Миколай Карпіцький
Ставлення до життя і сприйняття світу з жіночої екзистенційної позиції
Вступ. Питання про жіночу екзистенційну позицію вже містить внутрішню суперечність, бо екзистенційна позиція формується у вільному самовизначенні й не має бути зумовленою біологічною або гендерною природою. Хоча дослідження жіночого екзистенційного досвіду передбачає опис низки притаманних жінці якостей, було б помилкою протиставляти жіночі й чоловічі якості як такі, що притаманні їхній субстанційній гендерній природі. Це – редукціоністський підхід щодо людської особистості. Протилежний підхід – розкриття різноманіття екзистенційного досвіду з різних позицій, які доповнюють одна одну. Можна провести таку аналогію. Якщо екзистенційний досвід можна символічно вподібнити до світу, який відкривається нам у спогляданні, то гендер – це пагорб, з якого його можна краще бачити. З різних пагорбів може відкриватися різна перспектива, але краса навколишнього світу зовсім не є набором незмінних якостей, які притаманні пагорбу.
Екзистенційна позиція – це таке ставлення до життя, до себе, до інших і до світу загалом, яке розкривається в ціннісному самовизначенні й світовідчутті. Жіноча екзистенційна позиція відкриває ставлення до життя з такого боку, який не до кінця зрозумілий з позиції чоловіка, проте це нерозуміння визначене не стільки відмінністю в біологічній природі чи в соціальних ролях, скільки тим, що чоловіки дуже часто абсолютизують свою позицію як єдино можливий погляд на світ. У китайській традиції незрозумілість жіночого світовідчуття асоціювалася з такими якостями інь як темне, пасивне, нестійке, тобто як непарне тощо, на противагу активному, світлому, стійкому характеру ян. Гармонія ян та інь виявляла інтуїтивне прагнення до цілісності, якої чоловік окремо від жінки не має. Це прагнення виявляється і в інших культурах. Наприклад, в індійській традиції за чоловічим аспектом божества виявляли інше, жіноче начало (Шива і Калі, Криша і Радга). Жіночий аспект сприймався як інакшість сутності чоловіка. Ця інакшість незрозуміла і тому лякає. Дуже часто в нав'язливому прагненні чоловіка самоствердитися перед жінкою виражається саме цей страх. Відбиток цього страху можна знайти в гностичних текстах, які заперечують цінність матеріального світу, який Софія – жіночий бік вічного еона – створила помилково без свого чоловічого аспекту. Відчуття небезпеки, яке викликає неприйняття жіночого начала, характерне для багатьох дуалістичних єресей, з якими завжди боролося християнство. Вічну жіночність світу починають оспівувати поети-символісти початку ХХ століття, а у філософії всеєдності вічна жіночність відкрилася вже в позитивному аспекті, а саме в образі Софії – Премудрості Божої. Але, попри те, що від першого явлення Софії Володимиру Соловйову минуло близько півтори сотні років, питання про Софію в християнстві все ще залишається невирішеним.
Отже, саме жіноча екзистенційна позиція, а зовсім не біологічні особливості й навіть не соціальні ролі визначають унікальність екзистенційного досвіду і насамперед особливу жіночу інтуїцію.
1. Природа жіночої інтуїції. Інтуїція – це здатність схоплювати одразу, без попередніх міркувань, тобто протилежність дискурсу. Існує побутова, наукова, релігійна, етична, філософська інтуїція. В основі жіночої інтуїції закладена здатність відчувати свої емоції осмислено, а не просто як переживання, які протистоять розуму. Будь-який акт волі людини вже передбачає свою внутрішню осмисленість ще до того, як ми починаємо аналізувати його розумом. Коли людина робить вчинок, то вже до будь-якого аналізу і міркувань відчуває, поганий чи добрий цей вчинок. Це означає, що дія волі вже має свою внутрішню осмисленість до того, як проявляється розум. Однак треба розрізняти саму осмисленість волі й осмисленість її втілення в психічному житті. Чоловік може не розуміти власні емоції, які супроводжують його зусилля. Жіноча інтуїція свідчить, що все, що в нас приховано всередині, розкривається в потоці психічних переживань, які теж мають свою внутрішню осмисленість. Йдеться не про такий смисл, який можна висловити в понятті, а про інтуїтивне відчуття істинності, справжності, реальності, доречності, відповідності своїй природі тощо. У жіночій інтуїції кожне переживання, хвилювання, відкриває розуміння світу, але не на розсудочному, не на логічному рівні, а на емоційному рівні. Тобто емоційно можна відчувати осмисленість будь-якого змісту, а саме, що відбувається і як відбувається. Це розуміння своїх емоцій у жінки набагато глибше, ніж це зазвичай зустрічається в чоловіків, які найчастіше сприймають емоції як дику стихію, що протистоїть розуму, і якщо їх не стримувати, то неминуча втрата контролю над собою. Чоловік губиться в таких емоціях, а жінка – ні.
Емоції можуть бути не тільки суб'єктивними, а й інтерсуб'єктивними, і завдяки цьому емоційне сприйняття дає змогу отримувати нове знання про те, що відбувається. Наприклад, коли я відчуваю, що людина чимось стурбована, хоча прикидається, що в неї гарний настрій. Я відчуваю тривожне емоційне тло, яке не збігається із зовнішньою життєрадісністю людини. Кожна подія має своє емоційне тло, тому вона здатна впливати на нас емоційно. Встановлюється прямий емоційний зв'язок, коли ми емоціями схоплюємо те, що відбувається, так само як якби схоплювали органами відчуттів. Зокрема, я можу не тільки бачити й чути людину, а й емоційно відчувати її присутність як щось реальне. Емоційне сприйняття – шосте відчуття, що доповнює п'ять органів відчуттів.
Для чоловіка характерно спиратися на розсудок, що дає змогу все аналізувати за допомогою логіки. Однак у такому логічному аналізі неможливо врахувати всі чинники, які впливають на те, що відбувається. Науковий підхід передбачає, що треба враховувати тільки ті чинники, які мають визначальний вплив на ситуацію. Однак у життєвій ситуації зробити це дуже складно, і навіть якщо це вийде, завжди може виникнути новий фактор, який зруйнує всі логічно обґрунтовані прогнози. Жінка, яка довіряє своїй інтуїції, сприймає життєву ситуацію в цілому. Вона теж не може логічно проаналізувати всі чинники, які мають визначальний вплив, але вона здатна врахувати більше чинників на емоційному рівні сприйняття, ніж це можливо на рівні розсудку. Припустімо, з раціональної позиції якийсь чинник залишився неврахованим, бо має випадковий характер або просто його важко помітити, проте все одно він викликає тривогу. У цій ситуації чоловік найімовірніше сприйняв би тривогу як щось, що дратує, заважає раціонально мислити, і намагався б абстрагуватися від неї. Жінка, навпаки, найімовірніше, намагалася б прислухатися до своїх переживань і зрозуміти їхній сенс. Завдяки цьому жіноча інтуїція може схопити такі чинники, які не враховуються в логіці чоловіка і можуть привести до зовсім іншого висновку.
Звісно, ані раціональна логіка, ані жіноча інтуїція не може врахувати всі можливі чинники. Крім того, їх можна неправильно зрозуміти, тому помиляються всі. Проте жіноча інтуїція дає змогу охопити більше чинників і набагато швидше ухвалити рішення чи зробити висновки, не витрачаючи час на логічний аналіз. Тому жіноча інтуїція дуже часто дає альтернативне розуміння без раціонального обґрунтування, причому набагато швидше, ніж це можна отримати шляхом логічного аналізу.
Розгляньмо інші риси жіночої інтуїції, які розкривають екзистенційний досвід жінки.
2. Інтуїтивна здатність андрогінна. У книжці «Ліва рука темряви» Урсула Ле Ґуїн [1] описала суспільство андрогінів, здатних у період статевої активності довільно набувати жіночої або чоловічої форми, але водночас більшу частину часу залишаються асексуальними. У цьому творі Ле Ґуїн вводить поняття «нусутх», що розкриває специфічне відчуття життя андрогіна: «Тут тривало глибоке "інтровертне" життя – цілком самодостатнє, трішки застійне; ханддарати були занурені в те саме особливе "невідання", що ними оспівується, особливе "невідання", яке є наслідком неактивності та невтручання. Основне правило такої поведінки прекрасно виражено їхнім улюбленим словом "нусутх", яке приблизно можна перекласти виразом "все одно" або "неважливо". Слово це – наріжний камінь культу Ханддара, і я не стану прикидатися, що хоча б частково зрозумів його».
Описуючи тонкощі душевного життя андрогіна, Ле Ґуїн зуміла уникнути редукції як до чоловічого, так і до жіночого сприйняття, в яких нусутх не може мати такого принципового значення. Чоловік занурений у соціальну сферу, в якій для нього надзвичайно важлива боротьба за місце в соціальній ієрархії. Тому він не сприймає самоцінність особистісних стосунків. Не те щоб він вважав їх неважливими, радше він просто їх не бачить. Жінка надає принципового значення особистісній сфері й водночас байдужа до соціальної форми життя. Андрогін же сприймає життя і як жінка, і як чоловік, і водночас здатний переоцінювати один рівень сприйняття з позиції іншого. Ось це подвійне сприйняття визначає нусутх як екзистенціал, що розкриває ставлення до власного існування. Андрогін здатен помічати кожну сферу життя в її конкретності й дрібницях, він не ігнорує її зміст, відчуває значущість, але водночас завжди може поглянути на неї з іншої позиції, з якої все стає «нусутх». Тобто нусутх – це коли розумієш, що в житті немає нічого, що могло б бути метою, заради якої варто пожертвувати іншим конкретним проявом життя, навіть найменшим. Нусутх – це внутрішній стан і ставлення до життя, у якому немає метушні, немає заклопотаності, немає місця страху перед тим, чи досягнеш чогось, чи, навпаки, втратиш. Жити не у фантазіях, не в очікуваннях, а в конкретності тут і зараз – у цьому сутність нусутх.
Описуючи нусутх як інтуїтивну здатність андрогіна, Урсула Ле Ґуїн тим самим намагається звернутися до своєї первинної інтуїтивної здатності, не вдаючись до банальної дихотомії, що протиставляє жіноче і чоловіче. Адже щоразу, коли ми намагаємося зрозуміти жіночий аспект у зіставленні з чоловічим началом, ми фіксуємо не саме собою жіноче світовідчуття, а лише жіноче світовідчуття всередині чоловічої картини світу. Багато жінок мірою соціальної адаптації до чоловічого світу саме так і починають себе сприймати, проте таке сприйняття не є первинним досвідом, оскільки воно сформоване під впливом зовнішніх соціальних чинників. Щоб поставити питання про первинне інтуїтивне знання жінки, тобто про те знання, яке вона має від самого початку і яке поступово втрачає, переймаючи на себе роль жінки в чоловічому суспільстві, треба вийти за межі цієї дихотомії, подібно до того, як це зробила Урсула Ле Ґуїн, описуючи фантастичне суспільство андрогінів. Однак такий підхід може реалізувати лише сам носій жіночої інтуїції. З позиції автора, який сприймає жіноче світовідчуття збоку, через літературні й філософські тексти, це зробити неможливо.
3. Інтуїція розпізнавання важливого і неважливого. Нусутх видається проявом головної інтуїтивної здатності жінки – розпізнавання важливого й не важливого. Найважливішим є те, що належить до первинного досвіду життя. Усе, що надбудовується над цим досвідом, – соціальні стосунки, суспільні ідеї, форми проведення часу, азартні та спортивні ігри тощо – менш важливе. Чоловік також легко забуває про все важливе для себе в момент сексуальних фантазій точно так само, як він забуває про все важливе, коли з азартом дивиться футбол, грає в шахи або навіть просто читає газету. Однак важко уявити, щоб жінка так само віддавалася якомусь заняттю, забуваючи те, що для неї по-справжньому важливо. Завдяки цій здатності будь-чому повністю віддаватися, забуваючи про важливе, чоловік може досягати в будь-якій окремій сфері дуже високих успіхів, подібно до того, як Ньютон віддався фізиці, а Кант – філософії. Але така самовіддача не характерна для ціннісного світосприйняття жінки.
До первинного досвіду життя належить сфера внутрішнього психічного життя і сфера особистісного спілкування. Екзистенційна спрямованість жінки на розширення сфери особистісного буття забезпечує їй інтуїтивне відчуття більшої свободи як певної переваги над чоловіком. Однак чоловік зорієнтований на досягнення певного становища в соціальній ієрархії, завдяки чому він дуже часто відчуває перевагу над жінкою зовсім в іншій сфері, а саме, в соціальній.
Орієнтація жінки на внутрішнє психічне життя дає їй змогу досконало опанувати емоційною сферою. Хоча чоловік і жінка можуть бути однаковою мірою емоційними, жінка вміє диференціювати свої емоції та розуміти їх. Це дає їй змогу не забувати себе й те, що по-справжньому важливе, хоч би якими сильними не були емоційні потрясіння. У чоловіка емоційна сфера дуже часто є дикою і невпорядкованою. Він може багато досягти, перебуваючи в певному емоційному стані, але щойно цей стан змінюється, він повністю втрачає контроль над собою. Тому чоловікові потрібно час від часу придушувати свої емоції, жінка ж такого придушення не потребує. Завдяки цій перевазі жінка може панувати над чоловіком в особистісній сфері, не показуючи цього. Водночас чоловік, який звик оцінювати стосунки за соціальними критеріями, може щиро перебувати в омані, що саме він домінує у стосунках із жінкою.
Чоловік не може змагатися з жінкою в особистісній сфері вже тому, що змушений з раннього дитинства витрачати всі свої сили на боротьбу за місце в соціальній ієрархії. Оскільки жіночий досвід ближчий до досвіду дитинства, можна було б припустити, що соціальна орієнтація чоловіка спричинена деформацією світосприйняття в підлітковий період у зв'язку із сексуальною залежністю від фантазій. Якщо для чоловіка фантазія є важливим чинником сексуальної стимуляції, а втілення фантазії в реальності може призвести до втрати сексуального потягу, то жіночу сексуальність стимулює розвиток саме особистісних стосунків. Проте орієнтація на ієрархію в хлопчиків виявляється набагато раніше підліткового віку, що змушує шукати причину орієнтації на соціальну ієрархію в чомусь іншому, хоча, безумовно, зацикленість чоловіка на фантазіях є важливим чинником формування хибного світоопису, який структурує соціальну сферу.
4. Інтуїтивне знання духовних практик. Оскільки чоловік дуже часто не вміє відрізняти екзистенційно важливе від усього іншого, як це робить жінка, щоб повернутися до свого первинного досвіду, йому необхідно вчитися духовним практикам. Жінка від початку володіє знанням екзистенційно важливого, тому вона інтуїтивно володіє такими практиками, навіть не підозрюючи про глибину пов'язаних із ними духовних традицій. У жінці природна інтуїція розкривається безперешкодно і повідомляє їй такі знання, які чоловік набуває внаслідок тривалої духовної роботи. Оскільки жінці ці знання даються без зусиль, вона дуже часто не замислюється над їхньою справжньою цінністю, і часом відмовляється від них під тиском суспільних норм і вимог, що сформовані на основі чоловічих стереотипів. У цьому разі жіночу інтуїцію можна порівняти з людиною, яка від народження вміла плавати, але не почала розвивати свій дар, тоді як інша плавати не вміла, але терпляче вчилася і стала хорошим плавцем.
Жінки від початку володіють інтуїтивним знанням, якого чоловіки досягають лише завдяки тривалому розвитку духовних традицій. Зокрема, практика карма-йоги, яка є результатом багатовікового розвитку брагманізму, для жінки є настільки звичною і повсякденною, що вона навіть не помічає в цьому нічого особливого. Наприклад, прагнення прибратися в домі може означати наведення ладу в душі. Жінка здатна бачити самодостатність не лише в практиці прибирання оселі, а й в інших своїх повсякденних справах. Тому К. Естес побачила в самому процесі роботи жінки на городі таємницю народження і вмирання. Подібно до того, як карма-йога є духовною практикою, що лежить в основі однієї з найдавніших релігій, робота в саду для жінки теж має релігійний сенс долучення до справжньої реальності: «Можна навіть сказати, що є релігія саду... Сад – це практика медитації, яка дає нам змогу вловити момент, коли для чогось настає пора вмирати. У саду можна бачити час дозрівання і відмирання. У саду ми слідуємо вдихам і видихам великої Дикої Природи, а не чинимо їм опір. Завдяки медитації ми дізнаємося, що цикл Життя-Смерті-Життя має природний характер. І природа дарування життя, і природа забирання життя чекають вашої дружби й вічної любові. У цьому процесі ми засвоюємо циклічність дикої природи» [2, 105].
Ця справжня реальність, на думку К. Естес, виявляється як реалізація жіночого архетипу. «Відповідно до юнгіанського підходу К. Естес інтерпретує психологічну самореалізацію жінки як прилучення її індивідуальності до жіночого архетипу. Вона описує повернення жінці її душевного здоров'я як повернення до її споконвічної природи – первозданної жінки» [3, 175]. У карма-йозі шлях звільнення полягає в незацікавленому діянні, тобто діянні, що здійснюється не заради досягнення якоїсь мети, а виключно на внутрішньому почутті обов'язку, завдяки якому кожен вчинок усвідомлюється як самоцінний. Методом самореалізації жінки «є "творче діяння", під яким розуміють будь-яку дію, що йде з глибини душі, обґрунтовану винятково її потребами й не вимушену нічим ззовні. Це може бути як заняття будь-якими видами мистецтва, ремесла або рукоділля, так і цілком повсякденні, що вважаються жіночими, заняття і навіть громадська діяльність» [3, 175]. Цей метод схожий з карма-йогою в тому, що «головною метою дії є зовсім не отримання результату, хоча діяч і повинен зробити все можливе для його досягнення. Єдиний результат як карма-йоги, так і жіночої творчої діяльності, що має значення, – "підростання душі", "набуття сутності", "просвітлення" і "злиття з божеством", тобто, висловлюючись психоаналітично, – індивідуація» [3, 175]. Правильність діяння визначає внутрішня інтуїція. Якщо карма-йога, як її виклав Кришна великому воїну в Бгаґавад-ґіті, сприймається як шлях, що відкриває можливість особливих духовних досягнень, то для жінки карма-йога є шляхом повернення до себе як до первинно-очевидного, справжнього буття, яким воно має бути. Саме тому жінка сприймає карма-йогу не як особливу духовну практику, а як свій природний стан, про який вона часом забуває, якщо потрапляє під владу життєвої метушні з усіма проблемами й турботами. Цим пояснюється, чому жінки не тільки не заявляють про особливе значення власної духовної практики, а й, дуже часто, взагалі не виділяють її серед інших явищ свого повсякденного життя [4, 285].
5. Жіноча інтуїція смерті. Іншим боком жіночого екзистенційного ставлення до життя є особливе сприйняття смерті. У філософії та духовних традиціях пам'ятання про смерть використовувалося як особливий метод самопізнання. Цей метод стає доступним на певному щаблі духовного розвитку і водночас вимагає здатності до рефлексії. Однак жінка, як показує К. Естес, володіє цим методом ще на дорефлексивному рівні. Жінка не потребує розуміння цінності смерті або постійної пам'яті про свою смертність, оскільки вона від самого початку на інтуїтивному рівні вміє особистісно помирати й відроджуватися. Дівчина може сильно страждати при розставанні з коханою людиною, але, розлучившись, вона відмовляється від минулого, змінюючи свою зовнішність, зачіску. Це символізує смерть її старої особистості та народження нової. Коли хлопець, знову повертаючись до неї, волає до її старих почуттів, то зі здивуванням виявляє абсолютно нову людину, для якої їхнє спільне минуле вже не має значення.
Традиційно у філософії життя по відношенню смерті розуміли ретроспективно, як таке самоусвідомлення перед кінцем, що змушує переосмислити зміст життя, який передує смерті. К. Естес виявляє характерне для жінки «перспективне» розуміння смерті, визначене архетипом «первозданної жінки»: життя – те нове, що виникає завдяки смерті. Смерть стирає все те, що їй передувало, очищаючи місце для відродження життя.
Ціннісне сприйняття смерті у філософській традиції можна було б звести до принципу: «Уяви, що це твій останній день. Усі ілюзорні прихильності зникають, і ти відчуваєш свободу від них, переживаєш катарсис, повертаючись до свого справжнього буття». Однак у жіночому світосприйнятті дійсний протилежний принцип: «Уяви, що ти вже помер, і все закінчилося. Отримай життя, що залишилося, просто так у нагороду, і, ставши вільним від минулого, просто живи!»
Протягом усієї історії світової філософії, починаючи з Катха упанішади й Апології Сократа, смерть розуміється як цінність, що дає змогу переосмислити зміст життя. Зустріч зі смертю викриває ілюзорні цінності й повертає до справжнього існування. Смерть розуміється як кінець буття, вмирання особистості, вмирання певного стану життя. Кінцевість і незворотність смерті знецінює життя. Негативне розуміння цінності смерті пов'язане зі знеціненням самого екзистенційного змісту особистості. Однак можливе і позитивне тлумачення цього знецінення, коли йдеться про знецінення людських ілюзій, марноти, соціальних стереотипів, що відкриває справжнє існування людини. І те, й інше розуміння пов'язане із загальним тлумаченням смерті як скінченності. Отже, смерть дає змогу переосмислити те, що їй передує, однак, заперечуючи водночас все, що за нею слідує.
Розуміння смерті в жіночому світосприйнятті принципово інше. Воно не просто відрізняється від конкретного виду ціннісного тлумачення смерті – позитивного чи негативного, воно принципово відмінне взагалі від усіх традиційних для історії філософії способів осмислення смерті. У жіночому сприйнятті смерть оцінюється не з позиції минулого, а з позиції майбутнього. Смерть – це умова і підготовка нового народження. Цінність смерті необхідна не для переоцінки старого, а для виникнення нового. Жінка дозволяє старому померти остаточно: тому, що має померти, треба дозволити померти. Тільки через це розкривається справжнє самопізнання і самореалізація своєї істинної природи. Якщо в традиційному історико-культурному чи філософському розумінні смерть – це таке заперечення майбутнього, що спонукає переоцінити минуле, то в жіночому світовідчутті, навпаки, смерть заперечує минуле, даючи змогу по-новому жити в майбутньому.
К. Естес доходить до висновку, що самість жінки містить у собі архетипний смисл смерті. Відповідно до цього архетипу розуміння смерті можна поширити як на природні процеси (цикли зміни поколінь, народження і вмирання в природі), так і на психологічні, що пов'язані з переродженням особистості. Це розуміння відрізняється від негативного чоловічого розуміння смерті як фіналу, кінця, завершення і передбачає позитивне розуміння смерті як очищення, підготовки до народження нового. Отже, смерть сприймається не як щось зовнішнє життю, а як іманентне йому, і засвоюється жіночою природою в циклах життя. Циклічність життя-смерті-життя розкриває самість жінки поступово, відповідно до етапів переродження особистості. Кожен етап пов'язаний із досягненням жінкою справжньої самосвідомості й реалізацією своєї природи [2, 107]. У східних релігіях поширене уявлення про колесо народжень і вмирань, проте жінка переживає цей досвід народжень і вмирань упродовж свого одного життя. Отже, перспективне розуміння смерті може бути витлумачене як ініціація жіночої особистості.
6. Прагнення подобатися і відчуття життя. У жіночому екзистенційному ставленні до життя прагнення жити й почуватися живою пов'язане з формуванням сфери саме особистісних, а не соціальних стосунків. Коли людина відчуває, що комусь подобається, вона починає відчувати себе через іншу людину, і це багаторазово посилює її відчуття життя. Звісно, прагнути подобатися можна по-різному. Відчуття життя визначається саме неутилітарною формою цього прагнення, не пов'язаною ні з підвищенням самооцінки, ні з прив'язаністю до зовнішнього образу себе, ні з орієнтацією на особисту вигоду. Таке безкорисливе прагнення подобатися проявляється, наприклад, у зверненні музиканта або актора до своєї аудиторії. Але якщо це прагнення реалізується тільки в соціальному просторі й відокремлюється від особистісних стосунків, то з позиції світосприйняття жінки воно безглузде.
Відчуття життя в прагненні подобатися проявляється в життєвому досвіді жінки дуже конкретно і визначає ціннісні пріоритети ставлення до життя. Важко знайти таку жінку, яка погодиться пожертвувати своєю красою заради того, щоб, скажімо, стати президентом, бо її краса – це форма продовження її існування в життєвих світах інших людей. Порівняно з цим владні відносини видаються соціальними умовностями, на які треба зважати, але заради яких не варто жертвувати чимось особистим.
Прагнення подобатися реалізується у відчутті присутності себе для іншої людини, свого «у-втілення» (тобто присутності «у тілі») в її внутрішньому життєвому світі. Відчуття життя починає посилюватися від відчуття того, що живеш не тільки у своєму життєвому світі, а й у світі інших людей. Завдяки цьому між життєвими світами утворюється онтологічний зв'язок, на основі якого встановлюються справжні міжособистісні стосунки. Порівняно з ними соціальні, ієрархічні, статусні відносини видаються чимось умовним.
Втрату відчуття життя доводиться чимось компенсувати. У світі чоловіків вона компенсується посиленням власної значущості в соціальному просторі, що змушує вести виснажливу боротьбу за своє місце в соціальній ієрархії. Ця боротьба починається у хлопчиків із віку дитсадка: доводиться заучувати багато правил, як правильно дражнитися, як самостверджуватися коштом інших, щоб не опинитися у групі аутсайдером і маргіналом. Зі вступом у доросле життя кількість подібних умовностей зростає, і чим вище чоловік підійматися в соціальній ієрархії, тим менше в нього залишається ступенів свободи. На якомусь етапі він взагалі перестає сприймати особистісні стосунки з іншими людьми, навіть найближчими. Є багато сімей, у яких чоловік не розмовляє з дружиною про щось особисте або «просто так», і не тому, що не хоче, а тому, що це йому на думку не спадає. У цьому разі сфера справжнього особистісного буття остаточно витісняється сурогатною соціальною реальністю, і тоді це стає нормою стосунків між людьми.
Жінка, як і чоловік, також може опинитися в полоні цієї сурогатної соціальної реальності, але почуття власної краси здатне повернути її до первинного справжнього відчуття буття. Почуття власної краси виражає онтологічну інтуїцію справжності, що «засвідчує як реальність навколишнього світу, так і справжність людської екзистенції – первинного особистісного існування, в якому суб'єкт розкриває і засвідчує себе як себе» [5, 10].
Краса стає однією з жіночих сил, якими вибудовується власний особистісний простір. Отже, жінці важливо подобатися іншим, але набагато важливіше подобатися собі, бо бути красивою для жінки – це спосіб її екзистенції. «Коли ми визнаємо свою дику красу, вона відступає на задній план, і ми більше не приділяємо їй пильної уваги, але й не розлучаємося з нею і не відрікаємося від неї. Хіба знає вовчиця, яка вона красива в стрибку? Хіба знає кішка, які витончені пози вона приймає? Хіба птах приходить у захват від звуку, який він чує, розпускаючи крила? Навчаючись у них, ми просто чинимо так, як підказує нам наша справжня природа, і не лякаємося своєї природної краси, не приховуємо її. Як і все живе, ми просто існуємо. І це правильно» [2, 190]. У такому розумінні відчуття власної краси є формою відчуття життя. Відчуваючи це, жінка ніколи не погодиться проміняти свою красу на соціальний статус. Навпаки, чоловік, для якого краса відокремлена від відчуття життя і має функціональне значення, легко відмовиться від неї заради набуття соціального статусу, що є більш функціональним в умовах боротьби за становище в соціальній ієрархії.
7. Почуття краси. Красу можна визначити як вираження внутрішнього в зовнішньому. Якщо зовнішність людини нічого не виражає, але риси обличчя красиві, то це вже не краса, а її підробка – «прелесть» церковнослов'янською, що правильно українською перекласти не як зваблення, а як омана. Тому краса оголює внутрішній зміст особистості, розкриває для інших життя її душі. Потворне не належить людині – це зовнішня перешкода, яка накладається на тіло і заважає бачити внутрішнє. В емпіричному вимірі потворне може зливатися з тілом людини, проте онтологічно – це різні явища. Як і одяг, потворне приховує внутрішній зміст особистості. Справжня краса здобувається шляхом подолання зовнішніх перешкод (тобто потворного), які накладаються на обличчя і тіло. Здобуття справжньої краси розкривається відповідно до самореалізації особистості. Краса як справжнє вираження дає змогу сприймати тіло людини як символ її внутрішнього життя.
Декому краса дана від природи, у цьому разі зовнішні перешкоди для бачення внутрішнього мінімізовані. Однак більшість людей не готові до того, щоб оголити свій внутрішній зміст душі в красі. Адже краса, оголюючи внутрішнє, оголює і заховані всередині людини недосконалості, пристрасті й погані нахили. Коли завдяки красі оголюються внутрішні відразливі якості, виникає шок. У цьому разі людина або відчуває сум'яття від суперечливих почуттів, або зміщує сприйняття тільки на зовнішній прояв краси, тобто сприймає красу як «прелесть», тобто оману. Саме тому, щоб приховати внутрішнє неподобство, людині легше жити в тілі, яке зовні потворне.
Цим викликаний сором не тільки некрасивого, а й красивого тіла. Потворність тіла об'єктивується, перетворюється на одяг тіла (іноді так легше). Краса тіла оголює душу, що не слід виставляти напоказ для першого зустрічного, оскільки в цьому разі значущість вираження внутрішнього в тілі зводиться до профанного стану у випадковій ситуації. Про це Ж.-П. Сартр писав: «Справді, адже причина моєї тривоги й мого сорому в тому, що я сприймаю і відчуваю себе у своєму бутті-для-іншого як щось таке, через що інший завжди може переступити в прагненні до чогось іншого, – як простий об'єкт оцінного судження, простий засіб, просте знаряддя» [6, 14].
Звідси випливає, що прагнення виразитися в красі тісно пов'язане з прагненням розширити особистісну сферу, в якій значущість вираження душі в тілі не профануватиметься. Однак можливі два способи існування: розширення особистісної сфери реалізується або через красу, або через боротьбу за ієрархію в соціальному просторі, що передбачає приховування внутрішнього. Другий спосіб існування характерніший для чоловіка, який власної краси не відчуває. Тому чоловіки рідко засмучуються з приводу відсутності власної краси, а часом навіть пишаються цим. Жінки більшою мірою орієнтовані на розширення особистісної сфери, і тому краса для них – спосіб існування; чоловіки ж більшою мірою орієнтовані на боротьбу за місце в соціальній ієрархії, і тому спокійно ставляться до спотворювання себе.
8. Одяг як форма присутності в соціальному бутті. На відміну від чоловіка, жінка вміє диференціювати красу як спосіб присутності в різних сферах. Цьому завданню підпорядковане й уміння вдягатися, як спосіб тілесного самовираження в соціальному бутті. На відміну від жінки, чоловік сприймає одяг функціонально: одяг потрібен або для захисту від холоду, або для приховування природних недосконалостей, щоб не дратувати оточення. Завдяки вмінню диференціювати красу відповідно до способу своєї присутності, жінка вільніша в одязі, ніж чоловік. Жінка може носити одяг будь-якого крою і типу, а чоловік цього не може. Сучасний класичний чоловічий костюм вельми безглуздий, до того ж із плином часу він практично не змінюється, за винятком деяких деталей. Така консервативна прихильність до настільки безглуздого типу одягу пов'язана з настільки ж нав'язливою прихильністю чоловіка до соціальної ієрархії. Жінка ж вільна від цього, і тому одягається набагато різноманітніше. Якщо чоловік переступає соціальні межі навіть незначно, він одразу втрачає свій ієрархічний статус, що для нього катастрофічно. Тому він змушений максимально формалізувати свій одяг, намагаючись відповідати загальноприйнятому стандарту.
Жінка бачить в одязі такі тонкощі, які чоловік не помічає, наприклад, чим відрізняється вечірня сукня від ранкової. Коли жінка намагається по-новому виразити себе в одязі, чоловік дуже часто цього не розуміє. Прикладом цілковитого нерозуміння жіночої інтуїції, що спричинене приписуванням жінці власних вульгарних уявлень, є ханжеський осуд з боку деяких чоловіків використання косметики. Засуджуючи жінок, які фарбують вії або губи, чоловіки тим самим видають свою непомірну гординю, вважаючи, що жінки це роблять виключно заради них. Насправді косметика виконує ту саму функцію, що й одяг, визначає форму присутності в соціальному просторі, даючи змогу зайняти в ньому своє місце так, щоб не загубити себе і не злитися з чужими силами, інакше кажучи, зайняти своє місце в загальному порядку навколишнього світу. Порядок – це космос, і займаючи своє місце в соціальному світі завдяки певному одягу і косметиці, жінка усвідомлює природну включеність у космос як світопорядок усіх речей і явищ, який немає сенсу порушувати боротьбою за якесь особливе своє місце в соціальній ієрархії.
Якщо одяг дає змогу бути частиною загального світопорядку, то доглядання за одягом стає ритуалом наведення порядку всередині своєї душі. Зокрема, К. Естес розуміє прання одягу як «одвічний ритуал очищення. І він призначений не тільки для очищення: як і хрещення, прання передбачає просочування, наповнення духовністю, вищою силою, таємницею. У казці прання – найперше завдання. Його сенс – знову надати форму тому, що розтягнулося від носіння. Адже одяг – на кшталт нас самих: наші принципи й цінності дедалі більше зношуються, поки з часом зовсім не втрачають форму. Таке оновлення, пожвавлення відбувається у воді, коли ми заново виявляємо те, що справді вважаємо істинним, священним» [2, 101].
9. Архетип розімкнутості. Відмінність між сприйняттям світу чоловіка і жінки пов'язана з тим, що вони по-різному відчувають своє тіло. Спочатку людина відчуває себе у своєму тілі, а потім через тіло починає сприймати навколишній світ. Тому сприйняття світу добудовує відчуття власного тіла, і якщо змінюється відчуття тіла, то разом із цим змінюється сприйняття світу. Отже, людина завжди сприймає своє тіло в центрі світобудови, а навколишню реальність – як те, що надбудовується над реальністю власного тіла. В основі відчуття власного тіла лежить, по-перше, внутрішньотілесне відчуття, тобто відчуття ритму дихання, напруження м'язів, болю тощо, яке у чоловіків і жінок різниться не принципово, і, по-друге, внутрішньотілесний простір, який у жінки вибудовується принципово інакше, ніж у чоловіка. Зовнішній простір, у якому людина сприймає речі навколишнього світу, це така протяжність, яка сприймається як дистанція, що виключає можливість бути одночасно в різних місцях. Наприклад, щоб опинитися біля вікна, потрібно підійти до нього, тобто частина за частиною подолати дистанцію до вікна, бо не можна відчувати себе одночасно і біля вікна, і в іншому місці. Внутрішньотілесний простір – це така протяжність, у якій знімається будь-яка дистанція. Наприклад, можна одночасно відчувати себе і в правій руці, і в лівій руці, і водночас відчувати всю протяжність між різними частинами тіла, і для цього не потрібно долати дистанцію. Тією мірою, якою психічна сфера співвідноситься з внутрішньотілесним досвідом, структура простору накладає відбиток на характер особистості. Жіночий внутрішньотілесний простір розімкнутий, а чоловічий внутрішньотілесний простір герметичний. Ця відмінність закріплена в будові тіла чоловіка і жінки – тіло жінки відкрите назовні, а тіло чоловіка замкнене.
Отже, внутрішньотілесний простір упорядковує внутрішньотілесне відчуття, а через це впливає на внутрішнє психічне життя і на сприйняття навколишнього світу. Цей вплив на психічне життя відбувається неусвідомлено, що дуже схоже на те, як К. Г. Юнг описує вплив архетипів колективного несвідомого на психіку. Однак внутрішньотілесний простір належить до первинного дорефлексивного досвіду людини, в не до несвідомого. З іншого боку, вплив особливості внутрішньотілесного простору на сприйняття навколишнього світу може структурувати культурний і духовний досвід людини, що дуже схоже на концепцію архетипів міфологічної свідомості М. Еліаде. У зв'язку з цим особливість внутрішньотілесного простору, що впливає на психічне життя, сприйняття навколишнього світу, культурні й духовні уявлення, також можна назвати архетипом, проте в ширшому сенсі. У цьому розумінні архетип розумітиметься як структура у свідомості людини, що зазвичай не усвідомлюється, хоча вона й не обов'язково має бути несвідомою, і попри це впорядковує її психічне і духовне життя. Таке розуміння дає змогу виокремити архетип розімкненості й архетип герметичності, що відповідають внутрішньотілесному простору жінки й чоловіка.
10. Тілесна розімкненість в еротичному спілкуванні. Хоч би які були уявлення про посмертне буття, проте всі сходяться на тому, що життя відрізняється від смерті здатністю спілкуватися завдяки своїй присутності в живому тілі. Це підтверджується екзистенційною інтуїцією: чим повніше спілкування, тим яскравіше відчуття життя. Якби людина ні з ким не могла спілкуватися, то вона не могла б відрізнити реальне життя від посмертної фантазії. Це дає змогу визначити світ, у якому живе людина, як царину спілкування. Отже, відчуття життя максимально посилюється в еротичному спілкуванні, де тілесна присутність долає ту дистанцію, яку необхідно тримати в соціальній сфері. Якщо в соціальному просторі тілесна присутність обмежена уявленням про соціальну роль, то в інтимному просторі відчуття тілесної присутності нічим не обмежене і тому створює відчуття нескінченності. Цим відчуттям нескінченності еротичне спілкування відрізняється від сексуального, в якому відчуття присутності обмежується інстинктами. Еротичне спілкування може містити в собі сексуальні почуття як окремий елемент, проте відрізняється від сексуального тим, що мета не в задоволенні вимоги інстинкту, а в розкритті нескінченності тілесної присутності людини.
Жіночий досвід еротичного спілкування принципово відрізняється від чоловічого. Розімкнутість внутрішньотілесного простору дає змогу в безпосередній зверненості всередину себе осягати нескінченність. Однак у герметичному внутрішньотілесному просторі таких дверей звернення всередину себе немає, тому чоловік змушений осягати себе через зверненість назовні. Оскільки жінка безпосередньо відчуває в собі цю нескінченність, вона не боїться втратити себе, коли змінює власну зовнішність, спосіб існування і навіть особистість. Її буття плинне; їй притаманна гнучкість і вона легко перебудовує себе в спілкуванні з чоловіком і заново вибудовує особистісне буття. В еротичному спілкуванні вона не боїться віддаватися чоловікові, бо має всередині себе нескінченність і тому не може втратити себе. Володіння нескінченністю розкривається в почутті повноти буття, яке наповнює еротичне спілкування і зберігається навіть після його завершення. Чоловік, який герметично замкнений у власному тілі, не здатний так себе відчувати. Торкаючись нескінченності буття в тілесній присутності жінки, він відчуває власну обмеженість, і це може налякати.
В архаїчній міфології можна натрапити на переплетення сексуальності й смерті, коли божество запліднення водночас є божеством руйнування. Народження неминуче тягне за собою смерть. Архетип герметичності змушує відчувати кінець сексуального досвіду за аналогією з кінцем життя. Коли чоловік усвідомлює свій кінець в зіткненні з нескінченністю тілесної присутності жінки, загострюється відчуття смертності. На відміну від чоловіків, у жінок сексуальність ніяк не асоціюється зі смертю.
Стикаючись в інтимному тілесному спілкуванні з нескінченністю жінки, чоловік опиняється перед вибором: або й самому знайти нескінченність, або заперечувати її в жінці. Якщо перемагає страх перед плинністю та нескінченною глибиною буття жінки, то чоловік захищає себе тим, що приводить своє сприйняття у відповідність до певних обмежених уявлень і вимагає, щоб жінка зробила те ж саме. Отже, він починає сприймати жінку як спрощений і неповноцінний варіант самого себе, бо вже не помічає в ній нічого з того, що не було б у ньому самому. Він не помічає ту сталу основу, яка залишається незмінною, навіть коли жінка відмовляється від себе і перероджується. Тому він помилково вважає, що може повністю заволодіти жінкою, коли та віддається в інтимній близькості. Він не відчуває в собі тієї безмежності, яку має жінка, тому боїться втратити себе, якщо буде так само віддаватися, і щоб витіснити цей страх, він прагне володіти. Це формує хибну установку ставлення до жінки як до своєї власності, якою він нібито по праву може володіти. З цією хибною власницькою установкою пов'язаний поширений у чоловічому середовищі забобон, ніби зрада чоловіка жінці не такий великий гріх порівняно зі зрадою жінки, бо в зраді чоловік не віддається іншій, а навпаки, заволодіває нею, тоді як жінка в момент зради переходить у власність іншого.
Чоловік може набути цілісності в еротичному спілкуванні з жінкою тільки в тому разі, якщо не боїться плинності, невизначеності й нескінченності її буття. Відмінність у способах конституювання власної тілесності розділила безстатеві душі на дві статі, проте вони знову об'єднуються завдяки тілесному спілкуванню. Традиційно це уявляють як об'єднання двох половин, що не є точним, бо жінка ж від самого початку самодостатня, тоді як чоловік потребує доповнення. Тобто це об'єднання через долучення чоловіка до тієї цілісності, яка лежить в основі жіночої природи. Це проявляється не тільки в еротичному спілкуванні, а й у таких містичних практиках, у яких чоловік шукає своє внутрішнє жіноче начало, щоб знайти цілісність. Однак жінка від початку має цілісність, бо вже має своє протилежне чоловіче начало. Прагнення чоловіка знайти таку ж, як у жінці, цілісність буття лежить в основі даоської сексуальної психосоматичної техніки.
Плинність, невизначеність, нескінченність, розімкненість характеризують не тільки жіночу природу, а й дао як універсальний принцип і шлях рівноваги, якого дотримується вся світобудова. На основі цього збігу в китайській культурі виникає уявлення, що чоловік може знайти гармонію з дао через сексуальну гармонію з жінкою. Однак це неможливо без еротичної емпатії, в якій чоловік занурювався в нескінченність переживань жінки. Сексуальне спілкування передбачало гармонійне взаємопроникнення ян та інь. Ці дві сили, що втілюються в чоловікові та жінці, мають стати джерелом живлення одна для одної. «Способи, що застосовуються в інтимних стосунках, називалися "способом живлення життя за допомогою інь і ян", а їхньою основною метою було збереження якомога більшої кількості насіннєвої рідини (цзин) і божественного елемента (шень), переважно шляхом повернення сім’я (хуань цзин)» [7, с. 125]. У момент граничної інтенсивності оргазму чоловік не видавав сім’я назовні, а спрямовував його всередину себе по одному з каналів хребта в мозок [8, с. 339]. Завдяки цьому він набував тієї цілісності й самодостатності, яка властива жінці. За китайськими уявленнями таким способом сім'я трансформувалося і живило мозок, що викликало нескінченну повноту переживань, пов'язаних із розширенням свідомості й містичним досвідом.
Жінка відчуває в основі свого існування непорушну основу, яку неможливо втратити, а відчуття тілесної розімкненості дає змогу розкрити цю основу як силу зачинати нове життя. Чоловік позбавлений цієї сили, і цей недолік він прагне компенсувати іншими видами творчості, які він може легко поставити вище за особисте життя на відміну від жінки, яка нічого не ставить вище за особисте життя. Нездатність породжувати нове життя не дає змоги відчути повноту власного буття, і цей недолік прагне подолати даоська внутрішня алхімія. Її метою є зачаття в собі зародка нетлінного тіла, що передбачає розкриття в собі жіночої здатності породжувати нове життя. «Прагнення даоського адепта уподібнитися до жіночного першооснови веде його до сприйняття жінкоподібності в прямому фізіологічному сенсі... Даос, що живить "безсмертний зародок" (матір), і сприймає себе як жінку. Щоправда, тут слід зробити одне дуже важливе застереження: наприкінці практики, коли зародок дозріє і "безсмертне немовля" народиться, адепт ототожнить себе з ним, і матір та дитя будуть збігатися, складуть єдину особу, утворять одноіпостасну єдність» [9, с. 229]. Завдяки внутрішній алхімії даос набуває внутрішньотілесного досвіду нескінченності, що багато в чому збігається з екзистенціальним досвідом жінки. Однак все ж таки тут зберігається головна відмінність: для даоса ця нескінченність залишається внутрішньою нескінченністю в межах скінченного закритого тіла, тоді як для жінки – це відкрита ззовні нескінченність, що відкривається через розімкненість тіла.
11 Архетип розімкненості в духовному житті. Архетип розімкненості відбиває особливість внутрішньотілесного простору, що характеризується відкритістю і зверненістю всередину себе. У духовній сфері ця відкритість всередину розкривається як відкритість до таємної царини в глибині своєї душі, над якою жінка знаходить владу. Архетип герметичності дає змогу звертатися до своєї глибинної області душі лише опосередковано, найчастіше через раціональну рефлексію. З цієї причини в чоловіка виникає страх перед жінкою, яка має безпосередню владу над душею. Одні долають цей страх і вчаться довіряти жінці в тому, що самі не можуть зрозуміти, інші, навпаки, намагаються самоствердитися коштом жінки. У суспільному житті це проявляється в сексистських установках.
Відповідно до архетипу розімкненості жінка може безпосередньо звертатися до первинної очевидності свого буття. Тому розсудливість, що базується на первинній людській інтуїції, частіше притаманна жінкам, ніж чоловікам. Жінка здатна пізнавати інше, добудовуючи себе до нього. Завдяки безпосередньому знанню себе жінка осягає в собі щось постійне, чого вона не боїться втратити, коли перебудовує себе. Це дає змогу завжди чітко розмежовувати, що є особистісно значущим, а що хоча й цікаве, але принципово не важливе.
Архетип герметичності як неусвідомлена установка ізолює внутрішню сферу чоловіка від нього самого, і щоб йому пробитися всередину себе потрібна рефлексія і зусилля волі. Тому самопізнання здійснюється опосередковано через зверненість назовні. Це викликає страх втратити себе і змушує триматися за уявлення, що штучно сконструйовані й обмежують здатність розуміння іншої людини. Тому ми часто зустрічаємо ситуацію, коли жінка інтуїтивно розуміє чоловіка, а він на таке не здатен і сприймає жінку через сконструйований у своїй голові образ. Навіть коли він відмовляється від цього образу і прагне зрозуміти її саму, все одно щось у ній залишається для нього принципово прихованим і непізнаваним. Ця обставина призводить до редукованого сприйняття жінки, коли чоловік бачить у ній тільки те, що є в ньому самому, і завдяки цьому починає в усьому відчувати перевагу над нею. На цьому засновані основні чоловічі забобони щодо жінок.
Самопізнання вимагає від чоловіка зусиль, тому він шукає опору в якійсь духовній традиції, що формується століттями. Для жінки самопізнання – природний стан, який не пов'язується з якимись винятковими здібностями, що знаходяться в особливих духовних традиціях. Тому жінки не прагнуть опосередкованого пізнання себе, вони можуть знати себе безпосередньо, і, на відміну від чоловіків, не вбачають у цьому особливої заслуги чи духовного подвигу.
Архетип герметичності не дає змоги повною мірою відчувати свою екзистенцію. Неповнота власного існування у внутрішній сфері змушує відтворювати себе в соціальному середовищі. Це призводить до формування соціального простору, в якому чоловіки приречені на постійну боротьбу за своє місце в ієрархії. Випадання з ієрархії означає визнання того, що чоловік не зміг реалізуватися і знайти себе. Щоб зберегти ілюзію власної цілісності, він змушений триматися за своє становище в ієрархії, сподіваючись, що соціальна роль заповнить те, чого йому не вистачає всередині себе.
На відміну від жінок, чоловіки найчастіше спілкуються один з одним заради підвищення свого соціального статусу, тому вони зосереджуються на соціально значущих атрибутах людини. Оскільки жінки вже володіють цілісністю, то вони найчастіше байдужі до соціальної сфери й до боротьби за місце в ієрархії. Для них першорядне значення має не соціальний статус, а особистісна сфера та особистий життєвий простір.
Архетип розімкненості відкриває первинне знання себе. Тому жінка прагне не стільки осягнення нового знання як воно є, скільки втілення знання у своєму житті й у своїй особистості, і вона байдужа до ступеня новизни цього знання. Архетип герметичності зумовлює потребу в зовнішньому підтвердженні своєї значущості. Тому чоловік прагне бути першим, йому важливо формально підтвердити своє досягнення тим, що він відкрив щось саме як нове. Мета жінки – не у створенні нового, а у виявленні прихованого. Звідси виникає специфічно жіноча допитливість і специфічно жіноча спрямованість на містичне. Жінка прагне до осягнення не знань самих собою, а особистості іншої людини, з якими ці знання пов'язані, та її бажання вчитися часто пов'язане із прагненням розширення особистісного простору.
Цінність знання для жінки в його красі й силі, завдяки якій можна створювати новий життєвий простір для спілкування. Звісно, жінка може вивчати абстрактне знання, може стати видатним математиком. Водночас вона сприйматиме це знання як красиве й емоційно значуще, яке також дає змогу розуміти інших людей, які цікавляться математикою. Абстрактний інтерес до математики взагалі для неї можливий, але не природний. Знання цінне своєю красою і передає цю красу самій жінці, роблячи її виразнішою. Завдяки йому вона розширює особистий життєвий простір через взаєморозуміння з тими, хто також цінує красу.
Але головним все ж залишається не саме знання, а особистість, яка володіє знаннями. Вище знання – це не те, що транслюється в навчанні, а те, що розвиває і збагачує душу. Тому жінка, на відміну від чоловіка, реалізує себе через вибудовування простору життя через зверненість до такого знання, яке відкривається безпосередньо, залишаючись невербалізованим, а не до такого, що транслюється зовнішнім чином.
12. Архетип розімкненості в релігійних традиціях. Бог як Особистість по-різному розкривається в індуїзмі й в авраамічних релігіях, і це пов'язано з архетипами розімкненості й герметичності. У монотеїзмі юдаїзму, християнства та ісламу Бог як особистість за межами створеного світу і тому він незбагненний. Ми знаємо Бога тільки в його діях усередині нашого світу, саме ж буття Бога приховане від нас, тобто герметично відокремлене від нас. Хоча Бог не може мати статі, проте архетип герметичності викликає асоціацію з чоловічим образом.
Традиція індуїзму настільки різноманітна, що її неможливо зводити до певного ортодоксального уявлення, але все ж можна стверджувати, що там переважає позиція панентеїзму, згідно з якою сам світ є енергією Бога і в цьому сенсі світ перебуває всередині божественного буття. Тобто божественне буття сприймається розімкнуто, бо воно впускає в себе весь наш світ і нас самих. Ба більше, пракриті, яку розуміють і як природу загалом, і як субстанційну основу світу, джерело трьох гун, асоціюють саме з жіночим елементом. Отже, архетип розімкненості спонукає вбачати в самому божественному бутті жіночу сторону. Так в індійській релігійній традиції вище божество має свою дружину – вічну супутницю, яка невіддільна від нього. Лакшмі – дружина Вішну, Дурга – дружина Шиви, Радга – дружина Кришни. Жіночий аспект божества – це його шакті, яка невіддільна від нього самого. Отже, сам Бог як він є залишається трансцендентним, а у світі розкривається його шакті, яка як його жіноче начало виражає розімкненість божественного буття. «Радга за природою не відрізняється від Кришни і є його внутрішньою енергією – сварупа шакті» [10, с. 61]. Поряд із традицією вішнуїзму та шиваїзму в Індії також виникає традиція шактизму, в якій чоловіче начало божества відходить на другий план, і адепти поклоняються жіночому аспекту божества, найчастіше Дурзі або Калі.
У християнській традиції Бог має духовне буття, яке жодним чином не пов'язане з природою статі, проте його друга іпостась – логос, втілилася в чоловікові, і саме божество асоціюється з чоловічим образом. З жіночим образом асоціюється лише мудрість Бога – Софія, проте розуміння Софії досі залишається дискусійним у християнському богослов'ї. Володимир Соловйов розумів Софію як втілення у створеному світі божественної Мудрості, яка розкривається у вічній жіночності світу. Жіночність не означає жінку або жіноче в буквальному сенсі, це вираження інакшості стосовно Творця. Якщо Бог виступає активним началом, що творить, то його інакшість асоціюється з пасивним началом, тобто жіночним. Якщо Бог за своєю сутністю «герметично» прихований від нас, то світ, навпаки, відкритий нам, розімкнений для людини й впускає її в себе. Тому Софія як вічна жіночність є розімкненість світобудови. Жіночність – це інакшість стосовно закритості, і якщо закритість вказує на обмеженість, то жіночність виражає нескінченність.
Висновки. Стать і гендерна самосвідомість не детермінують людину, проте можуть розкривати нові перспективи світосприйняття і самопізнання. Тому жінка природним шляхом виявляє таке своє місце в житті, з позиції якого стає виднішим і зрозумілішим щось таке, для розуміння чого чоловікові потрібна тривала духовна робота. Формами жіночого екзистенційного ставлення до життя є вміння розрізняти важливе й неважливе, ставлення до повсякденної праці як духовної практики, пріоритет особистісних стосунків над стосунками соціальними, перспективне розуміння смерті й пов'язане з відчуттям життя почуття краси. Духовне життя жінки структурує архетип розімкненості, який також виявляється в культурних і релігійних традиціях.
Джерела
1. Ле Гуин У. Левая рука Тьмы. М.: Радуга, 1992. 384 с.
2. Эстес К. П. Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. Киев: «София», М.: ИД «Гелиос», 2001. 496 с.
3. Тарнапольская Г. М. Отношение к смерти и практика самореализации в Махабхарате с позиции юнгианского психоанализа // Вестник Томского государственного университета. История. 2013. №4 (24). С. 173–177.
4. Тарнапольская Г. М. Карма-йога в Бхагвад-гите в контексте психоаналитических исследований К. Эстес // Бхагавад-гита в истории и в современном обществе. Томск: Изд. ТПУ, 2012. С. 280–285.
5. Тарнапольская Г. М. Философские основания онтологической интуиции подлинности // Вестник Новосибирского государственного университета. Серия: Философия. 2010. Том 8. Вып.1. С. 9–14.
6. Сартр Ж.-П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии. М.: Прогресс, 1988. С. 207–228.
7. Нидэм Дж. Даосская техника половых отношений // Китайский эрос : Научно-художественный сборник / Сост. и отв. ред. А. И. Кобзев. Москва: СП «Квадрат», 1993. С. 124–133.
8. Golik Robert Hans van. Sexual life in ancient China, a preliminary survey of Chinese sex and society from ca. 1500 B.C. till 1644 A.D. Leiden; Boston : Brill, 2003. 380 p.
9. Тоpчинов Е. А. Путь запредельного. Религии мира. Психотехника и тpанспеpсональные состояния. СПб.: Пальмира, 2017. 540 с.
10. Ґупта Р. М. Чайтанья-вайшнавська веданта Джіви Ґосвамі: коли знання зустрічає відданість. Луцьк: Друкмаркет, 2017. 256 с.
