Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Азеркіни як маркер трансформації суспільної свідомості

Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Азеркіни як маркер трансформації суспільної свідомості // Аграрна освіта: минуле, сучасне, майбутнє: зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 100-річчю ЛНАУ 15-16 лист. 2021 р. Слов’янськ, 2021. С. 445-446.

   

Я. А. Майстренко-Дудковська, М. М. Карпіцький

Азеркіни як маркер трансформації суспільної свідомості

Викладачі першими помічають, як рік у рік змінюється світосприйняття студентів, а зміни за десять років вже такі значні, що потрібно повністю перебудовувати курс лекцій. Ці глибинні процеси трансформації сприйняття реальності призводять до змін у суспільстві, які неможливо заздалегідь прорахувати. Річ у тому, що сенси соціологічних понять визначаються в контексті картини світу нинішнього покоління, яка зараз трансформується. Тому поняття, якими користуємося ми, не застосовні для опису майбутнього, коли нове покоління візьме відповідальність за країну, проте ми можемо виявити нові тенденції у суспільній свідомості, які свідчать про спектр можливостей розвитку суспільства. Маркером таких тенденцій служить зміна сприйняття таких видів самоідентифікації, які раніше вважалися ознакою патології, а зараз у молодіжному середовищі сприймаються як цілком природні. Йдеться про появу такого явища, як азеркіни, тобто ті, хто ідентифікує себе з якоюсь нелюдською істотою. Про це раніше вже було опубліковано статтю, в якій було зроблено висновок, що раніше «будь-яка самоідентифікація всупереч суспільним стереотипам породжувала як зовнішній конфлікт людини з суспільством, так і внутрішній конфлікт людини з самою собою. … Поширення феномена азеркінів вказує на вибір свободи самовизначення і прийняття іншого в тому, чим він відрізняється, а не в тому, в чому він схожий. Це – нова тенденція, яка має протилежну спрямованість щодо панівної тенденції архаїзації суспільства» [1, с. 26]. Продовжуючи цю думку, ми приходимо до розуміння нової тенденції у молодіжному середовищі: чуже, незрозуміле або незвичне явище, яке в архаїчній свідомості сприймалося як небезпечне та вороже, перестає лякати та сприймається природно. Для підтвердження можна навести витяги з бесід із представниками спільноти азеркінів, які у 2019-2020 роках проводила Я. А. Майстренко-Дудковська.

Ми спостерігаємо тривожну суспільну тенденцію наростання страхів та агресії, які спричинені нерозумінням нових реалій життя. Проте все нове і незрозуміле не всіма людьми сприймається як вороже. Респондент «Перевертень-маг» (Краматорськ) розповів, що ставлення до азеркінів у суспільстві різне: «Я завжди був іншим. На якомусь рівні я завжди знав, що я не зовсім людина. Деякі це відчували та поважали, інші відчули це та зневажали мене. Третім було начхати, вони вважали, що й "нормальні" люди іноді бувають такими» [з інтерв'ю 17 травня 2019]. Тобто формується досить великий прошарок людей, який готовий сприймати чуже та незрозуміле явище як нормальне. Респондентка «Мойра» (Костянтинівка) розповіла, що цілком комфортно почувається іншою, і це не заважає їй адаптуватися до суспільства, яке вона не вважає своїм: «Я не збираюся вписуватися в це суспільство, бути прийнятою, зрозумілою людьми навколо мене. Я інша в буквальному значенні. У мене немає проблем із людьми. Я живу у переважно людському світі. В мене звичайна робота. Я плачу за квартиру, гуляю з собакою, маю друзів, і живу власним життям. Але зрозуміло, що я не одна з них. У мене є друзі-люди, вони розумні, винахідливі, можуть співчувати та співчувати, вони розуміють, як вони впливають на навколишній світ. Вони добрі люди, але іноді дуже чужі мені» [з інтерв'ю 19 травня 2019]. Респонденти азеркіни розповідали, що мали психологічні проблеми, поки вони не могли визначитися з власною ідентифікацією. Однак прийняття самого себе як іншої істоти допомогло розв'язати ці проблеми та набути нового сенсу життя. Респондентка «Дракон» (Костянтинівка) розповіла, що не тільки почуває себе самодостатньою, а й усвідомила свою нову місію – бути зберігачкою знань та ділитися ними з навколишніми: «Я знаю, що я дракон і почуваю себе при цьому комфортно. Це може здатися зарозумілим, але насправді я просто знаю, хто я, і мені не потрібно шукати зовнішнього підтвердження і підкріплення. Я не вважаю систему [суспільства] корисною, тому що дію за межами стандартних та прийнятих параметрів речей. Ставити питання – це один зі способів взаємодії зі світом. Інформація та ідеї – це те, чим мені хочеться ділитися з навколишніми. Дуже цікаво спостерігати за тим, як твоя ідея поширюється, змінюється і повертається вже в новому вигляді. Я пам'ятаю, що такі, як я, дракони були зберігачами знань всесвіту, тому найбільший скарб для нас – це знання та інформація» [з інтерв'ю 19 травня 2019].

Історичний досвід показує, що коли люди опиняються в чужій соціальній реальності, то вибудовують таку картину світу, в якій оточені ворожими силами. Це відбувається тоді, коли люди живуть усередині чужої та незрозумілої їм культури або коли вони не встигають адаптуватися до змін у суспільстві, які відбуваються дуже швидко. Таке явище ми спостерігаємо зараз, коли суспільство швидко трансформується в ході інформаційної революції. Інтернет не тільки відкриває доступ до всіх знань, які нагромадило людство, а й вдирається в побут людей, які могли залишатися незміненими роками або навіть століттями. Наприклад, завойовники могли трощити цілі імперії, але вони не могли вдиратися в життя кожного окремого села, як це робить зараз Інтернет. Пересічна подія, яку жителі своєї країни сприймають як нормальну, в іншій частині земної кулі може бути сприйнята як образа і викликати обурення. Це призводить до агресивного сприйняття реальності, загострення соціальних та культурних конфліктів, появи теорій змов тощо. Поширення пандемії коронавірусної інфекції різко загострило ситуацію. Однак водночас зараз усередині молодіжного середовища формується принципово нова тенденція неагресивного ставлення до чужої дійсності, яка збіглася з інформаційною революцією, точніше, з появою нових чинників формування особистості в сучасному інформаційному середовищі, якого не було ще двадцять років тому. 

По-перше, сучасні підлітки практично завжди перебувають у контакті з однолітками, практично ніколи не залишаються одні. У зв'язку з цим самотність, яка раніше була серйозною екзистенційною проблемою для людей їхнього віку, втрачає для них свій звичний зміст. По-друге, вони вільно можуть спілкуватися з однолітками з будь-яких країн, легко вчать іноземні мови й природно сприймають чужі культури та стереотипи поведінки. Тому їм є незрозумілим страх перед чужою культурою чи незвичним способом життя. Отже, у них стихійно формується толерантне ставлення до тих, хто на них не схожий. По-третє, вони завжди можуть знайти в мережі подібних до себе з такими ж проблемами, інтересами й таким же ставленням до життя. Якщо раніше людей їхнього віку часто мучив страх виявитися несхожим на однолітків, ненормальним, не таким, як усі або бути відкинутим, то зараз вони перестають боятися своєї невідповідності уявленням навколишніх. Вони завжди можуть знайти в мережі таких, хто також не відповідає поняттям про нормальність, формувати з ними спільноти й вибудовувати власний світ.

Звичайно, і в колишні епохи існували маргінальні спільноти, які жили у своєму світі, проте практично завжди вони протиставляли його навколишньому світу як ворожому. Такої спільноти є і зараз. Принциповою новизною спільнот, які виникають у молодіжному середовищі, є відсутність протиставлення чинній соціальній реальності. Наприклад, азеркіни не засуджують і не заперечують світ довкола себе, а просто вибудовують паралельно йому свою реальність. Це дозволяє їм мати альтернативну ідентифікацію без втрати соціальної адаптації. Сама можливість співіснування різних картин світу без страху та агресії вселяє оптимізм.  Хоч неможливо передбачити, як зміниться суспільство, коли зросте покоління, для якого таке співіснування є природною установкою, однак зрозуміло, що майбутнє суспільство буде дуже відрізнятися від теперішнього.

Література

1. Майстренко-Дудковська Я.А., Карпіцький М.М. Самоідентифікація азеркінів в контексті сучасної соціокультурної ситуації // Scientific Journal Virtus. 2021. № 54. С. 21-27.

Миколай Карпіцький. Критичне мислення з позиції науки та філософії

Карпіцький М.М. Критичне мислення з позиції науки та філософії // Аграрна освіта: минуле, сучасне, майбутнє: зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 100-річчю ЛНАУ 15-16 лист. 2021 р. Слов’янськ, 2021. С. 410-412.

 

Карпіцький Миколай Миколайович

Критичне мислення з позиції науки та філософії

У сучасних суспільних дискусіях дуже часто зустрічається некритична позиція співрозмовників, яка спирається на світоглядний критерій істини. Таку позицію можуть займати навіть освічені люди, науковці, які в наукових дослідженнях мислять критично, а в суспільних дискусіях дуже часто виходять за межі раціонального мислення. Як бачимо, така некритична позиція не залежить ні від інтелекту, ні від освіти, ні від соціального статусу.

Якщо людина керується світоглядним критерієм істини, то вона ніколи не змінює позицію, яку одноразово вибрала. Наприклад, якщо вона не вірить в існування вірусу COVID-19, то буде тільки зміцнюватися у своїй позиції, коли буде отримувати інформацію про розвиток пандемії. Згідно із світоглядним критерієм істини людина вважає обґрунтованим тільки те, що привела у відповідність зі своєю картиною світу. При цьому у ній виникає ілюзія, що ця процедура і є актом критичного мислення, яке призводить до раціонального знання. Для звичайної людини картина світу і сам світ, в якому вона живе – одне і те ж. Картина світу дозволяє відокремити те, що можливе, від неможливого. Втрата такої цілісної картини лякає людину, тому вона готова приймати за істину будь-яку брехню, якщо це зміцнить її картину світу. Будь-яка чужа думка, що загрожує цілісності картини світу, викликає відторгнення, тому світоглядний критерій істини доповнюється прагматичним критерієм: навіть відверта брехня стає правдою, якщо вона корисна для підтвердження картини світу. Так навколо переконань людини, які вона вважає безумовною істинною, надбудовується коло уявлень, істинність або хибність яких їй байдужа, однак вона оперує ними як нібито істинними.

У дискусії з такою людиною марними є будь-які аргументи, які засновані на фактах, результатах спостережень або експериментів, виявленні суперечності в судженнях, бо вона свідомо не братиме жодні доводи від співрозмовника, якщо у нього інша картина світу. Оскільки її власні світоглядні аргументи також не сприйматимуться співрозмовниками, виникає почуття безсилля від нездатності переконати інших, що трансформується в бажання помститися за це, що своєю чергою призводить до переходу на особистості, агресії та образам. Однак було б помилкою вважати, що така позиція тільки у малоосвічених і нерозумних людей. Навпаки, чим суперечливіша картина світу, тим більше інтелектуальних зусиль потрібно для усунення суперечностей і вбудовування в неї нових фактів.

Світоглядний критерій істини конфліктує з науковим критерієм, що спонукає замінювати раціональне пояснення міфологічним. Міф – такий спосіб осмислення, коли все наділяється будь-яким загальним сенсом, завдяки чому дійсність стає наскрізь зрозумілою і всі питання знімаються. Якщо щось суперечить міфологічному поясненню, то міф ніяк не коригується: або те, що викликає суперечність, ігнорується, або змінюється вся міфологічна картина світу і виникає новий міф, в якому цієї суперечності немає. Якщо людина стикається з чимось, що суперечить міфу, то або ігнорує це, або повністю відмовляється від старого міфу і створює новий міф. Серед інших міфологічних смислів можна виділити найбільш загальні – архетипічні, які визначають всю картину світу в цілому. Для міфологічної свідомості реально тільки те, що відповідає архетиповому сенсу.

Цій позиції можна протиставити або критичність з позиції наукового підходу, або критичність з позиції філософського підходу. Науковий підхід передбачає верифікацію знання шляхом спостереження, вимірювання або експерименту, при цьому не має значення, наскільки це знання відповідає тим чи іншим умоглядним уявленням. Крім цього наукова критичність вимагає, щоб знання допускало можливість фальсифікації. Принцип фальсифікації можна використовувати в дискусії, наприклад, можна запитати співрозмовника, за яких обставин той визнає, що помиляється. Якщо співрозмовник може вказати конкретні умови або факти, які його можуть переконати, то дискусія відразу переходить в конструктивне річище, а якщо не може, то тим самим визнається, що його позиція не відповідає критерію наукової достовірності.

У зв'язку з цим я провів експеримент, під постом людини, яка заперечувала вірус COVID-19 і пандемію, я поставив питання: «за яких умов, за на наявності яких доводів чи фактів ви б визнали, що пандемія реальна і люди дійсно вмирають від вірусу?». При цьому я не висловлював свою точку зору і не критикував позицію автора, тільки уточнив, чи допускається принципова можливість фальсифікації. У коментарях одна з учасниць дискусії відверто заявила, що не змінить свою позицію ні за яких обставин. Інші учасники висловлювалися так: «Дурнішого питання поставити було складно. Я сама протягом 9 місяців вивчаю цю тему, не по офіційному ЗМІ та "зомбоящику". Я слухаю думку академіків, професорів, вірусологів, викладачів вишів, докторів медицини. Ще раз повторю 9 МІСЯЦІВ. А ви вимагаєте дати вам відповідь в парі речень». «Шановний, вгамуйте свою гординю, ставити всіх на місце. І докладіть власних зусиль, щоб знайти цю інформацію самостійно. Це і буде для вас дорогим досвідом, здобутим власноруч». «А ви можете пояснити сплячій людині, що-небудь, якщо вона спить? Звичайно, ні. Ви сплячий, та ще й не хочете прокидатися. Навіщо мені турбувати ваш сон? Хто я така, щоб будити людину проти її волі? Моя відповідь – ні». «Ви в неадекватному стані. Вам потрібна кваліфікована допомога».

Критичність з позиції філософського підходу передбачає проблематизацію не тільки конкретного знання, а й світоглядних установок, які лежати в його основі. Для філософа картина світу дана не  за замовчуванням, а як предмет дослідження, щодо якої ставляться питання. Тому навіть власну картину світу він має ставити під сумнів. Завдяки цьому філософія формує культуру критичного мислення, згідно з яким під сумнів ставиться не тільки чужа думка, а й своя, навіть якщо вона вже вбудована в власну цілісну картину світу і скріплює її.

Критичне мислення вимагає, щоб архетипний зміст картини світу постійно піддавався сумніву з різних точок зору, а ступінь суперечливості знання оцінювалася б не тільки з власної позиції, а й з інших можливих позицій. При цьому процес критичного осмислення має йти паралельно з дослідженням меж власного знання, що змушує утримуватися від будь-якого затвердження, що виходить за його межі. Критичне мислення робить полеміку осмисленої, бо орієнтує співрозмовників на те, щоб вони оцінювали аргументи не тільки зі своєї позиції, а й с позиції того, з ким полемізують. Це дозволяє знаходити внутрішні суперечності у співрозмовника, керуючись його ж власною логікою. Якщо ж його позиція логічна і несуперечлива, то рівень полеміки можна буде підняти до обговорення теоретичних, життєвих або світоглядних передумов, якими обумовлені доводи співрозмовника. Своєю чергою це дозволяє критично оцінити свої переконання. Однак виникає питання, чи можлива продуктивна світоглядна дискусія, якщо людина переконана у справжності свого внутрішнього самовизначення, покликання, одкровення або усвідомлення апріорної істини, при тому що її переконання не залежать від зовнішніх обставин? Тому в дискусії з нею недостатньо просто вказати на зовнішні факти. Світоглядне знання визначається контекстом, який задається не окремими зовнішніми фактами, а ідеями, що визначають картину світу в цілому. Отже, інша картина світу передбачає інший світоглядний контекст, в якому очевидними можуть виявитися прямо протилежні переконання.

Світоглядна дискусія буде продуктивною лише в тому випадку, якщо людина здатна побачити свої переконання в іншому світоглядному контексті. Для цього потрібна філософська рефлексія, яка дозволяє бачити внутрішню логічність і самоочевидність принципово іншої картини світу. Відповідно до цього будь-яка світоглядна дискусія має починатися не з критики чужій позиції, а з філософського прояснення контекстів розуміння, і якщо співрозмовник не здатний порівняти різні контексти, то вести з ним розмову безглуздо.

Миколай Карпіцький. Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді

 

Карпіцький М.М. Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді // ХХІV Сходознавчі читання А. Кримського: матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 30-річчю Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, 21 грудня 2021 р. Київ: Видавничий дім «Гельветика», 2021. С.216–219.

Карпіцький М.М.

Самоідентифікація людини в Каушитакі упанішаді

Каушитака упанішада починається з опису посмертного досвіду людини. Джерела ведичних уявлень про смерть беруть початок у Катхі упанішаді. У ній розповідається історія про Начікетаса, який отримав знання від Ями – божества смерті, який повідав герою, що лише той, хто пізнав свою сутність – Аман, звільняється від смерті. Вічний і нерухомий Атман є сутністю всіх речей, проте людина забуває свою справжню сутність, коли п'ять органів чуттів, які уподібнюються п'ятьом коням колісниці, нестримно захоплюють її у колообігу життя. Про це ж говорить Кришна Арджуні у Бгаґавадґіті: тіло старішає і вмирає, народження і смерть змінюють одне одну в колесі сансари, але справжня сутність не піддається смерті. У середньовічній веданті сформувалося дві традиції. Згідно адвайта-ведантою людина, знаходячи звільнення, розчиняється у вищій безособовій реальності – Атмані, з яким вона ідентифікує себе. Альтернативна позиція, яку зараз представляють сучасні вайшнави, передбачає, що звільнення душі від колеса сансари досягається у вічному спілкуванні з Богом як Особою без злиття з ним. Вайшнав не може ототожнювати себе з Богом, тому ідентифікує себе з душею, яка не є тілом. Сама душа перебуває всередині часу, але її справжня сутність розкривається поза часом у божественному світі. Однак поки душа не досягла звільнення, вона як тріска пливе в потоці колеса народжень і смертей у різних тілах.

Однак у першій частині Каушитаки упанішади розповідається про такий досвід посмертного існування, у контексті якого розкривається принципово інший спосіб самоідентифікації. На самому початку упанішади говориться: «хто йде з цього світу, всі йдуть на місяць. Завдяки їхнім життєвим силам він зростає у першу половину місяця і в другу половину місяця змушує їх народитися [знову]. Воістину, місяць – це Брагман небесного світу». Тут зміна фаз місяця також означає рух часу, смерть і нове народження, а також випробування – померлий має відповісти на запитання місяця «Хто ти?». Той, хто правильно відповідає, того Місяць відпускає, відкриваючи шлях до Брагмана. Хто ж не може правильно відповісти, проливається дощем і знову народжується [1, с.47]. Але для того, щоб відповісти, потрібна справжня самоідентифікація.

Сучасні вайшнави попереджають про небезпеку ідентифікації себе з «хибним Его», за яким розуміється соціальна роль, біологічна форма або просто думка про себе. Натомість вони відповідають: «я не тіло, а душа». Однак згідно з Каушитакою упанішадою правильна відповідь вказує на ідентифікацію себе не з якоюсь сутністю чи явищем, а з самим часом: «Від мудрого, о пори року, принесено [моє] насіння, від п'ятнадцятичастинного, від породженого, від обителі предків» [1, С.48]. Ця відповідь чомусь містить звернення до «пір року», хоча людину запитує місяць. Можливо, тут йдеться про те, що місяць – символ часу. Ще у тексті йдеться, що насіння принесено «від мудрого», хоча автор цього перекладу А. Я. Сиркін також пропонує інші варіанти: «від сяючого», «від видимого», що знову ж таки вказує на місяць: «Згадані тут образи так чи інакше пов'язані з місяцем – він "сяючий", "обитель предків"» [1, с. 244]. Однак «місяць» може означати й небесний об'єкт, і відрізок часу, а оскільки тут він названий «п'ятнадцятичастинним», то йдеться про тривалість часу. Далі померлий каже: «Доставте мене в чоловіка-творця, за допомогою чоловіка, що творить, вилийте мене у матір», але вже у черговому реченні описує це як народження наступного року від попереднього року, що вказує на самоідентифікацію з самим плином часу: «Я народжений і знову народжений як дванадцяти-[або] тринадцятимісячний від батька як дванадцяти-[або] тринадцятимісячного» [1, с.48].

Потім він пояснює, що насправді просить про іншу можливість: «Приведіть мене, о пори року, до безсмертя. Цією правдою, цим подвижництвом я [єсмь] час року. Я – те, що походить від пори року» [1, с.48]. З одного боку, тут підтверджується ототожнення себе з самим часом, але з іншого боку передбачається, що розуміння цього має призвести до безсмертя. Оскільки народження та вмирання – це характеристика самого часу, то безсмертя у цьому контексті – вихід за межі часу. Саме це підтверджує відповідь на повторне запитання місяця: «Хто ти?» – «Я єсмь ти». Так тут людина не тільки ототожнює себе з місяцем, тобто з часом, а й з тим, що лежить в основі часу. Отримавши цю відповідь, місяць відпускає людину до світів богів.

Людина послідовно проходить світи ведійських божеств: Агні, Ваю, Варуни, Індри, Праджапаті, доки досягає світ Брагмана. Але й тут її чекають випробування. Вона повинна силою розуму переправитися через озеро, в якому тонуть ті, хто «знає лише сьогодення», тобто ті, хто не знає істинної природи часу. Потім вона переправляється через річку, яка символізує стан поза віком без старості, і лише після цього вона «обтрушує з себе добрі справи та злі справи», що може означати звільнення від карми: «вільний від добрих справ, вільний від злих справ, знаючи Брагмана, він йде до Брагмана» [1, с.49].

Брагман також запитує: «Хто ти?» На цей раз людина дає подвійну відповідь, спочатку вона ототожнює себе з часом, а потім з Атманом: «Я – пора року, я – той, хто походить від пори року, народжений від простору, [свого] джерела, як насіння – для дружини, сяйво року, Атман кожної істоти. Ти – Атман кожної істоти. Що ти – те і я» [1, с.49]. У цьому розумінні Брагман, з яким ототожнюється людина, є й абсолютним початком – сутністю всіх істот, і всією дійсністю, тобто всім, що існує.

У сучасному вайшнавізмі людина ідентифікує себе із душею як нематеріальною сутністю всередині потоку часу. Час тече, тіла змінюються у низці народжень і смертей, а душа залишається тією ж, тобто тотожною собі у будь-які моменти часу. Інакше кажучи, вона залишається тією самою субстанцією, а час – це те, що є зовнішнім щодо неї.

У першій частині Каушитаки людина ототожнюється з самим потоком часу. Тобто час не зовні, а всередині її екзистенції. Тому неможливо виділити всередині часу окрему сутність душі. Таке розуміння відкриває два можливих шляхи розвитку думки. Або доведеться визнати, що існування – це потік явищ у часі, у якому немає нічого постійного, і цей шлях думки реалізований у буддійській концепції анатмана. Або, як це розкривається у Каушитака упанішаді, Атман – це інший бік всього потоку часу як цілого. На перший погляд, тут виникає суперечність: Атман, який сам незмінний та абсолютний, ототожнюється з процесом, у якому все мінливе та непостійне. Яким чином незмінна субстанція тотожна мінливому процесу?

Цю суперечність можна розв'язати, якщо саму тотожність розуміти не у парадигмі субстанціалізму, а у парадигмі процесуальності. Тобто Атман у різні моменти часу може бути тотожним різним станам, тому що не виявляє себе з позиції потоку часу як одна й та сама незмінна сутність. Його єдність забезпечується не тим, що він залишається тим самим у будь-якому моменті часу, а тим, що він охоплює всі моменти часу. Така єдність, що розкривається в процесуальності, виявляється у символі дихання. У Каушитака упанішаді з диханням ототожнюється і Брагман [1, с.50], і Атман, який пізнає [1, с.56]. Індра каже: «Я дихання. Шануй мене як Атмана, який пізнає, як життя» [1, с.78].

В упанішаді описується процес поглинання диханням всіх явищ світу і нове їх розкриття з дихання: «Брагман сяє, коли палає вогонь, і він вмирає, коли [вогонь] не палає. Тоді жар його йде у сонці, дихання – у вітер» [1, с.56]. Тут сяйво означає, що Брагман, який є абсолютною єдністю, розкритий у становленні різноманітного світу. Вмирання Брагмана означає процес переходу зі стану різноманіття у стан єдності, що описується тут як поглинання вітром, тобто космічним диханням. Отже, дихання – це динамічна тотожність, інакше кажучи, єдність у процесуальності.

Відповідно до такого розуміння, людина, яка шукає єдиний початок, має ототожнювати себе не з окремою сутністю, а з самою процесуальністю світу, що пояснюється в упанішаді як ідентифікація себе з самим часом. Хоча вона народжується в тілі як окрема істота – тварина або людина, але вона не повинна ідентифікувати себе з нею, бо насправді немає поділу окремо часу та екзистенції людини. Тобто людське існування є саме час. Це призводить до децентралізації власного «Я» шляхом ототожнення не з окремою істотою, а зі становленням часу. Отже, абсолютний початок виявляється не у собі як в окремій сутності, а у собі як у становленні, іншим боком якого є абсолютний початок – Атман.

Література:

1. Упанишады. Пер. предисл. и комм. А.Я. Сыркина. М.: Наука, Ладомир, 1991. 336 с.

Л. Филипович, Ю. Філь, М. Карпіцький. Дослідження релігійних меншин в Україні: теоретичні та практичні аспекти

Методологічний онлайн-семінар  "Дослідження релігійних меншин в Україні: теоретичні та практичні аспекти"  

Відбувся 06 грудня 2021 року.

В рамках семінару презентовано теоретичну частину проєкту Української асоціації релігієзнавців, який присвячене релігійним меншинах та їхній взаємодії із державними органами влади. 

Обговорюються практичні питання роботи дослідника в полі: Як ставити незручні запитання адептам? Як з'ясувати ставлення адепта до певної проблеми, якщо релігійна традиція вже має готові відповіді? Як власні етичні помилки взаємодії з представниками релігійної громади перетворити на цінне джерело інформації? 

Та як філософський підхід до вивчення релігійних меншин сприяє розумінню специфіки релігійної практики вайшнавів, протестантів та інших релігійних груп України?

Доповідачки та доповідач:

Людмила Филипович - релігієзнавиця, докторка філософських наук, професорка, провідна наукова співробітниця Відділу релігієзнавства Інститут філософії НАНУ.

Юлія Філь - кандидатка історичних наук, молодша наукова співробітниця  Інституту сходознавства НАНУ, членкиня Майстерні академічного релігієзнавства.

Миколай Карпіцький - доктор філософських наук, доцент, співробітник Луганського національного аграрного університету (м. Слов'янськ).