізм людського існування, який не можна раціонально виправдати. За цей трагічний стан відповідальні всі люди, вони самі вільно чинять зло, і не можна на Бога перекладати відповідальність за дії людей. Це виключає будь-яке уявлення про те, що Бог може утримувати людину в гріховному стані через обман. Однак Кришна не просто підштовхнув Юдгіштхіру до обману Дрони, він зафіксував у цьому обмані обумовленість подіями, з яких починається калі-юґа – епоха воєн і духовного занепаду.

Тут потрібно враховувати відмінність у культурному контексті розуміння. У християнському розумінні між створеним світом і Богом онтологічна прірва, а у ведичному розумінні зовнішній світ – це теж енергія Бога, яка невіддільна від самого Бога. Усі ґуни світу, не тільки саттва і раджас, а навіть тамас, який проявляється у формі невігластва людей, також є енергією Кришни. Недосконалий стан світу – це не результат помилки людини, а саме той стан, який від початку відповідав задуму Творця. Однак мета Бога не в тому, щоб покарати людей, а в тому, щоб створити такий світ, який відповідав би спрямованості волі людей. Люди – теж енергії Бога, які знайшли свою суб'єктність. Тобто енергія Кришни може мати свою окрему суб'єктність, і в цьому принципова відмінність ведичної традиції від християнства, де стверджується, що енергія Бога сама собою завжди безособова і не може стати ні суб'єктом, ні особистістю.

Для християнина недосконалість світу – це трагедія відпадання від Бога, а для носія індійської духовної традиції недосконалість світу – це прояв тієї можливості, яку Бог надає душі, а саме, можливість існувати в різних станах і в різних світах. Авід'я, тобто невідання, стає умовою існування душі в такому зовнішньому світі, який створив для неї Бог. Завдяки цьому душа може існувати не тільки як людина, а і як тварина або інші істоти. З погляду Бога це справедливо, бо зовнішній світ відповідає спрямованості душі. Тому страждання і недосконалість світу – це не трагедія, а природний стан. Якщо душа буде спрямована на Бога, то здобуде повноту істини, якщо на щось інше, то Бог створить для неї такий світ, у якому вона зможе це отримати. Бо зовнішній стан світу – це не результат гріхопадіння, а один із проявів Бога. 

Священні писання, які втілюють одкровення Кришни, вічні, як вважають його віддані, але також містять сюжети, які розкриваються в циклічній історії. Сюжети повторюються, проте через свободу волі виникають відмінності в їхній реалізації, що не порушує загальної логіки розвитку. Кришна містить у вічності всі можливі сюжети й може підштовхувати історію до їх реалізації. Тут можна побачити суперечність. З одного боку, історія ґрунтується на вищій істині, що зафіксована у вічних священних писаннях, з іншого – розмаїття сюжетних ліній в історії реалізується завдяки тому, що люди перебувають в авід'ї, тобто в невіданні. Ця суперечність розв'язується, якщо ми розмежовуємо логіку одкровення і логіку творіння.

Логіка одкровення дає змогу зрозуміти вічну істину, а логіка творіння дає змогу зрозуміти, як авід'я реалізує здатність сприймати світ різноманітно, яка є даром Кришни. У Магабгараті показано як Кришна створює нові сюжетні лінії, використовуючи незнання. Це є ліла, тобто гра Кришни, яка передбачає використання незнання людей, щоб відповідно до логіки творення реалізувати одну з сюжетних ліній, що вже міститься в одкровенні вічних писань. 

Без авід'ї не було б розмаїття світу, і в цьому сенсі весь наш різноманітний світ – це введення в оману. Отже, коли Кришні потрібно відкрити нову сюжетну лінію, він також вводить в оману, як це в епізоді про обман Дрони. Перед Дроною був вибір, або бути спрямованим на Бога, і тоді він не був би введений в оману, або бути спрямованим на різноманітність зовнішнього світу, яка відкривається через реалізацію нових сюжетних ліній історії. Дрона міг обрати шлях брагмана, стати саньясі, і тоді просто не виникло б ситуації, в якій його обдурили. Але Дрона сам обрав шлях активної участі в подіях світу, а Кришна використав зовнішні обставини, щоб спрямувати ці події певним річищем, підштовхнувши Юдгіштхіру до обману. Цей епізод показує, як існування світу на підставі авід'ї відображається в конкретній ситуації. Тут Кришна не порушив свого слова правди, проте створив таку ситуацію, в якій через невігластво Дрони розкривається певна сюжетна лінія. Тобто Кришна вводить в оману героїв Магабгарати так, щоб відкрити таку сюжетну лінію, яка адекватна спрямованості їхньої душі. Отже, безпосередня спрямованість на Кришну реалізується відповідно до логіки одкровення і веде до звільнення, а спрямованість на розмаїття зовнішнього світу реалізується відповідно до логіки творення і веде до виникнення нових сюжетних ліній історії. Якщо вайшнав довіряє Кришні, то відповідно до логіки одкровення сприймає кожне його слово як справжнє буття, яке відкриває вищу реальність і тому не може бути брехнею. Однак якщо людина спрямована на розмаїття світу, то відповідно до логіки творення сприймає слово істини так, щоб з усього розмаїття світу вибрати той варіант, який адекватний спрямованості її волі. Однак реалізація цієї спрямованості волі у відповідній сюжетній лінії може сприйматися як введення в оману. 

Така творча здатність створювати нові сюжетні лінії належить тільки Богові, а не людям, тому люди зі своєї волі не повинні використовувати введення в оману. Оскільки люди не мають здатності творити, то через брехню вони можуть створити лише найгірший варіант того світу, який уже мають. Коли Кришна вводить в оману, то створює новий варіант розвитку світу, а коли людина вводить в оману, то тільки спотворює той варіант розвитку історії, який уже є. Тому людина не має права наслідувати логіку творіння, інакше кажучи, поведінка Кришни в цьому випадку не може бути зразком поведінки для людини, бо в діях людини логіка творіння неминуче перетвориться на логіку деградації. Невігластво створює реальність нижчого онтологічного статусу. Кришна вводить в оману, щоб створити реальність нижчого онтологічного рівня, яка відповідає рівню людини. Ця реальність не деградує, бо Кришна продовжує її підтримувати. Якщо ж людина вводить в оману, то створює реальність ще нижчого рівня, яку не здатна підтримувати. Тому брехня неминуче веде до деградації. 

У контексті християнського світорозуміння Бог творить світ досконалим відповідно до логіки одкровення, а недосконалим світ став через гріхопадіння людини, тому тут логіка творення повністю збігається з логікою одкровення. З цієї причини сюжети Магабгарати, в яких Кришна підштовхує до брехні, природно сприйматимуться представниками ведичної традиції, тоді як представники християнської традиції вбачатимуть у них суперечність. Отже, Магабгарату можна адекватно зрозуміти лише в контексті індійської культурної й духовної традиції.